У маленькому темному куточку старої віконної рами жив павучок. Він був настільки крихітним, що здавався чорною цяточкою, тому ніхто й ніколи не помічав його. І павучок сумував від своєї самотньої долі.
Та якось він сплів мереживну павутинку із своїх мрій, надій та сподівань і гойдався на ній плекаючи кожну ниточку. Минав час, а він все більше і більше поринав у свій світ мрій. Так настала осінь. Кружляло опале листя за вінком, а павучок не помічав холодних днів, що минали за шибкою, десь далеко повз нього.
Та якось стара рама з гучним скрипом розчинилася від жахливого вітру, який, наче, скажений звір увірвався в кімнату і позривав усе зі своїх місць, лишивши за совою цілковитий безлад і хаос уламків. Тоді вітер пошматував виплекану павутинку маленького павучка, а його самого зніс геть від вікна. Цілісіньку ніч розгублений і приголомшений павучок бігав від уламку до уламку намагаючись дістатися до свого дому в кутку великого вікна. З першими променями сонця він був там. Та від його павутинки нічого не лишилося, окрім кількох коротеньких ниточок. Павучок гірко заплакав над уламками своїх мрій, надій і сподівань. Та нікому не було діла до його горя. Його тихенький ледь чутний плач навіть ніхто не чув у величезному безкрайому світі.
Втерши свої сльози вирушив павучок збирати шматочки своєї павутинки. Та скільки б не шукав нічого не зміг знайти. Тяжкий розпач охопив його маленьке серденько і пошкандибав він додому на руїни усіх сподівань. Довго скоса дивився павучок на уривки ниточок, що болісно нагадували про виплекану ним колись прекрасну павутинку мрій. Так минула зима.
А коли прийшла весна й заграла барвистим промінням по старій шибці пригадав павучок, як минулої весни виплітав свою павутинку аж до глибокого літа і дні минали захоплено і швидко. Він схопився крихітною лапкою за кінчик цей досі звисаючої з стелі ниточки і почав доплітати її. Нові крилаті мрії впліталися в колишні, здавалося давно забуті і будували прекрасне мереживо його павутинки. Павучок забув про колишню біль та образу і старанно трудився над своїм новим творінням. Та зовсім не була його павутинка схожою на колишню.
Минало літо і в шибку вже стукала осінь. Павучок гойдався на своїй павутинці мрій і спостерігав як жовкне й опадає листя за вікном. Його життя тепер було розміреним і спокійним. Та однієї ночі сильний вітер дерся в шибки старої рами, він дико завивав змагаючись з нею. І лише вранці вона не витримала і широко розчинилася. Павучок заточився у найглибшу шпарину старої деревини і що сили тримався, щоб навіжений вітер не видер його з сховку. Та вітру не було діла до такого крихітного павучка, він трощив усі великі предмети, що траплялися йому в кімнаті. І зірвавши мереживну павутинку подався геть. А павучок з сумом дивився йому в слід. Тяжко зітхнувши він вибрався зі своєї шпаринки і подався обдивлятися те що лишилося від його дому. Павучок знайшов кілька уривків ниточок своєї колись прекрасної павутинки, закутався у них і заснув до весни.
Покинувся він від страшного гуркоту, від якого тряслася стара віконна рама. Коли все стихло наважився павучок вийти й подивитися на те що коїлося навколо. І побачив що вікно було майже повністю забите дошками, воно більше ніколи не розчиниться. Та це зовсім не засмутило павучка біля його куточка був шматочок не загаченого скла і він міг бачити крізь нього увесь оточуючий світ. Він дуже зрадів і натхненно почав виплітати собі павутинку. День і ніч старанно трудився малий павучок, аж доки не замережила його павутинка цілий куток старої рами. Вона вигравала формами і візерунками, такого дива ще ніхто ніколи не творив. І коли прийшла осінь, не було ніякого діла павучку до неї, бо скільки б скажений вітер не дерся в загачену раму, так її й не розчинив. Минав час і павучок заснував усе вікно своєю прекрасною павутинкою яку більше ніхто й ніколи не поруйнував. Він збудував свій власний маленький затишний світ, а величезний похмурий всесвіт як і завжди все пропливав десь далеко за вікном і жив своїм життям, і не було йому діла до маленького павучка.
