Воно воїстину так! Якби не біблійне – «спочатку було Слово і Слово було Бог», без вагань написав би – «спочатку була Любов і Любов була Бог». Принаймні, читаючи прозу Євгена Гуцала, такий умовивід цілком закономірний і зовсім не суперечить художньому мисленню прозаїка, його ідейній концепції про людину, її сокровенність, онтологічність буття, розуміння міжлюдських стосунків. Вже першою збіркою автор заявив, ніби його ідейний постулат, імператив, песьменницького кредо – це відтворення багатовимірного світу простої людини серед людей, сповідуючи вищий моральний закон Краси. Насамперед душевної, але і довколишнього середовища. Взагалі, у прозі Євгена Гуцала людина розкривається через природу і, водночас, велич природи мовить буйністю людських почуттів, емоцій, такою ж наснаженістю і багатством душевних сколихів («Пісня квашеного огірка.»). Своєрідний космічно-життєвий детермінізм, двоєдина сутність – основне осередя, на якому й тримається людське життя, магічний кристал або філософський камінь, у якому таїться велика загадка життя. Хай до краю, буденного, простого, але морально високого, завжди в передчутті радості. Таке розуміння людського феномену й дало привід вилучити критикою в творчості письменника основний філософсько-естетичний принцип, а саме – принцип лірико-романтичного осягнення людини. І природи, – додамо ми. Художній світ новелістики Євгена Гуцала такий багатющий, щедрий, нюансований, видозмінний у своїх переливах, синестезії, словесному багатстві, поетичності, що чи навряд чи зустрінеш у когось із прозаїків-шестидесятників. Так умів живописати лишень новеліст, якого Євген Гуцало глибоко шанував, а саме Михайло Коцюбинський. І Гуцало у непохитній вірності служив Слову, адже, як зізнається новеліст, доля і завдання письменника – писати.
Народився Євген Гуцало 14 січня 1937 року в с. Старому Животові (нині – Животів), що на Вінниччині, в родині вчителів, чиє життя, за словами самого письменника мало чим вирізнялось од буття звичайного сільського колгоспника в матеріально-життєвих рамках, а в площині духовності воно було просякнуте високою культурою благородності, безкорисливості, альтруїзмом, доброзичливістю і чесністю, риси, якими наділить письменник своїх героїв у повісті «Сільські вчителі» (1971) та «Шкільний хліб» (1973). Вся ця атмосфера, душевна краса людей, дивосвіт навколишнього ландшафту, своєрідний анімізм, були по-художньому відтворені через призму дитячого сприйняття і відчуття. Одивлення, радість відкриття краси, але й водночас вкрай загострене, жорстоке сприйняття сьогодення, руйнування світу природи і світу людей, спричинені війною. Такі сумні реалії глибокого позначилися на психіці та пам’яті підростків і вони пізніше відізвуться сумною тональністю в письмі майбутніх письменників, чиї творчі ще підсвідомі імпульси закладались саме тепер, щоб пізніше одізватись на списаних нами сторінках. Саме до цього сумного світу дитинства письменник повертатиметься в різні періоди своєї творчості, як до своєрідного вмістилища вражень, як до невичерпної криниці емоцій, несписаної, вічноджерельної сторінки пам’яті.
У 1950 році Євген Гуцало закінчує Ніженський педінститут, певний час працює в редакціях газет на Вінниччині, Львівщині, Чернівщині, в «Літературній Україні», видавництві «Радянський письменник», а згодом переходить на професійно-літературну працю, активно друкуючись на сторінках літературної періодики, визначаючись, як один з найцікавіших молодих творців шестидесятників, з якими пополам ділив письменницький хліб недоброзичливої критики, хоч його новелістика не викликала загального спротиву. Цього зазнали насамперед його повісті, в яких прозаїк торкався соціальних аспектів. Перша збірка оповідань, «Люди серед людей» побачила світ 1962 року і була прихильно сприйнята критикою та літературною громадськістю. Далі послідували добірки: «Яблука з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» 1965), «Хустина шовку зеленого» (1969), «У лелечому селі» (1969) та інші, автор утверджуючись як один з найталановитіших прозаїків покоління 60-х років поряд із Григором Тютюнником, Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом, Юрієм Щербаком, які задавали новий підхід у потрактувані воєнної дійсності, а найголовніше – відмінне, оригінальне, антимонументальне розуміння людини, феномену життя, серед якого прозаїк не розміщує своїх героїв однозначно по цей чи по той боки «такого страшного, такого солодкого життя».
Творчий шлях Євгена Гуцала, як і його ровесників, не завжди стелився гладенько. У 60-ті роки, поряд із рядом новел, письменник опублікував концептувальні повісті із більш посиленим соціальним стрижнем. Це – «Мертва зона» (1967), «Родинне вогнище» (1968), інша назва – «Мати своїх дітей», а згодом повість «Сільські вчителі». Цей період письменник виділяє як особливий, засадничний, визначальний для майбутніх орієнтирів. Сам автор зізнається: «З повністю не скажу, та мабуть, найвизначальнішим етапом у моєму житті слід вважати другу половину шістдесятих років, коли написав повісті «Мертва зона», «Родинне вогнище», «Сільські вчителі», «Подорожні», які відношу до об’єктивної, реалістичної прози. Тепер уже, через двадцять з гаком літ, можу пошкодувати, що й далі не шукав себе в цьому напрямку». Причина такої «переорієнтації» – «недоброзичлива, голослівна критика, яка не могла не ранити», а вислід – написання трилогії «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена» та «Парад планет» (1982-1984). Був – це новий висхідний етап у творчості Євгена Гуцала? Важко сказати. По-нашому, романи не вписуються органічно в поетику прозаїка. І чи стимулом написання романів була українська бурлескно-народна традиція (О. Ільченко – «Козацькому роду нема переводу», В. Земляк «Лебедина зграя», а чи модний у ті роки химерний латиноамериканський роман Маркеса Борхеса та ін.? Відповідь за істориками та критиками літератури.
На жаль, життєвий і творчий шлях Євгена Гуцала обірвався надто рано, у липні 1995 року.
Євген ГУЦАЛО
У ПОЛІ БІЛИЙ КІНЬ
Сидів якось Тимофій під хатою, а в очах жовтіло від курчат. На стрісі бусол товкся, і кілька збитих соломинок упало старому за комір. З поля несло густим вітром конюшинним – зеленіла зеленим криком зразу ж за городами, а по ній білий кінь ходив. Пройде до горбка, стане, задерши морду, й стоїть. А потім назад вертає; і білий же зовсім, наче його в полотняну сорочку зодягли.
– В савані ходить, – проказав сам до себе Тимофій. – Це вже, либонь, скоро я помру.
Від цієї думки не стало ні добре, ні лячно. Тимофій устав і поволеньки по межі пішов на край городу – тут стояла колись їхня стара хата, в якій він народився. Сів під берестом, котрий заглядав у вікно колись, а по гіллю його ходили голуби, й коти лазили, і кури ночували... Давно лазили, давно ночували... Ген там яблуня росла, а мати не давала рвати з неї яблук аж до спаса; застала його якось – і слова не сказала. У людей німці попалили хати, а їхню – грім; дощ тоді почався, легкий такий і синій, а вона горить... Де полин сивіє – хвіртка стояла, коли батько повернувся з германської, то вона зарипіла посеред ночі, хоч ніколи не рипіла... А ще любив Тимофій виходити до хвіртки й слухати, як тихесенькі, глухуваті дзвони долинають із сусіднього села – в їхньому селі не було церкви... Е-е, гарний у них був садок, одного разу повиходили надвір, а всі яблука в траві лежать: біло-біло, жовто-жовто, рум’яно-рум’яно. А якось Тимофій перелякався був: зимою проснувся, а місяць затулив усе вікно, й гори на місяці чорніють, а там наче люди вилами розмахують, кров запеклась на камінні...
Сусіда воду тягнув із криниці та молоді свої яблуні поливав, бо суш, спека; маркотно на душі. В сусіди голова з віку біла, наче перестигла, і бджола поволеньки повзе по ній, мов по скатертині.
– Оце дивлюсь я за вами, – починає сусіда, – ви все никаєте сьогодні по двору, все никаєте. Сіли б у холодку, посиділи б, а то місця не знайдете.
– А мені скрізь холодок, – усміхається беззубим ротом дід. – Сяду в найжарнішому місці – й наче морозець дере по шкірі.
– Отакої!
– Якби в печі було напалено, то й зараз поліз би на піч і сидів би цілий день.
Сусіда трохи здивовано дивиться. Обличчя в нього восково-засмагле, а що волоссячко по ньому повигорало, то наче остючками притрушене.
– Гм... – тільки й мимрить.
В дідовім зорі чи то сльози блищать, чи промені.
– От скажи, – запитує в сусіда, – що ти думаєш, Василю?
– Та от яблуні треба полити...
– Про яблуні... Ну, а інше...
Сусіда знизує плечима – дідові кортить, як завжди, побалакати, а в нього робота он.
– На жінку сердитий, – каже. – Неділя ж сьогодні, а я прокинувся – її немає. – Задумується, силкується пригадати, що ж іще не дає йому спокою. Ну, криницю годилося б поглибити, бо десяток відер витягнув, а воно вже глина там. З тих пір, як викопали, то ніхто й не чистив.
– А ми своєї не чистимо, і скільки не береш із неї – холодна й чиста.
– У вас же місце яке! – заздрізно каже Василь. – Ви самі собі копали, а я людей наймав... Знаєте ж, яка в нас земля? Ось тобі криниця стоїть, вода з неї тхне, а за три лікті можеш викопати – й кращої не треба... Як у Дешка...
– То я Дешкові показав, де слід нову викопати. Дві криниці на одному обійсті – вода ж різна.
– Може, й мені покажете?
– А чого ж, – погоджується дід. – Покажу. Чого ти раніше не попросив?
– Та все якось не вірив вам. Ну як же це, думаю, вгадати можна? Хіба видно?
Тимофій строгішає з лиця – не подобається почуте:
– Люди ж вірили – й виходило.
– То ж люди... А я в правлінні колгоспу, і взагалі... Де це доказано? Ніде... От якби по-науковому!
– Е-е, наука, – бурчить дід.
– А що – наука? – сікається до тих слів сусіда. – Хіба науку не люди роблять?
Тимофій, не відповідаючи, проходжується по чужому подвір’ю. Обличчя його з чотирьох сухариків: лоб, щоки, ніс. А шия схожа на вузлуватий старий-престарий корінь. Де дід поставить свою ногу, то там вона трохи й приросте до землі. Якби не рушав із місця – геть зовсім би приросла. Йде Тимофій і відчуває: правою рукою ще владає, а от ліву чи позичили йому, чи в нього збираються позичити.
Сусіда сів на цямринах, позирає глузливо: з напівідкритих губів біліють три зубчики часнику. Зрештою, дід, сопучи, повертається до нього й каже:
– Коли хочеш доброї води, то в хаті маєш копати...
– А де? – береться кепкувати сусіда. – Там, де ліжко стоїть, чи піч ізносити?
– У сінях, де діжка стоїть.
– А коли в хліві спробувати? У сажі?
– Хочеш води – копай у сінях, – незворушно радить дід.
Його впевненість та спокій охолоджують Василя.
– Ну от викопаю, – каже, – а з мене сміятимуться. Де ж це видано?
– А як не видано, то вже й не можна? Коли слякоть, чи зимою – не доведеться і з хати виходити. Літом вода не нагріватиметься, бо ж криниця в сінях, а в мороз не холонутиме, бо в затишку...
– Ви смієтесь? – майже розгублено питає Василь і силкується зазирнути в дідові очі.
Тимофій зморено опускає голову – не чує, либонь. Зрештою, Василь витягує відро жовтої води, пильно дивиться на неї й каже:
– Е-ех, хай уже буде, як є...
– А он кінь білий ходить, – озивається дід і показує рукою в поле.
– Ходить, – байдуже погоджується сусіда. – Хтось недоглядів, от і ходить.
– А хіба в нашому колгоспі є білі? – питає дід. – Щос я такого не пам’ятаю.
– Хіба всіх запам’ятаєте?
– Не так уже й багато їх. По пальцях можна перелічити. А я коней завжди любив, то й пам’ятаю...
– Знайшли що любити...
– А воно само якось так... Ну, гнідих знаю наших, карих – троє їх, а четвертий здох восени...
– Здох би він, якби не запалили...
– Сірого пам’ятаю, одного яблукастого... Яблукастий дуже славний, їй-богу, на звіра схожий.
– Що ваші коні? Хоч один випередить мого мотоцикла?...
– А нащо йому виперджати? Він сам – по собі... Усіх коней знаю в колгоспі, а цього не пам’ятаю...
– Ну, приблудився, – кидає Василь.
– Приблудився, либонь, – охоче погоджується старий. – Тільки ж ізвідки? В Писарівці я таких не знаю... І в Котюжинцях... А може, в Радавці? І в Радавці я бував не раз, не пригадую.
– Чи всіх запам’ятаєте? – роздратовано кидає молодий сусіда. – Хіба втримаєте в голові?
Знову подався під берест, сперся спиною об стовбур... Отам колись яблуня росла, то мати до спаса не давала рвати яблук із неї. Застала якось його на яблуні – й ні слова не сказала. Хвіртка посеред ночі рипнула, коли батько повернувся з германської, а не рипіла ж ні перед тим, ні після того... Якось він, малий іще, вийшов увечері надвір, а на хаті два чорні коти сидять один навпроти одного, світять очима й не ворушаться... А на великдень він завжди вставав удосвіта-вдосвіта, бо не міг дочекатись, коли всі проснуться, сідав під оцим берестом і слухав: земля пахне весною, повітря пахне весною, і в грудях теж так, наче там синьо розцвілось... Хто це й коли сказав йому: «Плач, не бійся плакати, душа від того легшає й кращає». Хто це сказав йому?.. Блискавка тоді впала разом із громом...
Вітрець із поля соковитий, запашний – воля отак зелено дихає, землею пахне. Травень, а спека... Одчинив очі ширше – ген білий кінь у полі ходить і ходить: то зупинився, витягнувши морду, немов принюхується, а то неквапом пішов-пішов до горбка й застиг там, ніби боїться той горбок переступити, щоб зникнути за ним у конюшинній повені...
О, знову повернув, іде, біла грива сяє.
