Десь там, за стіною високого лісу, взялася хмара. Чорною почварою, гнівно затягла обрій, усе закривши мороком. Це сталося так неочікувано, що коли перші краплі вдарили по шляху, вбиваючи порох у висмаглу землю, Орест аж здригнувся. Далекий грім відірвав його від тяжких роздумів. Він пришпорив конячку і полетів навпростець по змученій спекою траві, що шелестіла, роззявляючи назустріч довгоочікуваній волозі свої розрепані земляні вуста. Орест мав перепинити стадо корів, котрі, втративши дорогу, почухрали навпростець до лісу. Худоба, певне, завчасно відчула бурю і шукала прихистку.
Орест галопом уже наздоганяв утікачів, коли старий сосняк заворушився, закректав, заштовхався, підставляючи свої прадавні плечі першому шквалу. Кінника мало не вирвало із сідла поривом вітру, густа стіна із пилюги стала на його шляху.
Коли вал із пилу і вирваного листу пронісся десь вдалину, настала тиша, така незвична і страшна, що в Ореста зашуміло і запаморочилося в голові, він уже не переймав худобу, що злякано бігла до лісу, а притримавши стремена став і дивився в розгніване небо. Кінь під вершником стривожено тупцювався, ніби передчуваючи біду, а він не відпускав повіддя, ставши посеред стриженої стерні, біля битої дороги, сам один, як палець, наодинці із чорним жахіттям хмари, що як звір завмерла, зачатувалася, наїжачилася блискавицями.
Орест сидів на коні й щось ледь шепотів, ніби кидаючи їй виклик.
І враз небо тріснуло, роздерлося, розірвалося на друзки. Велетенська, крислата блискавиця, здається ввібравши гнів цілого світу, розчахнула темне черево хмари і вп’ялася в землю за кілька метрів від Ореста. Грому він не почув - то було суцільне місиво світла, спалаху і реву. Вершника оглушило і осліпило одночасно. Орестів кінь впав на задні ноги, а потім в якійсь звіриній, страшній, передсмертній дибі, викинув верхового із сідла на землю під потоки води, що хлинули із розірваного черева хмари.
Опритомнівши Орест звівся навколішки, підставляючи проливню розбите лице.
- Господи, Господи! Вбий мене, вбий, розітни! Я душогубець, вбивця… я заслужив! Скарай мене, Всевишній Боже! – Орест схилив голову, чекаючи присуду і, чи то сльози, чи дощова вода залили його обличчя. Важкий клубок стиснув горло, розпинав йому груди. Та втомлений Господь у відповідь, ледь пророкотів громом і попхав хмару далі на схід. Орест спробував підвестися. Та різкий пекучий біль в нозі, знову кинув його на мокру землю. Він знепритомнів.
1
Впряжена трійкою бричка просіла від важкого шкіряного чемодана, якого Орест не втримавши опустив із розгону на сидіння.
- Легше не можеш? Холєра ясна! Бричку ще розіб’єш, лайдаку! – висока худорлява жінка, одіта в темний костюм для верхової їзди ляснула себе від злости пужалном по халяві. – Панові до колєйки їхати, а ви ресори поб’єте. Пся крев!
Їй, Соні Левській, своїй економці, старій дівці під сорок, пан довірив усю ту від’їзду лихоманку. Вона курвалася, направо і наліво підганяючи челядь. Схоже та влада якою наділив її пан Яблонський, втішала і надихала нову господиню маєтку. Від’їзд Яблонського був настільки поспішний, що пан навіть не покликав солтиса і гайового на нараду, як то робив завше, а звалив все господарство на тендітні плечі Соні.
- Хутшей, хутшей! Пся крев! – підганяла економка. - Не хлопи, а бидло неповоротке!
Пан вийшов у дорожньому вбранні, коли хури були вже напхані багажем під самий верх. Орест саме ставив останню ковану скриню на віз і мало не зіштовхнувся із Яблонським.
- Прошу вибачення в пана! – відійшов з поклоном, даючи тому пройти. - Як пан може нас покидати в такий скрутний час? Що робитимемо без пана?
- Не бійся, Оресте, - пан зупинився і поплескав свого головного конюха по широких плечах, - всьо то скоро мине. Польське вуйско розгонить тих штабів, як згаю псів.
- А Ви як, пане, до столиці в ополчення?
- Я до Лондону, там маю термінову справу. А коли той Гітлер вдавиться водою із Вісли, сам вернуся, щоб скрутити йому шию. – Яблонській гордовито задер підборіддя і взявся за поручні екіпажу.
- Пане, осмілюся запитати, а як же моя платня за рік? Ви ж обіцяли в жнива… - не відставав Орест.
- Оресте, як ти можеш про таке мувити, коли Ойчизна в небезпеці?
- Як же, пане, в мене ж діти?...
Яблонській відмахнувся від його, як від надокучливої мухи, всівся на м’які подушки і торкнувся знятою рукавичкою візничого.
- Но, вйо, пішли! - Засвистіли батоги по спинах вгодованих коней, зарипіли пружини, ресори, колеса – валка нав’ючених возів посунула слідом за легкою бричкою, що здіймаючи куряву, вже завертала за вигин дороги.
З від’їздом пана в маєтку все змінилося. Тривога заповнила все і наростала разом із слухами про просування німців. Люди розбігалися, як миші із пустої комори: хто тихцем забирав манатки і йшов до своєї далекої рідні, хто просто подалі від лиха щоб пересидіти.
Кожен день економка недораховувалася кількох працівників, від чого дуже бісилася і викидала свою лють надмірною лайкою.
- Бидло, пся крев! Курва, мать!..- ляскала себе по литці пужалном, плювалася собі під ноги, як пропащий пияк із підляшської корчми, походжаючи поміж наляканих слуг. – Як щурі біжать, скурві діти. Пропала, пропала Польска!
А слухи повзли чорною чумою: дехто подейкував, що німці уже за Віслою, а совіти перейшли Буг. Польський уряд втік до Англії і тепер немає ніякої Польщі, ніякої влади, кругом грабунки, розруха, смерть. Орест від всього того відхрещувався, як від страшних казок і йшов до стайні. Тут їх залишилися тільки двоє робітників - він і старий Данило. До обіду працювали мовчки: шкребли завзято хліви, чистили станки, кормили коней. Ніби та робота могла відгородити їх від всього світу. Та все ж, коли втомившись, присіли перекусити, мова знову і знову поверталася до наболілого, про те, що тиснуло, мучило на серце.
- Йой, Оресте, до чого то йде? Видь кінець світу гряде. Все так і є, як в Писанні сказано. – кректав Данило, шавкаючи беззубим ротом шмат жилавого сала. – так сі стало, же кожен про себе мусит дбати. Я б теж вже давно побіг відси, та ніц не мам куди йти.
- А ти про совітів, що чув?
- Знаш добре там, де нас нема. Кажут обіцяли землю бідакам дати, тілько чи дали?
- Німець він і є німець, говорять, нікого не милує. А там все ж українці, може туди податися?
- А з чим іти? Мені Яблонській за сім місяців навіть злотого не заплатив.
- Мені і поготів. За одну юшку роблю.
- Давай візьмемо худоби і підемо! Всеодно ж розкрадуть, або німці відберуть. Ходімо, Даниле, зі мною за Буг.
- Ні, Оресте, я вже старий. Такий шлях не для мене. Чув, німці вже у Варшаві. Немає вже Польщі – капут. Всі пани і жандарми тікають як щурі. Все ся рушит. Може й справді там за Бугом краще. От що я тобі скажу хлопче, поки є шанс втікай. Я дам тобі адресу своячки під Ковелем, там уже совіти. Вони поляків страх не люблять, а українців, ніби, не чіпають.
- Тоді біжімо вдвох!
- Най буде як є. Я вже тут помру. А ти молодий, тай дітей трійко – тікай. Я поможу.
Того ж вечора, Орест зібрав свої нехитрі пожитки, посадив Галю з дітками на віз і тихцем виїхав із садиби. Коли минули Замостє, дав віжки жінці.
- Їдь просто до дядька на хутір, а я дорогою наздожену.
Випряг одного коня, осідлав.
- Пан мені заборгував, а за кілька днів тут будуть німці і все прахом піде. Тому мушу забрати борг.
- Оресте, схаменися, як же ми без тебе. Он що навколо робиться. Пожалій дітей! – вхопила його за руку, намагаючись затримати дружина.
- Я про них як раз і думаю, що будемо їсти, коли все рухне.
Смикнув рукава, не любив коли йому перечили, та враз охолов, пригорнув свою Галину.
- Я не довго, ви в Подляшші мене зачекаєте, а там рукою подати до Бугу. Митько знає дорогу він зі мною на хутір їздив.
Обняв своїх двох дочок, притиснув до грудей сина.
- Ти тепер за господара, бережи маму і сестричок, - шепнув йому на вухо. Стрибнув на спину коню і зник у темряві.
