Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2501
Творів: 45172
Рецензій: 88354

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Ні расизму (На картопляний конкурс)

© Галина Михайловська, 18-10-2010
Літо 199… року видалось спекотним і довгим. Так само, як минулорічне й позаминулорічне. А які були раніше - хтозна. Раніше ми звертали увагу на палахкуче сонечко хіба на пляжі. А тепер ось уже третій рік із ранньої весни й до пізньої осені приймали сонячне проміння просто на зігнуті гачком спини на своєму городі.
Точніше, це був не город, а сад - лише майбутній. Саджанці тільки-но переросли кілочки, до яких їх було прив’язано, і над усе скидалися на  мітли, навіщось обернені держаками донизу та й встромлені в землю. Вони ще не давали затінку і майже не забирали місця, як і кущики порічок, смородини, аґрусу по периметру саду.  
У ті злиденні часи непробачним марнотратством було б дозволити оку милуватися зелененькою травичкою, чи землею, що гуляє. От і ми засадили кожний квадратний сантиметр наших терас усією городиною, яку знали.
Новачкам фартить, то ж на цвітіння наших грядок із полуницями збігалися заздрити всі сусіди. Огірки кетягами звисали зі шпалер. Помідори - Волове серце, Рожевий гігант, Де-Барао, у середині літа стояли джунглями вище людського зросту, і коли ми залишалися ночувати в невеличкій хижі, що вже звели на своїх дванадцяти сотках, вони тьмяніли таємниче й навіть загрозливо.  
Це була саме та щаслива пора, коли наші малі були вже не дуже малими, а наші старі - ще не дуже старими. Установи, де ми працювали, наказали довго жити, а в нас вистачило клепки в голові не шукати нового ярма на свої шиї, а піти у вільне плавання. На той час ми були злидарями, але злидарями веселими,  і могли приділяти своєму городу-саду стільки часу, скільки захочемо. Щоправда, кожна сонячна годинка згодом удвічі відпрацьовувалася темними ночами, але хто б то зважав на такі дрібниці!
Того року ми посадили й картоплю. Звісно, повне вар’ятство - вирощувати картоплю на терасах, куди не затягти навіть найменшого тракторця. Але, випавши з радянської матриці, ми раптом відчули, що за недоламаним генетичним кодом ми все ж таки насамперед гречкосії. Міцні гени маємо, гріх нарікати. Але - де та гречка? Тоді хоча б картоплесаджальники! У цьому амплуа спробувати себе було цілком реально.
Головне ж - просто їсти дуже хотілося.
На час весняного дійства - закопування картоплі у вологу, парку, перегорнуту власними руками землю -,  мали перед собою нових сусідів. Цілий колектив. Керівники якогось заводу, що ще не вмер, але був на незворотному шляху до цього, додумалися наділити своїх робітників городніми ділянками. Замість вимагати заборговану зарплатню хай собі годуються самопаски.
Пролетарі завзято взялися до праці. І незабаром кинутий їм шмат землі, що межував із заплавними луками, а іншим боком тулився до підошви нашого схилу, змінився так, що й не пізнати. Неораний, з нашої відносної верхотури він видавався величезним шовковим покривалом, сріблясто-сірим від торішньої трави навесні, смарагдовим улітку. А тепер ми бачили плахту, де сірі й чорні квадрати чергувалися із квадратами всіх відтінків зеленого. Теж гарно.
Хоч-не хоч, а ми спостерігали за новими сусідами. Щоправда, навіть не в пів-ока, а в  піввуха, бо роздивлятися по сторонах не встигали - сільська наука давалася важко. Нескінченна коловерть справ, коли зроблено багато, а  треба вдесятеро більше, виснажувала.  А сусідам, здавалося, хоч би хни. Чи то звичка до фізичної праці давалася взнаки, чи то правду торочили комуністи про союз робітників і селян.
Ось і того дня, коли саджали картоплю, справа в сусідів ішла гаразд. На вже орані городи народу із цебрами та лопатами висипало як маку - і старі, і малі. Зранку горлали транзисторами, перегукувалися, жартувалися.  Далі - вгомонилися. У нас, у лісостепу, травнева спека раптова й вбивча, як лівий джеб Володимира Кличка.
Ми ж, гнилі інтелігенти, звіряючи кожен свій крок з «Довідником городника», розмірюючи тераси кілочками та мотузками, підсипаючи дорогоцінний гній по жменьці в  луночку, роздивляючись кожну бульбу з усіх боків - де паростки міцніші,  намордувалися із цією посадкою, як ніхто. І коли на небосхилі почала розгорятися вечірня зоря, ми були вже напівмертві. Ні, на добрі три чверті…
- Зараз закінчуємо, до машини, і додому, - підбадьорював мене чоловік.
- Не доїдемо, - стогнала я.
- Доїдемо, машина сама дорогу знає, - втішав він.
На все навколо - схили, заплавні луки, річку, і сосни за нею, впала особлива передвечірня тиша, прозора, мов скляна.  Здавалося, прошепочи слово - і його почують аж за видноколом. Але ми мовчали. Без сил, на самій ослячій упертості, ми тицяли в землю картоплю, що люмінесцентно відсвічувала в зеленкувато-фіалкових сутінках, і все не бажала закінчуватися.
Тишу прорізало чмихання двигуна - хтось пробирався просто поля до сусідських ділянок. Ляснули дверцята, і наче над самісіньким вухом пролунав зичний чоловічий голос:
- Галько! Я ще картохи привіз! Будеш саджати?
За ті секунди, що минули до відповіді, у моїй голові промайнули можливі варіанти відповіді моєї невидимої тезки.
Найдоречнішою, як на мене, була б кулеметна черга. Чи автоматна. Але, беручи до уваги, що городи ці новонароджені, і, можливо, на них, на відміну від автентичного українського городу, ще не закопали про всяк випадок чогось вогнепального, можна було б чекати хоча б на чергу емоційних виразів із найширшим залученням лексики суміжної держави.  І, нарешті, якщо незнайома мені Галька є особою, що неспроможна чинити активний опір, мали б почутися несамовиті ридання та стогони.
Але замість цього жіночий голос, бадьорий, немов після вмивання вранішньою росою, дзвінко й навіть задерикувато відгукнувся:
-  Тю, канєшно!!! А тягни сюди! Зараз ми її… швиденько!
Ми перезирнулись, не розгинаючи задубілих спин, шоковані кричущою несправедливістю. Схоже, саджаючи картоплю, не всі ухойдокуються однаково.

… Оце слівце - ухойдокатися -, стало в нас хітом сезону.
Бачте, якщо вимовити його не зовсім точно… нерозбірливо… а чи й навмисне замінити один однісінький  голосний на інший - вийде слово не зовсім цензурне, але точне за змістом.  Бо ми саме ух… у… утомлялися із цією картоплею. Адже виявилося, що оте саджання - це тільки перший акт вистави, а, може, навіть взагалі увертюра.
А далі ж і сапання, і підгортання, і полив - але це ще не найстрашніше. Кульмінація наступає, коли на зелененькому листячку жовтою мозаїкою висипають личинки  колорадського жука. Обійти всі рядочки, присісти навпочіпки біля кожного кущика, вивертаючи шию, зазирнути кожному листочку на спід, обірвати поплямовані  - а за два дні пересвідчитися, що все то до фені,  і вашу кохану картоплю обсідають уже червоні намистинки личинок. І намистинки ці ростуть як на дріжджах, роздуваються, немов упирі, що напилися крові - невже ми з рослинами точно однієї крові, і вона в них також червона?
Збирала личинок я в хірургічних рукавичках - чомусь тільки два види комах, колорадські жуки й хрущі, викликають у мене страшенну, до спазмів, огиду.  
Звісно ж, начитавшись відповідної літератури, ми були категорично проти хімічної отрути на своєму городі. Десь у середині сезону здалися. Та чи то час був вибраний невдало, чи отрута образилася, але личинки не зрозуміли, що їм має настати капець, і продовжували сидіти на картоплі з нахабним виглядом. Мені здавалося, що вони либляться.  
Як на те, водночас із личинками взялися визрівати суниці, малина. Помідори викидали пасинки увсібіч, кошлатячись на очах. Зелений горошок перетворювався на камінці й зі стукотом висипався на землю. Кравчики підстригали пишні чуприни редисок під нуль.
Намагаючись упоратися із цією повінню, ми працювали без віддиху. І поряд із вживанням отого напівцензурного каламбуру, часто бурмотіли собі під ніс і інші кодові фрази.  Найулюбленішими з них були варіації на тему міфічних негрів.
- Ні, хай йому грець отак карячитися, - промовляла я, дочвалавши до столика під дашком, ковтнути води. - Хай негри роблять, а я більше не стану!
І, міцніше вхопивши сапачку, верталася до грядок, полювати на пирій та берізку.
Або чоловік, насилу доволікши ноги з верхніх терас, стінки яких він викладав брилами дерну, падав на лавку і казав: - Аби ж то негрів… хоча б двійко-трійко… воно б швидше робилося!
Чому саме про негрів мріялося - хтозна. Може, пам’ять дитинства підсовувала  «Хатину дядька Тома», може, побачені краєм ока кадри із плантаторських  серіалів спливали в уяві… Може, усталені вирази на кшталт «літературний негр»  спрацьовували. Тепер, кажуть, в Америці вже не скажеш «негр»  - тільки «чорношкірий». Але нам було без різниці  - якого кольору шкіра буде в нашого негра. Хай хоч жовта. Хоч зелена в смужечку. Або така ж само як у нас - бурякова… Аби робив хоч колись, хоч щось замість нас, а ми б перепочили хвильку.
Мрії, мрії.
Спроби відшукати такого негра у своєму оточенні не задалися.
Син відказував, що робота в саду та городі - це наше хобі, самі маємо й насолоджуватися. Ось він же не просить нас ділити з ним його вподобання?
Що правда, то правда - він жодного разу не примушував нас ходити з ним по дискотеках. Проти залізної логіки не попреш.
Як завжди, нам було взялися допомагати друзі. У нас найкращі друзі у світі.  Такі, що допоможуть наклеїти шпалери, перетягти піаніно, прийдуть провідувати нас хворих, нагодують нас голодних. Але тут, з міркувань гуманності, ми мали відмовитися від їхньої допомоги. Якби я не бачила на власні очі, не повірила би, що є люди, для яких покинути місто - загин. Але факт: їх безжально кусали комарі, якась мікромушва, про існування якої ми й не підозрювали. Їх жигали оси та ґедзі. Вони різали пучки травою й наколювали п’яти на стерні. Щоб урятувати від сонячних опіків, ми позамотували їх, наче єгипетські мумії, але вони все одно примудрилися обпекти собі вуха, бо ті, бач, стирчали з-під бейсболок.
Обпечені вуха вирішили справу. Ми зрозуміли, що наші дванадцять соток - то наш власний віз. Самі впряглися, самим і тягти.
Але ж мріяти не заборониш. І ми, коли вже дуже ухойдокувалися, зітхаючи,  згадували негра, як символ визволення від рабської праці.

… Тим часом літо не стояло на місці. Про це свідчив квітковий годинник нашого саду. Відцвіли півонії, насипавши під собою біло-рожеві кучугури. Потоншали, а тоді й розчинилися в гарячому повітрі шапки флоксів і стріли дельфініумів. Ось уже й заграва гайстр пломеніє так відчайдушно, ніби востаннє. А на зміну беруться пуп’янками хризантеми, і колір фрез потроху виступає зсередини їхнього ще зеленого буйства.
А одного дня я розігнулася на хвилинку й побачила, що наді мною вже не розпечене склепіння, низьке та важке, мов кам’яне, а прозора й прохолодна глибочина.   І сонце не лупить просто із зеніту, як люстра в операційній, а підвішене невисоко збоку й світить лагідно, як настінний світильник.  А тоді звідкись прилетіло павутиннячко, невагоме, майже незриме, сіло мені на носа, і я чхнула.
І стало ясно - час копати картоплю.
Павутиння завітало й до сусідів, і вони теж взялися за лопати.  В авральні моменти картина, яку ми бачили зі свого схилу, скидалася вже не на тканину, хоч яку декоративну. Ні, це швидше нагадувало живопис - багатофігурну композицію зі зворотною перспективою. Ми могли бачити десятки сценок водночас. Але сьогодні всі вони мали один сюжет - копання картоплі. Десь там і моя тезка Галька копала свою подвійну порцію.
Цього разу ми не ганялися навипередки із сусідами. Мали неабияку фору - у нас, порівняно з їхніми площами, картоплі було мізерно. Тож трохи згодом зробили собі перерву на обід. Що найкраще на городі - це те, що маєте пів-обіда просто з грядок.
Я саме копалася в стиглих парасольках кропу, сподіваючись відшукати їстівне листячко до нашого столу, а чоловік видивлявся серед помідорів найспіліші й найпрохолодніші. Саме він першим помітив її - розкішну іномарку. Вона наближалася, усилу тягнучи своє обвисле черево суцільними  вибоїнами,
- Диви, «Мерседес»! - вимовив він, звертаючись скоріш до себе. Я теж побачила велику білу машину. Вона саме зупинилася навпроти нашої ділянки на дорозі, що відділяла нас від працелюбних сусідів.
- Це ж треба, рекетири геть подуріли! Картоплю будуть відбирати, чи що? - такою була перша думка, що сяйнула мені.
Дверцята машини  відчинилися й звідти викотилася симпатюля. Не випурхнула, а саме викотилася, бо вся була кругленька й здобненька, як пампушечка. Хіба що недопечена, білесенька. Комусь це, певно, подобається. Особисто я в магазині завжди вибираю хліб підрум’янений, не страшно, якщо навіть із трохи підгорілою скоринкою. «Підгорілий хліб їсти - грому не боятися», - казала моя бабуся.
Щось тут було не так. Рекетири, вони ж нові руські, відрізнялися від усіх інших насамперед тим, що абсолютно не відрізнялися один від одного. Шаф’яча статура, голомоза макітра, пальці вєєром. І тьолок вони добирали собі інкубаторських - фарбованих під платину штахетин баскетбольного зросту з обличчями, привітними як у риби-молот. Щоб всьо було як у людєй, понял?
Маю вдачу Шерлока Холмса: будь-яка невідповідність хапає мою увагу за комір і тримає мертвою хваткою, доки не довідаюсь про причину.  Тому я аж очі розчепірила, вдивляючись, хто ж полізе з машини слідом за булочкою. «Може, кавказець якийсь?» - припустила я подумки.
І - попала кулею в пліт.
Білій гостроносий штиблет, що показався з надр Мерса, дійсно, міг би належати кавказькому джентльменові. Так само, як і лілейно-білі штані. Але все інше належало представнику геть іншої національності.
Навіть раси.
Бо на запилюженій сільській дорозі стояв собі, наче так і треба, справжнісінький негр.  Не такий, як ото бувають так звані афроамериканці, зі шкірою кольору остиглої кави, розбавленою синім молоком. Ні, це був справжній африканець, із джунглів. На яскравому сонці він і сам світився чорно, навіть із лілуватим полиском - як найкращий баклажан із моєї грядки. Під шовковою сорочкою кольорів рідної тропічної рослинності кокосовими горіхами перекочувалися м’язи. Доброї ліпки голова, із крутим чолом, тісно обліпленим тугими завитками чорного волосся. Очі з білими аж синіми білками широко розставлені, як буває тільки в Африці та в нас на Полтавщині. І райдужна оболонка кольору стиглої вишні…  Перфектний був негр, що й казати.
-  Негра замовляли? - першим прийшов до тями чоловік. - Осьо, отримайте, будь ласка.
- Гарна Маша, та не наша, - озвалася я. - Де справедливість?! І навіщо їм негр? Самі з рання мов воли працюють. Мабуть, уже й копати закінчують.  
Дійсно, пара старих, що поспішала назустріч новоприбулим, аж лавірувала між кучугурами картоплі та барикадами лантухів.
Далі витріщатися на сімейне возз’єднання було б незручно, тим більш, що дивилися ми крізь огорожу з рабиці, і це трохи скидалося на сцену в зоосаді - та ще й розбери, хто з якого боку ґрат.
Але й за обідом і працюючи, я раз у раз витягала шию мов та гуска, щоб позаздрити, як щастить деяким!
Дивно, але серед картопляної масовки я не могла розрізнити жодного екзота.
- Не туди дивишся, - сказав чоловік, киваючи на іномарку.
- Ой, що там дивитися на ту залізяку? Вони мені всі на один капот. Збоку дверцята, знизу колеса - що цікавого?
І тут я побачила, як із чорної, тонованої глибини машини крізь прочинене віконце висунулася чорна рука й чорним пальцем із грубезною золотою печаткою струхнула попіл з сигарети.
…Але наш герой усе ж таки ще раз з’явився на сцені. Я й досі бачу цю картину -  пластичним рухом він відкриває багажник і завмирає біля нього. Блакитно-золотий задник,  кришка багажника наче крило білого рояля, прямий розворот плечей - ну просто Скотт Джоплін вийшов до публіки на біс. Який контраст із трьома зачуханими картоплекопачами, що тремтячими від напруги руками перевантажують із візка до машини лантухи з картоплею. Запнуту хусткою, у куртяку поверх декольте, Пампушечку не відрізнити було від рідної мами.
Розтанула в синіх далях, здимаючи пелехи пилу, біла машина… Розтанула й наша золота, чи то пак, чорна мрія.
Ми мовчки продовжували нашу розмірену роботу - чоловік підкопує, вигортає кущ картоплі, а я вибираю клубні, біленькі, мов яєчка. Шкода, що часом і розміром з яйце…
Але яка б не була картопелька, а своя.  Так і сказала чоловікові:
- А знаєш, не треба нам тих негрів! Як вже рилом у плантатори не вийшли, будемо самі робить. Самі посадили, самі  й викопаємо…
- … самі і їсти будемо, - завершив він мою глибоку думку. - І взагалі: Ні расизму!

…Отаке згадалося, з давньої вже давнини. Піднявся наш сад, зійшлися докупи крони дерев. Уже давно не садимо ми картоплю. Але оте «Ні расизму!» актуальне й сьогодні. І, якщо я вже впустила каламбури на сторінки цього оповідання, скажу, що сьогодні не зле подумати про ще один лозунг. «Ні російзму!» - може, так він має звучати? От не треба нам помічників робити літаки на власних заводах, качати газ по власній трубі, учити власних дітей власній історії. Усе це можемо й маємо робити самі.
Зате й картопельку свою самі їсти будемо.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

"Це просто клас!"

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Алла Грабинська (allagrabinska), 18-11-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© NATALKA DOLIAK, 24-10-2010

Ох

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Галина І, 23-10-2010

Ай, харашо! :-)

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Наталка Ліщинська, 21-10-2010

ХІТ Сезону від рабині ГАЛІ

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга Теодор, 21-10-2010

Як найкращий баклажан з моєї грядки.

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Петро Домаха, 20-10-2010

Мені здавалося, що вони либляться -:)))

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна. Львів, 20-10-2010

Хай буде сад!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 20-10-2010

Зрунтали спогади...

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Микола Цибенко, 19-10-2010

Так захотілось у той ваш сад...

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Юрій Кирик, 19-10-2010

І негри картоплю їдять?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Z, 18-10-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.50001001358032 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ренделл Манро «А що, як?.. Серйозні відповіді на абсурдні запитання»
Згадайте усі найабсурдніші питання, які ми ставили у дитинстві дорослих, і на які не отримали відповідей. …
Анжела Дакворт «Крок за кроком». Чому талант не тотожний успіхові?
Генії — перша асоціація з людьми, які стали успішними завдяки своєму таланту. «Крок за кроком» доводить, …
«Денний звук»: реально про нереальне
Пам’ятаєте клубок ниток із бабусиного кошика, що так і просить його розплутати? Цей клубок нагадує мандрівку …
Лі Бардуґо «Королівство шахраїв»: продовження історії про благородних злодіїв
Після виходу «Шістки воронів» — першої книги дилогії «Кеттердам» — стало зрозуміло, що читачам варто …