Ніколи ще Валентинові не було так сумно й тоскно на серці, як тепер. Лариса після щезнення доньки твердо розірвала з коханцем будь-які зв’язки. Вбила собі в макітру, що зникнення Юлечки – то Божа кара за її грішне життя, а на його резони, що так зараз грішить мало що не кожен, не реагу-вала. „То все до часу. Бог усе бачить і кожному воздає по заслугах його!” Комедія! „Якби Бог кож-ному воздавав по заслугах, – утовкмачував їй Валентин, – то світом давно б уже заправляли праведники! Чи може Господь-Бог недобачає?!” Та хіба можна жінку в чому переконати, коли вже затялася на своєму! Такою стала цнотливою (цікаво, чи з усіма?) – навіть бачитись та розмовляти з Валентином вважає за гріх. Прикро! Він саме, ніби в холостяках – від Ірини ні слуху ні духу, не треба виправдовуватись, щось вигадувати – „мами” немає! І залишився сам. А тут ще й Іванка на нього вишкірилась, наче дурне наполохане кошеня. Виявляється, вона знала. Пообіцяв, що все полишить, вернеться в сім’ю. А де вона, та сім’я? Іванці добре, в неї власний світ – молодість, а в нього... На роботі був дратівливим, нервовим, зиркав на манкі виголені ноги секретарок і дратувався ще дужче. „Путівку взяти кудись, чи що? „На водах” вільні звичаї, вільні жінки…”
– Дозволите, Валентине Петровичу?
До кабінету зазирнула незнайома йому, в розпалі розкішної зрілої вроди, жіночка. Біляві коси вишукано обрамлювали кругле, ніби виписане мазками талановитого майстра, обличчя: великі губи, великі очі, ну, може, дещо завеликий ніс, який не виглядав, утім, вадою, тоненька дівоча талія.
Взявши на карб його недвозначний погляд, усміхнулась:
– Я Світлана Костянтинівна – нова співробітниця з апарату Василя Миколайовича.
„Чорт, це ж та, новенька, про яку Коля, водій, патякав: „Вже тиждень працює. А ви не чули? Там таке про неї, ги-ги, теліпають!..”
– А-а, Світлана Костянтинівна! Прошу.
– Ось ці папери Василь Миколайович просив терміново переглянути й дати по них висновки. А ці листи продивитесь, як матимете час.
– Добре, дякую.
Білявка пішла, а він сидів, мов кип’ячкою ошпарений і тупо дивився на принесену теку з папе-рами. Отямився лиш за кілька хвилин. Підвівся, підійшов до вікна, виглянув на вулицю. Роззирнувся жадливим поглядом по кабінету… Присів до столу й заглибився в документи.
За годину перегорнув останню сторінку й підняв слухавку.
– Алло, мені, будь-ласка, Світлану Костянтинівну. А, це ви! Це Валентин Петрович говорить. Я переглянув документи, можете забрати.
Коли вона увійшла, підвівся з-за столу.
– М-м-м… Тут таке діло, Світлано Костянтинівно. Я бачу, ви володієте вишуканим смаком, – окинув промовистим поглядом її зграбну постать в елегантному світлому костюмі. – Чи не допомог-ли б ви мені в одній делікатній справі?
– А в чому річ?
– Та оце, знаєте, збираюсь придбати краватку. То чи не виступили б ви в ролі, так би мовити, експерта?
– А дружина?
Чудово! Саме цього питання він і чекав!
– О!.. – винувато розвів руками. – Бачте, моя колишня половина, можливо, саме зараз пов’язує краватку комусь іншому…
Купівля краватки виявилась справою непростою й тривалою в часі. Вони довго перебирали ко-льори, фасони, фактуру тканини. Спочатку приміряв краватки Валентин, а потім, так виявилось зру-чніше, Світлана Костянтинівна сама заходилась тулити різнобарвні смужки йому до сорочки, а деякі й пов’язувати. Він відчував її долоні на своїй шиї, бачив перед собою її обличчя й ледь стримувався, аби й собі не покласти руки на її плечі, що були так хвилююче близько.
Врешті, скільки не розтягував він час, як не вередував, а краватку було вибрано та придбано.
– Може, на філіжаночку кави, – запропонував, коли вийшли з магазину, – обмити, так би мови-ти, покупку?
– О, я б з радістю, але... й так загаялась…
– Це через мене, перепрошую вельми! А гм… завтра? Не вважайте мою пропозицію за нахабст-во, але… Чи не збігтися б нам після роботи? Візьмемо „фугасик” шампанського (ніби наївна, багато-значна посмішка, стишений голос), вискочимо десь на лоно природи… нині стоять такі погожі дні!
Вона ще мовчала, вдавала, що вагається, а очі вже говорили...
– М-м… не знаю. Треба подумати. Це якось аж надто несподівано.
– От і подумайте! А завтра на роботі відповісте. Згода? Ви де живете? Дозвольте, підвезу.
Як галантний кавалер відчинив перед дамою дверцята, притримав за лікоть, посадовив…
Душа тріумфувала. Ледве втримався, щоб не підстрибнути грайливо молодим задерикуватим лошам, коли обходив авто, прямуючи до водійського місця.
З протилежного боку вулиці за цією сценою спостерігала Іванка. Поверталася саме від Галки, й треба ж було, щоб в таку мить…
Згадалась нещодавня розмова: „Чому ти до мене не балакаєш? – А про що мені з тобою балака-ти? – Ну... таки ж батько... – Нарешті, згадав! Думала, ти з Коломійчихою геть забув, що маєш донь-ку! – Іванко, нащо ти так? Я прожив складне життя... ти ще молода. Нам слід триматися разом. Бач, мама нас кинула, й ми вдвох... – А ти не кинув? З чого видно, що ти мій батько? Лише з того, що жи-вемо в одній квартирі?” – Він гарячково тупав кімнатою, розводив руками... „Ну давай... давай по-чнемо заново. От побачиш, я змінюся. Тільки ти, сім’я. Мені й самому все це, знаєш, як осточортіло! Може... й мама до нас повернеться... – Може...”
Козел! Обіцяв. Майже присягався… Як це гидко і паскудно! Певно, й та фарбована хвойда за-міжня, не дівка ж. Заливатиме щось удома чоловікові, дивлячись йому в вічі своїми, безсоромними, а мо‘ й благовірний триндітиме, може й сам бавиться з іншою. Можливо, та шмонька пішла з татусем, аби лиш насолити чоловікові. Паскудство! Навколо саме паскудство, твань та нечистоти! І поміж такого бруду доведеться звікувати їй всеньке життя?
А вона ж почала вже було звикати до статусу господині. І з батьком ніби скресла крига. А тепер він знов приходитиме пізно, ховатиме від неї очі, нахиливши голову, колупатиметься винувато в та-рілці.
І вона знову залишиться зовсім сама. Навіть з Ромкою посварилась… наново. Під час останньо-го зібрання той видав ідею взятися до розшуків зниклої Юлечки Коломієць – місцевої знаменитості. „Та її всерйоз ніхто не шукає, – переконував хлопець вітрогонів. – А ми, якби впритул зайнялися цим ділом, упевнений – знайшли б! Хіба це не корисніше, ніж лазити по трубах? – Чого її шукати? – зне-важливо хмикнула тоді Іванка. – Юлечка ж у нас геній, а генії всі трохи схибнуті, ось побачите – са-ма випірне!” Ромка не вгавав, і тоді дівчина не витримала: „А ти знаєш, чия вона донька? – Яке це має значення? Вона дитина, й за вчинки матері відповідальності не несе.” Іванка заперечила: „Ти не був у моїй шкурі та не знаєш, що це! Лариса мені так допекла, хай тепер і сама відчує, що воно таке – біль!” Ромка категорично не погоджувався з її судженнями, і вони погризлись. А оскільки одно-стайності серед членів команди не було, то й питання розшуку юної художниці зняли з розгляду…
Паскудство. Треба негайно щось робити, вдатись до якихось дій, інакше вона просто з глузду від усього цього зсунеться! А дії можуть бути тільки одні! Недаремно ж її прийнято до вітрогонів. Досить тільки швендяти з ними містом і слухати Букетові анекдоти. Час випробувати себе в реальній справі – прошмигнути під вагоном, як тоді Ромка, або встругнути щось подібне. Завтра ж вона за-явить їм про свій намір категорично!
Вокзал, жіноча туфелька й увімкнений газ.
Юлі хотілося їсти. До запаморочення, до судомів у шлунку. Вже сутеніло, а вона й різки в роті не тримала! Дівчинка блукала платформами, підходила до вагонів, питала незнайомих дядечків і ті-тоньок, чи не їде якийсь поїзд до Макарівки, але вони знизували плечима й відверталися, заклопотані кожен своїм.
Звісно, можна було просто прочитати. На кожному вагоні висить табличка, на якій, либонь, і написано напрям. Так, звісно, було б найпростіше, але дівчинка читати не вміла.
– Скажіть, а цей поїзд їде до Макарівки?
– Іди собі, дівчинко! – заклопотана мама двох хлопчиків-близнючків, вдягнених в однакові фу-тболочки, підсовувала про всяк випадок ближче до себе свої незліченні валізи.
Розшукуючи поїзд, дівчинка не забула Степанового попередження й намагалась уникати міліці-онерів, які походжали вряди-годи платформами.
Але дівчинці хотілося їсти. Якоїсь миті вона аж хитнулась, ледь не втрапивши під колеса поїз-да, що саме прибував. Вона, звісно, не знала, що це голодне запаморочення, але розуміла – слід не-гайно вкинути до рота хоча б що-небудь!
Юля стомлено присіла на одну з вокзальних лав, де саме вечеряла родина: чоловік, жінка й ма-ленька дівчинка, схоже, Юлина ровесниця. Чужа доця тримала в кожній ручці по велетенському бу-тербродові, а мама прагнула запхнути їй до рота ще й шматочок з того, що тримала в пакунку на колінах. Дівчинка пхикала:
– Ну мамо, я вже не хочу…
– Їж! Нам іще цілу ніч їхати!
– Ну мамо-о-о…
Юля не зводила очей з пухких скибок білого хліба, поміж яких червоніли шматочки запашної ковбаски з білим прошарком сиру. Вередлива дівчинка помітила Юлю, її голодний, загіпнотизований погляд… Вони порозумілись. Поки мама дівчинки порпалась у валізі, певно розшукуючи десерт, бу-терброд опинився в Юлиних руках. Юля відвернулась, притискуючи до свого брудного костюмчика здобич, і швидко пішла геть.
Вона похапки ковтала дорогоцінну канапку, заховавшись за кіоском, з якого линула голосна музика, але доїсти не встигла.
Голомозий, банькатий, старший від Юлі хлопчак виріс зненацька перед дівчинкою, вихопив з рук залишки бутерброда й боляче стусонув у груди.
– Ти хто така? Тебе хто пустив працювати на моїй території?
– Працювати? – злякано перепитала дівчинка. – Я не працюю, я їду в Макарівку!
– Брешеш! Бачив я, куди ти „їдеш”! Це моя територія, втямила, воша? Коти собі на приміську платформу, там і пасись, а тут нічого!
– Я не знаю, де приміська платформа, – схлипнула дівчинка. – Я… я хочу їсти!
– Ха-ха-ха! – знущально реготнув голомозий. – Здивувала! Всі хочуть їсти. А тут моя територія. Давай, линяй звідси, поки пику не натовк, у мене це швидко!
Дівчинка дивилась на хлопчака очима повними сліз. Як йому пояснити, що вона не може звідси піти, бо шукає поїзд на Макарівку, вона голодна й украй знесилена, і хоче повернутись до мами!
– Я не піду. Мені треба на поїзд!
– Ну, воша, – просичав голомозий, – я тебе попередив…
Невловимим рухом він бухнув дівчинку в груди, збив з ніг і замахнувся ногою, взутою в стару, наче псами пошматовану, кросівку. Дівчинка замружилась, але… вдарити голомозий не встиг…
Легенька жіноча туфелька підчепила кросівку так, що хлопчак мало не в’їхав носом у запльова-ний привокзальний асфальт.
– Ану спинись! Ти що це, шибенику, робиш? Нащо б’єш дитя?
– Коти звідси, тітко! Не твоє діло!
– Ах ти ж, розбійнику! Я ось тобі покажу: „коти”!
– Тихіше, тихіше! Ну тітко, я ще тебе найду!
Юля лежала на загидженому, засміченому недопалками й кришечками від пляшок асфальті, зі-щулившись та затуливши голову руками.
– Він тебе вдарив?
Дівчинка розплющила очі. На неї дивилась незнайома тітонька, старша за маму й за тьотю Аду, але ще не стара, вродлива, з приязною усмішкою та співчутливим поглядом.
– Не бійся, я його прогнала.
Юля підвелась. Замурзана, заплакана. Витираючи кулачками сльози, ще дужче розтерла по об-личчю бруд.
– Бідненька! – присіла навпочіпки тітонька. – Ти безпритульна! А в тебе є мама, тато?
– Тата немає, тільки мама.
– А де твоя мама? Ходім, сядемо на лаві.
– У Макарівці.
– Де? – тітонька раптом спинилась, ніби наштовхнулась на якусь заваду.
– В Макарівці. Це далеко. Треба їхати поїздом.
Вони сіли на лаву. Тітонька зацікавлено дивилась на дівчинку.
– У Макарівці, Київської області?
– Не знаю. Просто в Макарівці.
– А чому ти не з мамою?
– Мене забрала з собою тьотя Ада. Спочатку я думала, що вона фея, а потім взнала, що ні. Вона показала мені гарні фарби в різнокольорових тюбиках, і я поїхала. Я її боялась. Вона сварила мене, била, не випускала з квартири. І примушувала малювати те, що я не хотіла.
– Малювати… Стривай, а як тебе звуть?
– Юля.
– А прізвище?
– Коломієць.
– Господи! Ти Юля Коломієць, юна художниця з Макарівки?
– Умгу. Я ж кажу – з Макарівки.
– А твою маму звуть Лариса?
– Так! А ви знаєте мою маму?
– Знаю… Боже, невже це насправді? Невже це зі мною? І мама не знає де ти?
– Мабуть, не знає. Інакше вона б мене забрала.
– А чому ти не пішла в міліцію?
– Ні! – злякано схопилась дівчинка. – Я не хочу в міліцію! Степан попереджав…
– Добре-добре! Заспокойся! В міліцію я тебе не поведу, обіцяю!
Юля знову сіла на лаву.
– Господи! – тітонька притисла руку до серця. – Це твій промисел! Це ти послав мені цю дити-ну, аби я спокутувала гріхи! А чому він тебе бив, той харцизяка? – знову звернулась до Юлі.
– Я хотіла їсти й дівчинка дала мені хліба з ковбаскою, а той хар... хуліган…
– Боже, та ти голодна! Дитинко, ходім, я тебе нагодую! Я відвезу тебе до мами! Ні про що бі-льше не турбуйся!
– А ви знаєте, який поїзд їде до Макарівки?
– Так, Юлечко! Наш поїзд за дві години.
– А як вас звуть?
– Називай мене тьотя Іра…
Вони сиділи в привокзальному ресторанчику. Перед Юлею стояла велика тарілка пахкого супу, вона їла та розповідала тьоті Ірі про свої пригоди.
– А ви теж живете в Макарівці?
– Так.
– А звідки їдете?
– Звідки?.. Це дивно, але наші історії, Юлечко, схожі. Людину, яку я вважала добрим чарівни-ком, показала мені щось на зразок різнокольорових фарб, і я поїхала за нею далеко-далеко. В мене теж спочатку все було чудово, та потім я зрозуміла, що обіцяного не буде. Прихід доброї феї і вико-нання всіх бажань – це, нажаль, тільки казка. В житті зовсім по-іншому. Мене теж обдурили, покину-ли, і силували робити те, що я робити не хотіла; теж не випускали з квартири, били. І я теж утекла. А потім один хороший дядечко відвіз мене до своїх знайомих у село. І я там працювала, щоб заробити грошей. Доїла корів, косила траву й полола бур’ян. Виявляється, в Європі теж буває бур’ян.
– Так, – по дорослому зітхнула дівчинка, виливаючи залишки супу в ложку, – буває…
Вечірній поїзд повільно відійшов від старовинного львівського вокзалу і, набираючи ходу, ру-шив назустріч ночі, на схід. В одному з плацкартних вагонів, на крайньому місці біля вікна сиділа втомлена жінка, а на її руках спала маленька русявенька дівчинка, скорше онучка, ніж донька, в по-дертому, засмальцьованому костюмчику та з темним глеєм під крихітними півмісяцями нігтиками. Один за одним пасажири вкладалися спати, а жінка біля вікна все сиділа, тримаючи дівчинку на ру-ках, і задумливо дивилась у вікно. Хтось із сусідів запропонував допомогти вкласти дівчинку спати, але жінка лише хитнула головою:
– Нічого. Хай спить тут. Мені не важко…
В цей час на алеї почесних поховань Личаківського кладовища, біля гранітного пам’ятника сто-яла інша, висока й худорлява, в аскетичній жалобі, жінка і уважно розглядала висічений на чорному камені обрис, який швидко розчинявся в сутінках.
– Нічого, – ледь ворушилися її тонкі білі губи, – нічого, Софієчко. Я знаю, що тебе немає. Та це нічого. Я хотіла, щоб ти повернулась, здійснила свої задуми, я дуже цього хотіла, але… Та нічого. Ми вчинимо по-іншому – я сама прийду до тебе. Скоро. Допомагатиму. Ти будеш оздоблювати небе-сні палати, а я розмішуватиму фарби, митиму пензлі, завжди знайдеться якась робота! Скоро, моя дівчинко. Дуже скоро.
Вже зовсім споночіло, коли вона залишила кладовище та повернулась додому на таксі (таксист загилив астрономічну суму, але пасажирка не торгувалась). Вдома вона прийняла ванну, почистила зуби, підстригла нігті, трішки поправила ножицями волосся; вийшла на кухню, щільно притуливши за собою двері, пересвідчилась, чи добре зачинена кватирка, зняла й поклала на стіл окуляри, сіла на підлогу біля плити та увімкнула газ…
Сходження на Кіліманджаро.
Букета виписали – доліковувався вдома. Лікарі прописали прогулянки, в Ромчиному товаристві він неквапом, трохи накульгуючи, йшов тихим берегом „верхнього” макарівського ставка.
– Чого запікся, Ромчику?
– Та ну його – знов з Іванкою покусався.
– Е, це не діло. Ти Іванки, як вош кожуха тримайся, в тебе з нею по-справжньому. Між нами: заздрю тобі, братухо!
– Тю, чого б це? А хто обсміював мене, потішався?
– То я так, для приколу. То, Ромцю, зовнішнє, а там, – Букет тицьнув себе пальцем під ребра. – Ех... – Потім, ніби наважившись. – Тільки так: нікому!
– Нікому!
– Була в мене одна, Альонка. А вона мала подругу, Інку. Ну, я з Альонкою: шу-шу-шу, а сам на Інку глипаю; то, скажу я тобі – клас! Модель! І почав кружки неї: ко-ко-ко, а вона – хоч би що! Я й те, й се, Інка – нуль уваги. Вона сама спортсменка – середні дистанції, кола стадіоном мотає, а я, язик аж до землі, – за нею. Бач, розвеселив, а мені вже, віриш, і світ білий білим не був. І не вабила вже ні Альонка, ніхто інший! Викликав її, Інку тобто, на відвертість, а вона: „Ти, – каже, – Букетику, вбо-гий”. Чуєш, отак і сказала: „вбогий”! І блимнула так зневажливо, наче на блоху, наче знає щось, і – „адью”! Я аж сів. І з того часу – боюся, боюся й край! Скільки подруг перебрав, ну ти знаєш, а до неї... Підживлююсь нашими дурощами, ніби хоробрості наберуся, а... Як згадаю той її погляд... „Вбо-гий...” Хіба я вбогий?
– Та ні, чого б то, – заспокоїв друга Ромка. – То це ти, виходить, через неї... а батько, сімейні обставини?
– Ну... й сімейні, а дужче через неї... Кидаюсь, Ромцю, то до цієї, то до тієї, а перед очима – тільки вона! Холодна й недосяжна, наче Кіліманджаро!
– Наче хто?
– Ну, вершина така є. Льодяна.
– А що, Оксана теж... не те?
– Та куди тій Оксані! Ні, дівка класна, але... Ну це ніби оригінал і копія. Відчуваєш різницю? Негарно з нею вийшло. Через те я й крився. Ні з того ні з сього відбив дівку в нормального пацана. А йому ще й дісталося, бездольному... Негарно.
„Негарно”, – згодився Ромка подумки, згадавши Северина, але сказав інше:
– Ну що, поперли туди, домовлялись на восьму...
Призахідне сонце сліпучо кривавилося в теплих, вкатаних до дзеркального блиску, рейках, що збігались десь на лінії обрію воєдино. Вони ще злегка бриніли, відлунюючи гул пасажирського, та певно через це видавалися загрозливо живими.
В улоговині, утвореній двома насипами двох залізничних колій, троє юнаків, вродлива чорняв-ка й рудоволосий підліток підвелися з трави, обтрусились та подерлися насипом угору.
– Іванко! – бубонів Ромка, тримаючись біля дівчини. – А може не варто? Ну будеш почесним вітрогоном! Знаєш, усяке може трапитись…
– Відвали! Не хочу я бути почесним. Я що – пенсіонерка?
– Ну Іванко!..
Вона наполягла на своєму. І всі врешті погодились, що „бойове хрещення” новому члену ко-манди необхідне. Вибрали міст.
Нагорі Северин дістав чорну хустку й зав’язав дівчині очі.
– Головне – не квапся, – віддавав останні настанови проводир групи, – гнатися нікуди. Але й не зупиняйся. Іди собі й іди, як ти йдеш по землі. І не бійся – ми поруч.
– Чого б це я боялася? – хмикнула дівчина. – Ну, підсадіть даму, джентльмени!
Хлопці навперегін кинулись до Іванки й разом висадили її на поручень.
– З Богом! – промовив Северин.
Їй було зовсім не страшно, навіть весело. Одразу поліпшився настрій, завіялись прикрощі. „Щойно рушила, а вже мені пречудово! І почуття справжні, справжнісінькі! А що ж буде там, на то-му боці! – захоплено говорила собі Іванка. – То он чого це їх так принаджує! Що ж, вперед і тільки вперед! І хай ніщо мене не зупинить!”
Провідниця підійшла до Ірини, ледве поїзд проминув Білу Церкву:
– Наступна – Макарівка. Приготуйтесь.
Вона поверталась додому. Переживши муки, приниження й наругу. Можливо, до нових мук, принижень та наруг. Але поверталась. Вона нічого з собою не везла – зароблених грошей ледь виста-чило на відновлення документів і на дорогу, навіть на дзвінок не лишилось. Хоча ні – вона везла з собою найдорожче, що є на світі – людське життя. Маленька дівчинка сиділа поруч, довірливо три-маючи тьотю Іру за руку, і врятування цього життя переважувало всі закордонні зневіри, кривди й усю гидь. Ця дівчинка – її покута за минуле, її надія на краще, на майбутнє!
– Скоро, Юлечко, – погладила дівчинку по голівці. – Вже скоро.
– А хто нас зустрічатиме?
Ірина сумно всміхнулась:
– Ніхто, дитинко. Це буде для них сюрприз…
Та чи приємний? Може, в квартирі вже нова господиня? Ходить в її домашньому халатику й шльопанцях, грайливо плескає по сідницях Валентина, погримує на Іванку. Нічого. Хай там що, а вона їх не покине. Не поряд, то збоку – аби біля рідних, коло Іванки. Як там вона? Чи все в неї га-разд? Юний вік – стільки спокус, стільки примарних зваб і болючих розчарувань! А поруч немає ма-тері… Більше мама її не залишить. Нізащо! Скоро, дуже скоро все з’ясується. Он уже, здається, промайнули Карапиші…
Щойно білявка сіла поруч, як вони одразу перейшли на „ти”. Зникло оте громіздке „Валентин Петрович” і „Світлана Костянтинівна”. Він довірливо звертався до неї „Свєта”, а вона до нього дещо фамільярно – „Валя”. Все йшло, як по писаному – вони чудово розуміли одне одного.
Неподалік від залізничного мосту темно-червона „сімка” перетнула шосе, проїхала попід при-колійною лісопосадкою, пірнула в гущавину й зупинилась. Валентин повернувся до пасажирки та усміхнувся. Вона відгукнулась підбадьорливою посмішкою. „Сміливіше!” – промовляли її бездонні блакитні очі. Він наблизився до цих очей, до великих соковито-вишневих губ і вп’явся в них спраг-лими своїми…
– Іванко, злазь – поїзд на підході! – стривожено вигукнув Ромка. – Потім почнеш спочатку!
– До біса ваш поїзд! – відмовила дівчина. – Самі ж казали не спинятись.
Вона йшла широко розвівши руки, ступала вузеньким іржавим поручнем впевнено та неспішно. Крок, ще один, ще…
– Так навіть прикольніше! – гукнула з викликом. – Це буде новий вибрик, нова вершина вітро-гонів!
Ніколи ще не було їй так втішно, легко, ніколи не почувалася так піднесено. Зупинитись? Ніза-що! Тільки вперед, назустріч наростаючому гуркоту пасажирського, до нових відчуттів, на той бік мосту – де, як обіцяв Ромка, життя видаватиметься іншим: правдивішим, звабнішим, позбавленим бруду, підлоти, невірності та збайдужіння. Спинитись? Нізащо!
– Іванко-о-о!!!
Вони сиділи на краю полиці, дівчинка тримала Ірину за руку і нетерпляче визирала в вікно.
– Ми вже приїхали?
– Так, Юлечко, майже. Скоро поїзд зупиниться…
– Відведете мене додому?
– Ну звісно…
Тривожно пролунав гудок електровоза…
… Але Валентин його не почув. Ось вона, ця розкішна, випещена, створена для насолоди жінка в його руках! (А хтось казав, що він не мужчина!) Чоловік лащив губами її шовковисту, до неприро-дності білу шкіру, танув у її шпарких, пожадливих обіймах, провалювався в неї, як самогубець у най-глибший та найзапаморочливіший вир, знаючи, що ніколи не вирине. Вона належала йому, відгукувалась на кожен його порух і вгадувала кожне бажання. Жінка розкошувала в екстазі, повер-тала той екстаз йому і, розпалюючи одне одного до нестями, спільно прямували вони до найвищого вінця насолоди, блаженства й самозабуття...
Поїзд влетів на міст. Потужний вихор змусив хлопців ухопитися за шорсткий холодний метал поручня, шарпонув одяг, розтріпав волосся, сипонув межі очі якогось пороху, а Іванка…
Ірина поклала на коліна сумочку та підбадьорливо скуйовдила дівчинці зкемляне волосся…
Валентин нестримно прямував до фіналу й навіть вибух бомби чи всесвітня катастрофа не зду-жали б його зупинити…
…Відчайдушно змахнувши руками, наче підстрелений на злеті птах, вона відділилась від пору-чнів (на всю решту життя Ромка залишився в переконанні, що спочатку Іванка трішечки здійнялася вгору) і покволом, наче при вповільненій зйомці, полетіла вниз.
Вона летіла довго. Так довго, що за цей час Ромка встиг подумати, що їхній фортель з самого початку виглядав чистісіньким безумством, що всі їхні вихватки – безглуздя й самогубство, що всі вони – компанія безумних самогубців; що вилазячи на поручень, дівчина гнівалась на нього через Юлю Коломієць, на розшуки якої він пропонував вирушити; що будівельники мали б бути охайні-шими та не залишати внизу під мостом цілі бескиди безжального гострореброго каміння…
– Іванко-о-о!!! – пролунав над тим бескиддям його несамовитий, нелюдський скрик, такий гуч-ний, що пересилив навіть гуркіт залізничних вагонів… і тендітне дівоче тіло, урвавши літ, зустрілося нарешті з омитим водою гостроскалим жабуринчастим кам’ям…
Ірина схопилась раптом на ноги, зболено зойкнула, поточилась, тулячи руку до серця.
– О Боже…
– Вже виходимо? – спитала дівчинка.
Але жінка її не чула.
– О Боже. Спиніть, спиніть негайно поїзд! – кинулась до купе провідників, шарпонула двері. – Спиніть поїзд, спиніть!
– Що сталося? – визирнула стривожена провідниця.
– Не знаю. Але сталося. Зупиніть поїзд! Та зупиніть же поїзд кінець кінцем!
Валентин спинився.
– Ну! – Світлана нетерпляче шкрябнула його спину своїми доглянутими нігтями. – Чого став?
– Заткни вершу!
Виліз з авто, натягнув штани, дістав сигарету… Щось трапилось. Він уявлення не мав, що це й звідки він міг про це знати, але сумнівів не було – трапилось щось жахливе. І це безпосередньо сто-сується його. Власне, це й сталося з ним самим. Він тільки не знає що. Не знає, бо він тут, у посадці, з незнайомою жінкою… Скочив за кермо, завів авто, рвучко подав назад, в’їхавши ліхтарями в стов-бур. Швидше!
– Що, що? – хапкома вдягалась Світлана. – Нас хтось побачив?
Авто вилетіло на шосе, не зупиняючись. Громіздкий КамАЗ з причепом відчайдушно загальму-вав усіма колесами, залишаючи на асфальті чорні димні смуги, водій вивернув кермо вбік, але уник-нути зіткнення не зумів. Бампер вантажівки з огидним скреготом пройшовся легковиком, залишаючи на лівому його боці глибоку, рвану рану й обидва авто зупинились. „Сімка” заглухла, а Валентин, з роздертої щоки якого миттю засочила кров, нічого навколо не помічаючи й ні на що не зважаючи, марно намагався її завести.
Здираючи долоні, панахаючи одяг, вони сунулись крутим, сторчовим схилом униз, штовхались, навздогін пхалося зрушене каміння, рінь, летів бур’ян… Нарешті поскочувались та кинулись до не-порушного тіла, що лежало горілиць на камінні, посеред висохлої за літо, майже зниклої, річечки. Руки й ноги дівчини були розпростані врізнобіч, шия вигнута, очей під пов’язкою видно не було, але на обличчі панував неймовірний, неживий спокій. Й анікраплинки крові…
– Що ви, жіночко, вгомоніться. Зараз буде станція.
Ірина шарпнулась до стоп-крану, та проворна провідниця перехопила її руку.
– Пусти!..
Борюкаючись, впали на підлогу, провідниці на поміч кинувся хтось з пасажирів, та навіть удвох вони з неймовірними зусиллями утримували розкуйовджену знесамовитілу жінку, котра кричала, скиглила, благала й на увесь вагон лунав її відчайдушний крик, що далі перейшов у голосіння:
– Спиніть, поїзд! Вбивці, недолюдки! Спиніть..! Спиніть..! Та спиніть же!..
Корчуватий водій КамАЗу дістав його через праві дверцята, витяг, вхопив за барки:
– Ти що, лох, їздить не вмієш? – тієї ж миті молотоподібний кулак в’їхав водієві „сімки” в об-личчя. Тепер кров заюшила й з носа.
– Відпусти козел... мені ніколи, – прохрипів Валентин, випручуючись.
– Ах ніколи!
Наступний тусан збив Валентина з ніг. Він намагався підвестися, але камазист ще й ще валив його могутніми гепаками на асфальт, робив це з якоюсь бісівською насолодою, а непритомніючий Валентин усе не здавався й хрипів заюшеним ротом, випльовуючи кров та вибиті зуби:
– Відпусти… відпусти… мені ніколи. Забирай усе, а мене відпусти. Мушу... йти…
– Іваночко! – припав до дівочих грудей Ромка й безпорадно озирнувся на товаришів.
– Швидку! Негайно швидку! – хрипко вигукнув Северин. – Несімо її, несімо!
Незграбно топчучись та заважаючи один одному, підхопили легеньке тіло на руки, винесли, спотикаючись об каміння, на берег і підтюпцем рушили до недалеких хат.
– Нашатир…
– Штучне дихання…
– Швидка…
Кожен щось вигукував, радив, кожен хотів бути корисним, і водночас кожен розумів, що не до-поможуть тут уже ні нашатир, ні штучне дихання, ні швидка…
– Скоріш! Скоріш! – підганяв Ромка. Сльози сочилися з його почервонілих очей, в погляді па-нував жах, у тремтячому голосі – відчай.
Корозія, гучно схлипуючи, бігав навколо, підтримував обм’якле тіло то з одного, то з іншого боку, забігав наперед, відставав, спотикався; в якусь мить виявив, що загубив Блондина, розгублено спинився, потім кинувся стрімголов назад; неймовірним чином знайшов білу тваринку поміж камін-ня, впхнув її до кишені й, розмазуючи масними, здертими до крові, долонями сльози, помчав назад, наздоганяти трагічну, безнадійну процесію…
Ніхто так і не зняв з білого, вже мертвого обличчя дівчини чорну перев’язку…
Холодно.
Букет відніс симпатичній дівчині-бармену касету й замість російського шансону в затишному приміщенні привокзального бару зазвучав „Океан Ельзи”. Вони сиділи в кутку за „своїм” столиком і мовчали. Северин затуманеним поглядом дивився крізь ромбовидне вікно на вулицю, Антон низько нахилив голову, цілковито занурившись в себе, Букет пригнічено цокотів нігтями об стільницю, Ром-ка сидів непорушно, дивлячись закрижанілими очима перед собою й нічого не бачачи.
Вперше зібрались вони разом після ТОГО й уперше не знали, про що говорити. Лише Корозія зосереджено годував свою мишку чіпсами та, здавалося, був захоплений цим повністю.
„Холодно!” – голосом Вакарчука скаржився магнітофон.
– А в курсі, – почав Букет, – аби хоч що-небудь сказати, аби розірвати мовчанку, що робилася нестерпною. – Виходить новий альбом „Океану Ельзи”.
Ромка звів на нього відсутній погляд:
– Ну то й що? Вона ж його вже не почує...
