- Ні, в одному з його філіалів. Тут немає нікого, хто б побував у самому пеклі, я розпитував. Це, що ми тут - моя вина. Ми зайшли на сайт, і тим самим підписали контракт на душу. Тепер виконуємо…
- І ти з усім цим погодився?!
- А хіба є в нас альтернатива?
- Повинна бути! Це якась фатальна помилка, випадковість!
- Я теж казав „випадковість”, та вони, бач, не знають такого слова, кажуть, ми самі його придумали.
- Це все рівно н е п о р о з у м і н н я!!! Мала б бути якась процедура… Суд Божий …
- Божий, кажеш?.. У мене ніколи не було жодних стосунків із Богом. То, з якої рації? – промовив спокійно й розсудливо Грінго, - чому мали б уповати до Його справедливості? - кожне слово, мов удар батога. Альф понуро мовчав.
- Хочеш сказати, що в нас немає жодного шансу? Грінго лиш скрушно посміхнувся. Заглянув приятелеві у вічі, була бездонна, й глибока безнадія, ще й посмішка… Та така трагічна, що в Альфа по спині пробігла ціла фаланга мурашок. Урешті видушив із себе запитання, якого сам боявся.
- Ми мертві, друже?
Грінго не відповів, лише вказав на ряд моніторів, що світились за його спиною, усюди один сюжет – похорони. Десь відспівують покійника, хтось плаче, охопивши руками домовину. Врешті побачив знайомі каштани, каплицю на Пекарській, серце защеміло. Упізнав згорьоване обличчя матері, біля неї батька, - був білий, мов лунь! Коли ж устиг посивіти? Оксану лиш згодом спостеріг - оперлась головою в дерево, і невтішно плакала. Довкола знайомі обличчя – друзі, однокурсники і… Його власне обличчя!!! Усе в квітах, в дорогій домовині. Альфа пройняв невимовний жах, та все ж не паралізував свідомості. Щось тут не так! Він не повинен би так розпачати! Читав, люди, що повертались з того світу, ставляться до факту власної смерті абсолютно байдуже. Чому ж я жахаюсь? Чому мучать душу докори сумління - зрадив батька й маму, зрадив свою Оксану, сестру, товаришів. Кожен із них по-своєму розраховував на нього, з ним будували свої плани: Оксана мріяла про щасливий шлюб, батьки хотіли побіля нього зустріти свою старість. Всі вони мали на це право, він же в одну мить усе поламав…
- Вибач, старий, що втягнув тебе в цю паскудну історію. Грінго поклав голову на груди, обійняв, і, вже тихіше, - ми можемо спробувати звідси вирватись, аби лиш всадовили нас за комп… Треба знайти якусь нішу в програмі, зламати коди, чи переробити програму під себе. Знаю, все це вважаєш дурнею, але, іншого шансу в нас попросту немає. Хіба є щось неможливого для „Золотої голови комп’ютерної академії”? – посміхнувся Грінго, та той не слухав, був неприсутній…
- Молишся, чи що?
- Облиш, ми не у цій парафії… Альф ані ворухнувся. Пам’ятав, немає нічого в Піднебесній, чого б Бог не контролював.
- Облиш. Не будь смішним! Та Альф не відповідав приятелеві. Ніщо не могло відірвати його від щасливої думки: «Хіба може для Бога бути надто пізно?» Це - людські мірки…
Гнітючішу картину, важко уявити! Гнітючіше, хіба, лише освітлення. Спочатку видавалось, що це передгроззя, та тепер зрозумів, що нічого не відбудеться, ніщо не порушить, не сколихне цього стану. Світло, яке на землі всьому дає життя, тут не виявляє найменших його ознак - мов від розжарених вуглин, або палаючої сірки.
- Це світло має свою назву – (lumen), почув голос у себе за спиною. Здригнувся. Незнайомець відчитав його думки! Його голос аж надто відрізнявся від видозмінених, монотонних, без будь-яких модуляцій, позбавлених індивідуальності звуків, позбавлених барв життя, що тут на слуху. Цей же голос, о диво, - був живим! Альф рвучко повернувся.
Юнак приблизно одного з ним віку, лише очі вирізняють його від позосталих - вони випромінюють життя, погляд надзвичайно легкий, підіймає й дарує надію.
Без жодного навіть вступу, з довірою, якої ніколи до людей не мав, Альф запитав.
- Ти врятуєш нас?
- Від чого ти хочеш врятуватися?
- Я не готувався помирати…
Хлопець посміхнувся:
- Цього я, напевно, ніколи не зрозумію. Смерть – єдина річ, сумніватись в якій не можна, та у свою власну смерть не вірить жодна людина! Можливо, слід використовувати давно забуту мовну форму - „своя міра”, чомусь її не злюбили, нею не користуються, хоча це, - одвічна назва смерті. Те, що у кожного „своя міра”, чомусь, найважче прийняти…
- Не шкодуй, скажи, моя міра вийшла?
- На твоє щастя, ген смерті іще не виконав своєї роботи, іще не поразив тебе, Марку. Та радіти рано – в Астарога ти на особливому рахунку.
- В кого ти сказав?
- У Астарога. Невже ти, гуманітарій, лінгвіст, ніколи нічого не чув про пекло? Адже опис цієї місцини є в „Енеїді” Вергілія, про це ж в „Апокаліпсисі Петра”, його зобразив Данте у своїй „Божественній комедії”, далі - Боніфацій, Джеймс Джойс і, урешті, Сведенборг. Альф лиш зіщулився. Хлопець продовжував.
Чотири князі владарюють на цій планеті: Люцифер на Сході, Вельзевул – на Півночі, Валіал і Астарог на Заході. У корпорації „Пекло” саме Астарог відає Інтернет-сторінкою і комп’ютерним забезпеченням.
Тебе, разом з товаришем, давно взяли на замітку. Ви їм дуже потрібні, Комп'ютерні ігри, зовсім нове узалежнення, ви ж, вже на Землі всіляко сприяли їх розповсюдженню. Можеш гордитись - вас відібрали серед тисяч… Ти справді комп’ютерний геній!
- Це якась фатальна помилка! Я ніколи не лазив по сатаністських сайтах, уся ця чортівня мені ніколи не подобалась!
- А „Diablo”? Чи ж не ви були чи не найактивнішими її гравцями? Усі, хто підсів на цю гру, контролювались корпорацією. Диявол контролює усіх, хто потрапляє у його сітку…
- Я ж не міг цього передбачити...
Юнак лиш посміхнувся.
- У розплату, ви так само вперто не вірите, як у власну смерть. Це допомагає жити як заманеться…
Ти давно, можливо, краще за інших знав, що узалежнення комп’ютером – зло. Звісно, знайшов собі виправдання - комп’ютер – моє знаряддя праці. Ігри ж, так, аби розслабитись… Ти загрався в зло, загрався, і не помітив, як зло почало грати тобою.
У майбутньому тобі з певністю уготоване дев’яте, - найстрашніше коло пекла, хоча, це лиш моє припущення. У пеклі все непередбачуване. І в тій непередбачуваності й невизначеності додаткова мука. Душа не знає, що для неї уготовано. Визначеності у пеклі взагалі немає.
Тобі дуже пощастило, що не присвоїли особистий код, і не ввели в реєстр корпорації. Тоді б справа була безнадійною – контролерам нічого б не важило відслідкувати твою душу в глобальній павутині.
- То коли втечемо, корпорація нас не розшукає?
- Може, звісно… Надія лише в тому, що, хоча диявол і дуже ревнує за кожну душу, та все ж він не Бог, й не покине свого стада, аби знайти одну вівцю – підсміхнувся юнак. Можливо, не матиме на це часу, бо в пеклі всі зайняті постійними суперечками.
- Мене інше цікавить – чи ти бодай щось зрозумів з тієї гусавки?
- Я мов в тумані. Справжнє усвідомлення іще не прийшло, - мовив щиро.
- Тебе, як і всіх тут, накрила хитромудра диявольська облуда - мовляв, гріх мій, не смертельний, не значний. З людської точки зору усі гріхи, якби й не гріхи, це щось таке, на що ТАМ, не звертають увагу… Людина потрапляє сюди, бо хоче, і любить зло на землі. Любитиме його і тут. Вона не терпить, аби її з ним розлучали… Вищий Божий Закон – не позбавляти людину її волі, то ж, коли хочеш, тут відбувається само покарання.
- Я не вибирав цього місця!
- Якщо ти не вибираєш Бога, то хочеш того чи ні, господарем тобі буде … Ти, здається, зрозумів. А він жорстокий хазяїн, і ціль у нього відома – вкрасти, убити й погубити. Цим він і зайнятий увесь час. На відміну від Бога, навіть коли люди самі його обирають, не зустрічає їх милостиво, а руйнує їхнє життя. Ти став потрібен йому для роботи на Інтернет-сайті, й він забрав тебе з життя…
- Ляк, що в час розмови, якби відійшов, знову схопив Альфа за горло.
- Ти, Ви… Допоможете нам з Грінго в нашій біді???
- Те, що просиш не лише за себе, добре характеризує тебе.
- Аби вибратись звідси, вам самим належить докласти зусилля. Навіть, коли Вищі сфери готові вас повернути, ваше зусилля має домінувати.
Їх увели в простору залу, де комп’ютери стояли рядами, як в Інтернет-клубі. Ішли разом, тож і усадовили їх із Грінго поряд.
Пальці Грінго одразу ж забігали по клавіатурі. Альф спостерігав. Йому цілком не хотілось всідатись за машину, яка викинула з ним такого коника.
- Не дрейф, Альф, - підбадьорив товариш, - мені без тебе не впоратись. Сітка затягла нас у свої тенета, та ми знайдемо лаз, мусимо знайти! Нам треба заховати наші тимчасові коди, - упевнено промовив Грінго. Давай скинемо їх у смітникову корзину.
- Але ж там повно вірусів?! Альф поступово включався в роботу.
- Гадаю, туди, в інфіковану зону, побояться заглянути навіть фахівці з пекла. Там вони нас не відстежать.
- Але це й для нас небезпечно…
- Гіршого варіанту, аніж зараз, нам усе рівно не придумати, - невесело посміхнувся Грінго.
- Довго нам там маринуватись?
- Поки їхній „спец” не надумає почистити вміст корзини. За цей час ми зуміємо евакуюватись.
Працювали без помилок, з надзвичайною легкістю, і запаморочливою швидкістю, якби ТОЙ, хто знає усе, підказував їм рішення. Урешті на моніторі висвітилось довгождане: „вилучити”. Їхні коди летіли в корзину…
Альф не пам’ятав, як усе відбувалося далі. Сірий морок оповив, й не відпускав. На що схожа ця їхня „корзина”? На глуху безодню? Він ніби був, а врівночас й не було його… Тиша мов у печері, - жодного звуку, без найменшого прояву життя. Моторошно й холодно. Холодно? Невже він став відчувати своє тіло? Торкнувся рукою захололих пальців ніг. У той же час до нього долинув звук, - якби по мокрому асфальту прошмигнув автомобіль. От знову, - тепер ніби проїхала важка фура. Навіть коли це слухові галюцинації, це аж надто приємно, адже це звуки життя, звичайного, земного життя… Звівся на ноги, - не галька, - м’який килим, рука сягнула атласу штори, повільний рух – перед ним відкривається до болю знайома панорама його вулиці…
- Яке щастя! То був лиш сон?! Від вибуху ґвалтовної радості не втримався на ногах – упав на ліжко. Тут же встав, аби ще раз пересвідчитись, що він, справді, дома, та сили покинули його, ноги підкошувались, не слухались. Іще ніколи сон не був таким запаморочним.
Заспівала „аська”. То він усе таки не вимкнув комп’ютера??? Глипнув на монітор. Там було повідомлення: «Альф, корзину почистили. Дякуй Богові, що не довелось довго чекати!» Заломило в потилиці, з маминих слів знав, це підскочив кров’яний тиск.
Навіть не переляк, якийсь німий, і тупий відчай. Що ж тут усе таки відбувається? – вмоливсь знеможений. Далі нічого не розумів, хоча в кімнаті не було нікого, Хтось торкнув його гарячого чола, і пролунав знайомий голос.
- Не лякайся, хлопче. Ти справді побував ТАМ. Ми можемо жити у багатьох вимірах водночас. Інший вимір це не захмарні світи, які від нас казна як далеко, вони поряд.
Усе пережите, можеш уважати грою уяви, чи жахливим сном. Твоя свідомість належить лише тобі. Мудреці усе ще не дали однозначної відповіді, - що явне, й що уявне в цьому світі, що його ми називаємо життям. Місце, де ви з Тарасом побували, як рівно ж увесь цей антураж – лише декорація, бо „пекло” – це „стан розуму”, а не місце. Кожна окрема душа - філіал пекла.
Для тебе іще нічого не закінчено, Марку. Поки знаходишся в підвішеному стані, надалі потраплятимеш у своє пекло. Кожного ранку прокидаючись, ти знаходишся на початку шляху.
- Марко, тобі можна подавати сніданок, - милий матусин голос із кухні.
- Я їстиму в кухні, мамо, зо всіма...
