- Альф, я відкрив щось надзвичайне! Будь удома, зараз заскочу, - виспівала „аська”. Мусіло статися щось незвичайне, щоб Грінго покинув комп’ютера. Мали спільну справу – разом створювали сайти й підтримували їх. Грінго займався саме підтримкою, Альф же – програміст, творив. Це, звичайно, приносило сякий – такий дохід - міг заплатити за кругло добовий доступ до Інтернету, купувати ігри, та всілякі новинки комп’ютерної техніки. Якусь дещицю вділяв батькам, аби не дорікали, що „краде в Бога час”, як це вже почали варнакати родичі Грінго. Всенькі дні проводили вони за комп’ютерними іграми, початок яких загубився в шкільних роках, і кінця яким не передбачалось. Хоча, усяке може бути, - його шкільний дружбан, вирішив, бачте, у своїх неповних двадцять три одружитись, й зараз наполегливо шукав додаткового заробку. То ж Альф не сумнівався, що Грінго прикордубасить із новою пропозицією, (гроші ж уміє заробляти лише в Інтернеті), і йому знову й знову доведеться прораховувати варіанти, аби не вляпався в халепу.
Грінго – його життєвий подорожник. Усюди, куди сягала пам'ять, випливав Грінго - у їхньому тандемі був лідером. Лідерство визначилось іще в дитячому садочку – на той час Тарас був міцнішим, і Маркові від нього частенько перепадало на горіхи, (тоді вони іще послуговувались власними іменами – Тарас та Марко). Коли почали грати в командні комп’ютерні ігри, кожен взяв собі псевдо. Оскільки ігри стали основним у житті заняттям, вони й стали користуватись виключно псевдами.
Тарасова сім’я – потомственні фізики. Для свого дитяти теж не мислили іншої долі, - довелось бідоласі, закінчувати „фізику” в університеті, працювати в „їхньому” науково-дослідному інституті, а тепер іще й писати дисертацію. Слава Всевишньому, бодай забезпечили хлопчину житловою площею, де той міг жити разом зі своїм компом у прекрасному, ірреальному світі.
Альф, хоча й проживав разом з батьками, на життя не скаржився -жив в еманації любові. Гардероб завжди в ідеальному порядку, навіть свіжа хустинка завбачливо увіпхнута в кишеню, й черевики наглянсовані. Від певного часу його навіть перестали запрошувати в кухню поїсти. Приносили сюди. Відтак, ані трохи не заважало йому те, що жив з батьками, навпаки… То ж міг знаходитися у своєму прекрасному світі 24 години на добу, не відволікаючись на „дрібниці життя”. Студії свої він завершив, на бакалавріяті, щоправда, закінчив й комп'ютерну академію, де його іще під час навчання запросили викладати комп’ютерне програмування. Випадок в історії навчального закладу, як казав ректор, настільки безпрецедентний, наскільки й закономірний - його знання були вищі викладацьких, відважно сперечався, і завжди відстоював свою правоту. Коли один із викладачів звільнився, посів його місце. Закінчив навчання з червоним дипломом, й почесною медаллю: "Золота Голова Академії", та, одразу ж подав заяву на звільнення. Здивованому директору, (бо щастя викладати в академії випадало далеко не усім бажаючим!), відповів, що його не влаштовує платня. Лукавив, видатки його мінімальні - не п’є, не палить, дискотеками теж не цікавиться. Батьки дістали інше пояснення: «Значно більше зароблю не відриваючи задка від комп'ютерного крісла».
В його до краю обмежений світ, входила іще Оксана, дівчина, з якою зустрічаються от уже чотири роки. Міг би, як Грінго – одружитись, та, того чомусь не хотіла… Ото ж мусив два чи три рази в тиждень відриватись від моніку. Останніми часами робив це не дуже охоче, - дівчина стала його „діставати”, назвала „комп’ютерним Обломовим”, та терпів, бо знав, - жінки всі недалекі. Ту мудрість усвоїв знову ж в комп’ютерному світі. Оксана ж бо у нього перша… Справджувати не став – дурня це – особисто «пізнавати світ», «мулі», минулого тисячоліття.
Очі Грінго палали. Не зумів би приховати емоцій, навіть коли б дуже запраг…
- Такий кейф! Не повіриш! – почав з порогу, - ми з тобою завжди підсміхались з хакерів, з того, як їх подають із телеекрану, де постійно зламують коди банків, і секретних військових об’єктів. Вчора, одначе, подібним чином потрапив на охренілий сайт! Чого там тільки немає: порно, зоофілія, гомики, лесбіянки, навіть педо й некрофілія. В одну дайку я мало не закохався, - розпалювався Грінго. Альф скривився.
- Ти почав цікавитись брудним порно?
- Не те! Там, справді, світ невиданих насолод. Щоправда, усе в манері де Сада, - трохи садомазохістське. Наша гра – „Diablo”? порівняно з тим, що на сайті – дитячі забавки.
- Мене влаштовує „Diablo”. Не збираюсь нічого міняти.
- Як собі хочеш, поглянь лиш! Ти ніколи нічого подібного не бачив! Очі друга палали, це здивувало, й водночас інтригувало - той ніколи не захоплювався. Пальці товариша із шаленою швидкістю бігали по клаві. Він вибив назву й натиснув на „вхід”. Хитре сплетіння трикутників, - це зображення Альф із певністю десь уже бачив, напевно, масонський символ, міркував, розглядаючи верткі трикутнички. Гарненько скомпоновано, - відзначив про себе, - це відразу збило його скепсис.
- Усе! Твої дані занесені в базу. Далі сам даси собі раду. Пізно вже! побіг я! Справді, стрілка годинника показувало початок другої ночі.
- Це кейф! – заохотив іще раз Грінго, зачиняючи двері.
Щось підказувало Альфу не лізти на розрекламований товаришем сайт. Це „щось”, називав „добрими силами”, віддавна дослухався добрим порадам, які йшли "звідтам". В дитинстві це джерело називав ангелом-охоронцем. Витер із пам’яті. Не личило йому, комп'ютерному авторитетові, жити у світі бабусиних казочок. Перемогла цікавість. У головному меню сотні якихось чудернацьких, нереальних пропозицій і все за „так”. Відзначив, що почуття гумору в розробників сайтів досить своєрідне, - сатанізм, пекло. Хоч був він до всього звичний, на якусь мить навіть мороз по шкірі пробіг. Що це? Страх? Чи усе-таки передчуття потаємної насолоди? Можливо, мав слушність Борис Стругацький, коли твердив, що людина завжди насолоджуватиметься, спостерігаючи за чужими нещастями… Ми, напевно, втішаємось, що все це відбувається не з нами… ”Правильні думки” все ще навідували Альфа. Та зараз відчув страхітливу втому, і вирішив перенести перегляд на завтра. Вимкнув комп’ютер, із задоволенням протягнувся на вигідному ортопедичному матраці. Уже відлітаючи в країну сну, почув характерний звук - завантажувався комп’ютер. Що іще за придибенція? Усіляке бувало, та такого коника, комп ніколи не викидав. Завертівся символ із трикутників, які то розпадалися, то знову з’єднувалися. Чортівня якась! Альф усе ще не вірив у реальність того, що відбувалося. Рука потягнулась до продовжувача, де можна було відключити комп'ютер від живлення, та, в мить останню зупинився.
Усівся за стіл. Став придивлятися до хитросплетіння павутини, і зі здивуванням спостеріг, що екран побільшав. Його сяйво заполонило всю кімнату. Далі все відбувалося надзвичайно швидко: завертілися трикутники, що стали схожими на павука, що розпростав лапи, й мов сітку розкинув павутиння, воно охоплювало його зусібіч, так, що не міг навіть пручатись, затягувало в середину. Свідомість не схоплювала, що саме відбувається. Повернувши голову побачив позаду обриси своєї любимої кімнати. Усе ж із чіпких павутинячих лап зумів віддерти руки, навіть ударив ними в скляний екран монітора, та по той бік екрану фізичні сили не діяли.
Міцна й невмолима сітка відносила його все далі й далі. Останнє, що бачив Альф, це світ, що стиснувся до діагоналі монітора. Опісля, як мовлять, - „мраки”. Він перестав опиратись.
До болі знайомий звук привів його до тями – чув подібний, коли бігав берегом гірської річки, та тоді звук цей був веселий, співучий, зараз же важкий, натужний, мов перетирали їх важкі жорна. Прокинься! – віддав наказ підсвідомості. Не вийшло. Усвідомив, що ступає в довгій шерензі людей по річковій гальці. Напевно, перескочив з одного сну в інший… Хто ці люди, з низько опущеними головами, що бредуть поруч? Не міг роздивитись – чоловіки це, чи жінки. Бачив подібне в якомусь фільмі - вочевидь, сон про концтабір…. Припинив ходу із твердим наміром допитатись правди, та люди, до яких звертався, не зупиняючись обходили його, навіть голови не підіймали. Роздратований закричав, та не почув свого голосу. Нескінчена вервечка спрямовувала свої стопи в невідомому напрямку. Точно сон! Лише у сні біжимо, а ноги не несуть, не мають сили руки, говоримо, а звуку немає…
Удар у спину, повернув його до реальності. Ось лиш до якої? Реальності сну? Хтось жорстко підтримував стрій. Хоча, розгледіти навіть того, хто огрів його канчуком, не зумів. Коли уповільнював крок, чи витягував голову, аби краще роздивитись, насувалась тінь, і зловіще свистів канчук… Що в біса це мало б означати? Мозок, гарячково запрацював, та нових здогадок не з’явилось…
Врешті рельєф поверхні почав мінятись, кам’яне плато закінчилось, почався спуск у долину. Це дало змогу оцінити розміри їхньої валки. Попереду йшли тисячі, напевно, стільки ж позаду. Скільки всього тут людей? Визначити не міг навіть приблизно.
Благо, не терзає мозок жахливий скрегіт. Ґрунт надалі був кам’янистим, лише тепер ступав по великих брилах, що до болю нагадували карпатські Горгани. Мусив знайти якусь відправну точку, інакше нічого не зрозуміти. Що останнє бачив, покидаючи свою кімнату? Павука, чи радше символ складений із трикутників, що чимось його нагадував. Те, що почав згадувати, принесло бодай якусь полегшу. Та від розгадки був все ще далеко.
Безконечний потік людей стікався в долину, і заповнював величезний простір, що його годі охопити оком. Небо над долиною вкрите темною, зловісною хмарою. Ані натяку на якусь рослинність. Бо й звідки? Те, що було під ногами, важко окреслити, як землю, радше, лава. Не міг зорієнтуватися, вечір це, чи навпаки, - ранній ранок. Ніколи не бачив, аби грозові хмари так довго зависали в повітрі. Мертва передгрозова тиша гнітила. Як може атмосфера витримувати таку напругу? Швидше б уже вдарила блискавка, чи загриміло… Нараз його, та іще декількох бідачисьок конвоїр почав відтісняти. Їхній маленькій групці, визначили окремий майданчик, де дозволили присісти. Монотонний, без жодних модуляцій голос, що розносився невідомо звідкіля, повідомив.
- Ви знаходитесь на розподільному майданчику корпорації „Пекло”. Терпеливо дочекайтеся свого призначення. Будете займатися тим, до чого звикли – працюватимете на Інтернет-сторінці пекла. Укладатимете програми, створюватимете ігри. Словом, будете у своїй стихії. Ми позбавили вас лише тіла. Невелика втрата - ви й так, - давно живете у віртуальному світі. Далі - щось схоже на смішок.
Мовлені слова чомусь не викликали протесту. Лише тепер Альф доглянув «тінь», як про себе охрестив охоронця. Такий жорстокий вишкір йому доводилось бачити лишень раз, в американському бойовику, «маска садизму» - окреслив тоді. В ньому не було нічого людського – ні співчуття, ані цікавості, лише тупа насолода від заподіяного болю… Уже не йшов - пролітав, гнаний ударами, навіть напрямку не намагався відслідкувати. Навіщо? Тямив лиш, що просувалися вони із шаленою швидкістю. Знову удар, хіба найпотужніший з усіх, і він, мов більярдний шар у лузу, потрапляє у відсік із безконечним рядом комп’ютерних столів. Чиясь рука притягла його до себе. Грінго!!! Ледь упізнав товариша, - ніколи ще не бачив його таким заклопотаним і смутним. Образа, невдоволення, розчарування, безнадія – читались на його обличчі.
- Як сюди потрапив? Ти щось розумієш? Грінго криво посміхнувся.
- Ти теж розумієш, лише не хочеш собі в цьому признатися…
- Думаєш, ми, у пеклі?
