Це трапилося саме різдвяної ночі. Страшенний вітер, здіймаючи вихором сніг, лютував так, що аж з ніг валив, але надворі було місячно. Срібний різдвяний місяць-серп то поринав, то виринав з-за пливучих хмар, щоб освічувати дорогу колядникам, які радісно обходили село, повертаючи до кожної хати. Різдвяні пісні котилися луною ген далеко, аж у поле, буцімто хотіли розвеселити скоцюрблену темну постать, що пірнала крізь високі намети снігу, змагаючись з вітром.
Незважаючи на нінащо, бо не було на світі такої сили, котра б могла спинити її, маленька темна постать повзла-котилася полем, добиваючись до лісу давно забутою християнськими душами дорогою, що вела через Нечисту Балку, в якій, розповідали своїм правнукам столітні діди, стояв колись-то панський замок. І що там зісталися ще глибокі темні муровані льохи, в яких заховані скарби, але ніхто б не зважився шукати їх, бо пильнує якась нечиста сила. Люди з острахом обминають те місце, поросле терниною, а в кого є пильна потреба туди проходити, то хреститься навіть вдень. Є люди, що серед білого дня чули в цих підземних льохах пекельні стогони, крики та зойки, начеб когось там мучило. Говорять, що це голосять душі погублених людей, що намагались добутися до захованих скарбів.
Але дванадцятирічному Степанкові Журавлю, саме він був тoю маленькою темною постаттю, що повзла крізь намети, не вистачало часу роздумувати над пекельними стогонами, зойками та криками, ані страхатися їх теж не встигав. Раз у раз глипаючи позад себе, чи не підстеріг його хто-небудь, Степанко зі всіх сил намагався повзти крізь великі намети снігу, щоб не спізнитися, бо, хорони Господи, якщо б не дібрався до опівночі до Нечистої Балки, то йому кінець!.. Тоді може погубити себе, занапастити чисту безгрішну свою душу на вічні віки.
Степанко добре пам’ятає слова свого покійного діда Охріма Журавля: «До тих льохів можна дібратися тільки опівночі в різдвяну ніч, бо тоді під одним з каменів з Нечистої Балки засвічується світло й відкривається нора, крізь яку можна пропхатися до скарбів. Але не будь-кому, а лише чистій безгрішній душі, бо, якщо б пробував хтось нечистий душею, то йому – амінь!.. А в кого з нас, грішних, чиста душа?.. Хіба що в малої дитини, а дитина не наважиться на таке діло».
Степанко цього не боявся, був впевнений, що в нього чиста безгрішна душа, адже він жодного разу нікому не зробив ніякої кривди, нікого не образив, навіть ні яблук та груш не ходив красти з ґаздівських садів. Яєць та пташиних гнізд теж не торкався ні разу, як це часто робили багато його ровесників. Він ані кота не запрягав до змайстрованого дідом візочка, бо дід говорив, що то неспасенний гріх збиткуватися над твариною. Навіть панотець Матвій Горошко на похороні батька погладив його по голівці й гірко прошептав: «Навіщо, Господи, така мала невинна душа мусить нести важкого сирітського хреста?..».
Нема йому чого страхатися тієї сили, що стереже скарб, щоб тільки завчасно добратися до Нечистої Балки, а там вже побачить, як і що... Хижаки теж не страшні для нього, бо вже їх вистріляли та виловили всіх до хвоста Прокіп Недоїдко з Паньком Самолійком, про що знали всі люди села. Правда, ще була одна небезпека – Іван Кожух. Та цього звироднілого розбійника, відколи пограбував Аврамкову корчму та вивів пару коней зі стайні Гринька Цибулі, більше ніхто не бачив, і навіть ніхто нічого не чував про його ватагу.
«Дав Господь, та пропали без сліду!..» – тішив себе Гринько Цибуля.
«То дияволів син, не чоловік!..» – нарікав Аврамко.
Правда, вуйко Кіндрат Журавель говорив, що Іван Кожух не кривдить бідних людей, а, навпаки, багато разів допомагає їм.
«Ех, коли б мені на десять років менше, давно вже б гуляв з Кожуховим товариством, бо його хлопці не роз-бійники, а чесні опришки, справжні лицарі», – заступався за Кожухову ватагу Кіндрат Журавель.
А ось і Нечиста Балка... Добре, що не спізнився, бо ніде не було світла. Степанко наблизився до високого бука, у балці не було вітру, скрізь тихо, наче причувалось, як дихають темінню дерева, скелі, звори, густа хаща... Все слухало вечір, ніч, тишу, темінь. Довкіл бука сніг твердий – ступай, і сліду не видно. Трохи присів відпочити, поки не засяє світло з-під одного з кам’яних велетнів, вказуючи дорогу до підземних мурованих льохів.
Скільки буде того скарбу? Дід Охрім говорив, що ні дванадцятьма возами не повезеш, бо там стільки срібних та золотих монет, що бідному чоловікові не можна ні уявити таке багатство, а, до то-го, там ще знаходиться всякого золотого начиння та посуду і дорогоцінних камінців.
Та що йому до того посуду і камінців? Коли б добути трохи грошенят, то було б чим визимуватися та бідну Цилюху від Аврамкового ножа врятувати. Аврамко грозив матері, якщо до Водохреща не віддасть гроші разом з лифою1, які позичала в нього на похорон батька, то їхній Цилі зав’яже червону стрічку на шию, іншими словами, візьме та заколе її.
Треба рятувати бідну кізочку від жидівського ножа, бо той «юда» годен на будьщо. Хіба не говорив вуйко Кіндрат, що саме такі «юди», як Аврамко, продали Ісуса Христа? Добре, що їм постійно дають знати про себе такі хлопці, як Іван Кожух.
Ні, він не візьме багато грошей, навіщо? Тільки б лиш визимуватись, а там навесні він піде з вуйком дрова в сажні складати, через літо заробить, а тоді вже не страшна для них з матір’ю буде наступна зима. А тепер? Тепер треба Аврамкові борг віддати, дров купити, та ще коби б і мішок кукурудзяної муки, а, може?.. Та ні, обійдеться... Після смерті батька йому залишилися чоботи, шапка та кожух, правда, все те йому надто велике, але нічого! В чоботи напхав ганчірки і трохи соломи, а кожух хоча й спадає до самих п’ят, а шапка сунеться на очі, та зате не страшні для нього навіть найлютіші морози.
Жаль батька, та що поробиш?.. Таке воно життя. Вуйко Кіндрат говорив, що для його батька смерть була найліпшим щастям, бо вже не мучить клята хвороба, що вже понад три роки влізла в його груди. Накарався та намучився, бідолашний, поки не змилосердився Господь Бог над ним.
Важка дорога до Нечистої Балки виснажила малого, утома охопила його тіло, знеміг, сон переборов його, і він заснув. Приснився йому батько, та не хворим, яким був останні роки, коли мучив-ся, не підводячись з ліжка, а здоровим і сильним, як тоді, коли, повертаючись вечором додому, незва-жаючи на утому, садовив його на свої коліна і розказував йому безліч казок.
Хтозна, чи не проспав би Степанко до самого ранку. Або ще гірше: чи ранішній мороз не переборов би теплий батьків кожух, чоботи і шапку... Та враз його пробудив грізний голос незнайомого чоловіка:
– Ти чоловік, чи хто?
З переляку в заспаного Степанка серденько зупинилося. Спочатку подумав, що нечиста сила вилізла з підземних льохів по його душу. Мабуть, в нього не така чиста і безгрішна душа... Хоча він і не грішив, та пригадав собі, як дід Охрім говорив, що на світі немає безгрішної душі. «Бо й новоприбула на світ, і та душа грішна, бо в гріху зачата!». Якщо так, то йому кінець... Але дід Охрім говорив, що дитина може добутися до льохів зі скарбами, тільки б посміла...
Степанко несміло підвів погляд і перед собою побачив вершника на вороному коні. «Мабуть, нечиста сила їздить верхи», – подумав.
– Хто там? – почувся знову грізний голос незнайомого чоловіка.
– Це я! – відповів Степанко.
– Господи, що це за мара. Дитина, чи що?.. – здивувався незнайомець, злізаючи з коня. Підійшов до хлопця, уважно придивляючись, запитав:
– Чий ти будеш, козаче?
– Максима Журавля. Батько помер, минулого тижня ми похоронили його.
– Чув я, дитино, що твій батько помер, що поробиш, – важко зітхнув незнайо-мий. – А ти кому збираєшся колядувати тут в Нечистій Балці?
– Нікому я не збираюся колядувати, – невинним голосом відповів Степанко.
– Мабуть, заблудив, дорогу додому не можеш знайти.
– Трохи грошей хотів добути, щоб визимуватись, і віддати Аврамкові борг, що позичала мати на похорон батька, бо якщо не віддамо до Водохрестя, казав що зав’яже нашій козі червону стрічку на шию.
– Ану дивись на проклятого!.. – сплюнув сердито чоловік. – Я мушу втерти носа цьому чванкові, зайді, я його так змолочу, що терміття з нього посиплеться! – розлючено грозив не-знайомий кулаком в бік села, а потім, зовсім лагідним голосом запитав Сте-панка:
– І звідки ти збирався добувати грошей?
Степанко розказав йому все, що знав від діда Охріма про підземні льохи, повні скарбів, до яких може дібратися тільки безгрішна чиста душа в різдвяну ніч.
– Ну й смільчак ти, хлопче, коли наважився прийти сюди серед ночі в таку негоду.
– Правда, я трохи побоювався. – признався Степанко.
– Кого, нечистої сили?
– Нечистої сили я не боюсь.
– Тоді дичини?
– Її вже давно винищили Недоїдок з Самолійком.
– Ну, тоді кого ж ти боявся?..
– Розбійника Івана Кожуха.
– Ха, ха, ха! Такому сміливому козакові, як ти, що не боїться вовків та нечистої сили, нема чого лякатися якогось там розбійника Кожуха, – розсміявся чоловік. – А тепер я тебе посаджу на коня й поскачемо до села, бо все те, що говорив тобі твій дід Охрім, пусті небилиці. Якщо б були льохи зі скарбами, то розбійник Іван Кожух давно вже був би великим паном став, а так, ще лісами блудить та своїм ім’ям сміливих козаків лякає.
Дорогою Степанко розповідав, якої думки про Івана Кожуха його вуй-ко Кіндрат. Чоловік раз у раз хитро посміхався, а коли доїхали до села, зняв його з коня і всунув йому в руку немалий гаманець з грішми.
– Це тобі вистачить визимуватись і борг Аврамкові віддати.
– Я не можу від вас брати грошей.
– Чому?
– Тому що я їх не заробив, а жебрачити здоровому соромно.
– Ну, ну, що ти! Ти наважився прийти до мене в коляди у Нечисту Балку, а колядникам платять, скільки хто захоче, чи не так?
– Воно так, але я вам навіть і не колядував.
– Нічого, іншим разом.
– Я навіть не знаю вас. Хто ви такий? – запитав Степанко.
– Я, – посміхнувся чоловік, – розбійник Іван Кожух.
