Іванка звикала потроху до ролі хазяйки. Купувала на базарі продукти, прибирала в квартирі, прала, вдвох з батьком ходила до невеличкого городу за містом – доглядали картоплю. Після того, як у Лариски Коломійчихи зникла донька, батько більше уваги приділяє дому, обговорює з Іванкою ся-кі-такі побутові питання, регулярно дає гроші на продукти, пральний порошок та інше. Здавалося, з коханкою він більше не стрічався, хоча особливою шанобою до батька Іванка від цього не пройняла-ся. Скоріш за все, це Лариска урвала їхній зв’язок, розтривожена зникненням дитини, а безпосеред-ньої татової „заслуги” в поверненні до змалілої родини дівчина не вбачала. Окрім обговорення побутових речей вони майже не спілкувались, вечорами батько понуро сидів перед телевізором, час-то, тримаючи в руці пляшку пива, до якого відчував дедалі більший потяг.
Від матері звісток не було, а єдиною розрадою для дівчини лишався її вірний Ромка.
Того вечора старий знов сидів удома, й вони вийшли перекинутись кількома словами на вули-цю.
– Слухай, – Ромка виглядав веселим і збурханим, – є одна цікава пропозиція. Що б ти сказала…
Охайно вбраний хлопчик на триколісному велосипедику крутився в них майже під ногами, але, захоплені розмовою, вони його не помічали. Іванка слухала й ствердно кивала головою:
– Добре, але що, коли трохи не так…
До спортивної зали райбуду, де проводила тренування група боксерів, зазирнула вродлива ка-роока чорнявка й миттю привернула до себе погляди присутніх. Кілька хлопців у спортивному одязі, дехто й у боксерських рукавицях, одразу повернули в її бік щільно стрижені голови, залишивши без уваги двох суперників на імпровізованому рингу, які, важко хекаючи, монотонно та невтомно гамсе-лили один одного.
– Скажіть, а Вася Купрієнко тут тренується? – звернулась чорнявка до хлопців. Ті перезирну-лись.
– Ні, ми такого не знаємо.
– Хм. А мене сюди направили…
– Направили то оставайся! – Усміхнувся, підморгуючи товаришам, один з боксерів. – Хіба ми гірші за того Купрієнка?
Хлопці загиготіли.
Дівчина зневажно оцінила поглядом вайлувату постать веселуна та, певно не знайшовши в ній нічого, гідного уваги, почала спостерігати за боксерами на рингу. Ті, завбачивши краєм ока дівчину, заходилися молотити один одного, наче останнього снопа в голодівку.
Здавалося, бій чорнявку заворожив. Вона захоплено слідкувала за поєдинком, азартно підстри-буючи та тримаючи стисненими кулачки. Хлопці зверхньо підсміювались. Нарешті хтось плеснув у долоні – бій закінчився. Дівчина, ніби забувшись, з неприхованим захватом продовжувала слідкувати за одним з учасників поєдинку – міцним м’язистим парубком, обличчя якого вирізняли розкосі „та-таркуваті” очі. Звісно, той не міг не помітити захоплених поглядів і запросто підійшов:
– Що, цікаво?
– Так… Я тут Васю Купрієнка шукала.
– Нема в нас такого. А більше нікого не шукаєш?
Дівчина невиразно повела плечима.
– Ну, я пішла... Па-па!
„Татарин” гукнув її, коли вона була вже біля дверей:
– Ей, зажди!..
– То як тебе звуть? – спитав, коли вийшли на вулицю.
– Марічка, – відповіла Іванка.
– А я – Міха. Що, може збіжимося ввечері біля кінотеатру, морозива пошамаємо?
Дівчина дещо знітилась:
– Ну…не знаю…
– Та чого там! Я ж бачив, як ти мене пасла! Приходь о дев’ятій. Ждатиму!
– Добре, – тихо відповіла Іванка та швидкими кроками, не гаючись, рушила геть.
Боксер повернувся до зали й на запитальні погляди хлопців відповів тріумфальним злетом руки в рукавичці та переможним вигуком:
– Моя!
Товариші схвально й заздрісно загуділи.
Софійчине фото, слина за коміром і нічне гриміння жерстю.
Юля сидить за столом і малює. Сьогодні тьотя Ада дала їй дуже складне завдання – намалювати Софійку. Софійку, яку та часто згадує і якої Юля ніколи не бачила. Дівчинка повинна малювати з фотографії, котру, перш ніж поставити на стіл, тьотя Ада довго тримала, притиснувши до грудей. „Це дуже складне завдання, – сказала вона малярці. – Ти повинна відтворити не лише фотографічну зов-нішність, а й характер, душу, серце моєї незабутньої Софійки. Усвідомлюєш?” – Про всяк випадок Юля кивнула…
Сьогодні тьотя Ада вдома. Юля малює, а та час від часу заходить та перевіряє. Їй нічого не по-добається…
– Ні, це не те! Вона була милою лагідною дівчинкою. Ти повинна це відобразити! Вона ніколи не перечила своїй мамі, була слухняною – відобрази! Вона не була такою нетямою, як ти. Вона могла намалювати все, що мама попросить. Ти відобрази це, відобрази!
Художниця малює, низько нахиливши голову, – дівчинці боязко дивитись на тьотю Аду. З її дражливого верескливого голосу Юля знає, що рот у неї зараз перекривлений, щока сіпається, очі блищать хворобливим жаром.
– Ти відобрази, відобрази! – вигукує тьотя Ада в дівчинки за спиною і Юля відчуває, як крап-линки „феєвої” слини потрапляють їй за комір. Юлю дуже цікавить, що ж сталося з Софійкою, але спитати боязко. Хтозна, як тьотя Ада відреагує. Хоча, якщо Софійка жила з тьотею Адою в цій квар-тирі, то довго, зрозуміло, вона витримати не могла. Як не витримає довго й Юля.
Вибракувані хазяйкою малюнки один за одним летять, пожмакані, під стіл.
– Не те, не те, не те! Ти що, навмисно мене дражниш?
Нарешті дівчинка не витримує:
– Я хочу в туалет, – промовляє, голосно схлипуючи.
– Що? – цілу хвилину тьотя Ада дивиться на маленьку художницю відсутнім поглядом, аж поки до неї доходить зміст Юлиних слів.
– Добре. Трохи перепочинь і знов за роботу! Мусиш намалювати її сьогодні!
Дівчинка йде до санвузла.
– Я таки познайомлю тебе з нею, – говорить хазяйка квартири сама до себе, міряючи майстерню з кутка в куток сердитою ходою. – З моєю незабутньою Софієчкою! Ти побачиш, яка вона лагідна, слухняна, талановита! Я тобі покажу. І якщо ти не відобразиш її такою на папері, то ми підемо, і я покажу її тобі там! Так! – Адріана задоволено всміхається цій новій ідеї. – Звичайно! Ми просто під-емо до моєї Софійки туди. І ти побачиш, яка вона. Переконаєшся, що я не брехала…
Дівчинка повертається й знову сідає за стіл.
– Починай спочатку! – наказує тьотя Ада. – І зверни увагу на погляд, на погляд! Хіба не чита-ється в ньому полиск геніальності? Хіба ти не відчуваєш, що вона особлива? Невже не бачиш на ній Господнього знаку? Він такий очевидний!
Дівчинка нічого не розуміє, але слухняно бере чистий аркуш і вкотре починає перемальовувати фотографію.
– Зажди! – згадує щось тьотя Ада. – Маю ж іще одне фото в спальні! Зараз принесу.
– Стійте! – злякано спиняє її дівчинка. „Не виходь, не виходь зараз із кімнати! Саме зараз не виходь!” І щоб затримати жінку в майстерні, запитує: – А що з нею трапилось, з Софійкою?
Тримаючись за ручку дверей, тьотя Ада озирається. Її лице набирає натхненного, звеличеного виразу:
– Всевишній Володар покликав Софійку до себе, аби вона уквітчувала його небесні палати! – промовляє урочистим голосом і виходить.
Дівчинка сидить, низько нахиливши голову, зіщулившись, наче безпритульне кошеня, яке шту-рхають забіяки-хлопчаки. Знову відчиняються двері, Юля замружує очі…
– Ах ти ж, маленька підла зміючко! Ти навмисно не закрутила кран! Хотіла мене затопити, щоб прибігли сусіди знизу! Не вийде, невдячне нице створіння!
Штурхан – і, разом зі стільцем, Юля летить на підлогу, боляче вдаряється об ніжку столу, боля-че б’є по нозі стілець.
– Це ж треба бути такою невдячною! Я з нею панькаюсь, піклуюсь, витрачаю на неї стільки ча-су! Все. Годі! Не хочеш вчитись, не хочеш творити, як моя Софійка, що ж, я просто поведу тебе до неї. Ми підемо до неї вдвох! До моєї дитини… Завтра!
Скоцюрбившись, Юля лежить на підлозі й чекає, що ось-ось її почнуть бити. Але тьотя Ада її не б’є і дівчинка сторожко розплющує очі. Жінка стоїть біля вікна, підборіддя підняте догори, очі сяють, палають кровисті щоки, і слова з уст злітають натхненні, значущі:
– Так, ми підемо з тобою до неї! Я готова! Давно готова! І тебе підготую, дівчинко. Ми під-емо… завтра…
Ніч. Юля не спить, хоч і не пила ввечері подвійної порції чаю. Тьотя Ада взагалі не кликала її на вечерю. Вона принесла звідкілясь нічний горщик, поставила дівчинці під ліжко й замкнула за со-бою двері майстерні. Мовчки. На її обличчі усе царював натхненний вираз.
Дівчинка нічого не розуміла з тих слів, що вигукувала тьотя Ада вдень. Але маленькій малярці страшно. Так страшно, як ніколи ще не було. І тому вона не спить, підсвідомо відчуваючи незнану досі небезпеку. Тому вона підводиться. Добре, що тьотя Ада не сховала її вбрання. Не додумалась. Дівчинка неквапно вдягається, довго зашнуровує черевички – в темряві нічого не видно. Бере важкий стілець та обережно, аби не стукнути, підносить його до вікна. Вилазить на стілець, стає на підвікон-ня й тягнеться руками до кватирки. Кватирка відчинена – дівчинка повсякчас у кімнаті й тьотя Ада дбає про свіжість повітря. Але до кватирки Юля не дістає – вікно високе, а дівчинка маленька. Злізає на підлогу та підходить до забороненої шафи з малюнками. Відчиняє, бере з полиць теки, стосики з малюнками й носить на підвіконня. Нічого, що темно – дівчинка вже добре вивчила свою кімнату. Паперова гірка на підвіконні збільшується, мабуть, досить. Юля знову вилазить на стілець, з нього на підвіконня й обережно стає на стосик Софійчиних малюнків. Вони все ж їй прислужаться. Тепер дів-чинка може дістати до кватирки. Стає ніжкою на ручку, якою відчиняється вікно, підтягується, легко пролазить назовні. Тримаючись руками за раму, звішується вниз. Ніжками вона до підвіконня не діс-тає – там же нема гірки з Софійчиними малюнками. Але Юля пам’ятає, що підвіконня широке, тому сміливо відпускає раму. Та якби воно було й нешироким, якби його взагалі не було – однаково. Вона будь-що повинна залишити цей страхітливий будинок. Вкрите жерстю підвіконня оглушливо гри-мить. Значить, тьотя Ада може прокинутись і наздогнати. Отже часу на роздуми немає. Змахнувши руками, дівчинка відривається від підвіконня і летить, під гриміння жерсті, в пітьму…
Невдалий штурм, або нотатки зі спортивних буднів макарівчан.
Боксер поспішав на стрічу. Класну „тьолку” пощастило підчепити. Вродлива, весела, задерику-вата. А неприступна! Минулого разу тільки й дозволила, що злегка потискати, навіть не поцілува-лись. Зате який вулканисько вона в ньому розпалила! Нічого, сьогодні обіцяла запросити додому, казала, що старики у від’їзді. Там він уже вдержуватись не буде й самим тисканням не обійдеться, та й засосами теж! Міха-боксер не з тих, котрі довго запрягають! Йому подавай усе зразу, а ні – то дові-дзення! Міха надовго самотиною не залишиться! Он Оксана знехтувала ним заради якогось хлипкого жевжика, то й біс із нею. Марічка куди яскравіша, загадковіша! Такі бісики пускає своїми ледь при-мруженими карими очима – хоч на стінку дерись! Ну вже сьогодні вона належатиме йому.
– Привіт! – підвелася з лавиці на „їхньому” місці біля кінотеатру. – А я щойно прибігла!
Свіженька, апетитна, в коротенькому звабливому платтячку. Боксера аж затіпало.
– То що, пішли?
– Куди?
– Ну, обіцяла ж… до тебе!
– А морозиво?
Міха аж підскакував, поки дівчина неквапно смакувала полуничне, доки йшли поволі, тримаю-чись за руки, до її будинку, поки вона відходила вбік, посекретничати з подругою, яку стріли доро-гою.
Нарешті доплентали. Піднялись сходами п’ятиповерхівки, вона відімкнула двері, запросила:
– Ну от, це мій барліг.
Скромненька двокімнатна квартирка, стандартні меблі, ніяких розкошів.
Послухали музику, потеревенили. Він уже ледве стримувався, аби не кинутись в атаку, чоловіче єство правило негайних дій, та слід було вимучити таку-сяку пристойність – терпів. Марічка похо-джала кімнатою, визирала в вікно, ніби когось виглядаючи, блимала на годинник. „Нервується бідне-нька! – ховав посмішечку боксер. – Знає, до чого хилиться! А може вона того… вперше? Ото буде хохма, як розкажу хлопцям! Ну все, час уже рушати на приступ!” Та раптом вона сама, певно нава-жившись, підійшла, поклала на його широкі круті плечі свої долоні:
– Ну що це ми, ходимо один кружки одного, як піонери? Гм? – моргнула в бік спальні.
„Ого! – аж сторопів на якусь мить боксер. – Оце тобі нерішуча!” Притягнув дівчину до себе й аж застогнав у передчутті насолоди.
– Веди! – прохрипів.
Дівчина штовхнула двері та пропустила його вперед. Міха було одразу взявся до справи, задер їй кофтинку, але Марічка відсторонилась:
– Зажди. Ти роздягайся й – під ковдру, а я забіжу до ванної, ну... сам розумієш!..
Вдруге йому повторювати було зайве. В мент звільнився від ганчір’я і…
Збігло кілька хвилин. „Щось довго вона там шпортається, – нетерпеливився хлопець, лежачи голий, у повній бойовій готовності. – Певно чепуриться. Набіса? Йди вже, яка є!”
І раптом він почув голоси. Жіночі. Що таке? Хіба запросила подругу? Оце сюрприз! Оце скро-мниця! Стривай, що за гамір? Та їх там більше, аніж дві! У своїх силах боксер, звісно впевнений, та все ж воно якось…
Раптом двері спальні рвучко розчинились та до кімнати стрімко увійшла невеличка чорнява жі-ночка. Вона зразу побачила боксера, що лежав лише злегка прикритий простирадлом, якусь хвильку мовчки дивилась на нього широко розплющеними очима, потім хапнула ротом повітря й несамовито заверещала…
Боксер був не зі страхопудів. Власне, він ніколи й нічого не боявся та мав стовідсоткову впев-неність, що так триватиме й надалі. Але тут злякався.
На шалений вереск чорнявої до кімнати влився ще цілий гурт жіночок різного віку й статури. Голови декотрих були запнуті біленькими платинками, деякі тримали в руках сапи, ніби щойно пове-рнулися з городу. Їх було не менше десяти. Високі й низенькі, молоді та вже в літах. Всі сухі, худор-ляві, обвітрені.
Чорнява жіночка замовкла й на кілька секунд запанувала тиша, яку втім швидко порушила ду-жава кремезна, середніх літ, молодиця:
– Ти хто такий?
– Я? Я… – І в страшному сні не привиджувалось боксерові опинитися в такому халеп’ї! – Я прийшов до Марічки…
– Що-о? – Дужава жінка, чиї плечі не поступалися в ширині боксеровим, здалося аж захлину-лась від обурення. – Та як… та… Ах ти ж лайдацюга, ах ти ж кнуряка! – В її жилавій чоловічій доло-ні миттю опинилась сапа й вона замахнулася довгим від’яложеним держаком, другою рукою зриваючи зі спортсмена простирадло. – Ану геть звідси, бахуряка!
Побачивши парубка голим, жінки здійняли неймовірний ґвалт…
Тільки досягнута виснажливими тренуваннями боксерська реакція дозволила сіромашному уникнути урази. Наступної миті він кулею злетів з ліжка, підхопив на підлозі щось з одягу (поки на-гинався – встиг отримати держалном під гузно) і щодуху рвонув з квартири. Войовничо вимахуючи сапами та вигукуючи щось схоже на бойовий гук легендарних амазонок, жінки ринули слідом…
Того лагідного літнього вечора численні макарівчани мали унікальну насолоду спостерігати на центральній вулиці рідного міста цікаве й незабутнє видовище: проїжджою частиною від центру в напрямку залізничного вокзалу гінко біг молодик, щасливий володар класичної аполонівської стату-ри (особливої схожості з відомою античною статуєю надавала та обставина, що хлопець мчав зовсім голий), прикриваючи грішне місце чи то зіжмаканими трусами, чи то (скоріш за все) шкарпетками, а навздогін за ним тупотіла чималенька громадка озброєних сапами жінок, які підганяли молодика де-ржаками та не дозволяли „аполонові” зупинитися ні на мить. Певно, аби привернути до процесії що-найпильнішу увагу, жіночки несамовито лементували.
Ті, кому не пощастило стати свідками унікального дійства, довго випитували згодом подробиці у щасливчиків, переповідали іншим, історія повнилась новими, дійсними, а більше вигаданими, дета-лями; дехто вірив усьому, інші запевняли, що все це суцільні байки й нічого подібного не було. І справді, як повірити запевнянням декого з „очевидців”, що для проведення надзвичайного „кросу” працівниками Державтоінспекції перекривався навіть рух у центральній частині міста?!
Серед тих, кому на власні очі поталанило стати глядачами небуденної події, була й невеличка компанія, в складі трьох юнаків, дівчини та рудочубого підпарубчака. Ці реготали найдужче. Хлоп-чак аж по землі качався, тримаючись за живіт, і ледь не захлинаючись від сміху.
Згодом, коли трохи заспокоїлись, Іванка втаємничила хлопців, насамперед Северина й Антона, в подробиці:
– У моєї подруги, Галки, Ромка її знає – своя квартира. І от цього літа вона віддала її в найм бригаді жінок-полільниць із Західної України, а сама поки живе в матері. От я й привела боксера до Галки, буцім, як до себе. Полільниці зазвичай вертаються о шостій, ну я й уклала його під шосту го-дину в ліжко, а сама чкурнула з квартири перед самим носом у тіточок. А вже що відбулося далі, мо-жна тільки уявити: вони заходять, а там… Я, до речі, представилась йому Марічкою, це ім’я їхньої бригадирші…
Знову вибухнув регіт.
– Ну, молодець! – захоплено аплодував Северин. – Ну спасибі, це клас! Вважаю, що за Букета ми поквитались повністю!
– Спасибі на батон не намастиш… – загадково промовила дівчина.
– Та в курсі, – махнув рукою Северин. – Що ж, гадаю – такий боєць нам не завадить. Як ти? – звернувся він до Антона. Ромчиної думки годі було й питати.
– В принципі, я не проти, – знизав плечима Антон.
– Отже, вирішено, – урочисто проголосив Северин. – Зараховуємо тебе до вітрогонів!
– Я мушу скласти якусь присягу? – поцікавилась дівчина.
Собача паща, пиріжки та циганський дитсадок.
Водій – „далекобійник” сьогодні знову ночує вдома. Напнутий тент вантажівки, наче батут про-гинається під її легеньким тільцем і дбайливо зводить на ноги. Але дівчинка знову присідає та навка-рачки просувається туди, де, як вона знає, має бути кабіна. Знову, як і на вікні, звішується вниз, розчіпляє пальці й летить… щоправда зовсім недалеко. Ледве не заплутавшись в якихось дротах, тру-бках і шлангах, вона перелазить на велетенський паливний бак і зіскакує з нього на землю. В цей час відчиняються двері під’їзду й дівчинка чує знайомий голос:
– Юля! Де ти? Юлечко!
Але дівчинка передбачливо зістрибнула на інший бік. Тихесенько, навшпиньки, вона відходить далі, в кінець довгого напівпричепа, присідає та починає розшнуровувати черевички. Один… дру-гий… Потім підводиться й, тримаючи взуванку в руках, щодуху мчить геть. Подалі від тьоті Ади, від її неіснуючої Софійки, від похмурої майстерні з таким гарним художницьким приладдям…
Решту ночі дівчинка проводить в під’їзді іншого будинку, на незнайомій вулиці, між інших не-знайомих вулиць чужого незнайомого міста. Сидить скоцюрбившись в закапелку, за сходами, трем-тить, засинає, прокидається від холоду та знов засинає. Під ранок, до краю зморена, засинає вже не відчуваючи холоднечі.
Прокидається від того, що на неї хтось дихає. Швидко-швидко, наче людина вкрай захекалась. І дух від цієї людини такий неприємний! „Це тьотя Ада, вона мене наздогнала!” Дівчинка сполохано розплющує очі й бачить перед собою… велетенську собачу пащу. З відвислої щелепи собацюри на підлогу капає густа слина, зовсім поряд блискучі загрозливі ікла, великий рухливий язик мало не то-ркається Юлиного обличчя, але дівчинка полегшено зітхає: це не тьотя Ада, а собак вона ніколи не боялась!
– Ти що тут робиш, мала? – це, звісно, говорить не песище. Це зверху, над ним, стоїть високий худокостий дядечко в спортивному костюмі, певно, господар ікластої звірюки. – Ти тут живеш?
– Ні…
Та високий дядечко вже й сам розуміє, що в його будинку не може жити така нечупара – поки дівчинка злазила з вантажівки, вона вся виялозилась масною липкою брудотою.
– Ану мотай звідси! – дядечко надає собі суворого вигляду, псяюра, відчувши зміну в інтонації господаря, перестає хекати й, здається, намірюється загарчати. – Йди-йди! Блудять тут… Он кварти-ру обчистили в п’ятнадцятому…
Дівчинка хоче сказати, що вона нічого не чистила, але під ворожими поглядами пса та його ха-зяїна вирішує промовчати й виходить з будинку надвір.
Ранок. Вулиці майже порожні. Зіщулившись від холоду, звівши комірець костюмчика, дівчинка поволі йде в напрямку, куди прогуділо два самотніх автомобілі. Якийсь час її супроводжує облізле, забрьохане кошеня незрозумілої масті, певно таке ж, як і Юля, бездомне, але втямивши, що поживи-тись тут нічим, відстає.
Поступово рух на вулицях жвавішає, квапляться в справах перехожі, їздять автівки. Юля пря-мує до найбільшого скопища люду. Виявляється, вона прийшла на базар.
– Пиріжки! Пиріжки! Свіженькі, тепленькі. Щойно з печі – всім до речі! – декламує низенька кругленька, сама як пиріжок, тіточка в барвистому фартушку. – З капусточкою, з картопелькою, з горохом!
Перед тіточкою стоїть велика біла скриня на колесах і такий від скрині лине запах! Дівчинка згадує, що востаннє їла аж учора в обід, бо на вечерю тьотя Ада її не кликала. До тіточки підходять люди, простягають гроші, а вона дістає їм зі скрині запашні пухкі пиріжки. Ковтаючи слину, Юля підходить ближче. Вона знає – аби купити пиріжка, потрібні гроші, знає, що грошей у неї нема, але їсти так хочеться! Може стане в нагоді чарівне слово?
– Тьотю! Дайте, будь ласка, пиріжка!
– А гроші в тебе є? – цікавиться посуворілим враз голосом тіточка.
Юля хитає головою.
– Тоді йди звідси! Йди-йди! Я не сонце – всих не зігрію! Мені своїм би короїдам писки запхати!
– І як не соромно! – підхоплює огрядна захекана тітка, розглядаючи замурзану дівчинку. – Ба-тьки, либонь, хлебещуть, а дитину старцювати посилають!
Кілька пиріжків, певно, для реклами, лежать зверху на папірці. Дівчинка відступає на кілька кроків і не зводить з тієї поживи голодних очей. „Мабуть, ці пиріжки не такі теплі, як ті, що в скрині, – думає вона. – Певно, вже прочахнули. Та однаково…”
Поки тіточка порпається в гаманці та віддзенькує черговому зголоднілому здачу, Юля блиска-вично підлітає до скрині, хапає пиріжка й кидається навтьоки.
– Стій, стій, раклице! – чує вона позад себе відчайдушні вигуки. – Тримайте крадійку, ловіть!
Люди зупиняються й зацікавлено озираються. Але ніхто не квапиться її ловити. Юля мчить по-під кіосками, що стоять один повз одного, відкушує на бігу пиріжка й раптом бачить попереду дяде-чка в зеленому комбінезоні з широко розведеними руками – явно зібрався її піймати. Куди бігти? І тут з-за кіоска до дівчинки тягнеться щупленька смагла долоня, хапає дівчинку за рукав, і вона ле-тить у вузенький темний простір між металевими стінами, була б упала, якби та ж долоня з брудними нігтями її не притримала.
– Не стій, рви за мною! – чує вона голос власника тієї руки та на якусь мить перед дівчинкою з’являється загоріле обличчя старшого від неї хлопчика з приплюснутим носом, смоляними очима й чорним кучерявим волоссям.
І от вони мчать удвох. Якимись, тільки йому відомими путівцями, хлопчик виводить Юлю з ри-нку, веде попід високою цегляною огорожею. Вузеньким пішничком вони перетинають за-бур’янений, засмічений вигін та опиняються на такій же засміченій вулиці між стареньких, не надто охайних хатинок, повіточок і курників.
– Ти хто? – запитує несподіваний рятівник, коли вони вже просто йдуть поруч вузеньким завул-ком.
– Юля.
– А я Степан. Ти звідкіль?
– З Макарівки.
– Гм, – знизує худими плечима хлопець. – Не знаю. Де це?
– Туди треба їхати поїздом. Відведи мене, будь ласка, на вокзал.
– На вокзал дуже далеко. Ось, ми вже прийшли.
Хлопчак штовхає хвіртку, вони заходять на вузьке, щільно встелене споришевим ліжником, по-двір’я, посеред якого стоїть невелика приземкувата хата під зеленою бляхою. На даху, припасовані прямо до бляхи – дві великі білі тарелі супутникової антени. На обійсті дівчинка бачить цілу зграйку схожих на Степана, смаглявих, чорнооких дітей, дівчатка в яскравих строкатих платтячках, з сереж-ками у вухах, найдоросліші з них ненабагато старші за Юлю. „Це мабуть дитсадок”, – вирішує дівчи-нка.
Побачивши Юлю, дітлашня обступає її щільним півколом і зацікавлено розглядає, найхоробрі-ші навіть намагаються помацати. Степан розказує їм щось незрозумілою мовою. „Цигани”, – здога-дується Юля. Колись вдома вони з мамою бачили родину таких смаглих людей і мама називала їх циганами.
– Не бійся, – каже Степан. – Вони не зачеплять. Зараз покажу тебе Аурелові.
Котресь з дрібноти біжить в хату, певно, щоб покликати того Аурела і дійсно, через якусь хви-лю на подвір’я виходить низенький, пузатий дядечко, теж смаглявий, кучерявий і вуглеокий. Пересу-вається він, кумедно похитуючись з боку на бік і спираючись при цьому на ціпки, які тримає в обох руках. Дітлахи приносять стілець і Аурел сідає.
– В нього недужі ноги, – пояснює Степан маленькій художниці та починає розказувати щось Аурелові по циганському. Той уважно слухає, дивиться на дівчинку й задумливо хитає кучерями.
– Підійди, – каже Степан.
Юля підходить.
– Ти хто така? – питає Аурел.
– Юля, – відповідає дівчинка.
– Ти звідки?
– З Макарівки.
– З Макарівки? Гм, не знаю де це.
– Це далеко. Треба їхати поїздом.
– А що ти тут робиш?
– Я втекла від тьоті Ади. Спочатку я думала, що вона добра фея, а потім виявилось, що зла.
– Так буває, – журно зітхає Аурел. – Хочеш остатися з нами?
– Ні. Я хочу додому. Відведіть мене, будь-ласка, на вокзал.
– На вокзал? – Аурел заклопотано шкребе нігтями неголену щоку. – А монети маєш?
– Ні…
Циган скрушно зітхає:
– Погано. В цьому світі, дівчинко, за все треба платити. І за білет на поїзд і за те, щоб тебе від-вели на вокзал. Вокзал в іншому кінці міста, на таку прогулянку Степан згає багато часу, а час – то ті ж гроші. От якби ти вміла співати або танцювати, то могла б заробити грошенят, і ми відвели б тебе, куди скажеш.
– Я вмію малювати! – вигукує дівчинка.
– Справді? – зводить рясні смолисті брови Аурел. – І мене зможеш?
– Так.
– І їх? – Він веде рукою навколо.
– І їх.
Циган промовляє кілька слів Степанові, після чого той зникає з подвір’я, і знову звертається до дівчинки:
– Їсти хоч?
– Хочу.
– Зараз ми тебе нагодуємо, а тоді покажеш нам, на що годна!
Ревна тайна і строга, але справедлива комісія.
Вітрогони тупцювали на автобусній зупинці, зібралися провідати в лікарні Букета. Іванка до-кладала надзусиль, аби розговорити Антона, а Ромка з Северином відійшли вбік.
– Непояснима річ – життя, – зітхнув Северин, дивлячись мрійно кудись повз співрозмовника. – Пам’ятаєш, розказував про Ксюту? То це вона, Букетова Оксана. – Ромка тихо присвиснув. – Я ни-кав, страждав, боявся підійти, а Букет – раз, і вона вже його любочка, і чхать йому на того боксера!
– Можеш радуватись, що не ти лежиш тепер з потрощеними ребрами! – хмикнув Ромка.
– Хіба що, – згодився Северин. – Але то бліда втіха. По-перше: Букет – мій друг, і його ребра майже, як мої, по-друге: я б заради неї не те, що ребра, а й... та то не головне – головне інше. Розумі-єш, для Букета вона просто... ну, одна з... хіба ні? А для мене, знаєш...
Насурмлений Корозія чипів осторонь.
– А ти чого киснеш? – плеснула його по спині Іванка, облишивши маломовного Антона.
– Та! – махнув рукою Корозія й відвернувся.
– Ну кажи вже, кажи. Може, Блондин заслаб?
– Ні…вдома паскудно…
– А ми для чого? – підійшов Северин. – Ану давай, телись!
– Старик зі старою якісь бабки отримали, допомогу по безробіттю, чи що. Лигають вже цілий тиждень, не висихаючи, я ледве встигаю пляхи тягати з магазину. Вчора хавать попросив, у хаті ж голо, то старий такого потиличника врізав, що аж петарди з очей. Раніш ніколи не бив, а це...
– Сильно врізав? – уточнив Северин.
Корозія лише безрадісно кивнув головою та шморгнув носом. Вітрогони перезирнулись…
Рипнула хвіртка й на занехаяне, заросле осотом дворище увійшло троє парубків і дівчина з те-кою в руці. Назустріч їм з хати виповз куценький, миршавенький чоловічок у жмаканій, давно не праній лахманині, неголений і скуйовджений.
– Добрий день! – промовив перший з приходьків, стрункий темночубий юнак. – Аркадій Полі-щук ви будете?
– Ну я, – заходився витирати руки об штани чоловічок.
– Ми з міськради, комісія, – продовжував високий юнак, – ось посвідчення, – він недбало ткнув чоловічкові під носа якісь „кірочки”. – На вас надійшла скарга від сусідів, і ми зобов’язані все пере-вірити.
– Яка скарга? – Сполошився Поліщук. – Та я нічого… та я, конкретно, ніколи…
– Бешкетуєте, громадянине Поліщук, – подав голос інший юнак, русявий і трохи нижчий за пер-шого. – Ведете асоціальний спосіб життя, пиячите. В нас усе зафіксовано! – повів головою в бік дів-чини з текою. Та ствердно кивнула головою.
– Хто пиячить, я пиячу? Та це поклеп, та це, конкретно… – Раптом його й без того щілинчасті очиці ще дужче звузились. – Щось ви замолоді для комісії!
– А ми студенти, – незворушно пояснив високий юнак, – з Академії управління. В нас стажу-вання. Ну що ж, – роззирнувся довкола, – почнемо складати протокол. – Дівчина розкрила теку, діс-тала записник і ручку. – Пишіть: антисанітарія, занедбаність. За електроенергію вчасно платите?
– Та… гм… – затнувся чоловічок.
– Зрозуміло… А де ваш син, громадянине Поліщук?
– Та десь гасає, стерво. Хіба ж я, конкретно, знаю?
– Пишіть: вихованню сина належна увага не приділяється. Кажуть, ви й руку на нього піднімає-те?
– Та що ви! Та я… Це наклеп! Це, певно, Охрімиха, це вона, конкретно, холера! А як її коза на моєму городі пасеться, то це що?
– Знущання над неповнолітніми, – монотонно продовжував молодик, – стаття сто двадцять чет-верта нового карного кодексу. Правильно я назвав статтю? – звернувся він до інших членів комісії. Ті закивали головами. – І що нам з вами робити, громадянине Поліщук? Мусимо ж якось реагувати на сигнали громадськості…
Поліщук кліпав очима й хапав ротом повітря, наче висмикнутий зі ставу карась.
– А ви і спиртні напої вживаєте й лаєтесь нецензурно. Лаєтесь, лаєтесь, не заперечуйте! В нас усе зафіксовано. Ну що, шановні члени комісії, все ясно?
Члени комісії знову закивали головами.
– Поясніть громадянинові Поліщуку, – звернувся високий до русявого, – яке йому загрожує по-карання. Це наш юрист, – відрекомендував.
– За п’янствування та нецензурщину в присутності малолітніх – штраф, – почав молодий юрист. – За тілесні ушкодження неповнолітньому – п’ятнадцять діб, а якщо при цьому підлітку завдано ще й моральної шкоди, – то тридцять. Електроенергію за несплату відключимо, а за самовільне підклю-чення – штраф. За антисанітарію представник санстанції, – юрист вказав рукою на третього члена комісії, – складе окремого протокола…
– Гадаю, на перший раз досить, – зупинив юриста високий. – Чи як ви вважаєте, громадянине Поліщук?
– Я… я… що ви? Я виправлюсь. Обіцяю, конкретно! Давайте якось... ну, щоб по-людському. Я розумію – в вас робота, але ж… я більше не буду!
Високий юнак розвів руками:
– Всі так кажуть. А в нас план по протоколах і дипломна робота по адмінпорушеннях. Давайте так умовимось: ми протокола складаємо, але ходу йому поки що не даємо. А ви повикошуйте тут бур’яни, поприбирайте, прохлоруйте колодязь. І взагалі: ставайте на шлях виправлення. А головне, – він підвів догори палець, – щоб і нігтем хлопця не зачіпали! Ясно?
– Так, так! – радісно закивав головою Поліщук. – І пальцем не зачеплю, конкретно. Будьте пев-ні!
– А ми тижнів за два навідаємось, побачимо, як ви тут. І якщо вже тоді…
– Що ви, що ви! Все зроблю. Обіцяю!
– Глядіть. Бо якщо знову надійде скарга…
Дівчина сховала записник і ручку до теки, й комісія рушила до воріт.
– І радійте, що легко відбулися, – сказав представник санстанції, який досі не зронив ні звуку. – В принципі!
– Наша комісія, – промовила наостанок дівчина з текою, – сувора, але справедлива!
Поліщук догідливо кивав головою…
Піца, сон на розкладачці й телевізор на підлозі.
Насеред подвір’я винесли низенького столика та стару продавлену розкладачку замість стільця. Певно, стілець, на якому сидів Аурел, був єдиним. Поки дівчинка снідала (чи обідала) куснем вели-кого, притрушеного цибулею, млинця, якого малеч називала „піца”, Степан приніс стосичок гарного білого, на такому вона малювала у тьоті Ади, паперу та набір кольорових олівців.
Юля почала малювати. Вона сиділа за столиком, на розкладачці, Аурел позував навпроти, на своєму стільці. Увесь „дитсадок” щільною братією скупчився в художниці за спиною й мовчки спо-стерігав, як та працює. Котресь із мілкоти сопіло застудженим носиком прямо в малярки біля вуха.
Близько години витратила Юля на портрет Аурела. На малюнку він так і сидів на стільці, тільки ціпки, що їх Аурел тримав на колінах, дівчинка не намалювала. Вона вирішила, що йому неприємно буде бачити палиці на малюнку.
Аурел залишився втішеним. Він довго розглядав малюнок, то віддаляв на відстань простягнутої руки, то наближав аж до очей, цокав язиком:
– Гарно! Молодча! Тямкуєш малювати. Зробимо так: намалюєш мені всю оцю дробину, а ми відведемо тебе на вокзал, як ти й хотіла. Згода?
– Згода, – сказала Юля.
Аурел підвівся й, похитуючись, пішов у хату. Малюнок він запхнув за пазуху. А на стілець пе-ред Юлею всівся Степан.
Вночі дівчинка майже не спала. Лазила через кватирку, стрибала з другого поверху, бігала ву-лицями міста. Не встигла вона ще позначити основні контури Степанового обличчя, як відчула, що засинає. Очі злипались й олівець втікав з неслухняних пальчиків. Голівка хилилась і, спиняючи її падіння, дівчинка раз-по-раз здригалась.
Степан зрозумів. Підвівся, підійшов до художниці, вийняв із завмерлих пальців олівець та схи-лив дівчинку на розкладачку. Потім смаглявий хлопчак зняв із себе потерту джинсову курточку й прикрив нею Юлині ноги. Зрозумівши, що нічого цікавого сьогодні вже не буде, „дитсадок” швидко розсипався, й дівчинка спокійно заснула. Вона спала, притулившись щічкою до шорсткого брезенту розкладачки, злегка відкривши рота й притиснувши кулачки до грудей. Сама, в невідомому місті, на незнайомій вулиці, серед чужих людей, які розмовляли між собою незрозумілою мовою…
Прокинулась дівчинка на розкладачці, щоправда, вже в хаті. Посеред великої кімнати, котра за-ймала, певно, весь будинок, на встеленій ковдрами й матрацами підлозі повним складом сидів Ауре-лів „дитсадок” – дітвора уважно дивилась кольоровий телевізор, який мерехтів на столику в кутку. Юлина розкладачка стояла в протилежному куті кімнати, а збоку, під стіною, на своєму стільці сидів Аурел. Інших меблів не було.
Помітивши, що дівчинка прокинулась, до неї тихо прокрався Степан.
– На, жуй! – він простягнув їй пиріжка, дуже схожого на того, що вона вкрала вранці на базарі. – Переспиш у нас, а з досвітку знов почнеш малювати. Спати будеш на підлозі – на розкладачці спить Аурел.
– А хіба він не твій тато? – тихо спитала дівчинка.
– Ні, я просто з ним живу…
– А де твоя мама?
– В Москві, – повідомив Степан. – Пеньонзи заробляє!
Ранок. Ніхто з дітлахів не вмивається, не розчісується й не чистить зуби. Одне за одним вони просто підводяться та біжать надвір, вже вдягнені, тому що так спали.
Юля теж спала вдягненою. Для неї знову виносять надвір столик, розкладачку, з якої вже встав Аурел, і приладдя для роботи. Вона починає малювати. Дівчинка. Хлопчик. Всі смаглолиці, виткочу-бі, схожі один на одного. В цьому то й складність – для кожного необхідно вишукувати якісь відмін-ності й характерні прикмети.
– Готово! – каже Юля, закінчивши черговий малюнок, ощасливлений власник зривається зі сті-льця, хапає свій портрет і гордовито демонструє його іншим. Решта, як і вчора, стоять у дівчинки за спиною і, мовчки сопучи, спостерігають за роботою.
Дівчинка малює майже весь день. Спочатку сонце соромливо заглядає на циганське подвір’я крізь віття дерев. Потім здирається тим віттям до вершечка тополі, що росте неподалік. А тоді відри-вається від вершечка та злітає в небо, наче розпечена повітряна кулька. На диво, впродовж дня не випадає анікраплини дощу.
Година минає за годиною, а ніхто нічого не їсть і не пропонує їсти художниці. Певно вчора во-на було гостею, і її частували тим, що мали, а сьогодні… вона просто художниця.
Нарешті останнє, зовсім дрібне, забрьохане циганча, яке ніяк не хотіло позувати, отримує в за-порошені долоньки портрет, і Юля підводиться з розкладачки.
В хаті Аурел лежить на підлозі та дивиться телевізор, який тимчасово теж стоїть на підлозі.
– Все, – каже дівчинка.
– Добре, Степан тебе відведе. А може останешся в нас? Диви, як тут весело. Заробляла б, ма-люючи на базарі!
– Ні, я хочу до мами.
– Ну, як знаєш.
Аурел розмовляє з нею повагом, як з дорослою.
І ось вони вже вдвох чимчикують вулицями міста. Степан тримає дівчинку за руку, наче сест-ричку, та, як справжній джентльмен, розважає оповідками:
– Спочатку ми жили в Молдавії, а тоді переїхали сюди, у Львів. Мої тато й мамка в Москві. Ба-тько працює в охоронній фірмі. Знаєш, яких крутих биків в’яже?
– Бичків? – Перепитує дівчинка. – Бичок – це чоловік корови?
– Сама ти корова! – зневажливо цвіркає крізь рідкі зуби „джентльмен”.
Якийсь час вони йдуть мовчки, дівчинка ображено дметься, потім Степан продовжує:
– Мамка теж там. Вона гарно заробляє. В нас давно вже була б своя хата, але їхати з Москви знаєш, як довго? Поки мама доїде, то майже всі пеньонзи й витратить. От їй і знову доводиться їхати на заробітки.
Степан зітхає, Юля, з солідарності, теж. Її мама не їздить на заробітки. В них є своя квартира. „Чому так, – думає дівчинка, – в одних є, а в інших нема?”
Через усе місто вони прошкують пішака. Лише кілька зупинок пощастило проїхати автобусом, поки їх не витурляв контролер.
– У мене болять ноги, – скаржиться дівчинка.
– Нічого, – заспокоює її Степан. – Дивись – вже прийшли.
І справді – цей великий гарний будинок – вокзал. Юля згадує, як була тут з тьотею Адою.
– Ну я погнав, – діловито прощається циганчук. – Іди, шукай поїзд на свою Макарівку. Тільки гляди, до ментів не підходь, бо запроторять в розподільник, а там знаєш, які бувають малолітки? Не побачиш ти тоді своєї мамки, як власних вух!
