Та замість очікуваного страху, начальник зітхнув з полегшенням. По-перше– хлопець вже тут не працює і ніхто не зможе звинуватити губернатора у невиявленні вірусу, ящо такий і був; а по-друге– якщо недбалість і виявиться, то вся провина ляже на Яркового, який зараз працює в адміністрації президента. Але тепер губернатор хвилювався за можливого іншого носія вірусу– Валентинчика. Той раніше собі не дозволяв неповаги по відношенню до начальства. А зараз прийшов у кабінет, як бомж, зухвало відчинив двері ногою і зовсім не прогинає спини. Якщо так піде й далі, то він ще стане правдолюбцем і заразить інших нормальних працівників. Треба було просто зараз перевірити, чи той вірус таки існує і чи не “блукає” він коридорами адміністрації.
– А знаєш, Валентинчику, ти прийшов у такому вигляді, що тебе запросто можна звільнити з посади. Хто ж таке бачив– бруднющий, п’янющий та ще й наглющий.
Заступник на очах почав тверезіти. Він підвівся зі стільця і почав стріпувати із свого одягу пил. Очі його заблистіли і він мало-мало не розплакався:
– Ви ж казали, що даєте мені шанс... Я ж виконав ваше завдання...
Спина Валентинчика знову прогиналася і голова адміністрації був тим задоволений. Але цінного працівника треба було ще заспокоїти:
– Годі тобі, годі. Я слів на вітер не кидаю. Ніхто тебе не звільнить. А з наступного місяця отримуватимеш ще й надбавку до зарплати.
Спина Валентинчика знову набула форму дуги і він зовсім витверезів й був готовий до виконання нових надскладних завдань. Та на сьогодні цього було досить. Голова адміністрації відпустив Валентинчика додому і наказав назавтра прийти на роботу пізніше. Треба, щоб людина відпочила після важкої праці і була готова до нових звершень.
Та відпочинок у Валентинчика не вдався. Йому не спалося, бо в голову лізли всілякі думки. Спочатку він згадував свої поневіряння у підвалі, а потім подумки лаяв шефа, що той мало не звільнив його за добросовісну роботу. А ще йому було гірко усвідомлювати, що доводиться прогинатися перед таким нікчемою, як голова адміністрації. Валентинчик заплакав у подушку, але все одно не заснув. Він дивувався своїм роздумам, бо раніше навіть не допускав крамольних думок по відношенню до свого шефа.
У житті треба щось змінювати, хоча у таких роках перебудовуватися було безглуздим і майже нереальним. Спершу, Валентинчик вирішив знайти союзника у своїх починаннях. Він подумки перебрав усіх знайомих, але серед них достойних не знайшов. Всі вони були спиногини і точно не бажали змінюватись. А Валентинчик з кожною хвилиною відчував непереборне бажання бути чесним. Але згодом він таки згадав за одну споріднену душу. Це був той хлопчисько– Діма, що перевіряв перепустки, і хоча різниця в роках у них була надто велика, та часом і з молоді треба брати приклад.
Наступного ранку Валентинчик, не зважаючи на пораду шефа прийти на роботу пізніше, в адміністрації був на дев’яту. Та в свій кабінет не заходив, а відразу попрямував у підвал. Тепер він знав дорогу до заповітних дверей, тому не заблукав. Євген Володимирович був на місці і, зважаючи на ранковий час, ще не випивав.
– Мені потрібна адреса Діми,– вимогливо звернувся Валентинчик до завідуючого господарством, бо знав, що зараз треба діяти рішуче, щоб чогось досягти.
Євген Володимирович сьогодні був не таким сміливим, тому не став перепитувати хто такий Діма і підбирати потрібної брехні, а, погортавши записну книжку, знайшов потрібну адресу. На прощання Валентинчик дав пораду:
– Якби ти менше випивав, то зараз був би кількома поверхами вище...– а потім, вже без пафосу додав.– Правда, нагорі може й гірше.
Валентинчик без зусиль знайшов квартиру Діми і навіть не вагався, чи все-таки варто зустрічатися з хлопцем. Спеціальних слів він не вигадував, а знав, що розмова зав’яжеться сама собою. Двері відчинив Діма. Видно, у нього не було настрою, бо він хоча і згадав гостя, та не сказав при зустрічі йому нічого хорошого ані поганого. Він просто запросив Валентинчика проходити у свою кімнату.
Тут, на ліжку сиділо якесь дівчисько і робило манік’юр. Спершу, Валентинчик подумав, що то сестра Діми, але видно, між хлопцем і дівчиськом були дуже натягнуті відношення.
– У нас гість,– звернувся до неї Діма.– Може ти б нам чайку заварила?
Але дівчина нічого не відповіла і тільки дмухала на свої нігті, щоб швидше висихав лак. Діма запропонував Валентинчику сісти на стілець, а сам усівся біля подруги:
– Гість у нас!– прокричав він їй на вухо, а вона через таку несподіванку хотіла вкусити хлопця за носа.
Та це не були ігрища закоханих молодят, а все відбувалося на повному серйозі. Хлопець з дівчиною зчепилися і коли Діма поклав її на лопатки, вона нарешті заспокоїлася і попросилася, щоб її відпустили.
– Придурок!– кинула вона, коли вивільнилася із міцних рук, але кімнату покидати не збиралася, а знову взялася за догляд своїх нігтів.
– Отак і живемо,– звернувся Діма до Валентинчика, чи то виправдовуючись, чи то пояснюючи тільки такий один прикрий епізод.– Спочатку Люся була нормальною, а потім... їй щось вкололи і вона зовсім змінилася. Я хотів би мати чесну жінку, а вона... Краще б залишалась у своєму місті.
– То вона із того, зачумленого?– здогадався Валентинчик.
– Звідти. Тепер каже, що я дурний, бо завжди кажу правду. І вона така колись була, а тепер бреше мені на кожному кроці.
– Ви не беріть це близько до серця, адже є багато людей, які без правди не можуть жити,– заспокоював хлопця Валентинчик.– Ося я, наприклад. Мені вже важко брехати і лукавити...
– Ще один придурок,– дівчина не соромлячись дала характеристику гостю.– Я пам’ятаю, що таких як ви виловлювали на вулицях мого міста, мов бродячих собак. Їздили на великих автівках і накидали сіті. Бідолашки борюкались, а потім затихали. Їм давали укольчик і вся та дурня з їх голови вивітрювалась.
В кімнату зазирнула Дімина мама і боязливо спитала:
– Бачу, у вас гість. Може зробити чаю?
– Зробіть, мамо,– солодким голоском попросила дівчина, але коли свекруха відправилась на кухню, невістку аж пересмикнуло.
– Навіщо ти так?– звернувся Діма до дівчини.– Ти ж її ненавидиш. Хочеш зробити мені боляче?
– Дурень ти. Я зберігаю сім’ю. Було б краще, коли б я обзивала твою матусю так, як я про неї думаю?
Діма дав дівчині лункого ляпаса і вони знову зчепилися. Та розв’язки Валентинчик чекати не став, а тихенько вийшов з кімнати і з квартири. Навіть ці сценки дали йому важливу моральну підтримку. Це, ніби нарив, що оголює людські відносини. Нехай, ці відносини і найпримітивніші, та все одно, Валентинчик почерпнув з них багато корисного і зрозумів, що правді пробиватися крізь оточення брехні дуже важко.
Він йшов в адміністрацію і коли вже підходив до величезної будівлі, на мить зупинився. Валентинчик постійно бачив світ тільки під своїми ногами, а тут перед ним постав “Титанік”. Будівля, ніби збиралася розсікати собою океанські хвилі, а насправді, от-от затоне. Побудована, як обком партії, вона вже давно змінила власників, хоча фактично у ній нічого не змінювалося: ті самі коридори, ті самі меблі, ті самі люди. Валентинчик ще трохи постояв і пішов назустріч. До зіткнення “ Титаніка” з айсбергом залишалось кілька хвилин.
Коли Валентинчик зайшов у свій кабінет, за ним забігла секретарка і повідомила радісну новину:
– Вам підвищили зарплатню. Мені також.
Але Валентинчик не збирався радіти цьому, а чекав на звичне повідомлення, що його викликають до начальника адміністрації. І справді, секретарка, не дочекавшись на обличчі начальника міни задоволення, повідомила, що кличе шеф.
Голова адміністрації вирішив при зустрічі із заступником потиснути йому руку, але сьогодні Валентинчик виглядав дивно. Заступник випрямився і виявилось, що він на пів голови вищий за свого шефа. Голові адміністрації це не сподобалось і він навіть не привітався.
– Чого спізнюєшся?
– Ви вчора дозволили мені прийти пізніше.
– Мало що я вчора міг наговорити. А про трудову дисципліну ти щось чув?
Валентинчик на те нічого не відповів, а чекав на розпорядження.
– Через кілька хвилин приїде моя дружина. Відправишся з нею на ринок і допоможеш нести сумки. У нас ювілей весілля, хочемо відсвяткувати його у вузькому родинному колі.
– А носити сумки вашій дружині хіба входить в обов’язки першого заступника?
Губернатор вже був зайнятий своїми справами, тому не відразу зрозумів зміст слів Валентинчика:
– Що-що?
– Я не буду носити сумки вашій дружині,– твердо сказав Валентинчик.
В губернатора округлилися очі і й він закипав від обурення. Але скоро на місце злості прийшов страх. Знову згадалася секретна інструкція і голова адміністрації зрозумів, що вірус добрався і до його кабінету. Тепер, перекласти вину на Яркового не вдасться і можна очікувати на власну відставку. Губернатор хотів перевірити свій здогад щодо вірусу і запитав Валентинчика з пихатістю:
– Може тобі ще щось не подобається?
– Мені багато чого не подобається. Наприклад те, як ви потрапили на свою посаду.
– А як же я сюди потрапив?– губернатор виглядав впевнено, так, ніби ніякої таємниці не було.
Та Валентинчик теж виглядав впевнено і, важко зітхнувши, озвучив таємницю:
– Хоча ви і не гомосексуаліст, та вам довелося переспати з колишнім держсекретарем. Той дядечко саме так і роздавав посади. Видно, ви добре постаралися, бо отримали найбільше, що міг дати держсекретар.
Здавалося, очі губернатора от-от вистрибнуть з орбіт, але це було правдою і він не мав що відповісти.
– А ще мені не подобається, що за час губернаторства ваша дружина створила три потужні фірми, які під вашим покровительством процвітають і за допомогою підвладних вам структур знищуються конкуренти. А ще мені не подобається, що на багато керівних посад ви призначили своїх родичів або знайомих, які ні бельмеса не розуміються в управлінні, зате отримують високі зарплати і впроваджують на місцях хабарництво. А ще мені не подобається…
– Досить!– зарепетував губернатор, але замість того, щоб вийняти з кишені валідол і заспокоїти серце, він висунув шухляду і почав рукою шукати там щось дуже важливе.
Валентинчик навіть було подумав, що голова адміністрації витягне звідти пістолета і застрілить його або застрілиться сам. Та губернатор вийняв марлеву пов’язку і похапцем одягнув її. Тепер він вдихав на повні легені і був схожий на мавпу.
– Що з вами?– співчутливо спитав Валентинчик, бо подумав, що зі здоров’ям губернатора не все гаразд.
– Забирайся звідси, тебе звільнено!
На інше Валентинчик і не сподівався й пішов у свій кабінет. Та це губернатора не заспокоїло. Він шукав в аптечці різноманітні піґулки від застуди й грипу і приймав їх по кілька. Зупинився тоді, коли вже відчув у роті гіркоту. Тепер був час саме подумати про своє майбутнє. А майбутнє вимальовувалось у чорних тонах. Це коли Валентинчик знає про те, як потрапив губернатор на свою посаду, значить знають й інші. Та не це було найстрашнішим. Тепер, якщо виявиться, що голова адміністрації допустив вірус не те, що у своїй області, а в будинку адміністрації, то за таке вже вище керівника якогось пенсійного фонду не піднятися. А ще недобудований будинок із двома гаражами і дача на березі ставу, і діти навчаються за кордоном…
Але губернатор вирішив не розголошувати про вірус у своїй вотчині, бо сподівався, що може ніхто не взнає про його “хворого” заступника. А скоро вибори, то у тій колотнечі, мабуть, нікому не захочеться шукати винуватців поширення епідемії.
З часом губернатор покинув свої сумні думки і вирішив підготуватися до сімейного ювілею. Взагалі-то, він не любив таких збіговиськ, де всі будуть прославляти “ міцний і монолітний” шлюб. Все це було показним і всі те знали, але так годилося. Гості співатимуть хвалу і господареві, і господині, а за тим всім нічого міцного і монолітного немає. Кожен вставлятиме слівце, щоб отримати від губернатора “кусень з панського столу”. Голова адміністрації важко зітхнув, згадуючи часи, коли був молодим, а навколо були тільки друзі і нікому нічого від нього не було потрібно.
Губернатор викликав машину і поїхав в ювелірний магазин. Фантазія на подарунки у нього була бідною, тому, з будь-якої нагоди він купував коштовності. Просто, вибирав річ недорогу за ціною–і дарував. Правда, у дружини вже назбиралось тих брязкалець і перстенів багато, але це не мало значення. Про подарунок жінки губернатор також здогадувався– напевно, це буде чергова краватка. Річ недорога, але для роботи потрібна. У губернатора тих краваток, які дарували на дні народження, ювілеї, дні Збройних сил і таке інше, назбиралося близько сотні і багато з них вже вийшли з моди, але все ж висіли у шафі, як показник великого вибору.
Купівля подарунка не відволікла голову адміністрації від тривожних думок. Тепер він у кожному вбачав носія вірусу і намагався дихати не глибоко. От і зараз, дорогою до адміністрації, він із заднього сидіння скоса поглядав на водія Юрка і йому здавалося, що той веде себе надто розкуто. Увімкнув музику дуже голосно і в такт киває головою.
– Занадто голосно,– кинув губернатор, але чи то водій через музику недочув, чи був вже вірусоносієм, та музики не стишив.
Але коли під’їхали до адміністрації, Юрко по-лакейськи вистрибнув з авто і відчинив для шефа дверцята. Губернатор ще зиркнув на водія, але побачив тільки покору.
Робочий день добіг до кінця без зайвих пригод і голова адміністрації відправився додому. Сьогодні він не спізнився і це дружину здивувало:
– Щось трапилось?
– Та ні, все в порядку,– губернатор, щоб і далі не виникало зайвих запитань, вийняв з кишені оксамитову коробочку і протягнув жінці.
Та відкрила подарунок і ахнула, хоча, можливо, така каблучка у неї вже була, але вираження показових емоцій було справою обов’язковою. Жінка швиденько сходила в кімнату і повернулася з подарунком для чоловіка. Він розірвав барвистий папір і вийняв з коробки краватку яскравих кольорів.
– Гарно,– зреагував чоловік і хотів подарунок знову сховати у коробку, хоча знав, що дружина примусить його ту краватку поміряти.
Так і сталося.
– Ні-ні, ти її приміряй– чи підходить. Якщо ні– то я поміняю на іншу.
Ці слова теж були обов’язковими і ніколи такого не траплялось, щоб хтось міняв подарунок. Чоловік відразу ж поміряв краватку і розглядав себе в дзеркало. Кольори йому не сподобались, бо губернатору не годилося бути схожим на півня. Але він, в знак подяки, поцілував дружину у чоло.
– Ні, не так,– і жінка обвила його шию руками і забажала поцілунку пристрасного.
“Чого старій не йметься? Їй вже під шістдесят, а вона вдає з себе дівчинку”,– подумав чоловік, але вирішив виконати жінчину забаганку. Поцілунок не сподобався навіть йому самому, але дружина заплющувала очі і він згадав, що колись це було показником пристрасті.
– Ти ж мене любиш?– спитала задоволена жінка і чоловік відповів обов’язкове “Аякже!”
Почали сходитись гості з безглуздими подарунками. Оскільки це був ювілей подружнього життя, то й дари повинні були адресуватись обом. Сім’я Петренків принесла півтораметрову вазу і глава сім’ї говорив якісь банальні фрази, намагаючись пов’язати їх із святкуванням. Та губернатор вже придумав застосування такому подарунку– добре буде поставити велетенську вазу у курилці адміністрації і робити ставки з друзями на те, через скільки років посудина заповниться вщерть. Наступними прийшли Щуряки. Голова адміністрації знав їх тільки з минулого року, коли вони прийшли прохати за якісь кредити і ті кредити, за допомогою впливу губернатора, таки отримали. Правда, знайомий банкір нещодавно несміливо повідомив, що Щуряки ті кредити повертати не поспішають– за рік не зробили жодного внеску.
Ці гості подарували пиловсмоктувач. Техніка була недорогою і подарунок губернатору не сподобався, хоча він і зобразив на обличчі криву усмішку. Не подобався підтекст подарунку: невже Щуряки подумали, що господарі за стільки часу спільного життя не придбали такої потрібної в хазяйстві речі. А ще цей подарунок натякав: мовляв, господарі, у вас брудно– отож, слідкуйте за чистотою! “І як тільки жінка познайомилась зі щуряковою?”
Наступною прийшла Камелія– давня подруга дружини. Колись, давно, ще в юності, теперішній голова адміністрації більше залицявся до неї, але так сталося, що одружився на її кращій подрузі. Проте, дружбу це не зіпсувало і жінки продовжують спілкуватись, а оскільки Камелія й досі неодружена, її подруга постійно вишукує серед працівників чоловіка достойну кандидатуру. І сьогодні в гості, для такої нагоди мав би завітати Валентинчик. Але голова адміністрації в погляді дружини прочитав зацікавлення спиногином, тому випередив її запитання:
– Валентинчик не прийде більше ніколи. Сьогодні я його звільнив.
Дружина важко зітхнула, але більше не за тим, що хтось втратив роботу, а за тим, що сама не справляється з роллю свахи.
– А може треба було запросити в гості Юрка, твого водія?
– Та ти що. Він же їй у внуки годиться,– скривив обличчя губернатор і невдоволено похитав головою.
Дружина ще раз важко зітхнула і тепер найбільше відчувала провину за те, що подруга посивіла в дівках, сподіваючись на її підтримку.
Потім прийшла пара губернаторові незнайома. Але чоловік вже звик до таких гостей-прохачів і чекав на пояснення дружини:
– Познайомся, любий. Це Анастасія і Петро Адамови– мої друзі. Настя голові адміністрації сподобалась, а от її чоловік– не сподобався зовсім. Він мав руді, ніби приклеєні, вуса і чорну шевелюру. “Богема”,– подумав губернатор і потиснув спітнілу руку Петра. Коли ці гості пішли за стіл, голова адміністрації невдоволено спитав дружину:
– А що проситимуть вони?
Дружина зашарілася, бо не сподівалася, що чоловік так запросто розгадає в гостях звичайних прохачів. Тому вона почала відповідати не по суті:
– З Настею я познайомилась в косметичному салоні. Вона дуже вміла манік’юрниця. Ось подивись,– жінка піднесла свої випещені нігтики майже до очей чоловіка,– правда ж гарно?
– Ду-у-уже гарно,– чоловік починав проявляти невдоволення.– Так що вони проситимуть?
Дружина не дивилася в очі чоловіка, а з наївним виглядом повідомила:
– Петро хоче відкрити у місті магазин…
Для губернатора це було не найгіршим повідомленням, бо він вже неодноразово допомагав у схожій справі і тепер мав багато таких “похресничків”, але дружина уточнила:
– Петро хоче відкрити у центрі міста магазин… інтимних товарів.
У губернатора від почутого випала тільки що подарована коробка. І це сталося не через недогляд, а тому, що голова адміністрації уявив, що це може бути за подарунок: нагайка, музичні презервативи, ґумова надувна жінка, вібратор, облягаючі чорні трусики? Губернатору, ніби обпекло руки. Але жінка вже підняла коробку і, розірвавши подарунковий папір, відкрила її. Всередині була різнобарвна скляна квітка. Виріб, мабуть був авторський, бо зроблений із художнім смаком. Дивно, як тільки подарунок не розбився.
– Треба бути обережнішим,– дорікнула жінка.
Коли всі гості зібралися, нарешті почалося святкування. Видно, прибулі зголодніли, бо відразу накинулись на делікатеси, забувши про такт і витримку. Домогосподиня тільки встигала підносити все нові і нові блюда. Гості вже сказали кілька тостів і перехилили кілька чарок, тому розмова зав’язувалась легко і здавалось, що всі між собою давно знайомі. Тільки губернатору було погано. Правда, він не знав від чого це. Може, від улюблених маринованих грибочків? Та погано йому було не в животі, а в голові. Цей сміх жінок і порожня балаканина чоловіків, його дратували і хотілося зі всієї сили грюкнути кулаком по столі. Та вся ця метушня спинилася, коли хтось з гостей промовив:
– А тепер нехай скаже господар.
Губернатор підвівся, але ледве втримався на ногах, бо оточуючі обличчя закрутилися перед ним в шаленому танку. Хтось з жіночок реготнув, думаючи, що господар просто впився, але відразу ж згадалося, хто перед ними, тому решта присутніх зацитькали на нерозумну жінку. За кілька секунд шалений танок припинився і в голові губернатора прояснілося. Треба було казати промову.
– Ми прожили непогане життя…
– Що ж це ви так сумно. У вас ще все попереду. Хороша посада, непогані переспективи,– перебив хтось з присутніх, але губернатор на те незважав і ще раз почав спочатку.
– Ми прожили непогане життя. Та мені все ж є за чим шкодувати. Мабуть, ніхто з присутніх не знає, що мені довелося переспати з… чоловіком, щоб отримати свою посаду…
Присутні боялися повернути голови одне до одного, але очима все ж перезиралися. Мало сказати, що почуте їх вразило. Ще кілька секунд вони були в заціпенінні й гадали, що це грубий жарт. Та губернатор підтвердив сказане:
– На жаль, це– гірка правда.
Напевно, дружина губернатора найдовше зберігала сподівання, що почуте– це жарт. На її обличчі з’явилась крива усмішка, ніби передвісниця гомеричного реготу, що от-от мав вибухнути серед гостей. Та пауза затягувалась і чоловік був як ніколи серйозний. Він мовчав, потупивши погляд і здавалось, що губернатор зараз заплаче.
– Ну ви, Кирило Андрійовичу, і жартівник,– хтось з чоловіків намагався перевести німу сцену на жарт, але губернатор, ніби несподівано прокинувся:
– Це правда!
Більше ніхто з присутніх не намагався засумніватися у словах господаря помешкання. Всі потупили погляди і скоса поглядали на дружину губернатора, ніби очікували, що вона або спростує, або підтвердить слова чоловіка. Але жінка розплакалась і вибігла з кімнати. Присутні так і мовчали, аж поки не увійшла домогосподиня з великою тареллю:
– А це– фаршироване поросятко. Пригощайтеся, гості дорогі,– і служниця вийшла, навіть не звернувши увагу на німу сцену.
Поросятко апетитно парувало і аромат смачної страви так розбурхував апетит гостей, що у когось з них у животі голосно заурчало. Тепер, на таку зухвалу поведінку чийогось шлунку, вже не втримався губернатор:
– Ну, що ж, гості дорогі, жеріть! Ви ж для цього сюди прийшли. Та ні, пробачте. Вам усім ще чогось від мене треба. Тобі чого?– він тицьнув пальцем у чоловіка навпроти.– Хочеш ще одну бензозаправку у місті? Так ти їх уже маєш сім. Скільки треба бензозаправок для повного щастя?
– Ну ви, Кирило Андрійовичу і даєте. Ви у нас жартівник…
– А тобі чого?– взявся губернатор за іншого.– Склади на залізничній станції? Так там все уже зайнято. Чи ти хочеш, щоб я допоміг потіснити твого конкурента?
Не дочекавшись від адресата невпевненого белькотіння, Кирило Андрійович скрутив дулю і тицьнув цю комбінацію з пальців гостеві під ніс. Тепер решта гостей сиділи, мов на нараді, і очікували від губернатора прочуханки. І Кирило Андрійович таки “пройшовся” по решті дорогих гостей. Очікували на бучу і Адамови й таки дочекалися. Правда, губернатор почав якось дивно. Він зупинив погляд на Насті і, ніби не міг відірватися від її краси:
– Знаєте,– пошепки мовив він,– я би вас хотів. Ви дуже гарна і мила манік’юрниця. Але, якщо ви собі за чоловіка вибрали отого збоченця,– Кирило Андрійович кивнув головою в сторону Петра,– то і у вас, напевно, в голові куля.
Настя дала губернатору лункого ляпаса, але це не спинило потік правди, що стосувався її “дивного” чоловіка. Кирило Андрійович потер свою розпашілу щоку і продовжив:
– Хочете крамницю з інтимними товарами у центрі міста? А що ви так скромно? Давайте відразу– в обладміністрації. Ми здамо в оренду приміщення поблизу входу, а ви там поставите вітрину. Нормально? Саме цього нам і не вистачає: запасних частин чоловіків і ґумових надувних жінок. А може ви проведете рекламну акцію своїх товарів і подаруєте у кожен кабінет по вібратору? Оце був би номер: замість портрета президента– справжній володар всесвіту…
Настя з чоловіком підвелися і покинули квартиру. Решта гостей ще якийсь час очікували на вгамування пристрастей, але закінчилось все тим, що господар налив собі склянку горілки і випив одним ковтком. Продовження святкування не передбачалося, бо Кирило Андрійович схилив голову на стіл і захропів. Хтось з гостей важко зітхнув, бо тепер знову доведеться очікувати якоїсь нагоди, щоб вирішити важливі питання. Згодом з’явилась господиня. Звичайно, вона пережила важкі миттєвості і тепер не могла дивитись людям в очі. Дружина вибачилась за поведінку чоловіка і попросила, щоб гості залишили їх наодинці. Ті покидали квартиру, як після поминок– мовчки і сумно.
Зранку, коли Кирило Андрійович підвів голову, тарілок зі стравами на столі вже не було. Не було й напоїв, а чоловікові так хотілося втамувати спрагу. Десь знікуди до нього долинув жінчин голос:
– Скажи, що все це неправда!
– Це все– правда,– сказав він, очікуючи, що за відповідь отримає хоча б ковток води.
Але натомість він отримав сильного штурхана. Це був удар дружини. Здавалось, у тендітному тілі не знайдеться стільки енергії, але, мабуть, це все від злості. Коли через кілька хвилин біль минув, з’явилось гірше відчуття– провина.
– І як нам далі з тим жити?– спитала дружина.
Кирило Андрійович мовчав. Ситуація склалася такою, що все зараз залежало від жінки. Вона у нього була хороша, тому чоловік розлучення не хотів. Треба було хоч щось казати, щоб жінка не зробила рішучого кроку.
– Це… було всього лиш раз. І я від того задоволення не отримав. Я– не гей.
Жінка прихилила голову чоловіка до себе і гладила, мов дитину. Від такої ніжності і розуміння, Кирило Андрійович заплакав. Він рюмсав і шморгав носом, а жінка все гладила його і почала заспокоювати:
– Ти ж у мене хороший… Я тобі вірю… Але ти погано вчинив з Адамовими. Вони– хороші люди. Я хоча була у сусідній кімнаті, та все чула.
Тепер Кирило Андрійович, ніби прокинувся:
– Настя– може й хороша людина і мені шкода, що вона почула від мене всю правду. Але її чоловік… Мені здається, що вони зовсім не пасують одне одному.
– А ти знаєш, що вони– брат і сестра, двоюрідні.
Кирило Андрійович подивився на дружину, ніби чогось не розумів.
– Так-так, хоча вони й близькі родичі, але вони одружені. Правда це мило, любий.
Тепер Кирило Андрійович пошкодував, що хотів отримати від дружини прощення. Здається, вони ніколи не сперечалися і завжди мали одинакові погляди на життя, а тепер, вона захоплюється тим, що від природи є ненормальним і потворним. Тому, Кирило Андрійович ще спробував переконати дружину у протилежному:
– Але це ж ненормально. У них можуть народитися діти з відхиленнями. Шлюби між близькими родичами– це аномалія.
– Якщо люди люблять одне одного, то ніякі закони природи перед ними не встоять,– захоплено відповіла дружина.
Кирило Андрійович вже своїх думок втримати не міг:
– Та ти, жінко, дурна,– він це вимовив із міною співчуття на обличчі.
Мало сказати, що дружина образилась. Її підборіддя задрижало і очі набралися слізьми. Та після цього жінка накинулась на чоловіка, намагаючись в кров роздряпати його обличчя. Кирило Андрійович не сподівався від сентиментальної дружини такої агресії, тому захищатися почав надто пізно. За кілька секунд йому вдалося вивернутися від болючих випадів жінки, але на обличчі все ж залишились знаки від її випещених нігтиків.
Ранкову дискусію треба було завершувати і губернатор почав збиратися на роботу. Правда, він не міг нічим замаскувати подряпини на своєму обличчі, тому відправлявся на службу не в кращому настрої. Водій Юрко, що вже чекав під під’їздом, аж присвиснув, коли побачив обличчя шефа, але намагався це звести на жарт:
– Ви, Кириле Андрійовичу, мабуть, купали кота.
– Та ні, це мене так дружина за те, що я назвав її дурною.
Юрко схожого тону щодо слабкої статі від шефа не чув ніколи, тому відразу замовк, бо і не мав звички копирсатися в особистому житті начальника. До адміністрації їхали мовчки і водій навіть не вмикав музику. Юрко відчував, що назрівають якісь зміни і, можливо, йому скоро доведеться возити когось іншого.
Але нічого схожого не відчував губернатор. Його єство потребувало правди, а з правдою він був готовий перевернути гори, бо той, хто не лукавить завжди у вигіднішому становищі, хоча й виглядає для оточуючих дивакувато.
Секретарка принесла важливі документи, серед яких був виклик на нараду до президента. Кирило Андрійович аж скривився, коли прочитав причину виклику: “Обговорення досвіду з подолання небезпечних епідемій.” Доповідачем на цій нараді мав бути губернатор сусідньої області, а Кирило Андрійович добре знав, що тамтешній голова адміністрації підхопив вірус і нічого не долав. Він провалявся кілька тижнів у лікарні, а порядок в області наводили військові.
Кирило Андрійович відчув на собі пильний погляд секретарки і здогадувався про що вона думає:
– Ні, я кота не купав. А подряпала мене дружина.
Секретарка відвела погляд і відразу ж покинула кабінет. Правда більше здивування на неї чекало пізніше. Ближче до обіду шеф дав розпорядження зібрати всіх заступників до себе на нараду. Службовці вже готувалися відправитись хто додому, хто в тутешній буфет, а тепер їм доведеться вислуховувати всіляку маячню губернатора. Такого раніше не траплялося і всі, хто приходив у прийомну, запитливим поглядом вимагали у секретарки пояснень, та вона тільки мовчки знизувала плечима. За кілька хвилин заступників запросили в кабінет.
Першим зайшов той, який відповідав за комунальне господарство, і мало не зомлів. Він побачив на обличчі начальника подряпини і гадав, що зібрали їх саме з цього приводу. Якась тварюка подряпала губернатору морду і тепер доведеться виловлювати по цілій області усіх бродячих котів і собак.
– Відразу хочу попередити, щоб у вас не виникало зайвих запитань: подряпини від нігтів дружини.
Тепер хвилювався начальник відділу охорони здоров’я. Напевно, зараз губернатор дасть розпорядження запроторити жінку у психушку на довгі роки. Це буде зроблено для того, щоб відвести від себе відповідальність і перекласти її на інших. Але, звичайно, заступник навіть не буде ремствувати. Та всі помилялися у своїх здогадах. Нарада виявилась дивною.
– Я зібрав вас усіх, щоб спитати, чи вірні ви мені,– такий вступ губернатора з подряпаним обличчям, скидався на прощання і роздачу спадщини.
Заступники, не криючись, перезирались один з одним і відповів за всіх той, хто мав зі спадщини отримати найбільше– посаду шефа:
– Кириле Андрійовичу, та ми за вас горою!
Всі решта, підтакуючи, захитали головами, підтверджуючи слова наступника.
– І ви зробите все, що я вам скажу?
– Та ми за вас і в вогонь, і в воду!– засвідчив свою відданість перший заступник, в очікуванні на отримання підвищення.
– На стіл!– дав команду губернатор.
Така вимога для присутніх була несподіваною і не всі відразу й втямили, що вимагає шеф. Хвилинна пауза нічого не вирішувала, бо заступники боялися перепитувати, чи правильно вони зрозуміли команду. Найперше, прийшов до тями спадкоємець, який став на стілець, а потім ступив на поліровану кришку столу. Ще кілька секунд і за ним послідували решта заступників.
Дванадцять чоловіків, тулилися на столі, як зайці на крижині. А губернатор дивився на все це дійство знизу вверх із співчуттям. “Велике стояння” тривало вже з пів години і ті, хто був на столі, зі своїм становищем звиклися. Вони навіть про щось переговорювалися, і тільки перший заступник стояв попереду усіх, мов головний баран, очікуючи на дозвіл злізти зі столу.
Але губернатор такої команди не давав. Він зголоднів і вирішив пообідати. А коли виходив з кабінету, то нічого “стоячим” не сказав, тільки кинув секретарці, що сиділа в прийомній:
– Я за годину буду.
Секретарка продовжувала дивуватися, бо такого ще не було, щоб шеф у кабінеті залишав сторонніх на час своєї відсутності. Вона ще пів години стримувала цікавість, але врешті таки прочинила двері. А коли побачила дивну картину, то аж зойкнула. День був дивний і секретарка тепер була готова до всіляких несподіванок.
Шеф повернувся після обіду, і мав вигляд, що нічого не трапилось. Він сів за стіл і, не звертаючи увагу на “стоячих”, продовжував працювати. Йому телефонували, телефонував він, секретарка приносила на підпис документи, а заступники мовчки стовбичили і не намагалися покинути стіл. Робочий день закінчився і губернатор відправився додому. Секретарка на прощання ще спитала поглядом про те що відбувається, але ніякої відповіді не отримала.
Наступного ранку губернатор не сподівався застати своїх заступників на столі, але, як тільки увійшов у прийомну, почув у своєму кабінеті метушню. Чоловіки були на місці, втомлені, і Кирило Андрійович зрозумів, що вночі вони, змовившись, таки покидали стіл, щоб перепочити. Правда, сьогодні заступники не мовчали, а чемно привіталися з шефом. Він теж був ввічливим і з кожним поручкався. Сьогодні губернатор мав їхати до президента на нараду, тому більше не став випробовувати сили своїх заступників, а дозволив їм злізти зі столу. Чоловіки, коли сіли на стільці, аж зітхнули, ніби виконували важку і важливу роботу. Та їх чекало розчарування. Тільки вони перевели подих, як губернатор повідомив неприємну новину:
– Вас всіх звільнено.
– Як так?– спромігся видавити з себе перший заступник, але відповіді не отримав.
На дрижачих ногах чоловіки вийшли з кабінету і ще в прийомній один з них розпачливо видав:
– От с-с-сука!
Секретарка на це не звернула уваги, бо була певна, що лайка стосується не її. А через кілька хвилин її викликав до себе губернатор.
– Підготуйте наказ на звільнення тих придурків і ще один наказ на призначення Валентинчика першим заступником.
Секретарка не розуміла до чого тут була потрібна ця сценка із “стоянням на столі”, але нічого не розпитувала. Її хвилювало інше запитання:
– Але ж Валентинчик звільнився.
– Знайдіть його. Я з ним переговорю.
Губернатор розумів, що вчинив із своїми заступниками некоректно, але його й не дуже мучили докори сумління. Він тільки сказав їм вилізти на стіл, а якщо люди, тримаючись за посади втрачають будь-яку гідність, то це вже проблема не його, а тих людей.
Зараз Кирило Андрійович більше хвилювався за майбутню зустріч у президента. Йому не дуже хотілося їхати на нараду, де все просякло духом лицемірства і брехні. Він, як завжди, очікував на купу блюдолизів, для яких кожні відвідини президента супроводжуються страхом відставки. Раніше і сам Кирило Андрійович був таким, але зараз, згадуючи своє минуле, він аж здригався від огиди. Сьогодні губернатор, як ніколи був впевнений у собі і нічого не боявся. Він, навіть увійшовши в адміністрацію президента, перестав прогинатися перед кожним зустрічним і роздавати улесливі компліменти. Такий нахаба зразу кидався у вічі, але тепер вже до нього проявлялася повага і поклоніння від оточуючих.
Звичайно, губернатор знав, що скоро, про його “прямолінійність” слава дійде і до президента, тому відставки не уникнути, але йому хотілося бути чесним і перестати прогинатися перед нікчемами, вся заслуга яких тільки у тому, що вони ходять коридорами адміністрації першої людини держави. Але ж пацюки теж живуть десь тут під підлогами довгих коридорів а перед ними ніхто не прогинається.
У залі засідань було людно. Йдучи на своє місце, Кирило Андрійович вітався з іншими губернаторами, але сьогодні це відбувалось вибірково. Та це не тому, що він був мало знайомий з іншими головами адміністрацій, а тому, що серед губернаторів були покидьки, зокрема такі, які отримали свої посади так само, як і свого часу він. Ті, з ким Кирило Андрійович не привітався, були немало обурені. Вони дивилися скоса на пихатого губернатора і щось бурмотіли своїм сусідам. Та один з них не хотів залишати цієї справи так просто, тому сам підійшов до Кирила Андрійовича і протягнув для вітання руку:
– Що ж це ви нас не помічаєте,– з неприхованим докором промовив він до “дивного” губернатора.
Кирило Андрійович дивився на простягнуту руку, як на руку хворого проказою і з огидою від неї відвернувся.
– А я й не знав, що ви стали таким нахабою,– не вгавав той і ще сподівався, що Кирилові Андрійовичу буде соромно за свою поведінку.
Але все сталося навпаки. Кирилові Андрійовичу набридло це повчання і він відповів голосно:
– Це ви будете мене повчати?! Думаєте, нікому не відомо, як ви отримали свою посаду?!
Гул у залі відразу затих і всі уважно слідкували за конфліктом. Пауза тривала кілька секунд, але співрозмовник Кирила Андрійовича знайшовся швидко. Він нахилився до бунтівного губернатора і прошепотів йому на вухо, але оскільки навколо була тиша, то це почули всі:
– Не забувайте, що ви свою посаду отримали так само, як і я.
Та сподівання, що погроза розголошення правди спинить Кирила Андрійовича не збулися. Губернатор голосно розсміявся і похитав головою:
– А мені за це соромно. І я вважаю, що голова адміністрації президента не має права більше знаходитись на своїй посаді, якщо призначає губернаторів тільки через їхній зад.
– Що ти таке говориш,– зашипів співрозмовник.– Ти ж знаєш, що нас призначає президент.
– Ага, призначає президент, а лягати доводиться під того, хто керує його адміністрацією.
Співрозмовник Кирила Андрійовича боязко озирнувся, ніби його голого виштовхнули у людне місце. Але всі погляди були звернені на нього і він не мав куди подітися. Треба було рятуватися словами, та переконливих не знаходилось. Але посада губернатора вимагає неабиякої спритності, щоб втриматися у своєму кріслі:
– Та ти божевільний. Верзеш казна що. Хто тобі повірить?
– А навіщо мені комусь щось доводити?– Кирило Андрійович був спокійний.– Якби про це знали тільки ти і я. А так, тут, може половина отримали посади так само.
Співрозмовник трохи заспокоївся, бо мова йшла і про інших, тому увага скоро переключиться на них.
– І хто ж вони?– навмисно провокував Кирила Андрійовича невгамовний губернатор.
Той назвав з десяток прізвищ і у залі, ніби утворилася ширма. З одного її боку були губернатори, які мали інтим з головою адміністрації президента, а з іншого– ті, які ніби до цього причетні не були.
Співрозмовник Кирила Андрійовича заспокоївся зовсім, бо таких як він виявилось більше половини присутніх. Тепер у залі запала така тиша, що можна було почути, як хтось розмовляє за дверима у коридорі. А це був голос голови адміністрації президента. Спочатку присутні не приділяли уваги змісту цієї розмови, бо були приголомшені тим, що відбувалося у залі. Але за якусь хвилину вони вслухалися у голоси за дверима.
– … що ти, любчику. Не хвилюйся. Все буде, як я і обіцяв. Зараз звільнимо якогось придурка і ти займеш його посаду.
– Але ти мені обіцяв хорошу область,– просив хтось ображеним голосом.
– Ти її отримаєш. Але не забувай, про свого благодійника. Ми сьогодні ввечері повинні твоє призначення відсвяткувати. Тільки ти і я…
Почулося чмокання схоже на поцілунок і за кілька секунд двері відчинились. Голова адміністрації увійшов у залу і завмер. Він не сподівався, що тут вже зібралися всі губернатори, бо тиша була надзвичайною. Голова адміністрації здивовано звів брови і голосно привітався. Але він відразу не відправився на своє чільне місце, бо на привітання йому ніхто не відповів. За ним у залу увійшов незнайомий присутнім чоловічок років сорока із молодецько рум’яним обличчям. Той прибулий відразу зашарівся, як дівка на весіллі, і не знав куди сховати погляд. Його мав порятувати голова адміністрації. Він нарешті відправився на своє місце і, проходячи ковровою доріжкою простягував губернаторам руку для вітання, але їхня поведінка для нього була дивною. Хтось нехотя потискав руку, хтось навмисно відвертався і тому голова адміністрації почувався незручно. Але його посада такого не допускала і він, всівшись за столом, набрався рішучості:
– Щось у вас немає настрою. Не хвилюйтеся, всіх сьогодні не звільнимо.
Але сказане не злякало присутніх, а навпаки, вони тепер дивилися на голову президентської адміністрації, як на ворога. Навіть ті, які отримали свої посади “некоректно”, розуміли, що час благодійника підходить до кінця.
– Я пропоную розпочати нашу роботу,– голова адміністрації для себе вже визначив “претендентів” на відставку по тому, як вони реагували на його слова і по тому, як вони з ним віталися.– У когось є заперечення, пропозиції?
Погляди всіх губернаторів були спрямовані на Кирила Андрійовича і він їх не розчарував.
– У мене є і заперечення і пропозиція. По-перше, ми не можемо розпочати роботу, поки не встановимо особу вашого нового коханця. Адже сторонні на нараді не можуть знаходитись, а ви привели його сюди і нам не представили…
Тепер голова адміністрації розумів причину дивної поведінки губернаторів і знав, хто винуватець всього цього шарварку. Він не боявся такого бунту і збирався розправитись з винуватцем всіма можливими способами. Правда, у нього все ж забігали оченята, бо було неприємно визнавати, що тепер вже всі губернатори знають про його нетрадиційну орієнтацію.
– Це не стороння людина. Це– ваш наступник. Так що, готуйтесь передавати йому справи.
Кирило Андрійович кинув зневажливий погляд на рожевощокого чоловічка, який сидів у кутку зали і не звик до такої уваги щодо своєї персони.
– А що, президент підписав наказ про моє звільнення?– бунтівний губернатор так просто здаватися не збирався.– Чи президент теж “меншовик”?
Голова адміністрації не стримався і зірвався на крик:
– Та ви розумієте, про що говорите?! Тепер вже вас ніщо не врятує…
Напевно, голова адміністрації і далі б продовжував погрожувати Кирилові Андрійовичу, але у залу увійшов президент. Всі губернатори підвелися і віталися з главою держави. Президент зайняв своє місце і дозволив присутнім сісти. Та Кирило Андрійович і далі продовжував стояти.
– У вас якесь питання?– звернувся до нього президент.
– Так, пане президенте. Хотів запитати, чи це нормальна практика, коли голова вашої адміністрації подає вам кандидатури на посади згідно того, чи вдовільнили його.
Президент мить роздумував, але так і не зрозумів про що йдеться. Та Кирило Андрійович пояснив:
– Я і багато інших губернаторів отримали свої посади, попередньо провівши ніч з людиною, що сидить поруч з вами.
– Це наклеп!– зірвався голова адміністрації, але відразу ж осікся, бо виявляти емоції в такій обстановці не годилося. Він перейшов на шепіт і щось наговорював президентові на вухо.
Та глава держави, взнавши делікатні деталі, намагався відсторонитися від нашіптувача. Але той майже облизував йому вухо і президент грюкнув кулаком по столі.
– Ви що, забули задля чого ми тут зібралися?!
Та присутнім тема наради була нецікавою, бо зараз вирішувалась доля багатьох губернаторів і голови президентської адміністрації. Порядку на засіданні вже не було і під той гамір навіть зник наступник Кирила Андрійовича. Видно, сьогодні йому таки не доведеться святкувати своє призначення на посаду.
– Слово для доповіді має...– президент хотів таки розпочати нараду, але голова адміністрації, відчувши свою близьку відставку не втримався і перервав:
– Це все наклеп й інтриги моїх ворогів. Ви спитайте будь-кого з присутніх і вони вам це підтвердять.
Президент окинув поглядом губернаторів і вони почали вставати зі своїх місць, як гриби після дощу. Це був момент істини і доля голови президентської адміністрації зараз була у їхніх руках.
– Ви щось хотіли сказати?– звернувся президент до губернаторів.
Той, що стояв найближче до глави держави, потупив погляд і процідив крізь зуби:
– Все це правда. Ми отримали свої посади через...– губернатор недоговорив, бо не знайшов коректного слова.
Президент невдоволено похитав головою, і ще раз окинувши поглядом “стоячих” губернаторів, стиха промовив:
– Ну просто тобі голуба лагуна.
Звичайно, ні про яку нараду більше не йшлося. Президент покидав залу, а за ним дріботів голова адміністрації, сподіваючись, що відставка його омине. Губернатори ще якийсь час залишались стояти і скоса поглядали один на одного, та сором був обопільним, бо ніхто на своїх місцях не сидів.
А президент вже прийняв рішення про нові кадрові зміни. Якби на нараді не було того “цирку”, то все б залишалось як і раніше, а так треба було щось змінювати. Президентові вже давно не подобався голова адміністрації, тому це непогана нагода його звільнити. З тими думками він прямував у свій кабінет, як іззаду на нього хтось наткнувся. Це було так незвично, бо президента завжди опікував охоронець, що в нього навіть майнула думка, що це замах. Але це був всього лиш голова його адміністрації. У чоловіка тряслися руки і дрижав голос:
– Не звільняйте мене. Я виправлюсь.
Голова адміністрації був схожий на школяра, який хотів виправити двійку з предмета. Але президент йому такого шансу не дав. Двері зачинилися перед самим носом голови адміністрації.
Президент довго не міг розпочати роботу. Він тільки зараз пригадав задля чого збирав на нараду губернаторів і вся ця історія видалась йому дивною. Президент навіть не допускав думки, що вірус пробрався у коридори влади. Це було неможливим, адже військові і головний санітарний лікар доповіли, що епідемію зупинено і хворих немає. А якщо все це неправда і вірусоносії розгулюють країною, заражуючи щохвилини нових і нових людей?
Та президент відкинув свої здогади і взявся за роботу. Йому сьогодні треба зробити багато нових призначень та й графік зустрічей настільки щільний, що про всілякі дурниці не було часу думати. Його партія йде на вибори й скоро він має виступати перед однопартійцями. Президент пробіг очима по тексту свого виступу і щось йому у тих словах видалось надто фальшивим. Але часу переробити промову не було, тому треба використовувати те, що є.
Зала була заповнена вщерть і партійці вітали свого президента оплесками і стоячи. Це було настільки звично, що у людей в перших рядах обличчя не виказували жодних емоцій. Правда, хвилі ейфорії більше накочували з задніх рядів, де перебували партійці рангом нижче.
Президент привітався і люди заспокоїлись. Він вийшов на трибуну й розгорнув листки з промовою. Ще раз окинув поглядом залу і побачив, що дехто почав позіхати, не дочекавшись перших слів. Це були саме ті люди з перших рядів, які фінансували партію і які почувалися надто комфортно, знаючи, що місце в парламенті їм гарантовано стовідсотково. Президент вже хотів почати промову, але текст розпливався й нічого не було зрозумілим. Та й не до тесту зараз було. Ті противні мордаті “грошові мішки” дратували президента й він вимовив те, що думав:
– Перші п’ять рядів поміняйтеся місцями з останніми п’ятьма.
Залою пробігся легкий сміх, який підтримали і ті, що сиділи попереду. Президент має право жартувати, але його жарти не повинні виходити за межі етики грошей. Президент– фігура, яка тримається завдяки іншим. Президент сам по собі– ніщо. Ці неписані правила були відомі всім, в тому числі і самому президенту, але він почав поводитись дивно. Його погляд було спрямовано на перші ряди і він чомусь не починав промови. Зал затих в очікуванні, але в перших рядах все одно позіхали. Тоді президент ще раз повторив свою вимогу і випещені обличчя почали перезиратися. А оскільки промова не починалась, то від нерозуміння “грошові мішки” почали очима стріляти в главу держави. Та президент витримав той обстріл і продовжував чекати на виконання своєї вимоги. Звичайно, перші ряди не здалися б, та до них вже почали звертатися люди, що сиділи позаду, які не розуміли, що таке надто великі гроші, але які хотіли, щоб засідання закінчилось швидше, щоб після нього “відірватися” на бенкеті. Під натиском громади перші ряди почали підводитися, але не збиралися займати місця на гальорці, а покинули залу.
Народжувалось щось нове і партійці мали можливість бути присутніми на цьому процесі. Коли нарешті двері зачинилися за останнім невдоволеним, зал щиро привітав президента новою бурею оплесків. Від такої підтримки глава держави покинув листок із промовою і почав говорити прості звичні речі. І тепер він немало здивувався, коли люди реагували на його слова щиро й емоційно. За такої підтримки можна перевернути гори і виграти на будь-яких виборах.
Президент повертався в свою адміністрацію задоволеним. Процес пішов. Та тепер чекали зовсім інші клопоти. На прийом напросився заступник колишнього голови адміністрації. Він ще був занадто молодим та недосвідченим, щоб зайняти посаду свого колишнього шефа, але намагався створити ілюзію кипучої діяльності. Заступник сам проявив ініціативу і положив на стіл президента список зі своїми пропозиціями щодо нових губернаторів.
– Ну?– президент підвів погляд на відвідувача і чекав пояснень.
Але заступник ще не добре був обізнаний з етикетом, бо завжди знаходився на других ролях, де таке поняття, як совість було зовсім відсутнє. Кожен бачив перед собою тільки драбину і зазирав, як би то видертися на трохи вищий щабель.
– Це мої пропозиції...
Тепер погляд президента був ще пильніший. Він не дивився на список, а дивився на зухвалого відвідувача. Під тим поглядом заступник почав нервувати, але не знаходив слів, щоб виправдати своє бажання посісти непогану посаду в адміністрації. Та президент пошкодував нерви недосвідченого кар’єриста і порушив своє мовчання:
– А ви часом бува не з тої “меншості”, що й ваш колишній шеф?
– Ні-ні, що ви. Я– традиційник.
Розмова вже заходила в непотрібне русло і втрачала сенс, тому президент просто дозволив заступнику покинути свій кабінет. Тепер всі ці бажаючі посісти посади будуть більш обережнішими і тактовнішими й не йтимуть напролом, як цей першопроходець. Але було ще багато людей, котрі вважають своє знайомство з президентом за дружбу і з такими теж треба буде “спалювати мости”.
Перший “друзяка” не забарився. Він навіть не постукав у двері і президент був певен, що відвідувач перед іншими цим і хизується. А, можливо, в приватних бесідах, від себе навіть додає, що відчиняє двері президентського кабінету ногою. Відвідувач простягнув президентові для вітання руку, але реакції від глави держави не було ніякої. Ще трохи почекавши і не отримавши рукостискання, чоловік видавив із себе “добрий день” і без запрошення всівся на стілець.
– Я чув, що ти розігнав всіх своїх фінансистів...– відвідувач знав, що в державі коїться щось не те, тому відразу й почав без обов’язкових балачок про здоров’я і погоду.
Президент на те нічого не відповів, бо набирався злості, щоб випровадити звідси нахабу.
– ... і губернаторів ти всіх зняв,– після недовгої паузи відвідувач важко зітхнув.– Даремно це ти. Залишатися без команди і без друзів– нерозумно. Давай, повернемось на кілька годин назад, нехай все залишається, як є.
Президент підняв телефонну трубку і сказав коротке:
– Зайдіть.
Через кілька секунд увійшов начальник охорони і очікував на розпорядження.
– Хто цей чоловік?– спитав президент.
Начальник охорони теж чув про сьогоднішнє прагнення до чесності глави держави, але не думав, що той зайшов аж так далеко.
– Ви його знаєте?– уточнив президент.
– Т-т-так,– невпевнено відповів охоронець.– Це– Олег Степанович.
– Значить, це ваш знайомий і ви його пропустили сюди без дозволу?
Начальник охорони був ні в сих, ні в тих і не розумів президента, бо раніше так було заведено, що Олег Степанович, вважаючись хорошим знайомим глави держави, проходив у його кабінет без дозволів і без перепусток. Поглядом, начальник охорони шукав підтримки у самого відвідувача, але той зараз був персоною нон ґрата і не знав, чим це все закінчиться.
– У нас що, немає озброєної охорони?– спитав президент. А коли отримав ствердну відповідь, то віддав розпорядження:– Візьміть цього чоловіка під варту до вияснення його особи.
Начальнику охорони двічі повторювати не треба було і він сам вийняв з кобури пістолета і втикнув ствол у спину Олегові Степановичу:
– Ану, давай, руки за голову і без дурниць!
Відвідувач невдоволено похитав головою і, зобразивши на обличчі скептичну усмішку, звернувся до президента:
– Даремно це ти, Колю.
Начальник охорони втикнув ствол пістолета сильніше:
– Який Коля? Микола Іванович,– він вже й сам повчав нахабу етики.
Через годину президент вже був на офіційній церемонії вручення послами вірчих грамот. Ця процедура йому не подобалась ніколи, бо була занадто надуманою, та й посли, напевно, наполовину були агентами розвідок, а до них треба посміхатися і виявляти повагу.
Першим на церемонії був знайомий президентові колишній голова уряду сусідньої держави. Президент посміхався йому щиро, але при отриманні вірчої грамоти потиснув руку і сказав послові те, що думав:
– Ну що, Володю, прислали тебе контролювати власний бізнес? Багато ми тобі винні за твою нафту?
Посол не сподівався такої відвертовті і його обличчя почервоніло, хоча він був явно не ангелом і вже давно не знав, що таке сором...
ЕПІЛОГ
Ден йшов на прийом до шефа, але зараз не знав, що від того чекати. Остання розробка провалилася, але в таких випадках з роботи не звільняють, бо ідея вірусу належала протеже шефа.
Сірі коридори, що вели до кабінету начальника були завішані фото найпривабливішого чоловіка Холлівуду. Така зміна уподобань шефа була для Дена незрозумілою. Він увійшов у кабінет, але начальник не був зайнятий роботою з паперами, як завжди, а слухав музику, що голосно лунала з програвача. Це був важкий метал і Ден подумав, що начальник “поїхав”. Побачивши відвідувача, шеф стишив музику і вгостив завлабораторією сигарою. Той не відмовлявся, бо розумів, що передбачається серйозна розмова.
– Що там, на поверхні?– спитав шеф і, не чекаючи відповіді, підвівся й направився до бару.
Налив дві склянки віскі і повернувся за стіл. Таке частування шефом для Дена було вдивовиж, але він не відмовився і від цього міцного напою. Начальник не смакував віскі, а осушив склянку одним ковтком. Він зараз буде говорити щось важливе, тому, видно, хотів швидше сп’яніти. Ден не наслідував його приклад, а попивав віскі малими ковтками.
– Все...
Це коротке слово шефа могло значити дуже багато, але Ден не підганяв начальника з одкровенням, а чекав поки той сам почне “виливати” душу.
– Жінка мені постійно зраджує і всі діти– не мої. Думаю, ти бачив фото того звабника у коридорі?
Тепер Ден багато що розумів. І відсутність світлини сім’ї на столі начальника, і випещене обличчя відомого актора, яке красувалося у коридорі на світлинах, вказувало на те, що особисте життя шефа полетіло шкереберть. У таких випадках чоловіки готові на всілякі дурниці і добре, коли найбільшою дурницею для начальника буде п’яне забуття. А якщо щось гірше?
– Я подаю у відставку і ти станеш моїм правонаступником. Правда, не бачу у нашій роботі ніякого сенсу. Всі ці віруси і контракти з замовниками– не що інше, як зло.
Може, все це і було так, але шеф ніколи не розмірковував на теми моралі й це занепокоїло Дена. Ще чого доброго, лабораторію закриють і можна буде позбутися улюбленого заняття.
– Але я все-таки раджу тобі мою посаду не обіймати. Навіщо, щоб все життя мучили докори сумління через чиїсь загублені життя і долі?
Тепер Ден міг вступити у дискусію без страху, бо знав, що стає правонаступником шефа:
– А ті робочі, що виготовляють на військовому заводі деталі до зброї, вони теж несуть моральну відповідальність за життя людей? Може вони виготовляють якісь гвинтики і не бачать ніколи тої зброї, що вбиває людей. Вони тільки заробляють на кусень хліба, щоб прогодувати свою сім’ю.
– Можна заробляти на прожиття по-іншому. Наприклад, обробляти землю, або робити гвинтики не до зброї, а до електром’ясорубок.
– Значить, всі ми тут, у лабораторії, є покидьками, для яких людське життя нічого не важить?
Шеф важко зітхнув:
– Значить так.
– Але ж у багатьох є сім’ї, діти. І ми любимо дітей.
– Своїх дітей любимо. А як бути з тими, хто захворів на вірус, який ми вивели?
– Давайте залишимо такі глобальні проблеми політикам,– відмахнувся Ден.
– Ото ж бо й у цьому наша проблема, що ми довіряємо вирішення питання моралі для когось іншого.
– Ні-ні. Саме ми беремо у цьому участь. Хто ж як не ми йдемо на вибори і обираємо найдостойніших.
– Найдостойніших серед покидьків,– продовжив шеф, на що Денові вже не було що відповісти.
Розмова зайшла в глухий кут, бо кожен із співрозмовників розумів її безглуздість. Ден з нетерпінням очікував, поки шеф покине своє крісло, але кульгавий, ніби навмисно, збирав речі повільно. Це, напевно, могло тривати вічність, але старий ще повернувся до справ лабораторії:
– Цікаво, те, що зараз коїться у світі, чи це не справа нашої лабораторії?
Такий поворот розмови для Дена був неприємним. Він і сам здогадувався, що штам вірусу, який розробляв молодий співробітник лабораторії– губернаторський синок, міг дати збій. Але щоб у такому неочікуваному напрямку... Та дослідження території, куди прибув вірусоносій не проводилось, як завжди, тому слова шефа і могли мати сенс. У світі відбувався кавардак. Політики складали свої повноваження, визнаючи, що скоїли неправомірні дії, правоохоронні органи багатьох країн були завалені добровільними зізнаннями людей у злочинах, розпадалися сім’ї, одним словом– коїлося щось неймовірне. І тільки одна країна, у якій першою пройшлася невідома епідемія, вже проявляла переваги нового життя. Це, було схоже на народження немовляти, яке не знає, що таке брехня і яке ростиме серед правди і любові.
Шеф потиснув Денові на прощання руку і усміхнувся. Коли двері за старим зачинилися, можна було зітхнути з полегшенням. Ден вже давно помічав, що старий став дивакуватим і що не справляється зі своїми обов’язками. Отож, тепер буде можливість проявити себе на керівній посаді. Та Ден ще не знав, що й сам вражений вірусом правди...
