Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2698
Творів: 51558
Рецензій: 96010

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 25834, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.144.122.20')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Утопія

Вірус правди (Продовження 2)

© юрій, 15-10-2010
Військовий знову взявся за мегафон. Він повторив попередження про те, що виїзди з міста заблоковано і тепер юрба почала розпорошуватись з вулиці й люди поверталися додому. Особливо жваво рухалися легкові автівки, власники яких побоювались, щоб з їхніми машинами не сталося те, що кілька хвилин тому з “BMW”. А через кілька хвилин на вулиці залишилась тільки військова техніка і купа металобрухту, навколо якої ходив її власник і все намагався вимкнути музику, яка не переставала звучати і була зовсім недоречною.
Коли видовище закінчилось, головний санітарний лікар вирішив продовжити зібранння, правда, всі присутні були під враженням від побаченого і йому було важко налаштувати колег на серйозну роботу.
– Панове! У нас є справи важливіші,– притишив лікарів головуючий.
Та тільки він це сказав, як двері розчахнулися і на порозі з’явився військовий. Побачити такого монстра зблизька, це не те, що дивитися з вікна. І головний санітарний лікар відразу ж уявив, як БТР буде чавити його самого й від того він втратив мову. Але військовий нікого чавити не збирався. Він підійшов до головуючого і поклав перед ним на стіл документ із великою печаткою. Лікар пробіг очима по папері і обурення повернуло йому мову:
– На якій підставі?! Це ж– свавілля! Я не дозволю солдафонам мною керувати!
Військовий підніс мегафон до вуха обуреного лікаря і рявкнув на весь голос:
– Звільнити приміщення і не рипатись!
Головний санітарний лікар не бажав втрачати авторитет перед своїми колегами, тому ще хотів щось заперечувати, але військовий знову заговорив у мегафон:
– Значить так, “айболіти”, йдіть займайтеся своїми справами. Виловлюйте того віруса, знищуйте його і не заважайте нам. А ми вже постараємося, щоб жодна муха не вилетіла з міста.
Лікарі були невдоволені, що їх назвали “айболітами”, бо відомий доктор був усе ж ветеринаром. Та присутні не наважились щось заперечити військовому, тому поволі підводились з-за столу і виходили з кабінету. Та командир перш ніж зайняти своє місце, дочекався, поки солдати-хіміки не обробили приміщення їдкою речовиною, що мала б вбити не тільки яийсь там вірус правди, але й дезинтерію, грипп, СНІД, нежить та іншу заразу.
Коли пелена з дрібних крапель осіла, військовий зняв протигаз, розстебнув захисний костюм, з-під якого визирнули генеральські погони, і вдихнув на повні легені смердючого повітря. Нарешті, він всівся за стіл, але чогось йому не вистачало і, ніби вгадуючи його бажання, у кабінеті з’явився зв’язківець із котушкою кабеля. Солдатик швиденько прилаштував телефон і так само безмовно зник. Тепер все було, як треба і командир взяв у руку слухавку й крутонув тангенту:
– “Зірочко”, я “Бомбовоз”. Як чуєш мене?.. Прибув на місце, облаштував штаб. Чекайте розпоряджень.
Командир вважав справу зробленою і тепер вийняв з-під захисного костюма пачку папірос і запалив. Та йому знову, ніби чогось не вистачало, але цього разу солдата-чарівника не було, тому довелося самому висунути шухляду письмового столу і струшувати попіл  на папери, які там лежали.
До вечора, командир так і просидів у кабінеті, дивлячись у стелю і час від часу запалююючи папіросу. Та вкінці дня треба було подбати і про гігієну, тому військовий знову одів протигаз і вийшов на вулицю. БТР, як службове авто, вже чекало його біля під’їзду і, важко забравшись крізь люк до середини, командир проказав коротке “В лазню!” й військова техніка рушила колоною у вказаному напрямку.
Біля міської лазні було багато автівок, та БТРу ще знайшлося місце для парковки і навіть знайшлося місце для кількох машин з солдатами. Командир не поспішав виходити, а дочекався, поки ввірені йому підрозділи висипали з вантажівок і зникли в приміщенні лазні. За кілька хвилин звідти почали виходити люди з мокрим волоссям. Збиралася юрба чоловіків і жінок і дехто з простирадл навіть зробив транспаранти на яких було написане загальне невдоволення: “Зупинити сваволю військових!”, “Ми хочемо чистоти!”, “Люди в погонах, ви повинні нас захищати, а не знущатись!”
Командир, спостерігаючи це дійство, мовив до водія:
– Ця зараза проникла навіть в лазню. Напевно, ми таки спалимо це місто.
Водій подивився на свого командира, але крізь скельця протигаза не побачив виразу його очей, тому не знав, чи той жартує, чи говорить серйозно. Солдат не бажав брати участі у спалюванні людей, він хотів тільки швидше дємбєльнутися і забути службу, як поганий сон. Хоча, напевно, забути купу брухту, що залишилась від дорогого BMW, йому не вдасться ніколи.
– Може не треба?– несміливо спитав він у командира, але той не відповів.
Мабуть, генералу подобалося бути володарем міста, бо він дивився з БТРа на вулицю, як Наполеон дивився на палаючу Москву. Командир взяв у руки рацію і промовив: “Зробити прохід”. Кілька солдатів з’явилися з лазні і дали попереджувальний постріл у повітря. Юрба розсіялася і зникли транспаранти. Тепер генерал спокійно міг подбати про чистоту свого тіла, нехай і в лазні, яка вже просмерділася їдкою дезинфікуючою рідиною.
Було приємно самому знаходитись у величезному приміщенні та ще й голяка. Генерал намилював своє тіло і насвистував мелодію бравурного маршу. Життя вдалося і він досяг вершин, про які і мріяв. Правда, хотілося займатися чимось більш серйозним, наприклад, сидіти біля пульта пуску стратегічних ракет, але командувати дивізією– це теж непогано. Змивши з себе піну, генерал вирішив ще й попаритись. Правда, двері в сауну відразу не піддалися. В таких випадках можна було зв’язатися по рації і дати команду зламати двері, але нікого з підлеглих поблизу не було. Тоді генерал приклав усі сили, які в нього залишились ще з військового училища, і смикнув двері сильніше. Тепер вони піддалися і він заскочив у душне приміщення, та відразу оторопів. Із заціпеніння його навіть не вивели двері, що були на пружині і боляче вдарили по задку, коли зачинялися. У сауні, на верхній полиці, сиділи дві жінки і балакали між собою. Побачивши голого чоловіка, вони замовкли, хоча їм і кортіло поділитися про свої враження одна одній.
– Доброго дня,– спромігся привітатися генерал, та це було зовсім не те, про що він думав.
А думав він про те, що підлеглі перестаралися і підсунули йому для розваги двох жінок. Але для нього і одної було забагато. Та жінки повелися зовсім неадекватно. Вони синхронно, мов тренувалися кілька днів, заверещали на повен голос і кинулися до дверей. Але кляті двері не відчинялися. Тоді жінки заметушилися по маленькому прогрітому приміщенні, та іншого виходу тут не було. Нарешті, втомившись і охрипнувши, вони повернулися на верхню полицю і забилися у дальній куток. Генерал і сам був наляканий, але нічого виправити не міг. Він зрозумів, що солдати не перевіряли приміщення сауни, двері якої зачинялися надто щільно і тому не виконали наказу до кінця. Генерал намагався плечем вивалити двері, та це не вдавалося. Врешті, після кількахвилинних спроб він дав собі спокій. Але відчуття страху починало ним оволодівати, бо йому, такому поважному генералу не хотілося згинути тут, від високої температури, голим, та ще й з двома голими жінками. Вже краще знайти смерть на якомусь полі бою.
З розпачу генерал вилаявся, не зважаючи на присутніх дам. Але тепер жіночки ніби заспокоїлись. Напевно, в інтонації цього голого чоловіка вони відчули твердість і впізнали в ньому військового. Одна підштовхнула іншу плечем і жіночки перезирнулися.
– Пробачте, а ви бува не військовий?– несміливо запитала одна з них й відразу зашарілася.
– Я– генерал,– твердо відповів голий чоловік і мимоволі, як завжди він покосився на своє плече, правда, зараз на ньому не було погонів.
Тепер жіночки перезирнулися, звівши брови.
– А ви одружений?– спитала вже інша і навіть пересіла на нижчу полицю.
Та генералові така близькість не подобалась і він відвернувся від жіночки до дверей. Але так із слабкою статтю говорити не годилося і він все ж відповів:
– Ні.
За собою генерал почув рух і коли повернув голову, то побачив, що й інша жіночка пересіла нижче. Чоловік ще раз спробував плечем відчинити двері, та й тепер це не вдалося.
– А ви любите вареники з сиром?– запитала одна жіночка й похвалилася, додавши:– Я чудово готую вареники з сиром.
– А знаєте, як я готую солянку? Всі сусіди приходять і питають що так смачно пахне,– говорила інша, не дочекавшись поки генерал відповість на запитання подруги.
Тепер генерал вже розрізняв жінок і подумки називав їх “варениця” і “солянка”. А жіночки не вгавали і продовжували хвалитися своїми здібностями:
– У мене в квартирі дуже чисто, бо кожну вільну хвилину я присвячую прибиранню,– похвалилася “варениця”.
– Не дивно, що ти й досі незаміжня. Якби ти хоча б на годинку виходила з квартири, то давно знайшла б чоловіка,– дорікнула “солянка”, бо, напевно, не могла похвалитися чистотою у своїй домівці.
– О-о-о! Зате ти часто виходила з квартири. Поміняла трьох чоловіків і знову залишилась сама. Оце є чим похвалитись!
– Ага, скажи, що ти ще й досі дєвочка,– провокувала продовження конфлікту “солянка”, але “варениця” з відповіддю затримувалась і генералові вже самому ставало цікаво почути, чи ще доживають цнотливими до п’ятдесяти років.
– Ну не дєвочка... Але й не шльондра. Я не мала стільки чоловіків, як ти.
– То я виявляється шльондра, якщо мала трьох чоловіків? Законних чоловіків,– в інтонації “солянки” відчувалося, що вона починає втрачати над собою контроль.– А ти не забула, що вікна моєї квартири виходять у двір і я бачу, скільки чоловіків до тебе приходить?
“Варениця” знову зволікала з відповіддю і тим самим ставила під сумнів свою репутацію чесної жінки. Та для генерала це не мало значення, бо він зараз більше думав, як не загинути у цьому жаркому приміщенні у компанії двох сварливих подруг. Він знову спробував плечем двері на міцність, але й цього разу даремно. Генерал вже важко дихав від страшенної спеки і почув позаду себе кряхтіння і стогони. Він ще раз повернув голову і побачив, що жінки схопили одна одну за волосся і намагаються боляче дряпатися. Вони навіть не звертали уваги на чоловіка, як на предмет свого домагання, який потроху сповзав на підлогу...
– Пане генерале, вам погано?
Над командиром стояли кілька офіцерів і на їхніх обличчях справді було хвилювання за начальника.
– Треба повторити,– порадив один з підлеглих, а інший пішов цю пораду виконувати .
За кілька хвилин на генерала вилили ціле відро води й командир підвівся спершу на лікоть, а потім вже сів на холодну бетонну долівку.
– А де “варениця” з “солянкою”?– спитав чоловік, озираючись навсібіч.
Офіцери полегшено зітхнули, що їхній командир залишився живий і, що в нього прокинувся апетит. Один з них навіть побіг принести замовлені страви. Та генерал, ніби втратив розум, він все ще не розумів, де знаходиться.
– А де я?
– В лазні, пане генерале,– доповів котрийсь з офіцерів.– Ми знайшли вас під дверима сауни.
– А в сауні хтось залишився?
– Вона зачинена.
Тепер вже пам’ять до генерала почала повертатися й він згадав, що йому стало погано від високої температури.
– Відчинити сауну!– скомандував генерал і зірвався на ноги й сам пішов на чолі офіцерів.
Його підлеглі швидко знайшли потрібні інструменти і взялися за двері. Поки вони кректіли, виконуючи наказ, генерал не міг второпати, як вибрався назовні. Свідомість ще не до кінця прояснилась і він гадав, що пригода з “вареницею” і “солянкою” це всього лиш витвір його уяви. Та коли офіцери відчинили двері в сауну, там таки були жіночки. Правда, вони сиділи по різних кутках, ховаючи обличчя, і стихенька рюмсали. Хтось з офіцерів аж присвиснув, уявляючи, що міг витворити командир, знаходячись голяка з двома кралями. Це ж треба, ще й зачинити жіночок у такому душному приміщенні. Може тому, офіцери намагалися не дивитись на реакцію командира, щоб бува і до них не застосували такі тортури.
Але генерал забув своє солдафонство й підійшов спершу до одної і поцілував їй руку, а потім і до іншої й зробив те саме. Здавалося, жіночки аж віджили, бо перестали плакати. Ця картина виглядала для офіцерів досить кумедно і вони ледве стримували сміх: голий генерал заспокоює двох голих жіночок у яких розкуйовджене волосся і подряпані обличчя. Та поки військові спостерігали за дійством, їх начальник рявкнув так, що вони аж здригнулися:
– Чого вилупилися?! Ану геть звідси!
За кілька секунд офіцери вже були на вулиці, палили цигарки і обговорювали побачене. Напевно, вражень їм тепер вистачить аж до кінця служби. А за пів годин з лазні вийшов одягнений генерал попід руку з двома одягненими кралями, які  встигли замаскувати косметикою сліди подряпин на обличчі.
– Відвезіть дам по домівках,– дав розпорядження генерал і на прощання поцілував кожній жінці руку.
Коли УАЗики загуркотіли вечірніми вулицями, командир забрався у звичний для себе БТР і роздумував, куди тепер їхати.
– Клята служба!– розмірковував він вголос, не зважаючи на присутність водія.– Скільки я в житті пропустив цінного і цікавого.
Водій не смів встрявати у ті роздуми, бо очікував на приступ злості командира, який міг перерости у бажання спалити місто або розчавити чиєсь дороге авто. Та генерал був спокійним аж занадто:
– В штаб, будь-ласка,– сказав він водієві, від чого той аж роззявив рота і не знав, як діяти.
Минуло кілька хвилин, аж поки генерал повернувся від своїх думок у реальність і тепер вже рявкнув на спантеличеного водія:
– В штаб!
Їзда містом у вечірній час виглядала на подорож пустелею. Генерал знав, що повинні були об’явити комендантську годину і, напевно, так і сталося. Правда, тепер, він такий захід не схвалював. За останню годину у нього змінилися всі погляди на те, що відбувається навколо, але єдине, що не тривожило його сумління була розчавлена сьогодні дорога машина. Цей спогад, ніби зв’язував пам’ять із подіями, які відбувалися.
Генерал піднявся на другий поверх управління у справах охорони здоров’я, де знаходився імпровізований штаб, і довго порпався у шухляді столу, шукаючи чистий аркуш паперу. Нарешті, знайшовши, він сів писати рапорт. Спочатку, йому здавалось, що викласти на папері свої думки це щось схоже з актом творчості великих письменнників або мислителів але, як не дивно, писання виявилось справою неважкою, особливо, коли йшлося про правду. Це був навіть не рапорт, а сповідь. Генерал згадав про всі свої “гріхи”, які скоїв під час довгої служби: і про списану зброю, і про продаж військового майна, і про будівництво розкішної дачі за державний кошт, і про власноручне побиття молодих офіцерів, і про крадіжку кількох тон пального, і про багато іншого. Правда, не згадав він про розчавлну сьогодні автівку, бо, напевно, вважав цей вчинок єдиним достойним із всіх, що були за час служби. Коли він вкінці поставив крапку, то у нього було відчуття, ніби з грудей звалився важкий тягар.
Генерал крутонув ручку польового телефону і дав розпорядження черговому на завтра наранок зібрати у штабі всіх командирів підрозділів. Зазвичай, якщо він мав таку потребу, то збирав підлеглих і серед ночі, та зараз він вирішив дати людям відпочити.
Рівно у дев’ятій викликані офіцери були на місці і два полковники, згідно своїх посад, сиділи найближче до генерала. Але ніхто з присутніх навіть не здогадувався про причину виклику. Всі сиділи з розпашілими обличчями від носіння протигазу й насолоджувались нехай і смердючим, але все ж продезинфікованим повітрям, у штабі. Звичайно, всі виконували накази і підозрювали, що зараз їх будуть “кошлатити і в хвіст, і вгриву”, як це бувало і раніше. Та генерал підвівся, застібнув мундир на всі ґудзики і, намагаючись тримати твердість голосу, повідомив про свою відставку. Офіцери мовчки перезирнулися, виявляючи здивування, і тільки в одного полковника на устах з’явилася зловтішна усмішка. Він претендував на посаду генерала, тому очікував, що просто зараз бувший командир про це і оголосить. Та сталося не так, як гадалося, хоча мова зайшла саме про це.
– Ви, пане полковнику,– звернувся генерал до основного претендента,– мабуть вже уявляєте себе у моєму кріслі? Та я не вважаю, що ви достойні цієї посади. Навіть навпаки, ви повинні покинути армію разом зі мною. І про це я написав у своєму рапорті. Те, що за вами тягнеться шлейф крадіжок– не найбільша біда. Мені відомо, що ви писали доноси вищестоящому керівництву на мене і на своїх колег, а це– ганебно і недостойно звання офіцера. Перед своєю відставкою я буду клопотати про розжалування вас у лейтенанти.
Тепер на обличчі полковника була дурнувата усмішка, але він не мав що заперечити. Він хапав ротом повітря і намагався не зустрічатися поглядом з іншими офіцерами. А генерал продовжував:
– І взагалі, я думаю, що наша армія– зовсім не така, яка має бути. В разі будь-якого серйозного конфлікту ми здамося в перший же тиждень, бо наша боєздатність рівна нулю. Що це за армія, в якій не доїдають солдати, що це за армія, в якій офіцери мають щоденно думати, як прогодувати сім’ю, де знайти житло, що це за армія, яка не має сучасного озброєння, а в той же час держава продає за кордон нову військову техніку і ставить це собі в заслугу?
Офіцери перезиралися і гадали, що їхній командир з’їхав з глузду. Та за час виголошшення цієї промови полковник-донощик оговтався і після риторичного виголошення промови генерала, він підвівся й, намагаючись прибрати командирського тону, майже прокричав:
– У мене є особливі повноваження! В разі неможливості виконання генералом своїх обов’язків, я перебираю командування дивізією на себе! Це розпорядження командуючого округом!
Офіцери гадали, що зараз буде справжня буча і полковник з командиром будуть битися навкулачки, але генерал не мав до цього бажання і вийняв з кобури пістолет. Та замість того, щоб здати зброю, він направив її на полковника.
– Думаю, я вчиню правильно і останнє, що я зможу зробити корисного для армії, так це позбавити її від такого покидька.
Генерал не стріляв, а витримував незрозумілу паузу. Та коли він зняв пістолет із запобіжника, офіцери побачили, як у полковника-донощика спереду намокли штани. У кабінеті засмерділо сечею, і для решти офіцерів це було ніби сигналом. Вони накинулися на генерала і обеззброїли його. Правда, їм забракло мужності зв’язати командира, але інший полковник перебрав командування дивізією на себе. Бо армія ніяк не може існувати без командира. А полковник-донощик побіг міняти штани.
Сталося саме так, як і бажав генерал. На чолі дивізії опинився полковник Крук– відмінний офіцер, який ще до кінця не позбувся людяності. Правда, поступив він з генералом зовсім не людяно: відвіз його у міську психушку, де збирали схиблених правдоборців.
Полковник був трохи розгубленим, але цього намагався не виказувати. Йому за хвилину звалилася під командування ціла дивізія і з цим щось треба було робити. Звичайно, з часом із штабу округу може прийти наказ передати командування іншому офіцерові, та Крук не дуже тим переймався. Через два роки у нього повна вислуга і він не збирався залишатись на службі і жодного зайвого дня. Та зараз він виконував накази і давав накази іншим.
Відразу за містом починалася територія, яку контролювали військові. Полковника затримали на пропускному пункті і тут вартові виявили потрібну пильність й довго перевіряли документи свого нового командира, бо впізнати його у протигазі не могли. Крук на таку затримку не злився, а навіть вирішив завтра же відзначити солдатів, які добре несли службу. Та сьогодні він ще відвідав усі пости, слідкуючи, щоб вояки дотримувались всіх заходів безпеки і не знімали захисних костюмів і протигазів. Правда, на постах авто командира помічали здалеку й встигали прибратися у потрібну форму, щоб не злити полковника і не отримувати від нього прочуханки. Офіцери, а солдати особливо, не вірили у казку з вірусом правди і гадали, що весь цей виїзд і блокування міста це не що інше, як чергові безглузді навчання.
На останньому посту, де був переїзд, що зв’язував місто із зовнішнім світом, і яким провозились продукти харчування й інші вантажі необхідні для життєдіяльності, полковник затримався найдовше. Він обійшов усі окопи і загородження, щоб впевнитись про надійність блокади. І тут полковник подякував за службу солдатам, а особливо тим, хто скоро мав йти на дємбєль. Правда, у Крука була деяка недовіра до тих вартових, бо він знав, що подумки вони вже вдома і за час служби вдало навчились імітувати виконання наказів. А особливо, йому не сподобався опецькуватий єфрейтор, до якого інші солдати виказували повагу більшу, ніж йому, полковнику. Крук міг побитися об заклад, що цей вартовий порушує устав щохвилини і, що у нього замість онуч на ногах шкарпетки, що він тільки що застібнув верхній ґудзик мундира, що він тільки що одягнув протигаз і зніме його відразу ж по від’їзді командира. Та зовні ні до чого не можна було присікатися, тому полковник залишив пост, правда із почуттям тривоги.
Тільки-но УАЗик з Круком загудів по дорозі, здіймаючи клуби пилу, єфрейтор скинув “гандон”, як називають солдати протигаз, і запалив цигарку. Він нервував, бо згадав у погляді полковника підозру й зневагу. Скоро звільнення з армії і якби Крук побачив, що єфрейтор не виконує наказу про заходи безпеки, то довелося б дємбєльнутися в останній партії, увечері 31 грудня і зустрічати Новий рік у поїзді або на вокзалі.
– Дімон, маєш закурити?– заскочив в окоп друзяка, який теж скоро мав звільнитися і, не дочекавшись відповіді, вже витягував з пачки єфрейтора цигарку.
Хлопці палили і кожен думав про одне й те ж: яке це прекрасне життя буде після служби. Першим прокинувся від тих мрій єфрейтор:
– Підемо сьогодні?
Друзяка не відповідав. Йому зовсім не хотілося йти в місто, бо він вірив у небезпечний вірус і не хотів підхопити якусь заразу перед самим звільненням. Єфрейтор, ніби прочитав його думки і своїм тоном хотів з товариша поглузувати:
– Та не бійся ти. Я вже дві ночі підряд ходжу– і нічого. Вчора таку дівульку “зняв”, що ого-го.
Страх перед вірусом був сильнішим за очікувану насолоду з якимось дівчиськом і друзяка невпевнено відповів:
– Н-не знаю...
– Ну, як знаєш. А я піду. Прикриєш мене?
– Аякже. Не сумнівайся,– друзяка був радий, що доведеться всього лиш брехати командиру. А це він робити вмів.
– Зараз приведу якогось духа, щоб тобі не було нудно,– і єфрейтор виліз з окопа.
За кілька хвилин він повернувся, підштовхуючи солдатика. Дух протирав очі і подумки проклинав армію, яка за тих пару місяців служби, крім приниження, недосипання, недоїдання і повної дурні, нічим іншим його не вразила.
– Давай, солдат, на пост,– скомандував єфрейтор і пнув ногою духа в окоп.
Молодий навіть не висловлював свого обурення, бо знав, що настане час і через півтора року він буде таким самим й теж знущатиметься з духів. Солдат взяв автомат і виструнчився, щоб більше не отримувати штурханів. Тепер вже друзяка єфрейтора полегшено зітхнув, очікуючи на солодкий сон. Пост був під надійною охороною і відвідування командирів до ранку не передбачалося. Єфрейтор поручкався на прощання з друзякою і пішов дорогою в напрямку міста. Дуже скоро його поглинула ніч.
Підходячи до перехрестя, єфрейтор стишив ходу. Він знав, що десь тут має бути наряд міліції, який чергує з внутрішнього кільця облоги. І справді, за кілька метрів стояла міліцейська автівка, в салоні якої світилося. Один міліціонер спав, а інший смачно позіхав і, напевно, теж мав скоро заснути. Та єфрейтор того чекати не став, а обійшов пост за кількадесят метрів. Ще пару хвилин ходи і він опинився поблизу будинків, що стояли на околиці міста. Адреси дівчини він не пам’ятав і тепер хвилювався чи впізнає потрібний будинок і квартиру. Будівлі були схожими між собою, але тепер єфрейтор з пам’яті вишукував потрібні орієнтири. Ось– під’їзд із кривими дверима і лавкою поблизу, у якій не вистачало спинки. Єфрейтор був задоволений своєю пам’яттю і тепер швидко піднявся на третій поверх.
Тут, він впізнав і стіни, обписані матюками й лайливими словами, серед яких найтолерантнішими були “Люська– дура”. Єфрейтор знову почав копошитися у своїй пам’яті, пригадуючи, як же звуть ту дівчину, до якої він направлявся, але врешті дав собі спокій і натиснув на кнопку дзвінка.
Відчинила вона і гість відразу ж згадав, що дівчину звати Люся. Та це не викликало у нього ніяких асоціацій, бо господиня квартири відразу ж кинулась до єфрейтора і подарувала йому пристрасний поцілунок. Служивий  був не проти, але складалось таке враження, що Люся хоче, щоб її взяли просто тут, біля дверей сусідів. Такого вже єфрейтор допустити не міг і звільнився від обіймів любаськи й зайшов з нею у квартиру. Та у кімнаті , коли вони всілися на скрипучий диван, він прочитав у погляді Люсі шалену пристрасть і, щоб знову упередити її обійми, вийняв з-під мундира коробку з цукерками, яку відібрав напередодні з посилки, що прийшла якомусь духові. Хоча Дімон у любощах був прихильником прелюдії, та дівчина навіть не подякувала, а жбурнула коробку в сторону і накинулась на єфрейтора. Вона допомагала роздягнутися йому, а він їй і скоро диван ритмічно заскрипів.
Єфрейтор повертався задоволеним і навіть щось наспівував. Час від часу він виймав з кишені цукерки, які йому дала на дорогу Люся, і швидко їх з’їдав. А коли попереду побачив обриси міліцейської машини, то тепер Дімон її не обходив. Міліціонери в автівці спали так міцно, що їхнє хропіння було чути назовні і єфрейтор вирішив пожартувати. На лобовому склі машини він грязюкою написав “Менти– козли” і пішов собі далі.
В окопі стовбичив поставлений на варті дух, а друзяка спав сидячи, притулившись до земляного насипу. Єфрейтора розпирала радість і він розштурхав друга, щоб поділитися своїми враженнями. Друзяка спросоння все те сприймав і щиро заздрив товаришу й навіть шкодував, що не згодився й сам піти в самоволку. Та коли він слухав, то все ж намагався триматися з Дімоном на відстані, щоб бува не заразитися невідомом вірусом.
Наранок, коли вартові відпочивали після чергування, в наметовий табір в’їхала машина нового командира дивізії. Першим прокинувся Дімон, бо відчував за собою провину, через самоволку, тому-то й спав пильно і зривався від будь-якого шуму. Правда, не було зрозуміло, хто про нічну пригоду доповів командуванню. Єфрейтор очікував, що зараз його візьмуть під варту і до дємбєля доведеться сидіти на “губі”. Ті підозри підсилились, коли в намет вбіг командир роти і скомандував всім виходити на вулицю.
Підрозділ вишикувався і єфрейтор весь дрижав, та так, що коли б хтось звернув на нього увагу, то подумав, що у Дімона пропасниця. Полковник проходжувався перед вояками і мав щось сказати, та не поспішав. У шерензі вже починав наростати гул невдоволення і офіцери цитькали на підлеглих, щоб вони замовкли. Нарешті, полковник таки вирішив озвучити своє рішення. Він цілу ніч обдумував, як зміцнити дисципліну вартових на такій відповідальній дільниці, щоб бува хтось із вояк не ходив у самоволку в місто, і таки придумав.
– Струнко! Оголошую демобілізацію всіх солдат, сержантів і старшин, у яких закінчився строк служби!
У шерензі відразу ж з’явились задоволені посмішки на устах дємбєлів, і в повітрі повисла така тиша, що було чути, як далеко розмовляють вояки, що вартують на КПП.
– Дякую за службу!– рявкнув полковник і у відповідь почув голосне і синхронне “Служимо Вітчизні!”
Кожен дємбєль намагався відповісти якомога голосніше і єфрейтор так прокричав, що відчув, як охрип. Дімон навіть не очікував на таку розв’язку, тому у нього пробудилась до командира повага, якої ніколи раніше не було.
А далі все сталося так, як і не мріялось. Дємбєля сіли у тентовану вантажівку, заїхали в казарми, прихопили особисті речі, подарунки для рідних і, обов’язково, альбоми, над якими працювали останніх пів року, й відправились на залізничний вокзал.
Рідне місто, що зустріло Дімона, сильно змінилося і було непривітним. Навіть накрапав дощик, але у душі дємбєля світило сонечко і співали пташки. Звичайно, він не повідомив рідних про свій приїзд, щоб зробити сюрприз, і коли підходив додому, то з будинку вибігла мама, яка, мабуть, помітила сина через вікно. І тут вже обійми, сльози, слова радості, ніби Діма повернувся з війни. А потім була святкова вечеря зі всією родиною за столом й з пляшками горілки й закускою на столі.
Коли гості покинули квартиру, Діма влігся спати на м’яке ліжко у своїй кімнаті, в очікуванні приємності від того, що зранку не почує набридливої команди чергового “Підйом!” Та нічка виявилась тривожною, чи то від кількості випитого, чи то від вражень цивільного життя, які навалились на свідомість колишнього єфрейтора. Але все-таки Дімі вдалося поспати кілька годин.
А зранку, навіть без команди чергового, без будильника, він прокинувся так, як і в казармі. Ця звичка– вставати рано, мабуть, переслідуватиме його ще довго. У вітальні був увімкнутий телевізор і Діма пішов на його звук. Мама дивилася останні новини і посміхнулася до сина, коли він увійшов у кумнату. Це нічого, що вчора Діма трохи перепив. Так треба, може, це і є нові звичаї, які виникли на місці пустоти і які, напевно, житимуть довго. Але мине трохи часу і син візьметься за розум і ввільється у нормальний цивільний ритм.
По телевізору саме показували сюжет із “зачумленого” міста. Правда, напружений тон журналістки, яка вела репортаж, зовсім не відповідав тому, що було навколо неї. Життя у місті текло своїм руслом і не помічалось жодного натяку на небезпеку, про яку вона говорила. Їздили автівки, люди поспішали на роботу, турботливі мами вели своїх дітей у дитячі садки. А ще, у всіх людей були усміхнені обличчя.
– Ти розказував, що служив неподалік того міста,– звернулася мама до сина, бо хвилювалася, чи той бува не підхопив небезпечного вірусу.
– Ми навіть вартували на пропускному пункті,– Діма похизувався своєю присутністю поблизу місця подій.
– А ви не контактували з місцевими?– з тривогою у голосі спитала мама.
Діма потупив погляд і у його пам’яті відразу виринула остання ніч проведена з Люською. Цей спогад був тривожним й син вимовив те, про що говорити зовсім не хотів:
– Мамо, я, напевно, скоро оженюся.
Тепер вже тривожний погляд з’явився у мами. На таке повідомлення сина, серце у неї забилося частіше і було від чого. Звичайно, у Діми могла бути романтична пригода під час служби, але щоб те привело до весілля– це занадто. Від шлюбів з дівками, яких хлопці привозять зі служби нічого доброго очікувати не можна. А ще– той небезпечний вірус. Мама чекала на пояснення, та син нічого втішного не сказав:
– Я познайомився з нею недавно... Але мушу з нею одружитися, бо... я з нею переспав.
В розумінні мами це не було поважною причиною до радикального кроку, хоча і її шлюб був прискорений саме такою пригодою молодості, від чого, через пів року після весілля, Діма і народився. Та й чесність сина була підозрілою. Може, його в армії набили по голові і тепер хлопчик несповна розуму?
Мама обійняла Діму, як малу дитину і почала, заспокоюючи, гладити його по голові:
– Навіщо тобі це все? Може, краще поступиш в інститут? Дядько Микола тобі допоможе. Він там чи то доцент, чи то професор.
Син почав хлипати, як ображена дитина, і крізь сльози, затинаючись, продовжував виявляти благородство:
– Але ж вона мені довірилась... Як їй жити після цього? Вона ж тепер образиться на цілий світ...
– А може вона шльондра?
Син аж підскочив, чим немало налякав маму:
– Як ти про неї таке говориш?! Вона хороша дівчина!
В очах сина була така рішучість, що говорити погано про його любов не було сенсу. Тут треба брати ніжністю і мама пригорнула Діму до себе, але тепер сильніше і почала втовкмачувати всілякі життєві премудрості:
– Синку, це добре, що ти її любиш. Але шлюб це не тільки любов– це все життя бути разом. Тільки ти підеш кудись– і в жінки відразу виникнуть сумніви і підозри щодо тебе, тільки вона кудись піде– і ти закипатимеш від ревнощів. Сімейне життя– це не тільки троянди на весіллі, це– важкі будні із пранням шкарпеток, із зароблянням грошей, із чварами, а деколи, навіть, із розлученням,– мама заговорилася і треба було переводити розмову в інше русло.– Та ні. Розлучення– це вже не сімейне життя. Може, ти б краще “став на ноги” і знайшов собі достойне заняття. Ти до армії, здається, непогано грав на гітарі і сопілці?
Те, що мама називала “грав”, було звичайнісіньким бриньканням трьох акордів у під’їзді і ансамбль сопілкарів, де син виконував останні партії. Але Діма просякнув материнською турботою і відповів серйозно:
– Музика– не моє. Та й пальці за час служби задубіли.
У розмову вкралась пауза, яка була проти мами. Діма трохи подумавши, намагався намалювати веселкові перспективи майбутнього:
– Нам разом буде добре.
Та мама не розуміла кого це стосуватиметься: чи сина з невісткою, чи всю сім’ю, разом з нею і батьком. Вона важко зітхнула. Правда, син зрозумів це зітхання, як знак згоди і поцілував маму в чоло. Але вона його не відпускала і дивилася в його очі, намагаючись придумати ще якусь байку про побутові проблеми сімейного життя. Та в погляді сина була тільки рішучість. Вона таки відпустила його і він пішов у свою кімнату.
Мамі здавалось, що її волосся відразу посивіло і на обличчі з’явилось безліч зморщок. Але вона не збиралась відступати. Вона робитиме все можливе, щоб і нога цієї легкодоступної дівки не переступила поріг її фортеці¬-квартири. Мамі зовсім не хотілось, щоб тут хазяйнувала ще одна пара жіночих рук, чи щоб хтось залишав пасма свого волосся у гребінці, чи забував опускати кришку унітаза. Та найбільше занепокоєння у неї викликала любов сина до тої дівки, яка може затьмарити почуття до матері.
А Діма був щасливий. Те мамине зітхання видавалось для нього піснею найріднішої, найдобрішої людини, яка дала згоду на його одруження. Правда, хлопець ще не знав, як віднайти свою кохану. Адреси він не мав, її ім’я напевно назвати не міг. Може, все-таки Люся? Звичайно, Діма міг ще раз пробратися у те місто, але не був певен, що вибереться звідти разом з нареченою. Він щось згадав і підніс пальці догори, ніби зробив велике відкриття. Дівчина ж дала йому папірець із своїм номером телефону. Тепер її пошуки полегшаться. Хлопець кинувся до свого військового мундира, але вбрання видалось якимось не таким. Ще кілька секунд спостереження і Діма зрозумів, що одяг випраний і випрасуваний. Він з острахом понишпорив у кишенях і нічого не знайшов. Міф про найріднішу і найдобрішу людину розвіявся і Діма влетів у вітальню:
– Ти випрала мій мундир?!– на обличчі сина було невдоволення.– А де поділось все з кишень?
Мама відчувала, що вчинила щось неправильно, але лукавити не стала і сказала правду:
– У кишенях було тільки лушпиння насіння соняшника і кілька зжужмлених папірців. Все те я викинула в сміття.
Син вистрелив у маму принизливим поглядом і вибіг з квартири. Він не викликав ліфт, а швидко спустився сходами до виходу з будинку. Правда, Діма не покидав рідних, як думала мама, а пішов у комірчину, де стояв бак зі сміттям. Він перекинув заповнену ємкість і саме вчасно, бо зверху, хтось з непорядних мешканців будинку вилив у сміттєпровід залишки борщу. Запах прокислої страви був неприємним, але Діма на те не зважав. Він порпався у смітті, вишукуючи потрібний папірець із записаними цифрами. Хлопець навіть не гидував, коли йому траплялися використані жіночі прокладки і він відкидав їх, як і лушпиння картоплі, чи залишки їжі. Нарешті, він узрів залишки насіння соняшника, а це було сигналом, що мета пошуків вже близько. І справді, перший же зжужмлений папірець виявився тим, чим треба.
Діма радісно вбіг у квартиру, тримаючи над собою у руці клаптик паперу із написаними кривульками цифр, ніби це був код рахунку у Швейцарському банку. Але такий настрій сина мамі подобався більше, ніж принизливі погляди і її навіть не хвилювало те, що помешкання наповнилось неприємним запахом зі смітника.
– Я поїду до неї,– по-змовницьки промовив Діма і обійняв маму.
Але вона намагалася його зупинити:
– А може, трохи зачекаєш? Щойно по телевізору говорили, що винайшли ліки від цієї страшної хвороби і мешканці того міста вже їх приймають і виздоровлюють.
Мама говорила це так впевнено, хоча насправді і не знала, що це за страшна хвороба. Та й ніхто про це і не розповідав, так що, складалось враження, ніби справді, хвороба називається “Страшною”.
– Мамо, Люся не хвора,– спокійно переконував син.
Але маму переконати було важко, тим більше, що вона щойно взнала ім’я, яке буде для неї найненависнішим і яке рубатиме по нервах, як тільки-но хтось його вимовить.
– А хіба тебе впустять у місто, яке на карантині?
– Я вже там був перед самим звільненням з армії. Так що, мені дозволу на в’їзд не треба, –я знаю потаємні дороги.
– Але ж тебе можуть затримати і ти потрапиш у в’язницю?
Та любовні пориви Діми не знали перешкод і він не збирався зупинятися через мамині страхи. Хлопець пішов у кімнату складати до від’їзду речі.
Розставання було тривожним і мама плакала. Як це так, син тільки прийшов з армії і знову збирається туди, на передній край боротьби із страшною хворобою? Та найбільше маму хвилювало те, що Діма привезе ту дівку.
Коли квартира знову опустіла, треба було приймати рішучих заходів, щоб не допустити шлюбу сина і тої дівахи. Мама зателефонувала давньому другові і призначила йому зустріч. Той друг працював в обласній адміністрації і міг вирішити багато проблем. Правда, все, що він раніше вирішував, так це позбавлення самотності Діминої мами, яка часто сумувала через відрядження чоловіка.
Вони зустрілися в кав’ярні. Євген Володимирович, як завжди, встиг десь роздобути букет квітів і очікував за це отримати поцілунок, та Дімина мама була надто заклопотана, щоб зараз звертати увагу на такі дрібниці. Але вона обов’язково озирнулася по залі, чи бува не побачить хтось її зі знайомих із чужим чоловіком. Коли такі заходи безпеки були владнані, вона нарешті дозволила Євгену Володимировичу поцілувати руку.
– Клавочко, щось трапилось?– він дивився на неї, як завжди закохано, хоча так він дивився на всіх жінок, в тому числі і на свою дружину, яка народила йому чотирьох дітей.
– У мене біда,– намагалася якомога втаємниченіше вимовити Клава, хоча під поглядом співрозмовника не встояла б жодна жінка і говорити з ним можна було тільки про любов.
Дімина мама не знала, у якому відділі, чи секторі працює Євген, але якби в адміністрації був відділ любові, то він обов’язково працював би тільки там.
– Біда?– перепитав Євген Володимирович і намагався зобразити на обличчі співчуття або заклопотаність, та його погляд цього зробити не давав.
– Мій син хоче одружитися.
Євген полегшено зітхнув і ніяк не міг налаштуватися на серйозний тон співрозмовниці:
– Ти хочеш, щоб я допоміг із влаштуванням весілля?
– Я хочу, щоб весілля не відбулося!– майже прокричала Клава, що поодинокі відвідувачі кав’ярні аж озирнулися.
Євген поклав свою руку на руку співрозмовниці і жінка відразу ж заспокоїлась:
– Я не хочу цього весілля. Знаєш, якими бувають ті дівахи, яких хлопці привозять з армії?
– Так чим я можу допомогти?– нарешті, погляд Євгена став “звичайним”, бо він не хотів втручатися у чиїсь сімейні проблеми.
– Влаштуй його працювати в адміністрацію. Може в роботі, серед культурних людей, у нього зникне те дурне бажання.
Це була не то вимога, не то прохання, але для Євгена будь-що з цього було неприємним:
– Він же не має освіти. Хіба що– в гараж або перепустки перевіряти.
– Та хоч би й сантехніком чи прибиральником. Головне, щоб він працював.
На прощання, Євген Володимирович навіть не намагався поцілувати Клаву у щоку або призначити їй побачення. Він тільки сказав сухе “До побачення” і пішов на роботу. У його розумінні це вже не любов, якщо треба виконувати якісь прохання.
А Клава була заспокоєна, що зробили перший крок у побудові нормального майбутнього для сина. Тепер нехай та діваха приїжджає. Поживе трохи тут, зрозуміє, що Діма– птиця не її польоту, бо хлопець працюватиме в адміністрації, і нехай забирається назад у своє зачумлене місто. Та очікування на сина затягувалося. Вже минув тиждень, а він не повертався. Клава уважно слідкувала за всіма новинами, які передавали по телевізору або по радіо, і хоча вони були втішними– епідемія у тому місті йшла на спад, але у мами наростала тривога за сина. Могло трапитися, що й він захворів і тепер знаходиться у тому місті, можливо, в лікарні, лежить в гарячці і немає кому йому подати склянку з водою.
Та коли минув другий тиждень, син зателефонував. Його голос був щасливий і це спочатку маму заспокоїло. Син спитав про її здоров’я, вислухав новину про місце своєї майбутньої роботи і нарешті повідомив, що у нього все добре і він скоро повернеться. Діма не говорив про свою наречену, а мама й не розпитувала, все ще сподіваючись, що захоплення хлопця минуло і він повернеться один.
Наступного ранку постукали в двері . Мама знала, що це Діма, бо тільки він стукає, хоча є дзвінок. Вона навіть не дивилася у вічко, а відразу поспішила відчинити. На порозі стояла дівчина, яка привіталася. Мама відповіла, хоча не розуміла, що тут відбувається. Дівчина мала гарне личко через свої великі очі. Взагалі-то, мама подумала, що несподівана гостя була б непоганою дружиною для сина. Клава навіть мала намір запросити дівчину у квартиру, якщо виявиться, що та помилилась адресою.
– Ви до кого?– спромоглася спитати мама, хоча боялася налякати гостю, тому-то голос у неї вийшов надто солодким.
І тут, з-за спини дівчини вискочив Діма:
– А от і ми!
Мама відчула, як знову обличчя вкрилося безліччю зморщок. Вона дивилася на майбутню невістку і ненавиділа її банькасті очі. Але скандалити вона не стала, щоб не втратити авторитету перед сином, а зобразила на своєму обличчі щось схоже до усмішки.
– Мамо, це ж моя Люся,– Діма вимовив це таким тоном, ніби вимагав від мами більше любові до своєї нареченої.
– Я дуже рада,– чи то подумала, чи то вимовила Клава і важко пішла в квартиру, ніби несла на плечах непосильну ношу.
Та молодята або не помітили, або не хотіли помічати реакції мами на приїзд невістки. Вони з веселим гамором занесли валізи з речами у квартиру і Люся прошепотіла на вухо Дімі те, що кажуть всі дівчата, які хочуть бути відмінними дружинами:
– У тебе хороша мама.
В знак подяки за добрі слова, Діма поцілував свою наречену. Але незважаючи на ті добрі сова, до кінця дня мама на очі молодятам не з’являлася. Вона вислідила сина зранку.
– Я хотіла б поговорити про твою роботу в адміністрації. Сьогодні, на десяту, підійди туди і знайди Євгена Володимировича.
Діма був радий за турботу і хотів поцілувати маму, та вона дуже швидко зникла у своїй кімнаті, не бажаючи приймати такої подяки. Може, це і на добре. Він піде на роботу, а жінки нехай тут розбираються між собою і “наводять контакти”. З батьком буде простіше. Він, коли повернеться з відрядження, сприйме все це простіше
Євген Володимирович завідував господарством адміністрації і Діма знайшов його легко. Той з самого ранку випивав у майстерні разом із столяром і сантехніком. Пригостили і хлопця, але він чемно відмовився. Довелося припинити це заняття і Євгену Володимировичу й він повів Діму до начальника охорони.
Юрій Михайлович– начальник охорони, був відставним полковником і ставився з симпатією до людей, які відслужили в армії. Він навіть був радий, що Діма потрапив до нього, а не до Євгена Володимировича, який і в армії не служив, підкупивши в свій час воєнкома, що влаштував йому звільнення від служби. І в перший же день Юрій Михайлович поставив Діму перевіряти перепустки. Робота хлопцеві сподобалась і відносився він до неї з відповідальністю. Службовцям, які приходили на роботу і звикли до попередників Діми, тепер доводилося шукати свої перепустки і пред’являти цьому шмаркачеві.
Та найбільше поява нового охоронця не сподобалась голові адміністрації. Він прибув вже ближче до обіду і прямував зі своєю свитою в кабінет, як його перепинив якийсь хлопчисько і почав вимагати перепустку. Голова адміністрації дивився на того пуцьвірінька зверхньо, як на смерда, що осмілився протирічити своєму володарю. Та хлопець на те не зважав і був налаштований рішуче. Він ніс службу і ставився до того відповідально. Стояння на місці, без руху, вже починало набридати голові адміністрації і він вирішив знищити хлопця своїм гомеричним сміхом. Спочатку реготав не голосно, аж поки його не підтримала свита. Ті хихотіли, але пересміяти свого шефа не насмілювались. Стояння тривало вже хвилин десять і нарешті, один зі свити, підійшов до Діми.
– Хлопчику, ти не знаєш, хто перед тобою стоїть?– шепотів він майже на вухо, ніби не насмілювався вимовити ім’я свого господаря голосно.– Давай, відступай, бо за хвилину тебе на цій роботі не буде.
Але Діма був непохитний і подивився на нашіптувача зверхньо:
– А хоч би й президент, чи прем’єр-міністр. Йому що, бідолашному, не видали перепустки? Нехай підійде до віконечка, там йому випишуть,– вимовив хлопець навмисно голосно.
Та це вже було справою принципу. Голова адміністрації сміятися перестав і тепер було видно, що він нервує. У кабінеті на нього чекають важливі державні справи, а він мусить стояти тут і вислуховувати про якісь правила. Всі проблеми мав вирішити той нашіптувач, і справді, спиногин відправився до начальника охорони, щоб той дав прочухана своєму підлеглому.
Та реакція Юрія Михайловича була зовсім неочікуваною. Відставний полковник був задоволений роботою свого підлеглого й сподівався що тепер, нарешті, у цьому закладі буде легше навести порядок із чинушами і всіма тими цивільними , хто їм прислуговує. Юрій Михайлович розправив перед спиногином свої плечі і, здавалось, став більшим вдвоє:
– В чому проблема? Немає перепустки? А відділ перепусток навіщо?
Спиногин розумів, що йому вже більше нема в кого питати допомоги, тому відправився до віконечка, де видавали перепустки. Він не виконав своєї місії, а це для нього було рівносильним відставці. Спиногин майже підповз до голови адміністрації і подав йому перепустку дрижачими руками. Давно-давно, за дрібні провини, батьки боляче били його по пальцях і зараз він очікував на щось схоже. А як же інакше– він “підставив” не тільки себе, але й шефа. Голова адміністрації довго не брав того клятого папірця, який тепер ставав символом його слабкості і навколишньої демократичності. Та з цього ганебного стану його вивела вимога охоронця:
– Перепустку, будь-ласка!
Голова таки наважився і, висмикнувши з рук спиногина папірця, простягнув перепустку хлопцеві.
– Дякую. Проходьте.
Обов’язкова ввічливість хлопця була для голови огидною і коли він вже ступив кілька кроків у напрямку свого кабінета, то озирнувся і з ненавистю подивився на охоронця.
День був зіпсований. Голові нічого не хотілося робити і він, всівшись у м’яке крісло увімкнув телевізор. На всіх каналах тільки й те показували, як впоралися із вірусом у зачумленому місті. Хоч це додало трішки настрою.
Кілька тижнів тому голова отримав секретну інструкцію із вказівками про заходи безпеки, що була розіслана всім вищим чиновникам. Те, що давалося “піплам” з екранів телевізорів, було мильною бульбашкою і мало хто знав правду про той вірус. Серед обраних, були голови обладміністрацій. Але вони теж, спочатку з недовірою поставилися до секретної інструкції, гадаючи, що то хтось пожартував, хоча до першого квітня було ще далеко. “Вірус правди”. Ця напасть могла бути страшнішою за будь-який пташиний грип, чи коров’ячий сказ разом узяті. Голову адміністрації аж пересмикнуло, коли він уявив, що вірус міг би вирватись за межі зачумленого міста. Тоді нічия голова б не врятувалась. Тоді таких охоронців, як сьогоднішній, було б тисячі і мільйони. Тоді б довелося... казати правду, а не гасла.
Згадавши про сьогоднішнього охоронця, до пам’яті голови адміністрації навернувся пункт із секретної інструкції– “Особливу увагу приділяти особам, які поводять себе неадекватно і не проявляють поваги до вищого керівництва. Таких осіб ізольовувати і повідомляти про виявлені випадки санітарні служби міста.” Голова адміністрації зірвався з крісла і почав нервово проходжуватись кабінетом. Невже, ця чума дійшла і до його області? Якщо це так, то з посадою можна розпрощатись. А коли справді, повідомити санітарні служби? Може, тоді не звільнять, а навпаки– висловлять подяку за хорошу роботу. А якщо цей випадок з охоронцем ніякого відношення до вірусу не має? Тоді у верхах будуть насміхатися до кінця днів, що якийсь хлопчисько не пускав губернатора у робочий кабінет.
Голова адміністрації не міг самостійно прийняти важливого рішення, через яке можна втратити посаду, тому зателефонував до свого заступника. Правда, сьогодні той не міг нічого вдіяти з охоронцем, тому, сподіватися від нього серйозної допомоги марно. Але нехай і він, в разі чого, частину відповідальності візьме на себе.
Здавалось, спиногин увійшов в кабінет, схилившись нижче дверної ручки. Губернатор і не знав, як його заступник хвилювався через ранкову пригоду. Спиногин склав усі свої особисті речі з кабінету і був готовий до відставки. А виклик начальника для нього був рівносильний серцевому нападу. І люди ще не вірять у хвороби чиновників, яких запідозрюють у злочинах і притягують до суду. У них така нервова робота, а всі хвороби– від нервів.
– Ну що ж Валентинчику, тобі дається ще один шанс проявити себе. Тільки не так, як сьогодні зранку.
Спиногин був готовий вивернути гори за виявлену довіру, хоча ще не знав, у чому полягатиме завдання. Він навіть трохи випрямився.
– Ти мусиш вияснити все, про того хлопця, що сьогодні перевіряв перепустки. Хто він, що він, хто за ним стоїть. Ти зрозумів?
Заступник кивнув головою, хоча й був здивований таким інтересом начальника. Можна ж запросто звільнити того пуцьвірінька, бо за хлопцем ніхто не стоїть, адже, щоб потрапити в охорону не обов’язково мати когось знайомого у верхах. Та зараз спиногин не насмілився давати порад своєму начальнику, а думав, як пошвидше справитись із дорученням.
– Ти ще тут?– насміхався губернатор і його заступник, задкуючи, покинув кабінет.
Звичайно, спиногину не дуже хотілося вдруге за день зустрічатися з начальником охорони, але в цьому була потреба.
– Юрію Михайловичу,– солодким голосом звернувся він до відставного полковника,– а де той хлопець, що сьогодні перевіряв перепустки?
Але начальник охорони з підозрою поставився до візиту заступника губернатора і навіть не думав “здавати своїх”. До зради в нього було вкрай негативне відношення, бо сам він нікого ніколи не зраджував.
– А навіщо він вам?– спитав Юрій Михайлович і дивився в очі спиногина, щоб побачити, чи той брехатиме.
Та казати неправду заступник губернатора навчився так, що цього б і не виявив навіть детектор брехні:
– Голова адміністрації хоче премією відзначити хлопця за принциповість і за відмінну службу.
– Шкода... Справді, був хороший хлопець.
– Був? А що трапилось,– тепер заступник виявляв справжню стурбованість, але не долею хлопця, а своєю власною.
– Він звільнився.
– Як так?
– А ось так: сказав, що не хоче більше працювати у цьому кублі ницості і брехні, тому й звільняється.
– Але ж у нього були чиїсь рекомендації?
– Звичано. Його привів Женька– той що керує прибиральницями, сантехніками і столярами.
Тепер вже спиногину не треба було виявляти повагу перед цим відставним солдафоном і він навіть зобразив на своєму обличчі щось схоже до презирства. Юрій Михайлович зрозумів, що бовкнув зайвого, тому й осікся, та було запізно.
Все що треба, спиногин взнав і тепер вже направлявся до завгоспа. Правда, знайти Євгена Володимировича було справою непростою. Спиногин не знав усіх закапелків і місць, де можуть збиратися роботяги, а ще пошуки ускладнював той факт, що завгосп не мав власного кабінета. Довелося опускатися в самі низи. А тут, у підвальних коридорах, все було, як у фільмі жахів: павутиння, бруд, тьмяне світло і незрозумілі страшні звуки, що долинали звідусіль. Після кількох хвилин пошуків, спиногин заблукав. Він був би радий повернутися назовні, та постійно натрапляв на ті самі двері з написом “Не влізай! Уб’є!” Спиногин вже навіть почав кричати, але це результату не дало– у відповідь чувся тільки регіт відьом і всюди ввижалися чортяки. Та заступник голови адміністрації був людиною з вищою освітою і здаватися на милість долі не збирався. Вирішив він позначити кожні двері куском штукатурки і таким чином не кружляти й не повертатися до таблички із погрозливим написом. Йому взагалі не подобалися погрози, а ця була аж надто зухвалою. Що ж це таке: якщо влізеш, то тут тобі й смерть.
Спиногин пробував відчинити кожні двері і деякі виявились не замкненими. Але у приміщеннях не було світла, тому він туди навіть не заходив. Та через годину часу він повернувся до дверей із погрозливим написом. Тепер вже його охоплював відчай. До закінчення робочого дня залишалось часу не багато і якщо спиногину звідси не вибратись, доведеться чекати до завтра. Але чи знайде він вихід звідси і завтра? Це безрезультатне блукання може тривати вічно і через якийсь рік, його обглодані пацюками кістки, знайдуть ті, хто сюди добереться. Так безглуздо помирати спиногину не хотілося й він ризикнув– відчинив двері, на яких була та загрозлива табличка. Вони піддалися і заступника голови відразу ж осліпило яскраве світло. Спиногин спочатку не усвідомив куди потрапив, але тут хтось був. Відьмин сміх долинав із закапелка приміщення, але тепер це було не страшним. Нехай йому зустрінуться і чортяки і відьми, але, може, хоч вони виведуть його звідси.
За столом сиділи дві прибиральниці, сантехнік і Євген Володимирович. Вони майже закінчили пляшку горілки, тому розмова і анекдоти набули відкритості й розкутості. Весела компанія навіть не відразу помітила гостя, що з’явився біля них і весь трясся. Сантехнік налив спиногину у брудну склянку горілки і той випив це одним ковтком. Гість закусувати не став, мабуть остерігаючись тутешніх антисанітарних умов, а тільки хапав ротом повітря, як риба, викинута на берег. Він навіть не став сваритися із роботягами, які випивали під час робочого дня. Він був просто щасливий, що знайшов людей. А тут, ще й горілка розлилася по нутру і приємно гріла. Спиногин навіть забув про свою виразку шлунку, яку залікував тільки минулого року. З’явилася і друга пляшка, а потім і третя.
    З присутніх тільки Євген Володимирович остерігався спиногина, бо знав, хто він такий. Правда, новий співрозмовник зараз мало чим відрізнявся від роботяг. Його костюм був весь у павутинні і брудний. Тільки краватка видавала в ньому інтелігента. Хоча спиногин вже був досить п’яний, та він все ж згадав про своє завдання:
– Євгене Володимировичу,– язик його зовсім заплітався,– мені сказали, що це ви порекомендували Діму в охорону. Це правда?
Для завідуючого господарством таке запитання було надто складним і він не знав, що відповісти, щоб не отримати прочухана. Тому, Євген Володимирович ще налив усім по склянці і тільки після того, як присутні перехилили, знайшов що сказати:
– Це мене попросив Ярковий.
Хід Євгена Володимировича мав виправдану стратегію. Ярковий був попередником теперішнього голови адміністрації і коли Діма щось і натворив, то ніхто не буде звинувачувати хлопця, у якого була рекомендація самого Яркового. Напевно, і в спиногина, після того, як він почув знайоме прізвище, відлягло від серця. І завдання було виконане, і зухвалість хлопця була виправдана.
Коли спиногина вивели назовні, вже було далеко за північ. Але заступник пам’ятав, що має відзвітувати голові адміністрації, тому, ледве тримаючись на ногах, відправився у кабінет начальника. Секретарки у прийомній вже не було і спиногин зухвало відчинив двері кабінету ногою. Голова адміністрації сидів за столом і переглядав якісь документи, тому аж здригнувся від несподіваного візиту. Спиногин, не питаючи дозволу, всівся за довгий стіл для нарад і намагався сфокусувати п’яний погляд на начальнику.
– Що сталося, Валентинчику?– губернатор не приховував свого здивування виглядом заступника.
– Я виконав ваше завдання. Хоча, це було ой як важко,– і спиногин гикнув.
– І що ти взнав?– голова адміністрації з недовірою поставився до вихваляння заступника, але все ж відклав папери в сторону.
Спиногин смакував паузою, сподіваючись після свого повідомлення побачити на обличчі начальника страх.
– Той хлопець поступив на роботу по рекомендації Яркового. Але він вже звільнився.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.047945976257324 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати