Сльози котилися з її очей градом і вона витирала їх, розмазуючи при цьому косметику. Дівчина у свої двадцять вісім звикла добиватися всього, чого хотіла, а тут– така невдача з тією клятою роботою. А ще довелося переспати з тим хірургом. Хоча, час проведений з ним згадувався з приємністю і дівчина мимовільно усміхнулася. Життя продовжувалося і треба було тримати себе в руках. Дівчина зупинила авто і, навівши на своєму обличчі порядок, далі поїхала обережніше.
Через пів години вона в’їжджала на територію млина. Біля входу у будівлю стояв батько і щось рахував на калькуляторі. Він почув, як зашурхотіли колеса і відірвався від своєї справи. Його усмішка була щирою, бо він не бачив дочку вже більше місяця. Та дівчина не розділяла його радості і не поспішала виходити з авто. Крізь затемнене скло машини вона дивилася на батька і роздумувала, чи не поїхати звідси просто зараз. Батько їй не подобався. У нього був живіт, як у жінок на восьмому місяці вагітності, він рідко голився і, напевно, як завжди, не чистив зуби. Колись дочка вговорювала батька зайнятися своєю зовнішністю і ходити в атлетичний зал, але він на те тільки посміявся. І що її привело сюди? Може, вона хотіла відчути родинне тепло?
Батько сам направився до машини і дівчині довелося вийти. Вона, для годиться, чмокнула його у щоку і відразу ж відійшла на крок, щоб не чути неприємного запаху.
– Рибонько моя, щось давно ти не приїжджала.
– Я мала багато справ, тату.
Батько знав, що коли дочка приїжджає, значить– їй потрібні гроші. Але він не поспішав виймати з кишені калитку, а хотів довше побути з донечкою. Вона була у нього красунею й вела майже самостійне життя, тому батько поцікавився:
– Заміж ще не збираєшся?
– Тату, ти знову про те ж саме.
Батько не знаходив іншої теми для розмови, тому запропонував:
– А може пообідаєш зі мною?
Вона й справді зголодніла і знала, що кухарка, яка, напевно, була татовою коханкою, готує смачно, тому погодилася. Батько повів доню у те, що називалося офісом, а більше було схоже на кабінетик у якомусь ресторані. Навіть запах смачних страв тут не вивітрювався. Відразу ж з’явилась запопадлива жіночка і зрозуміла босса з пів погляду. Вона зникла в іншій кімнатці і незабаром звідти донеслося голосне шкварчання. А тато з донею так мовчки і сиділи, очікуюючи на обід. За пів години жіночка накрила на стіл і вони вже хотіли почати трапезу, як у кабінет увірвався хлопчина в білому від борошна одязі. Він ще встиг кинути кількасекундний погляд на кралю з гарненькими ніжками і повідомив неприємну новину:
– Сан Санич ! Податкова!
Для босса це було схоже на повідомлення про війну і він оговтався тільки через кілька хвилин. Тоді відразу ж гукнув у іншу кімнату, щоб жіночка швидко накривала ще на одну персону. Після того стало так тихо, що коли почулися у коридорі кроки, то здалося, ніби це гупає важкий молот. Ці розмірені звуки вказували на те, що йде впевнена людина. Ще трохи і двері розчахнулися й на порозі з’явився він. Потертий піджак, запилюжені туфлі і відсутність краватки були ознаками невисокого рангу службовця. Але, видно, він сьогодні вже провів непогану роботу і проінспектував рибну базу, бо у руці мав сітку, наповнену консервами з дарами моря.
Замість привітання, чиновник кинув звичне “Податкова” і здогадувався, що це магічне слово має наганяти на людей страх, хоча, пароль був всього лиш ключиком до підвищення добробуту інспектора і, можливо, держави. Директор млина запопадливо підвівся з-за столу і, не розправляючи спини, наблизився до гостя на безпечну відстань. Він знав всі правила конспірації і тому на пароль виголошений інспектором відповів “У нас все в порядку”. Податківець поставив сітку зі здобиччю у кутку на підлогу і без запрошення всівся за стіл.
– Несіть сюди всі патенти, ліцензії, дозволи й іншу трахомудь,– скомандував інспектор, але ніхто в кімнаті не порухався. Тільки за пару хвилин з’явилась жіночка й поставила перед гостем млинці з червоною ікрою.
Господар сам налив інспектору у килішок горілочки й частування почалося. Зав’язалася розмова, у якій зовсім не йшлося про справи. Дочка мельника, помітивши, що тут ніхто не звертає на неї уваги, тихо покинула неприємне товариство.
Під вечір, інспектор вже поклав свою руку на плече господаря і поводився запанібрата:
– Ти думаєш, мені подобається ця клята робота? Та я б краще на завод пішов майстром. Але... в дитинстві зламав мізинця і тепер не можу робити нічого важкого,– і він продемонстрував співрозмовнику свого пальця, який і справді був схожий на ключку.
Мельник співчутливо похитав головою і навіть доторкнувся до скаліченого мізинця:
– А мені подобаються коні. Я був їздовим у колгоспі, а потім подався в бізнес.
Голова інспектора вже почала хилитися до тарілки з недоїдками, але господар упередив можливу виробничу травму:
– Може, вже пора додому?
Податківець стрепенувся і звівся на неміцні ноги:
– Пора! Але чого я до тебе приходив?– він зупинив погляд на сітці з консервами і пробубонів собі під ніс: – Мала дуже хотіла шпротів, а жінка– вареників.
Інспектор ляснув себе долонею по чолі, згадавши причину свого візиту:
– Так мені мішок борошна потрібен!
Для мельника такий відкуп був недорогим і він сам пішов у млин. Повернувся з великим мішком на плечі і тепер не знав, що з ним робити. Машиною він їхати не хотів, бо випив занадто багато, а викликати таксі для інспектора– це було розкішшю. Податківець помітив вагання господаря і сам висунув пропозицію:
– Давай сюди!– і підставив своє плече.
Мельник ще мить подумав і виконав прохання, хоча не був упевнений, що податківець встоїть на ногах. Та коли важка ноша навалилась на плече інспектора, він трохи прогнувся, як ресора авто, але зразу ж випрямився і почимчикував до виходу. Господар млина вийшов на вулицю і дивився, як податківець на півзігнутих ногах прямує на захід сонця. “Йому б ще коня вести під уздечку, тоді б і картину малювати можна”,– подумав мельник, в якого прокинулась жага до прекрасного.
Наранок інспектор прокинувся від голоду. Він згадав, що вчора ввечері майже не закусував, а спиртне висмоктало з нього всі соки і сили. “На автопілоті” він вийшов зі спальні і попрямував у кухню, де вже розкрив холодильника, щоб втамувати голод, але позаду себе почув регіт. Це з нього сміялася жінка і дочка. Вони сиділи за столом, а перед ними парували вареники. Йому самому стало смішно й він вибіг з кухні, щоб умитися і одягнутися.
Вареники були смачними і всі наминали їх без слів. За сніданком інспектор помітив, що у сміттєвій корзині лежить порожня банка зі шпротів і згадав про свої відвідини млина і риббази. “Треба буде сьогодні піти і віддати гроші за борошно і консерви”,– подумав податківець і його тілом пробіглися дрижаки. Раніше у нього таких докорів сумління за подарунки не було, тому почувався він незручно.
– Маринці треба було б чобітки на осінь,– сказала дружина, коли закінчила снідати.– Тридцять шостий розмір.
– Добре, я куплю,– відповів він, що жінка аж гикнула.
Вона подумала, що чоловік обмовився, бо він вже давно нічого не купував, а добував. Та жінка не стала перепитувати. А коли чоловік виходив з квартири і побачив біля дверей мішок з борошном, то відчув, як його обличчя червоніє від сорому. “Це ж треба, зловживаючи службовим становищем, вимагати в людей чесно зароблене”,– і він поспішив, щоб виправити помилки.
Директор риббази, побачивши з самого ранку знахабнілого податківця, мовчки відправився на склад, щоб знову наповнити сітку дарами моря. Але інспектор його наздогнав:
– Почекайте,– податківець вийняв з кишені гаманець і почав відраховувати куп’юри.– Скільки я вам винен за ті консерви?
Директор мінився на обличчі, бо йому здалось, що це галюцинації.
– Ви вчо-ра да-ли ме-ні кон-сер-ви. Скіль-ки я вам по-ви-нен за них за-пла-ти-ти?– по складах, повільно вимовив податківець.
Для директора це запитання було заскладним. Краще, все відбувалося б, як завжди– прийшов, взяв “набір голодного податківця”– і ніяких проблем. А так, ще чого доброго, почне інспектувати по повній програмі. Директор задкував і вперся спиною в стіну. Далі відступати було нікуди і він подумки порахував ціну консерв, які вчора подарував податківцю:
– Сорок гривень, двадцять п’ять копійок.
Інспектор віддав куп’юри і почав порпатися в гаманці, шукаючи копійки. Знайшов три монети по десять і простягнув директорові:
– Дайте п’ять копійок здачі.
Ця вимога взагалі ошелешила директора і він, криво усміхнувшись, відштовхнув податківця й з дикими криками рвонув геть.
– До речі, ви невчасно подаєте звітність! Зверніть на це увагу!– кинув вслід директору інспектор і направився до виходу з бази.
Тепер йому треба було провідати мельника. Правда, податківець не знав, чи вистачить у нього грошей заплатити за мішок борошна, але вирішив: якщо не вистачить, то він відпрацює.
Господар стояв біля дверей у млин і щось рахував на калькуляторі. Він відірвав погляд від цифр і помітив гостя. Але тепер у нього був зовсім інший настрій, ніж вчора:
– Як ви могли?! Я до вас з усією душею, а ви взяли мішок борошна і за нього не заплатили.
Мельник навіть ступив крок назустріч податківцю і, напевно, хотів дати йому ляпаса, та стримався, бо гість випередив його відчайдушний крок:
– Пробачте за вчорашнє. Ви так гарно розповідали про коней, а я...,– і він вийняв з гаманця останні куп’юри й простягнув господарю.
Той перерахував гроші і невдоволено похитав головою:
– Не вистачає п’яти гривень.
– Я відпрацюю,– запально відповів податківець і вже зняв піджак й засукав рукави, готуючись до роботи.
Мельник повів його на склад і вказав на купу мішків з борошном:
– Ось це перенесеш ближче до дверей. Сьогодні приїде покупець– і йому буде зручніше завантажувати,– господар вже зібрався йти у своїх справах, та згадав вчорашню застільну розмову.– До речі, а як твій мізинець?
Податківець понурив голову і винувато промовив:
– Я вас вчора обманув. У мене все в порядку. Просто, я можу виробляти всілякі трюки зі своїми пальцями і вигинаю їх, як заманеться.
Податківець показав господарю розпростерту долоню з рівненькими, як у піаніста, пальцями. Потім, стиснув руку в кулак і вже розпростер крючкуваті, повикручувані, як в Баби Яги, пальці, на які без огиди дивитися було неможливо.
– Тобі б в цирку працювати,– порадив мельник.
– А я там і працюю,– інспектор мав на увазі свою рідненьку податкову, з її трюками, фокусами, дрессирувальниками, клоунами й конферансьє.
Мішків виявилось дуже багато, але податківець з роботою справився. Йдучи з млина, він відчував приємну втому, хоча заробив не так і багато. Окрім того, що був винен господареві, податківець за сумлінну роботу отримав ще десятку. Та скоро в податковій буде зарплата, то грошей на чобітки доньці вистачить.
Дорогою додому, він зайшов у крамницю, щоб купити малій цукерок. Чахлий магазинчик, у якому працювали кілька жіночок, які ніяк не могли дочекатися пенсії, вибором продуктів не вражав. Податківець своїм професійним оком відразу відмітив де можуть бути зловживання. Їх виявилось так багато, що відразу “засвербіли руки”, щоб ті порушення виявити, але зараз він був не при виконанні службових обов’язків, тому тільки дав жіночкам поради:
– У вас ваги зіпсовані і гирі до них підпиляні. А ось та пляшка горілки взагалі без акцизної марки. Думаю, у вас і накладних на половину продукції немає...
– А ти хто такий?– перебила одна з огрядних жіночок, що стояла за прилавком.
– Я– податковий інспектор.
На таку відповідь продавці зареготали, бо перед ними стояло одоробло у білому від борошна одязі. Одна вже відкрила рота, щоб послати самозванця туди, куди не їздять поїзди і не літають літаки, але він вийняв з кишені своє службове посвідчення швидше. Регіт застряг у горлянці жіночок і вони якось розлізлися, мов миші, залишивши за прилавком тільки ту, яка задала неввічливе запитання. Продавець поправила перуку, навіть за якусь долю секунди зиркнула у дзеркальце, що було біля ваги, і витиснула з себе обов’язкову усмішку, про яку їй втовкмачували дуже давно, коли вона ще навчалася в кооперативному технікумі. Напевно, жіночка вважала себе перезрівшою красунею, можливо, вона навіть користувалася популярністю серед певного кола чоловіків, але податківця вона не вразила.
– Почекайте, зараз дівчатка накриють на стіл. Ви ж, напевно, не обідали?
Податківець відразу ж уявив собі комірчину, заставлену ящиками і мішками, а посеред неї кривоногий столик, застелений газетою, на якому будуть виставлені тутешні “делікатеси”: хліб, горілка, ковбаса і відкрита консервна бляшанка бичків в томатному соусі. Його аж пересмикнуло від уявної картини і він згадав, чого зайшов у крамницю:
– Зважте, будь-ласка, двісті грамів шоколадних конфет.
– Яких?– перепитала та, що за прилавком, хоча у магазині був тільки один вид шоколадних конфет.
Продавець за мить зрозуміла безглуздість запитання і заметушилася, виконуючи замовлення. Вона зважила конфети і перестрахувалась, назвавши значно меншу суму. Але податківець дав стільки грошей, скільки було треба і пішов.
Продавець такого не сподівалась і застигла, як монумент. Навіть пордруги, які почули, що рипнули двері і вийшли з комірчини, не могли відразу вивести її зі стану заціпеніння.
– Що це було?– нарешті спромоглася продавець на запитання.
Подруга провела перед її очима рукою, щоб пересвідчитися, що очі реагують на навколишнє. Продавець закліпала і важко видихнула. Все було в порядку і швидка допомога не знадобилася.
– Марусю, що з тобою?– спитала подруга, але продавець виглядала розгубленою і нічого не відповідала.
Наступного ранку, Маруся, прийшовши на роботу, поводила себе дивно. Найперше, вона пішла в підсобку, де були поскладані мішки з цукром, і винесла звідти два напівпорожні відра з водою. Подруги очікували, що вона ті відра знову наповнить і занесе на місце, але Маруся вилила воду і поставила в підсобку вже порожні.
– Ти що робиш?– подруги не вірили своїм очам, бо у продавців є маленькі секрети як збільшити вагу деяких продуктів.
Наприклад, вони ставлять у приміщенні, де зберігається цукор, відра наповнені водою. За якийсь час, цукор вбирає вологу і його маса збільшується. Але зараз Маруся цього робити не схотіла. І взагалі, вона дивилася на подруг з презирством. Потім Маруся взялася за вагу. Вона довго її налаштовувала, щоб показники були правдивими, а не обманювали покупців на кількадесят грамів.
– Після вчорашнього, вона, напевно, “скотилася з катушок”,– шушукалися подруги і не знали чим зарадити Марусі.– Я ж казала, що треба було викликати швидку. А якщо та прибацана почне на нас кидатися?
Те, що Маруся може проявити агресивність, налякало подруг і вони притиснулися до стіни, намагаючись вдавати байдужих. Так поводяться люди, котрим зустрічається невідомий собака і які бояться, щоб він їх не покусав. А Маруся на подруг не зважала. Вона пішла у підсобку і вийняла із запилюженого закутка гирі, які були не підпиляні. Подруги аж зойкнул, коли побачили, що Маруся несе в руках. Але вона бити їх не збиралася.
В крамницю зайшли роботяги у засмальцьованих робах, які завжди тут брали щось закусити. Вони пожартували з продавцями, які чомусь сьогодні були не в настрої, і замовили те, що завжди. Та Маруся виявилась зразковим продавцем. Вона і посміхалася, і була ввічливою, і навіть запропонувала роботягам буженинки, яку тільки вчора привезли. Хлопці аж відкрили рота і думали, що їх розігрують:
– А нас що, знімають прихованою камерою?
Але Маруся й далі проявляла ввічливість і порахувала роботягам всю здачу до копійки. Хлопці від такої несподіванки подякували і поспішили покинути крамницю, бо зараз соромилися свого брудного одягу у такому зразковому магазині.
Маруся не вгавала. Вона взяла ганчірку й почала мити вікна. Позгортала в сміття купу дохлих мух, що назбиралися більше за півроку, попідмітала, почала розставляти товар.
День хилився до вечора і в крамницю заїхав завмаг. Він, як завжди, був п’яний, тому, коли зайшов у магазин, відразу ж звідти вийшов. Завмаг думав, що потрапив не туди, тому довго стояв на вулиці і дивився на двері. Вони теж були помиті й він їх не впізнавав. Прочинив двері і зазирнув всередину. Товар був розставлений не як завжди, але за прилавком стояли знайомі продавці.
– Семеновичу,– з плачем кинулися до нього жіночки, окрім Марусі.–Тут таке коїться. Ви бачите, що вона наробила?
Завмаг розглядав магазин, як залу Третьяковської галереї і тільки вимовив багатозначне “Да-а-а”.
– Володимире Семеновичу, а правда, у нас тепер гарно?– обізвалася Маруся.
– Гарно,– відповів завмаг і гикнув.
Йому необхідно було негайно випити, щоб свідомість помутніла остаточно і щоб не думати про те, що відбувається. Дві жіночки побігли попереду нього і він відправився за ними у підсобку. Тут Семенович оторопів остаточно. Те, що колись він вважав підсобкою заваленою мішками, виявилось непоганим офісом з письмовим столом, зі стільцями, шафою і телефоном. Семенович знову гикнув і на столі з’явилась пляшка горілки і нехитра закуска. Завмагу було якось лячно і він взяв газету й застелив її, щоб пляшка не дряпала поліровку столу. Відразу розхотілося пити, хоча, жіночки вже налили і йому, і собі й, тримаючи склянки в руках, чекали на тост начальника. Але цього разу він випив мовчки. У світі щось перевернулось, але горілка не давала зрозуміти, що саме. В таких важких роздумах пляшка і спорожніла. Коли приступили до наступної, Семенович нарешті зрозумів, що тут не те. За столом не було Марусі, з її жартами і анекдотами, тому частування скидалося на пиятику, а не на культурний захід. Завмаг непевним кроком вийшов у торгову залу і гукнув:
– Марусю! А йди-но до нас!
– Я не піду, бо можуть прийти покупці– і хто їх тоді буде обслуговувати?
Семенович був невдоволений і йому навіть не хотілося більше пити. Йому, взагалі, горілка тепер видавалась чимось гидким. А таким, завмаг не подобався тим двом продавцям, бо жіночки були змушені допивати самі.
Зачиняючи крамницю, Семенович дивився вслід Марусі, яка йшла додому, як зразковий продавець. “А може, так і має бути?”– подумав завмаг і гикнув.
Маруся ж, прийшовши додому, вся сяяла від щастя. Вона була задоволена роботою. Востаннє з нею таке траплялося років сорок тому, коли вперше проходила практику в якомусь магазині і стара наставниця вкінці робочого дня дала їй червінець, який в ті роки був неабияким багатством для молодого дівчиська. Але сьогоднішнє задоволення було трохи відмінним. Маруся ж з каси не взяла ані копійки і все одно, відчувала внутрішнє піднесення, бо не обрахувала жодного покупця і навела в магазині порядок.
– Добрий вечір, Тарасику!– привіталася вона із зятем.
Той трохи завагався, чи відповідати і довго розглядав тещу крізь товсте скло своїх окулярів. Спершу він не повірив своїм вухам, що таке почув, бо йому завжди діставалися від Марії Василівни тільки кпини і брудні, образливі жарти. Правда, він теж відповідав добряче і гризня закінчувалась сильним грюканням дверей, від чого у квартирі обсипалась штукатурка.
– Добрий вечір, мамо,– відповів Тарас, намагаючись вимовити останнє слово так, щоб воно не виглядало насмішкою.
– Як там в тебе на роботі?
– Та нічого... працюється потроху,– Тарас відповів затинаючись, бо теща, колись попросила його повернутись до неї спиною й потім сказала, що хотіла подивитись, чи він ще не протер на роботі штани.
– А може б ви не переїжджали від мене?
Тепер Тарас зрозумів чому у тещі такий солоденький голосок. Вона не хотіла залишатись у цій квартирі сама. А Тарас з дружиною виплатив майже половину грошей дольової участі за помешкання у багатоквартирному будинку.
– Та ні, мамо. Ми таки переїдемо...
– Ну що ж, я розумію. Молоді завжди хочуть жити окремо,– і вона пішла готувати собі вечерю.
Тарас зайшов у кімнатку, де вони мешкали з дружиною, і зачинив за собою двері:
– З мамою щось сталося,– по-змовницьки зашепотів він.
– Що сталося?– надто спокійно спитала дружина, бо мала на увазі свекруху, адже чоловік тещу “мамою” ніколи не називав.
– Вона якась не така. Ми з нею навіть не сварилися.
– То ти про мою маму?– тепер на обличчі дружини з’явилася тривога.
Хоча в неї з мамою були і не найкращі стосунки, але інстинкт дочки проявив себе і вона розхвилювалася за здоров’я найріднішої людини.
– Вона надто спокійна і навіть назвала мене Тарасиком.
Це справді не було властиве мамі, тому донька відразу ж побігла на кухню. Але мама спокійно собі вечеряла, правда, на її обличчі з’явилась радість, коли вона побачила дочку.
– Смачного.
– Дякую,– відповіла мама і продовжувала вечерю.
Дочка сіла навпроти і намагалася прочитати в очах мами те, що призвело до таких серйозних змін в її поведінці. Але там був тільки спокій і мир.
– Як робота?– почала дочка, гадаючи, що зміни в поведінці мами пов’язані із якимись неприємностями в магазині.
– Ось сьогодні навела трохи порядок. Семенович, як завжди, прийшов напідпитку. Дівчата чогось казяться.
– Може, у них клімакс?– спитала дочка, щоб підтримати розмову, хоча насправді її не цікавили фізіологічні зміни в організмі подруг мами.
– А як у тебе справи?– спитала мама, не відповівши на запитання дочки.
– Мені пропонують посаду головного бухгалтера, а я вагаюсь, чи зможу виконувати такий об’єм роботи. Це ж і відповідальність велика.
– Справді, тут треба добре подумати. З одного боку, підвищення– це непогано. А з іншого– як запряжешся в ту роботу... Вам же з Тарасом і про дитину пора подумати.
Дочка аж відкрила рота, бо раніше мама тільки й теревенила, що не хоче чути у своїй квартирі дитячого писку і пригинатися попід мокрими пелюшками, які будуть розвішані у коридорі.
– Мамо, ти здорова?
– Я себе почуваю дуже добре,– на обличчі мами з’явилась щира посмішка.
Дочка обійняла її і заплакала за втраченими роками, коли у сім’ї були тільки чвари і ворожнеча. А Тарас все те слухав, приклавши вухо до дверей, і дивувався такій зміні настрою тещі. Він не вірив у казку, що людина за один день може перетворитися із злої баби в добру фею. Тут обов’язково повинна бути якась причина. “А якщо теща має коханця і хоче прописати його на своїй житловій площі? Тоді справи кепські.” Тарас з жінкою планував налаштувати тещу на обмін квартири, щоб потім свою продати і сплатити решту грошей за дольову участь. Там і площа більша, і район кращий. А тепер... У тещі, можливо, з’явиться порадник і не знати, що це за особа.
Дружина відчинила двері і Тарас боляче дістав у вухо.
– Ти що тут робиш?– спитала вона, коли побачила, що чоловік потирає болюче місце.
– Напевно, нам тепер не бачити власної квартири,– замість відповіді роздумував Тарас.
– А чому ти так думаєш?
– Щось дуже підозріло твоя мама себе поводить. Щоб часом вона не привела сюди квартиранта.
Дружина розсміялася:
– Дурненький, мама хоче нам допомогти і дає свої заощадження на сплату дольової участі. Так що, напевно, наступного року ми переселимось у власну квартиру.
– А ця кому залишиться?– Тарас обвів поглядом кімнату.
– Її внукам...
– Внукам?–Тарас захитав головою.– Я так і знав. У неї є потаємні родичі, які хочуть заграбастати квартиру.
– Ти не жартуєш? Ти справді так думаєш?– дружина починала ображатися.
Тарас зрозумів, що бовкнув зайвого, але уявив, як тріумфуватиме перед жінкою, коли виявиться, що теща насправді переписала квартиру якомусь троюрідному племіннику.
– Я пожартував,– і він поцілував дружину у вушко.
Вона, як завжди, розсміялася і її підозрілість вивітрилася:
– Не знаю, що трапилось з мамою, але це надобре. Вона навіть говорила, що хоче няньчити внуків,– жінка сором’язливо опустила очі, не знаючи, як відреагує на це повідомлення чоловік.
– Ну жо ж, не будемо засмучувати твою маму,– і Тарас навшпиньки підійшов до дверей й зачинив їх на ключ.
– Дітки, я йду на роботу! Сніданок на столі!
Від тих слів Марії Василівни, молодята прокинулися і їм здалося, що вони тільки що вимкнули світло. Але Тарас зиркнув на годинника і зірвався з ліжка:
– Краще, щоб сьогодні твоя мама була такою, як раніше. Вона б нам не дала так довго спати і я не спізнився б на роботу,– він одягав штани, але жінка звабливо відкинула ковдру і Тарас навіть без окулярів побачив те, через що можна взагалі на роботу не виходити.
Майже так і сталося. Тарас прийшов в редакцію вже далеко за обід і відразу відправився до головного редактора. Спершу він хотів вигадати причину свого спізнення. Та брехати не хотілося і не було бажання розповідати інтимної правди, тому йшов у прийомну, щоб просто засвідчити свою присутність.
– Ну що , Тарасе, яка причина в тебе цього разу? Знову сенсаційний репортаж, про те, як у баби Мані вкрали козу?– не надто тепло зустрічав головний редактор.
Такий тон Тарасові не подобався. Всі знали, що газета тримається завдяки його писанням, а головний редактор є бездарою і знаходиться на своїй посаді тільки тому, що його батько один тиждень працював журналістом-міжнародником, але за той час встиг познайомитися з впливовими людьми й у кабінети багатьох чиновників заходив без попередження.
– Ти не забув, хто сьогодні відповідальний за випуск?– продовжував виявляти невдоволення спізненням головний редактор.
Тарас про свої обов’язки пам’ятав і знав, що сьогодні доведеться сидіти до пізньої ночі. А головний редактор, як завжди, навіть не переглядатиме нового випуску газети.
– До речі, вчора в тебе був відвідувач,– начальник почав заспокоюватися.– Ти пам’ятаєш, що треба ділитися?
– Я все добре пам’ятаю. Навіть, в деталях,– і Тарас пішов у свій кабінет.
Нахабність головного редактора не мала меж, тому, пора було вказати його місце. Тарас висунув шухляду свого столу і йому на очі потрапив конверт. Всередині були гроші, половина яких і призначалася головному редактору. Тарас повинен написати статейку, в якій треба було очорнити конкурента замовника, що платив за послугу. Може, ця людина і була чесною, але коли на неї виливалося “відро бруду”, то потім важко було “відмитися”. Звичайно, Тарас вже не раз займався такою справою, через що і були гроші на сплату нового житла. Але тепер йому цього робити не хотілося, бо він надумав змінити газету просто з цього випуску, тому й відразу присунув до себе клавіатуру комп’ютера.
Тарасові працювалося, як ніколи і за чотири години були готові матеріали на всі сторінки газети. Він навіть хотів просто зараз підписати випуск у головного редактора, але його не застав. Може, це й добре, бо тепер було трохи часу, щоб ще раз переглянути випуск і дещо дописати або виправити.
Вже біля опівночі Тарас сів у редакційну машину і поїхав до головного редактора. Той, звичайно, у такий час спав і коли відчинив двері, то був у халаті і дірявих тапках.
– Ти казав, що все пам’ятаєш у деталях,– нагадав господар квартири.
Тарас подав редактору конверт і в того на устах з’явилася хижа усмішка:
– Щось він надто худий,– почав обурюватися редактор.
– Тут– все.
Редактор заспокоївся і поклав конверт у кишеню халата. Почухав потилицю і вже хотів закривати перед Тарасом двері, та згадав, що мав щось зробити:
– Так ти чого приїжджав?
– Треба підписати випуск газети.
– А-а-а!– редактор аж засміявся зі своєї поганої пам’яті і, не проглядаючи змісту статей, поставив підпис.
Наступного ранку Тарас в редакцію не спізнився. Він зайшов у свій кабінет і чекав великої колотнечі. Люди тільки сходились на роботу і ще не читали нового випуску газети, тому кілька хвилин все було тихо. Але за пів години з’явився головний редактор, який пашів від злості. Він відразу відправився в кабінет до Тараса і кинув йому на стіл відкритий конверт:
– І як це розуміти?!– прокричав редактор.
Тарас вийняв з конверта листок, на якому було написано “Пора бути чесним”:
– А що тут не зрозуміло?
– Значить, ти не збираєшся більше ділитися, а всі гроші привласнюєш собі?
– Ні. Сьогодні ж, я перерахую ці гроші в який-небудь благодійний фонд,– спокійно відповів Тарас, бо й справді збирався зробити такий крок.
– О-о-о, то ти в нас святоша? Якщо так, то тобі не місце в моїй газеті.
Тарас вийняв з шухляди приготовлену заяву на звільнення за власним бажанням й поклав на стіл. Головний редактор тільки прочитав перші рядки і поставив свій підпис з безліччю завитульок, що був схожий на розпис якогось монарха.
Але Тарас ще з роботи йти не збирався. Він очікував головних подій, які от-от мали відбутися. Час від часу до нього в кабінет заходили колеги по роботі зі свіжим номером газети і тиснули Тарасові руку на знак захоплення його вчинком. Через годину після відвідин головного редактора, все стихло. Ця тиша була провісницею великої бучі. Так і сталося. Згодом, з кабінету головного редактора донісся крик татуся-міжнародника:
– Що ти наробив, придурку?!
Відповідей синочка чути не було, тому все злилося у проповідь татуся:
– Хто підписував випуск?!. І після того ти кажеш, що нормальний? Та коли тебе родили, то, напевно, вдарили головою об стіл!.. Як ти тепер відмажешся і відмажеш мене?!. Та начхати, що ти його звільнив! Краще б він відповідав перед тими мерами і іншою наволоччю з міськради... Як я тепер людям у вічі буду дивитися?!. Що ти можеш виправити, коли ти навіть не читаєш, що підписуєш... Там і про тебе написано, як ти береш гроші за заказні статейки!.. Багато вже накопив?!
Потім на час запала тиша і згодом двері в кабінет Тараса розчахнулися. На порозі стояв татусь-міжнародник, а з-за його спини визирав синочок-редактор. Гості так і не дочекалися запрошення зайти, тому безцеремонно самі пройшли до столу Тараса й старший всівся на стілець, а молодший стовбичив біля нього, мов охоронець. Татусь намагався пропекти поглядом господаря кабінету, та, напевно, не мав магічних властивостей. Побачивши, що не налякав своїм візитом Тараса, він відразу ж якось обмяк і його очі шукали будь-що, щоб зайняти руки. Він навіть взяв листок паперу, що лежав на столі і почав його читати вголос:
– Головному редактору, повному бовдуру і абсолютному невігласу. Заява. Прошу звільнити мене за власним бажанням з посади журналіста твоєї миршавої газетки, бо працювати під керівництвом придурка ох як важко. Дата. Підпис. Ага! Заява ще й завізована: не заперечую.
Татусь підвів погляд на синочка, який дурнувато усміхався й тепер вже добре усвідомив, що підписуючи будь-який папір, треба хоча б раз його прочитати. Але він спробував реабілітуватися і звести все на жарт:
– Та він у нас просто Жванецький.
– Геть!– рявкнув на синка татусь і той, задкуючи, покинув кабінет.– Ви– талановита людина і шкода, що не в моїй команді.
Татусь розгорнув газету, яку приніс із собою і почав читати заголовки:
– “Як мер проводить партійні засідання. Або: чи сприяє сауна згуртуванню партійних рядів”.Підпис: Мирон Справедливий. “Чому у місті такі погані дороги. Може тому, що згідно кошторису тонна асфальту коштує дорожче, ніж будівництво автобану Варшава-Берлін?” Тарас Правденко. “Клієнт завжди правий”. Тут ти добре проїхався по моєму синові, як він бере мзду за замовні статті. Та досить про твоє правдолюбство. Скажи краще, хто тебе надоумив все це нашкрябати?
Тарас нахилився до відвідувача, ніби справді хотів повідомити ім’я його ворога :
– Досить жити за вигаданими законами. Є вищі закони– честі і справедливості.
Напевно, татусь нічого не зрозумів, бо зберіг свій зверхній тон:
– І чого ти цим добився?
– Тираж газети виросте втроє, а то й вчетверо. Але це при умові, що зміниться головний редактор і журналісти писатимуть правду,– щиро відповів Тарас.
– А кому потрібна твоя правда? Світ вже давно вгамувався і не хоче твоєї правди. Що з того, що ти розворушив кілька осиних гнізд. Все згодом втрясеться і до виборів усі покидьки будуть у білих ангельських вбраннях.
– Правда потрібна людям. Чим більше вони матимуть правди, тим краще розрізнятимуть добро і зло.
Татусь зазирнув в очі Тараса:
– А ти часом не того?– і він покрутив пальцем біля скроні.– Хоча, зараз, що придурок, що борець за правду– одне й те саме.
Гість підвівся.
– А на прощання я тобі скажу таке: правдива газета– що бульварне чтиво. Люди отримали таку порцію брехні, що вже вірять в існування вовкулаків і не вірять у те, що хтось відремонтує у місті дороги.
Татусь сильно грюкнув дверима і через кілька хвилин після того, як він пішов, у редакції знову відновився робочий гул. Тарас не задумувався над словами високого гостя, а зібрав з письмового столу свої речі і відправився додому. Він не знав, що робитиме далі, але працювати журналістом йому вже не хотілося, бо на згадку приходили і замовні статті, і компромати, і передвиборне вихваляння всіляких покидьків.
Тарас підходив до свого будинку і побачив біля під’їзду карету швидкої допомоги. Чомусь відразу майнула думка, що трапилась біда з Марією Василівною. Він пришвидшив ходу, але тільки увійшов у під’їзд, як іззаду на нього накинулись двоє здорованів у білих халатах і заштовхали його у “швидку”. Тарас не пручався і не кликав на допомогу. Він підозрював у такій витівці сьогоднішнього редакційного гостя, бо те, що було написано в газеті мало б мати певні наслідки і звичайно, повинен постраждати винуватець всього того збурення. Напевно, зараз його вивезуть у ліс і там добре поб’ють, щоб справжнім лікарям прибавилося роботи і щоб вони виходжували важкохворого колишнього журналіста. Та у цій країні трапляється і гірше. Тарасові ставало страшно, але він намагався цього не проявляти. Якщо вмирати– то з гідністю. Правда, вмирати не хотілося, а хотілося ще побачити своїх дітей і прожити непогане життя– відмінне від того, попереднього.
Та страхи Тараса не справдилися. Здоровані не проявляли агресивності і машина петляла містом, аж поки не в’їхала на територію з лікувальними корпусами. Правда, коли водій натиснув на гальма, Тарас таки набив собі ґулю і це, мабуть, було найбільшою фізичною травмою із всіх очікуваних. Здоровані вивели його з машини й, попередивши: “Тільки не роби дурниць”, повели в один з корпусів. Тут, зупинилися перед одними міцними дверима з вічком й відчинили їх великим ключем. Тарас не чекав на штурхани, а увійшов сам. Палата була великою і у ній стояло з двадцять ліжок, а вікна були заґратовані.
Тарас привітався з людьми, які здебільшого сиділи на ліжках, і шукав поглядом вільне місце.
– Ось тут, біля мене,– обізвався один чоловік у костюмі і при краватці.
Новий пацієнт влігся на незастелене ліжко, яке заскрипіло, і почав гадати, що ж це з ним таке трапилось. Напевно, його помістили в психушку на перевиховання. Правда, люди, що знаходились тут, не були схожими на придурків. На всіх них був непоганий одяг і ніщо не виказувало те, що вони проходять хоча б якийсь курс лікування.
– А вас за що сюди?– спитав у Тараса той, що запропонував вільне ліжко.
– Напевно, за те, що написав у газеті.
– Це була правда?
Тарас Кивнув головою.
– Степан Леонардович– зав відділу охорони здоров’я,– назвався співрозмовник і простягнув для знайомства руку.
Тарас потис її і теж назвав своє ім’я. Тепер у нього з’являлися сумніви, що потрапив не в лікувальну установу. Товариство навколо було поважне і ніхто не проявляв своєї “ненормальності”.
– Скоро обід,– сказав голосно один з “пацієнтів”, але інші, мабуть, звикли до цього, тому ніхто не звертав на товстуна ніякої уваги.
– Це– інспектор закладів харчування,– пояснив Тарасові Степан Леонардович.– Бачиш, як роз’ївся під час своїх перевірок. Він запросто міг би луснути, але на його щастя, виявився правдолюбцем і почав у звітах виписувати чим годують у всіх наших кафе, ресторанах, їдальнях. Прочитав один такий звіт і я. Треба сказати, що у мене тепер нема ніякого бажання харчуватися поза межами своєї кухні.
Заскрипів замок і двері в палату відчинилися. У коридорі стояли дві жіночки і вже починали накладати з бачка їжу в залізні миски, як той же товстун зупинив їх окриком:
– Почекайте!– і звернувся до Тарасового співрозмовника.– Стьопо, будь-ласка, проконтролюй.
Степан Леонардович, напевно, не вперше виконував таку процедуру, бо пішов до дверей впевнено. Жіночки, побачивши людину, яка була їхнім найвищим начальником, оторопіли і хвилину не могли поворушитися, мов загіпнотизовані. З трансу їх вивів сам Степан Леонардович:
– Що у нас на обід?– і зачерпнув ополонником те, що було у бачку.– Звичайно, м’яса нема. Та-а-ак. Ага. Картопляне п’юре без масла. Ну і звичайно, черствий позавчорашній хліб.
Одна з жіночок впустила з рук миски і з диким лементом побігла коридором. Поки навколо дзвенів металевий посуд, вона вже встигла зникнути за рогом. Друга жіночка часто кліпала очима і не знала, що сказати.
– Значить так,– давав розпорядження Степан Леонардович,– повертайтеся на кухню і принесіть все те, що записано в меню.
– Ага,– відповіла жіночка і, позбиравши металеві миски, швидко покотила візок з харчами на кухню.
– І не забудьте ще раз помити посуд!– крикнув їй вслід Степан Леонардович і зачинив двері в палату.
Тарас ще не розумів, що відбувається, але решту пацієнтів та сценка розважила. Всі почали перемовлятися і згодом палата так гуділа, що стала схожа на бджолиний вулик.
– Отак завжди,– почав пояснювати Тарасові Степан Леонардович,– кухарі крадуть, як і раніше, хоча я тут вже три дні. Напевно, сьогодні на кухню заступила нова зміна, а стара їх про мою присутність не попередила. Нічого, завтра вже все буде гаразд.
Через півтори години в дверях знову з’явилися ті самі жіночки, але тепер з бачків йшов приємний аромат. Пацієнти по черзі почали підходити по обід і задоволено похитували головою. Коли в посуд накладали для Степана Леонардовича, то у жіночок помітно тряслися руки, але вони все ж спромоглися побажати йому “Смачного”.
Після обіду палата наповнилась притишеним гулом, бо пацієнти вже були ситі. Тарас теж відчував умиротворення і йому хотілося відпочити, але до нього підійшов чоловік років сорока п’яти із втомленим обличчям:
– Пробачте, я підслухав, що Ви– журналіст. Мені буде цікаво знати вашу думку щодо сучасних жіночих видань.
Тарас не хотів роздумувати над таким серйозним запитанням, тому мовчав. Але чоловік не вгавав:
– А вам не здається, що всі сучасні глянцеві жіночі журнали, це є блядство? Всі вони вчать, як звабити чоловіка на курорті, як відбити чоловіка у кращої подруги, як задовільнити чоловіка або коханця у ліжку і самій отримати задоволення, як експериментувати у ліжку з чоловіком, щоб він не запідозрив про коханця, як завести кількох коханців, щоб чоловік тільки одягав і годував, як одягатися, щоб чоловіки постійно хотіли сексу...
– Часи “Радянської жінки”, “Крєстьянки”, “Работніци” вже давно минули,– висловився Тарас, щоб розмова пошвидше закінчилась.
– Ви хочете сказати, що кілька викройок або схем для в’язання пуловерів замінять душевність? Ні-ні,– чоловік сам відповідав на своє ж запитання.– Ці викройки теж мають одну мету: одягнути жінку так, щоб показати пупок, щоб з-одягу випирали соски, щоб заінтригувати тим, що заховано недалеко під спідничкою.
– Ви знову про свою біду?– втрутився у розмову Степан Леонардович.– Тоді вже краще розкажіть “новенькому”, як ви сюди потрапили.
Тарас очікував на розповідь і тепер вже не хотів відкараскатися від співрозмовника, хоча, чоловік був і схожий на божевільного, як ніхто інший в цій палаті, але Степан Леонардович тут був авторитетною людиною і якщо не прогнав настирливого відразу, значить треба слухати.
Історія виявилась банальною: чоловік мало уваги приділяв своїй дружині і вона йому зрадила. Він ще пробував повернути її, бо вважав, що можна все почати спочатку, та жінка чомусь відмовила. Почуте, Тарасові видалось зовсім нецікавим і він підозрював, що співрозмовник все те вигадав, як вигадують журналісти тисячі таких історій у різних виданнях і деякі навіть, ніби-то, від імені дописувачів-читачів.
– Ну і яка тепер ваша думка щодо глянцевих жіночих журналів?– не вгавав чоловік і, щоб все-таки почути прийнятну для себе відповідь, додав:– У моєї жінки їх назбиралось кілька десятків.
– Якщо конкретно щодо вашого випадку, то читання глянцевих журналів для жінок таки веде до блядства.
– Дякую,– співрозмовник полегшено видихнув повітря і пішов до свого ліжка.
– Ви, напевно, здогадались, що цей бідолаха потрапив сюди незаслужено, на відміну від інших?– спитав Степан Леонардович у Тараса.
– Та ні, я думав навпаки.
– Скажу вам, як лікар: від любові божевілля не буває. Звичайно, бувають божевільні вчинки, але від неподільного кохання ще ніхто в такі заклади не потрапляв.
– А ви його випадок вважаєте неподільним коханням?
– Може бути, може бути...– якось відсторонено відповів Степан Леонардович, думаючи про щось своє.
Але тепер Тарасові хотілося знати думку співрозмовника про те, чому тут знаходяться такі поважні люди:
– А те, що і ви, і я сюди потрапили, це є нормальним?
Видно, Степан Леонардович остерігався цього запитання. Він оглянувся, чи хто бува не почув це, і пересів на ліжко Тараса. Тепер він говорив пошепки і весь час озирався:
– І ви, і я– нормальні люди. Але те, що ми говоримо правду, для всіх інших є ненормальним. І ще я скажу таке: сюди поступають все нові і нові пацієнти, так що все це схоже на епідемію. До речі, я спостерігав за тим балакуном, що розпитував вас про жіночі глянцеві журнали, так от, він два дні тому був замкнутим і затюканим пацієнтом, а тепер правда з нього так і пре. Так що, вірус передається через повітря.
Тепер у Тараса були підозри і щодо Степана Леонардовича. Все, що він щойно наговорив, не могло бути реальністю, а більше скидалося на божевільну маячню.
– Ви вірите у все, що сказали?– спитав Тарас зазираючи в очі співрозмовника.
Степан Леонардович гірко усміхнувся:
– Все це правда, але якщо ви мені не вірите, то просто проаналізуйте події, які з вами трапились за останні кілька днів і тоді не будете сумніватися у моїх словах.
Тарас і справді почав згадувати події, які не так давно трапились і від цього аж мінився на обличчі. Все почалося з того, що теща повернулась одного вечора з роботи не така, як завжди. А потім було оте правдолюбство в редакції.
Степан Леонардович помітив, що співрозмовник вже починає йому вірити, тому приклав вказівного пальця до уст, щоб Тарас нічого нікому не розповідав. Але той здивувався:
– І що, це розумієте тільки ви? А ці всі люди є правдолюбцями і вважають, що так і має бути?
– А що в цьому поганого? Пройде трохи часу і ті, хто ще не заразився все зрозуміють і будуть ізольовувати правдолюбців ретельніше. Та тоді вже буде пізно і правда заполонить всі наші терени, а згодом перекинеться і за кордон. Ви уявляєте, що тоді буде?– в Степана Леонардовича від уяви аж загорілися очі, правда висловився він коротко.– Тоді біле будуть називати білим, а чорне– чорним.
Двері знову відчинилися і в палату зробив крок... мер. Степан Леонардович дивився на нього з-під лоба, бо гадав, що градоначальник прийшов сюди, щоб зустрітися саме із зав відділом охорони здоров’я. Але двері за мером зачинилися і він залишився стояти із розгубленим виглядом. Та згодом стало відомо, чому він почувається так незручно. Мер знав майже всіх пацієнтів палати, бо був колись для них безпосереднім начальником. Коли його оченята перестали бігати, він мало не розплакався і заголосив, як прибита горем жінка:
– Що ж це я з вами робив, людоньки-и-и-и?! Як я з вас знущався мої дорогенькі-і-і-і! Яка ж я худоба після всього цього-о-о-о!– і мер клякнув на коліна.– Пробачте, якщо зможете-е-е-е!
Коли градоначальник побачив, що ніхто йому не збирається пробачати, то бухнув головою об підлогу й так і застиг у позі “мертвого таргана”. Він розбив собі чоло або носа, бо згодом біля його голови з’явилась калабанька крові. Та пацієнти не звертали на це ніякої уваги і продовжували далі теревенити один з одним. Тільки Степан Леонардович, який давав клятву Гіппократа не зміг спокійно сидіти на місці. Він підійшов до мера і допоміг йому підвестися. Кров заюшила градоначальнику обличчя і виглядало, ніби він потрапив у серйозну катастрофу.
– Стьопо, це ти?– спромігся на запитання мер.– Пробач, що я запроторив тебе сюди. Пробач.
Степан Леонардович не зважав на це, бо мусів надати потерпілому першу допомогу. Він підвів мера до вільного ліжка, й, розірвавши простирадло, обережно витер його обличчя від крові:
– Та ви, батечку, зламали собі носа. Я думаю, це непоганий відкуп за ваші попередні гріхи.
Степан Леонардович пішов до дверей і загрюкав у них і руками, і ногами. Хвилин через п’ять з’явилися двоє санітарів, які мали розлючені погляди і були готові одягнути на шумного пацієнта гамівну сорочку. Але Степан Леонардович випередив їх дії:
– Тут чоловікові потрібна допомога.
Санітари дивилися на Степана Леонардовича з недовірою, але в палаті побачили пацієнта із залишками крові на обличчі й вивели мера попід руки. Після цього випадку в приміщенні запанувала тиша і була вона провісницею чогось недоброго. Степан Леонардович повернувся на своє місце і висловив свої побоювання Тарасові:
– Якщо вже мер сюди потрапив, то треба очікувати серйозних перемін.
– А що може бути серйознішим, ніж те, що ми тут? Хіба сюди може потрапити президент?
Степан Леонардович жарту не сприйняв, а пояснив співрозмовнику:
– Якщо санітарні служби добре візьмуться за справу, то можна очікувати карантину у цілому місті. А там, дивись, і оточать все місто кільцем війська й правда не пошириться.
Тепер такий розвиток подій занепокоїв і Тараса. Він чекав від Степана Леонардовича інструкцій, але той ще нічого не придумав. Тоді журналіст запропонував сам:
– А якщо ми скрутимо санітарів і виберемося звідси? Нас же тут більше двадцяти.
– Може, це і є єдиний вихід,– погодився Степан Леонардович і вже підвівся, щоб піти готувати змову, але відчинилися двері в палату.
На порозі стояв головний санітарний лікар міста у марлевій пов’язці. Степан Леонардович впізнав його без проблем, бо чоловіка видавав довгий ніс, який випирав з-під пов’язки і бородавка над правою бровою. Санітарний лікар був не сам, а зі свитою. Та навіть ті, що його супроводжували, трималися за ним на відстані, остерігаючись невідомого вірусу. Але коли лікар озирнувся, вони поспішили за ним і теж опинилися в палаті. З пацієнтів, Степан Леонардович був єдиним, хто стояв, тому його відразу й впізнали прибулі. Але санітарний лікар не поспішав ручкатися. Він зупинився метрів за два до зав відділом охорони здоров’я, заклав руки за спину і, похитуючись, звернувся до свого безпосереднього начальника, який зараз виявився безпосереднім пацієнтом:
– Не буду вам нагадувати, хто ви є за фахом, думаю, ви й так розумієте всю серйозність того, що відбувається. Мене цікавить ваша думка щодо вірусу.
Тарас сподівався, що Степан Леонардович зараз вигадає якусь нісенітницю, але вірус правди вже повністю вразив мозок зав відділу охорони здоров’я, тому він збрехати не міг:
– Поширюється через повітря, тому зона ураження, мабуть, дуже велика. Хоча за межі міста вірус, напевно, ще не вибрався. Але якщо не вжити заходів і не ввести карантин, то через місяць-другий вірусом буде уражений кожен другий мешканець країни.
Санітарний лікар був задоволений відповіддю, тому перестав похитуватись. Але він взнав ще не все, що його цікавило, тому тепер, не побоюючись, підійшов до Степана Леонардовича ближче:
– А ви не здогадуєтесь, хто є носієм штаму? Ви ж розумієте, що нам треба виробити антивірус?
– Це, мабуть, той іноземець, якого забрали з мітингу і який постійно белькотів про гроші.
Санітарний лікар вже зібрався йти, але його так і кортіло перевірити Стьопу на чесність. Він ще трохи постояв і таки наважився:
– А скільки ви, Степане Леонардовичу, привласнили бюджетних грошей минулого року?
Відповідач почав мінитися на обличчі і санітарний лікар вже було подумав, що все сказане Стьопою– брехня, але зав відділу охорони здоров’я, ніби з примусу таки пробелькотів:
– Точно не знаю, але приблизно– пів мільйона.
Санітарний лікар був задоволений своєю роботою і виходив з палати, насвистуючи приспів відомої пісні про гроші, що колись виконувала група “АББА” . Вже у коридорі він мав почати діяти, бо йому були дані найширші повноваження і свою рішучість він продемонстрував відразу. Коли помітив, що один лікар із його оточення зняв марлеву пов’язку і запалив сигарету, то так рявкнув, що курилка мало не ковтнув недопалок:
– Взяти його– і у карантин!
Двоє інших лікарів підхопили бідолаху під руки і хоча він пручався, повели в іншу частину лікарні, де ще знаходились порожні палати. Перш ніж дати детальні розпорядження підлеглим, головний санітарний лікар зачинився у кабінеті і зателефонував додому. Звичайно, треба рятувати від вірусу усіх городян, але для нього найперші городяни– це його рідні.
Слухавку взяла дружина і чоловік мусів пройти всі круги ніжності, щоб нарешті дійти до суті:
– Ірисочко, ти вже прокинулась?.. Та я бачу, що день надворі... А як спалося моїй кицуні?.. А кицуня вже вмивалась тепленькою водичкою?.. Ти тужиш за мною, моя маленька? Не треба, рибочко. Краще– з’їж цукерочку... Ні-ні, я не хочу, щоб моє зернятко стало товстеньким, але одну цукерочку можна з’їсти, щоб не нудьгувати. Але чого я телефоную, моє маленьке вушко, тут у місті якийсь вірус завівся... Та ні, він безпечний, але неприємний. То ти візьми діток і поїдь на кілька тижнів до тітки... Зірочко моя, це добре, що тітка живе за триста кілометрів... Я знаю, що там туалет на дворі, немає газу і з криниці воду носити треба, але так буде краще... Ти хочеш про це розказати своїй мамі?– головний санітарний лікар задумався, чи дозволити дружині зробити такий витік інформації, але врешті погодився, бо жінка й так би не втрималась і все розповіла своїй матусі.– Гаразд, мій листочок... І дядькові Степанові?... Ну добре... Я знаю, що Геля твоя найкраща подруга... Добре, розкажи і їй... Ні, а колишній класній керівничці розповідати не треба. Вона ж– язиката і за годину про вірус знатимуть всі... Я тебе теж цілую, моя краплиночко.
Лікар навіть зняв марлеву пов’язку і чмокнув телефонну трубку. Коли він вже вирішив найважливіші особисті справи, то тепер взявся і за роботу. Зібрав у своєму кабінеті всіх головних лікарів, які завідували лікарнями, і коли ті тільки всілися за столом, то за вікном, на вулиці, став помітно наростати незрозумілий гул. Хоча нарада ось-ось мала початися, та поважні чоловіки не втрималися і підійшли до вікна. Підвівся і головний санітарний лікар. А за вікном відкривалася картина біженців Другої світової війни. Велика колона із машинами, людьми, візками і навіть домашніми улюбленцями, як-от собаками, котами,– рухалася дуже повільно, мов тихоплинна ріка й ніхто не міг нікого обігнати, бо той потік залив усю вулицю разом з тротуарами.
Дехто з лікарів, які були на нараді, поглядом навіть шукав кінокамери, гадаючи, що це знімається художній фільм. Але масовка була настільки натуральною, що справляла гнітюче враження. Задзвонив мобільний телефон головного санітарного лікаря і всі, хто прийшов на нараду, звернули до нього свої погляди, гадаючи, що після розмови, той повідомить страшну новину: “Війна!” Але це телефонувала його дружина. Лікар навіть відійшов далі від колег і відвернувся, щоб ті не чули розмови.
– Так кицуню... Ти у пробці?.. Моя маленька, треба було виїжджати раніше, як тільки я тобі подзвонив... І які речі ти взяла?... А навіщо відеомагнітофон?... Ні, рибко, я не зможу під’їхати, бо дуже зайнятий... Цьом-цьом... І передзвони мені, коли виберешся з міста.
– Зупинилися!– повідомив один з лікарів, спостерігаючи за вулицею.
Головний санітарний лікар саме закінчив розмову по телефону і знову приєднався до колег. Потік людей на вулиці зупинився і у юрбі почало наростати невдоволення. Але за кілька хвилин гул важких машин наростав і заглушив людський гамір. Легкові авто вирулювали з дороги і давали місце військовій техніці, що рухалась проти потоку. З камуфльованих вантажівок почали висипати солдатики, одягнуті у захисні костюми і в протигазах, а з люка бронетранспортера, що був попереду, висунувся командир. Він мав мегафон і намагався, зважаючи на протигаз, говорити розбірливо:
– Виїзд з міста заблоковано! Повертайтеся по своїх домівках і не створюйте паніки! Слідкуйте за радіо і телеповідомленнями! Вам все буде роз’яснено!
Якийсь поважний чоловік, у дорогому костюмі, з великим перснем на пальці, вийшов зі свого “BMW” й попрямував до бронетранспортера.
– Ей, служба!– звернувся він до командира.– Мені тут нада в одне місце заїхати. Забери свою тарадайку.
Військовий схилився з бронетранспортера і пальцем поманив до себе поважного чоловіка. Коли той наблизився, командир закричав крізь мегафон, просто йому у вухо:
– Виїзд з міста заблоковано!
– Ти мене недопоняв, мужик,– відповів поважний чоловік і вийняв з кишені мобілку. Говорив він навмисно голосно, щоб його почув військовий.– Сєрьога, збирай пацанів і під’їжджай на Пушкіна... Та тут одному лоху треба мозги підправити.
– В машині хтось є?– спитав командир у поважного чоловіка, коли він закінчив розмову по телефону.
Той заперечливо похитав головою і сподівався, що військовий злякався розборки й став поступливим. Командир же, щось рявкнув у люк, але нічого не відбулося. Минуло кілька секунд і військовий знову повторив свою команду й тоді відразу важка машина завелася. За нею стелився чорний дим відпрацьованих газів двигуна й вона зарухалася. Спочатку помаленько, а потім, БТР набрав швидкості і рвонув у напрямку “BMW”. У власника дорогого авто відібрало мову і він ще махнув рукою, як ті, що голосують автостопом, але важка військова машина не зупинилась і на всьому ходу вискочила на легківку. Великі колеса чавили полірований метал, який разом із скреготом перетворювався на купу брухту. БТР ще кілька разів проїхав по автівці, поки легківка вже не нагадувала дорогу машину. Тільки бронетранспортер від’їхав на узбіччя і заглушив двигун, як з-піт купи металобрухту почулася пісня “Чорний бумер”. Напевно, стереосистема була неушкоджена і це злило військового. Він ще трохи роздумував, чи давати команду повторити маневр, але робити цього не став. У нього були справи важливіші.
