ПРОЛОГ
Ліфт швидко мчав угору. Ще трохи і він вже минув третій рівень й за кілька секунд зупинився. Двері не відчинялися, але Ден і не поспішав виходити. Кілька годин тому, у лабораторії, він відчув, як все загойдалося, а це було ознакою того, що на злітну смугу приземлився літак. Такі події трапляються регулярно, один раз в місяць, але літак вже прилітав минулого тижня і тому часті відвідини насторожували. Та й шеф раніше ніколи не відривав від роботи.
Ще трохи повагавшись, Ден приклав великий палець до ідентифікатора і двері розчахнулися. Тепер треба потратити п’ять хвилин ходи, щоб потрапити в кабінет до начальника. Сірі коридори були нудними і їх навіть не прикрашали фото, зроблені самим шефом. Здебільшого на них мить вихопила хмарочоси і лавки на безлюдних вулицях. Такий вибір теми дивував усіх тутешніх працівників, але для себе Ден пояснював це захоплення дуже просто: начальник– талановитий вчений, а такі люди трохи схиблені. Та й фото зроблені давно, коли шеф тут ще не працював і це міг бути сум за великим містом.
Перед дверима кабінету Ден знову приклав палець до ідентифікатора і натиснув на ручку замка. Кілька безшумних кроків килимом і він вже опинився біля столу шефа. Чоловіки поручкалися і начальник запропонував відвідувачеві присісти. Видно, шеф мав повідомити новину не з приємних, але вагався, тому й попросив хвилину, щоб, ніби-то, переглянути важливі документи. За той час Ден розглядав на столі фото сім’ї начальника. Мило, але награно посміхалася дружина і двійко хлопців-близнюків років п’яти. Сам голова сімейства на світлині був відсутній. Ден розмірковував, що, напевно, їхній шлюб укладений за розрахунком, бо жінка була занадто гарною і молодою для підстаркуватого чоловіка, який накульгував і коли йшов коридором, то його розвертало у всі боки. Та й хлопці були на нього зовсім не схожі. Останнє легко пояснювалось, зважаючи на характер роботи шефа– він весь час проводив у цих джунґлях і тільки два тижні на рік міг побути з сім’єю.
– До нас прибув новий працівник,– шеф перервав розмірковування Дена.
– І ви призначили його у мою лабораторію?– невдоволення відвідувача було очевидним і він цього не приховував.– Сподіваюся, що це не шмаркач після коледжу, який винайшов еліксир безсмертя і нам доведеться розвивати його тему, аж поки ми не помремо.
Напевно, Ден вгадав, бо шеф знову витримав паузу. Начальник взяв у руку фото сім’ї і посміхнувся, мов блаженний.
– Діти– це прекрасно,– розчулено промовив шеф і додав:– До речі, новий працівник– син губернатора, який є одним з благодійників нашої лабораторії.
Тим було сказане все і тепер Ден не міг заперечити, бо розумів, що без грошей лабораторію закриють, та й завжди треба мати сильних покровителів.
– Він чекає в альтанці,– додав шеф і на цьому розмову було закінчено.
Дорогою до виходу з будівлі Ден продумав план своїх дій. Звичайно, він не витиратиме шмарклі губернаторському синочку. Просто, треба буде пошвидше закрити його тему і хай котиться у якийсь мегаполіс й завідує лабораторією, яка труїть пацюків.
Ще одна ідентифікація і Ден опинився на вулиці. Надлишок кисню, який виробляли джунґлі, п’янив і тому кроки були надто легкими. Ден привітався з садівником, який обрізував кущі троянд, але той у відповідь тільки кивнув головою. Всім мешканцям “фазенди” було відомо, що це охоронець. Навіть зараз Ден помітив, як з правого боку “садівника”, з-під халата випирає пістолет, а у відрі, напевно, лежить маленький “Узі”. Територія була доглянутою і якщо навіть хтось з космосу і фотографує тутешні місця, то на знімках побачить хіба що садибу якогось багатія, яка не викличе до себе зайвої уваги. Навіть, коли Ден прибув сюди вперше, то він подумав, що помилився з місцем призначення. Але коли ліфт мчав його вниз і зупинився на п’ятому рівні, то стало зрозуміло, що тут все організовано серйозно і таємниці з тих підземель назовні не виходять. “Як же все-таки це було давно”,– підсумовуючи спогади подумав Ден і тепер вже не так вороже був налаштований до нового працівника лабораторії, бо й сам вперше прибув сюди після закінчення коледжу.
В альтанці сидів прищавий хлопчисько і нервово поглядав на годинника. Здавалося, що він прийшов вперше на побачення, але в руці замість квітів хлопець тримав теку. Для вітання Ден простягнув руку, хоча підозрював, що долоня у новоприбулого спітніла і ручкання буде неприємним. Але хлопець мав міцну хватку і це було ще одним плюсом в його характеристиці.
– Ти будеш працювати у моїй лабораторії,– і Ден майже силоміць відібрав у хлопця папку, який заворожено дивився на свого начальника і так стиснув теку, що від того аж побіліли пальці.
– Я дуже радий... Мені сказали, що ви– найкращий.
– А що тобі ще сказали?
– Сказали, що тут роблять віруси.
Таке невігластво у термінах не здивувало Дена, бо він це передбачав. Хоча, по суті, хлопець був правий: тут “роблять” віруси. Вже давно світ перевернувся з ніг на голову і навіть зло комусь приносить прибутки. За багато років, що Ден тут пропрацював, він так і не знав, хто власник всього того комплексу, що називався між співробітниками “фазендою”. Але те, що лабораторію заховали у джунґлях за багато сотень кілометрів від цивілізації і “нафаршували” найсучаснішим обладнанням, було показником, що цим всім керує не одна людина, а велетенська корпорація. Та й замовлення на розробку вірусів були далеко за межею законності. Треба очистити територію від людей, які правлять за землю шалені гроші? Будь-ласка– вірус від якого власники земельних наділів чахнуть і здоров’я у них вже не те. Комісія визначає, що територія екологічно забруднена і земля відразу падає в ціні до найнижчого рівня. Все те скуповує за безцінь якийсь “грошовий мішок” і будує на цьому місці казино. Треба, щоб конкуренти м’ясовиробники зазнали збитків? Будь-ласка– коров’ячий сказ і ціла країна забиває худобу і закопує все це або спалює.
Тепер вже Ден не роздумував етично це, чи неетично. Він займався улюбленою роботою, і його не хвилювало, що відбувається там– за джунґлями.
Ден гортав папери і відзначив, що хід думок у хлопця правильний, але все-таки цього недостатньо для серйозної роботи. Мабуть, новоприбулий помітив ці сумніви на обличчі начальника, бо відразу ж почав виправдовуватися:
– Я розумію, що тут багато недопрацьованого, але все те через брак умов. Думаю, що у вашій лабораторії я зможу виправити всі свої помилки...
З часу тієї зустрічі минуло три роки. Ден знову йшов нудним коридором, але тепер на доповідь до шефа. Робота губернаторського синочка була закінчена і залишалось тільки, щоб її затвердили. Правда, Ден розумів, що все це блеф, але був упевнений, що працю хлопця оцінять найвищим балом і ще, чого доброго, її впровадять. Якщо таке станеться, то репутація лабораторії буде серйозно підірвана, але тоді, можливо, хлопця звідси приберуть. Вже дуже він набрид Денові.
З першого погляду хлопець “тягнув” на цнотливе одоробло. Та після кількох місяців перебування в лабораторії, у ньому “заграли” чоловічі гормони, які знайшли таки собі вихід, бо поруч працювали лаборанти протилежної статі. Напевно, першою жінкою, яка допомогла позбутися хлопцеві цноти була лаборантка років п’ятдесяти. Не знати, що думала вона перед актом любові, але після акту любові “молодий Казанова” навіть хотів з нею одружитися. Та відповіді на його пропозицію вона довго не давала, вагаючись, чи ставати невісткою губернатора, чи ні. Поки вона роздумувала, знайшлися інші, які дуже хотіли породичатися з губернатором, але тепер у хлопця з обличчя зійшли прищі і він вже розрізняв любов і статевий акт. Ден на ті всі пригоди закривав очі аж поки помітив, що робота в лабораторії виконується абияк. Лаборантки ходили причмелені, а хлопець зиркав на них, мов голодний лис на курей. Тоді Ден і вирішив пришвидшити дослідження хлопця і вірус був готовий за три роки замість запланованих п’яти.
В кабінеті шефа вже були керівники трьох інших лабораторій і погані передчуття, що роботу хлопця впроваджуватимуть, таки збулися. Ден зі всіма привітався і зайняв своє місце. Шеф переглядав звіти, а відвідувачі за той час розглядали нове фото на його столі. Дружина не змінилася, хлопцям на зуби поставили скоби і з’явився ще один член сім’ї– дворічний товстенький синок. Мабуть, всі відвідувачі подумки відмітили, що найменший теж схожий на відому зірку Холлівуду. Коли шеф прокашлявся, то керівники лабораторій аж здригнулися від своїх проникливих здогадів.
– Думаю, ви оцінили роботу сина губернатора на відмінно?– шеф звертався до Дена, а потім вже до всіх інших.– І в нас саме є замовлення на вірус. Одна країна стає аж надто відкритою і хоче заробити на туризмі. Треба сказати, що у них і справді збереглося багато замків і палаців й вони навіть не беруть грошей за в’їзні візи, але від цього може постраждати бізнес інших країн. Так що, трохи грипу тій майбутній "мецці туризму" не зашкодить.
Потім доповідав керівник другої лабораторії. Він розповів про випробування вірусу на мишах і пацюках й теж схвалив роботу майбутнього генія. Все те зробили й решта учасників наради і тепер залишилось узгодити деталі.
– А хто буде “контейнером”?– спитав шеф і керівник третьої лабораторії подав йому теку зі знімками і паперами.
Шеф довго розглядав фото запропонованого чоловіка з бородою і втомленими очима й довго не міг схвалити цей вибір. Побачивши сумніви, керівник третьої лабораторії випередив:
– Зараз мало людей, які б згодилися доправити вірус на місце.
– Та за сто кроків можна розрізнити, що він наркоман і переправляє в країну наркотики,– невдоволено пробубонів шеф.
– Ви ж самі сказали, що країна відкрита. Нехай він і буде першим “серйозним” туристом.
ВІРУС ПРАВДИ
Бородач весь трясся і не міг собою опанувати, а треба було ще проходити митний контроль. Він кілька разів глибоко вдихнув і йому здалося, що тепер все буде гаразд. Бородач навіть не звернув особливої уваги на миловидну дівчину в уніформі, яка щиро посміхалася і попросила для контролю паспорт. В неї, окрім професійного інтересу був ще й особистий. Вона кілька років пропрацювала на митниці, але так і не знайшла собі судженого і вирішила брати від життя усе й відразу. Тому тепер пильно вдивлялася в обличчя іноземців і їхні паспорти. Правда, у документах не вказувалось, чи чоловік одружений, чи багатий, чи нормальний. Остання характеристика повинна була бути найважливішою, бо дівчина по-своєму уявляла “розгул” демократії за кордоном, де, напевно, кожен другий чоловік–збоченець.
“Але цей, бородач, здається– хворий. Може викликати санітарний контроль? А може поспитати в нього, у якому готелі він зупиниться і прийти вночі у його номер?” Дівчина простягнула паспорт і саме відкрила рот, щоб запитати про готель, але чоловік вихопив документ і швидкою ходою відправився подалі від митного контролю.
Бородачеві здавалось, що його наздоганяють. Але він не обертався і тільки вслухався, чи позаду не цокотять кроки служителів правопорядку. Для нього це була перша втеча і перша погоня, але все це він собі надумав, не сподіваючись, що такі видіння можуть бути і без “кайфу”. Коли двері приміщення аеропорту за ним автоматично зачинилися, бородач нарешті обернувся. Ніхто за ним не гнався й він полегшено зітхнув. За такі страхи йому обіцяли хороші гроші, але зараз він був ладен від них відмовитися, тільки щоб повернутися до свого “нормального” життя з дозами, ломками, оргіями і таке інше. Та зараз відступати було нікуди й він відправився виконувати завдання.
Таксист розумів англійську і був немало здивований, коли пасажир з бородою побажав відвідати велике зібрання людей. І водій повів машину у місто об’їзними шляхами, щоб потім вимагати у іноземця хорошу винагороду. Дорогою таксист довго думав, куди ж завести це одоробло і, на щастя, на одному з майданів він помітив мітинг з кількома тисячами небайдужих обговорити щось важливе. Коли це побачив бородач, то й сам із заднього сидіння поплескав таксиста по плечі, щоб той зупинився. Та почувши ціну за проїзд, пасажир хотів висловити обурення, але згадав про суму своєї винагороди й заплатив водієві названі двісті доларів. Таксист не повірив, що його не побито, та й ще заплачено гроші і навіть поспитав, чи не почекати, але отримавши відмову, брудно вилаявся незрозумілою мовою і натиснув на педаль газу.
Тепер бородачу доводилося згадувати все, чого його вчили в лабораторії. І перш ніж підійти до юрби, він дістав з наплечника пачку сигарет. Тепер необхідно було знайти ту, одну, і бородатий розклав всі сигарети на долоні. Правда, робив він це всупереч інструкції, але дуже хвилювався, тому й пішов на ризик. Його могли помітити люди з органів держбезпеки, та він був упевнений, що встигне прикурити сигарету до того моменту, як його затримають. Але тепер бородатому, мабуть, забракло пам’яті, бо він увесь спітнів і руки його трусилися– йому ніяк не вдавалося згадати, як розпізнати необхідну сигарету.
– Дати вогню?– спитав незнайомий перехожий і підніс бородачу запалений сірник.
Переляканий іноземець не зрозумів слів, але зрозумів жест, тому припалив першу ж сигарету, яка йому трапилась. Чи то від переляку, чи то від неприємного диму, бородатий відразу ж згадав усі інструкції. Згадалось і те, що потрібна сигарета під фільтром має мати пунктирний золотий обідок, а не суцільний, як у всіх. Бородатий зиркнув на ту, що палив і зрадів– це була саме та сигарета. Він відразу заспокоївся і зрозумів, що обіцяної винагороди залишилось чекати недовго. Бородатий зжужмив решту сигарет і кинув їх просто на тротуар, не зважаючи на засуджуючі погляди перехожих.
Від останньої затяжки треба було почекати п’ятнадцять хвилин і намагатися проникнути в саму гущавину юрби. Бородатий так і припав поглядом до циферблата, слідкуючи за рухом стрілок, щоб не забути, від якої хвилини почався відлік. Коли визначений час минув, він направився до людей і ті розступилися, пропускаючи його в саму гущавину мітингу, де розвівалися прапори партій різних кольорів.
Та коли бородатий зупинився, його охопило відчуття образи. Здавалося, що його обманули. Правда, він ще не знав причини такого відчуття, бо не міг зосередитись, адже навколо сотні людей волали невідомі слова. Але коли вони замовкли і говорив тільки один з трибуни, бородатий все зрозумів: це через дурну інструкцію. Він повинен був пробратися в гущавину юрби і... все. А потім? Потім йому мають заплатити. Заплатити? Тільки тепер бородатий відчув себе віслюком. Його обробляли в цій лабораторії і постійно переконували, що він отримає хорошу винагороду після виконання всіх інструкцій, але йому так і не сказали де, коли і скільки. Від того, що його ошукано, бородатий почав панікувати. Він роззирався по юрбі, виглядаючи знайомі обличчя, та нікого не знаходив. Потім бородатий почав вигукувати “Help!” все голосніше і голосніше , аж поки не зачхав. І в кількасекундних перервах між тим процесом, його пам’ять просвітлювалась і він згадував, що в лабораторію його доставили з чорною пов’язкою на очах і так само з нею звідти і вивозили.
Чхання вже почало привертати увагу оточуючих і дехто з них навіть промовляв незрозуміле для бородатого “На здоров’я!”, що було схожим на невідомий пароль. А чхаючий чоловік вже почав плакати і англійською благати, щоб йому віддали гроші. Якась сердешна жіночка взяла бородача за лікоть і вивела бідолаху з юрби.
– Може тобі принести водички?– запитувала вона, на що він відповідав незрозуміле:
– My money! My money!
Напевно, нервове потрясіння для фізично кволого чоловіка було аж надто сильним, бо він закотив очі і впав на асфальт. Небайдужих до такого випадку виявилось немало і вони обступили бородача й вислуховували версію жіночки, яка запевняла, що чоловік приїхав з самої Америки, щоб підтримати ідейний рух і кілька днів не мав й рісочки в роті, тому-то й звалився від виснаження. Оточуючі співчутливо хитали головами й за кілька хвилин хтось здогадався викликати швидку допомогу.
Люди в білих халатах з’явилися через годину і нервово й синхронно позирали на свої годинники– напевно, в них закінчувалась зміна. Юрба якось відразу розсіялась, в передчутті, що комусь доведеться нести ноші, і залишилась тільки жіночка, яка все знала. Вона радила лікарям вколоти бородатому два кубики димідролу, але коли лікар спитав, що трапилось, то й ця жіночка зникла миттєво, згадавши, що на плиті залишила кип’ятити молоко.
Лікар засунув руку в наплечник бородатого й вийняв звідти паспорт. Такого документа, з кольоровими пташками на палітурці він ще не бачив, тому й вимовив багатозначне “Ого!” й, не зрозумівши ані слова з написаного, дав команду двом своїм супутникам:
– Завантажуйте його, хлопці. Це якась важлива птиця.
Санітари нехотя пішли за ношами. А коли карета швидкої допомоги поїхала геть, то на майдані залишився тільки мітинг. Ще якусь годину все йшло своїм чередом і люди навіть не розходились, вслухаючись в слова ораторів. Та потім, хтось з юрби почав вигукувати всіляку нісенітницю, збиваючи з думки тих, хто говорив з трибуни.
– Це все надумано! Ви сидите у своїх теплих кабінетах, а людям нема чого жерти! Думаєте, нікому не відомо, що тим, хто махає прапорами заплатили по тридцять срібняків?! Ви готуєтесь до виборів і тому обіцяєте “золоті гори”, а прийдете до влади, відразу ж все забудете!– чоловік з юрби кричав так голосно, що оратор на трибуні замовк і всі вже слухали тільки крикуна.– Ви покажіть людям свої довідки про стан здоров’я, а то коли будете при владі і нагребете добра, вас таки арештують! І тоді виявиться, що ви хворі й не можете перебувати в тюрмі!
Нарешті, зрозумівши, що ситуація виходить з-під контролю, один мордатий, який стояв на трибуні кивнув головою двом міцним хлопцям, і ті направились до крикуна, розштовхуючи мітингуючих. За кілька хвилин його вивели подалі і “для профілактики” пару разів кулаком вдарили в живіт, що борцеві за справедливість аж забило дихання. Ризикувати і знову повертатися на мітинг бідолаха не наважився, а вигукнувши на прощання кілька прокльонів, відправився додому.
Він відчинив двері своїм ключем, сподіваючись таки застати дружину з коханцем. Але жінка мирно поралася біля плити і тільки на мить повернула голову до чоловіка. Він важко опустився на табурет і розтирав живіт, який нагадував про кулаки двох здорованів. Жінка ще раз озирнулась і зрозуміла рухи чоловіка по-своєму:
– Зараз-зараз, будеш їсти.
– Напевно, знову картопля? Ти диви, яка від таких харчів у тебе дупа,– він вимовив це й відразу ж осікся. Таких слів він від себе не сподівався, і не думав вимовляти це вголос. А може, це йому причулося?
Та дружина обернулася і у її руці блиснув ополоник:
– Ти щось сказав?
Взагалі-то, вони жили душа-в-душу, і тому чоловікові не хотілося випробовувати на собі силу гніву дружини. Він відкрив рот, щоб заперечити, але вимовив зовсім не те, що хотів:
– Ти думаєш, я не знаю, що до тебе ходить начальник цеху?
Напевно, це було правдою, бо в дружини з обличчя зійшла маска погрози, а натомість з’явилась дурна усмішка й жінка, як буває у таких випадках, почала уникати такої серйозної розмови:
– Зараз будеш їсти... І не говори дурниць...
Поки вона знову поверталася до плити, то за ту мить чоловік помітив, як почервоніло її обличчя.
– І, напевно, наш меншенький теж від нього?
– Що значить “теж”?– не обертаючись, продовжувала розмову дружина.
– Ага! То й Василько і Ярина – не мої діти?
Жінка впустила ополоник на підлогу і це було найкращою відповіддю. Вона не поспішала підіймати начиння й помітно тряслася від хвилювання. Та за кілька хвилин жінка оговталась і присіла за столик й навіть намагалася дивитись чоловікові у вічі:
– Ігоре, ми з тобою прожили дванадцять років. Прожили непогано... Але я тобі повинна сказати, що ти... не можеш мати дітей. Пам’ятаєш, я від тебе не могла завагітніти три роки після шлюбу? Але я хотіла мати дітей і зберегти сім’ю...
– Ти– курва, Галька, – вимовив Ігор, підвівся з табурета й пішов у спальню.
Він влігся одягненим на чисте простирадло і думав з чого б то йому захотілося висловлювати свої підозри щодо невірності жінки вголос? Все так добре було: дружина, діти, сімейний затишок . І ось все це розвалилося від дурного язика й тепер Ігор не знав, як йому жити далі. Він потирав свій волохатий живіт і відчував зараз ще більше болі, ніж тоді, коли його гамселили ті здоровані.
Двері в спальню прочинилися і зазирнула Галька. Вона навшпиньки пройшла до ліжка й вляглася поруч з чоловіком:
– Ти ж не покинеш нас, правда?
Напевно, Ігор вже не чув того запитання, бо злість взяла гору і йому захотілося зробити Гальці боляче. Він зривав з жінки легенький халатик і водночас встигав знімати одяг з себе. Галька тому не противилась, вважаючи дії чоловіка шляхом до примирення. Нарешті, звірячий рик вирвався з його горла й Ігор безсило впав на спину, важко віддихуючись. Галька отримала задоволення і тільки над ранок, коли Ігор ще дрімав спитала знову:
– Ти ж не покинеш нас, правда?
– Не покину...– крізь сон промимрив Ігор і повернувся до жінки спиною.
Цього ранку сніданок Гальці вдавалось готувати з фантазією. Вона навіть вийняла з холодильника кусок м’яса, який тримала до свят, і приготувала чоловікові котлети. Жінка все згадувала ніч і сама до себе похитувала головою, визнаючи, що Ігор ще не втрачений, як чоловік, але якщо він обіцяв не покидати сім’ю, то треба буде таки піти сьогодні до Валентина і спробувати з ним припинити стосунки.
Ігор мовчки поснідав і пішов на роботу. Мовчання чоловіка було підозрілим, але Галька не мала часу тим перейматись, бо відправивши дітей у школу і садок, сама пішла у сусідній під’їзд, де мешкав Валентин. Бабки-пліткарки вже сиділи на лавочці біля будинку і коли Галька проходила повз них, то їх шепіт перетворювався на притишене зміїне сичання. Та жінка вже давно на те не звертала уваги і навіть трохи біля них стишувала ходу і віталася з кожною. Старі зображували на обличчі посмішки, від яких так і тхнуло зацукрованим медом і “знімали” ті посмішки аж коли Галька зникала у під’їзді.
Двері помешкання Валентина були обписані непристойними словами, серед яких найчастіше повторювалось одне коротке з трьох букв. Колись Галька “заводилась” навіть від тих слів, але зараз вона почувалася жінкою, для якої сім’я ставала на перше місце, тому, коли натиснула на кнопку дзвінка, то навіть прибрала серйозності.
Відчинив заспаний Валентин, який чіхрав свої волохаті груди і кивком голови запросив Гальку заходити. Вона увійшла в кімнату коханця і зараз чомусь ці стіни, які чули не один крик, що був вершиною оргазму, видались їй надто огидними. На одній висів плакат “Не болтай!”, а на протилежній– старий календар з оголеною дівкою, у якої були потворно великі цицьки. І ще однією окрасою житла холостяка був вимпел “Переможцю соціалістичного змагання”, що висів над дверима у кімнату. Зараз Валентин стояв під цим вимпелом і потягувався, виказуючи тим самим, що виспався. Галька ще раз окинула поглядом всю цю убогість і аж скривилася від огиди. Та Валентин цього не помітив, а кинув звичне “Давай роздягайся, а я зараз помиюсь” і пішов у ванну. Напевно, у Гальки ця команда була запрограмована, бо вона виконала її і лягла на простирадло, якого давно не прали. Повернувся Валентин і вже наблизився до коханки й награно важко дихав, як вона несподівано пчихнула, що він аж відсахнувся. Любась втер долонею своє обличчя від крапельок слини Гальки й знову почав нехитру прелюдію, як жінка несподівано сіла на ліжку і відштовхнула його.
– Ти чого?– не розумів він і ще раз втерся.
– Ігор все знає.
– Що знає?– перепитав Валентин, хоча добре розумів про що йдеться.
– Він знає, що ти– батько дітей,– повільно вимовила Галька, бо її починала дратувати недоумкуватість коханця.
– Який батько?– почав обурюватись Валентин.– Може, найменшенький і мій, а перші двоє, то напевно, від голови профкому.
Жінка зацідила коханцеві у носа і той скотився з ліжка на підлогу. Кров юшила йому по губах і далі на підборіддя. А Гальці здавалось, що коханець і замовк тільки від того, що його рот залила кров.
– Думаєш, що ти щось особливе? Думаєш, через твоє ліжко пройшла половина жінок цеху тільки тому, що ти гігант? Та від голодухи йшли сюди всі ті нещасні, щоб ти їм добий виробіток записував. Тільки одна я тебе любила. А виявилось, що ти– чмо.
Валентин мовчав, бо був приголомшений. Він не сподівався від Гальки такого напору, бо завжди думав, що вона безвідмовна, а тут і в морду зацідила, і образила сильно. Тепер вже він був покірним ягням і спитав дрижачим голосом:
– І що ж тепер буде?
Галька стала над ним, не прикриваючи своєї наготи, і взялася руками в боки. Чомусь це його зараз не збуджувало, як раніше й він прикрив своє обличчя руками, очікуючи на ще один удар.
– Значить так,– генеральським тоном почала Галька.– Ти мені кожного дня виписуєш найбільший виробіток. Зрозумів?
Валентин погоджуючись закивав головою і пробував відповзти від жінки подалі.
– А ще, кожного року, влітку, ти оформлюєш путівку мені і дітям на море. Зрозумів?
Валентин вже вперся спиною в стіну, бо відповзати далі було нікуди й погоджувався зі всім, що говорила Галька. Але вона змінила гнів на милість й, трохи нахилившись до коханця, поманила його до себе руками, як манять дурненьке цуценя:
– А тепер візьми мене востаннє.
Решту дня Валентин пролежав на ліжку, мов важко хворий. У голові роїлися всілякі думки, а на душі була образа. Напевно, він відчував те, що відчувають жінки після зґвалтування. Бо все тоді, зранку, так і відбулося, але постраждалою стороною був він– Валентин. У нього навіть на очах з’явилися сльози, чи то від втраченої чоловічої честі, чи то від того, що не міг протистояти Гальці. Та все могло бути ще гірше, адже якби вона пішла від чоловіка, то решту життя довелося б годувати чотири роти. А так, завод не збідніє, коли раз в рік виділить путівку на море багатодітній матері.
Наступного дня Валентин йшов на завод рішучим кроком. Треба було щось міняти у своєму житті і в житті трудового колективу. Не знати чому, але саме сьогодні зранку у нього прокинулось невимовне бажання справедливості. От і коли він сідав у автобус, а пасажири відтісняли якусь бабусю, Валентин розштовхав їх і дав пройти старенькій. Такий вчинок був йому самому приємний та й ще його похвалили решта літніх пасажирок автобуса.
Минувши прохідну, Валентин відразу ж відправився до директора заводу. Двері в кабінет були зачинені, але він так їх смикнув, що вони мало не злетіли з петель. Директор сидів за столом, вдаючи, що щось записує, а з-під столу вилізла секретарка.
– Ну що, Аліно, твій чоловік знає , чому у тебе зарплатня така, як в начальника цеху?– спитав у неї Валентин.
Серетарка дурнувато посміхалася і, задкуючи, вийшла з кабінету. А директор і далі не відривався від своїх паперів.
– Пора,– сказав йому Валентин.
Директор з-під лоба зиркнув на відвідувача, але погляд вийшов не начальницький,– таким поглядам просять пощади.
– Пора-пора. Ходімо в цех,– і Валентин поманив директора рукою.
Начальник мусів послухатися і підвівся з-за столу. Дорогою він заправляв сорочку в штани і нічого у Валентина не розпитував. Виглядало, ніби директора ведуть на ешафот, а він ще хоче перед смертю зайти у туалет. Перейшовши через заводське подвір’я, чоловіки увійшли у виробничі приміщення, де їх відразу ж заглушив шум працюючих машин. І коли вони опинилися в цеху, де за конвейєром працювали жінки, Валентин почав свою екскурсію:
– Іване Петровичу, кого ви бачите?
Директор трохи подумав, гадаючи, що у цьому запитанні криється якийсь підтекст:
– Жінок, працівниць нашого заводу.
– Ні,– заперечливо похитав головою Валентин.– Це– рабині. Хіба жінки так виглядають? Хіба вони виглядають, як ваша секретутка?
Іван Петрович потупив голову, мов хлопчина, який наробив шкоди. Правда, відчуття провини він відчував лише за свій зв’язок із секретаркою. А Валентин підійшов до найближчої жінки, яка великим ключем загвинчувала кришку на промисловий світильник і попросив її підвестися. Працівниця покірно встала, бо це наказав начальник цеху, з яким ще й прийшов і директор заводу.
– Хіба так виглядає жінка?– Валентин рукою, з голови до ніг, означив постать працівниці.– Ви б у таку закохалися?– звертався він до директора.
Жінка й сама відчувала провину за те, що вона така: повна, з розчірханим волоссям, з потрісканою шкірою на долонях, з запахом мастила і в брудному халаті.
– А чому вона така?– задав риторичне питання Валентин, але директор тільки знизував плечима.– Та тому, що не відчуває уваги з вашого боку. Ви востаннє заходили в цех дев’ять місяців тому. Та за такий час жінки виношують дітей. Якби ви були слоном, то заходили б у цех тільки раз на два роки.
– А це чому?– обурився директор.
– Та тому, що слонихи виношують слоненят два роки.
Ті жінки, які чули цю розмову, реготнули.
– Ви знаєте, що у душових тільки холодна вода? Ви знаєте, що кожного року на море по путівці їздите тільки ви і ваша секретарка? Ви знаєте, які харчі у їдальні? Та таких харчів навіть слонихи з слоненятами не їли б. Треба щось міняти!– Валентин прокричав останню фразу на вухо директорові, бо неподалік проїхав навантажувач і заглушував слова.
Іванові Петровичу було неприємно, бо він відчув на своєму обличчі крапельки слини співрозмовника. Та й взагалі, йому ця розмова не подобалась. Він потиснув Валентинові руку і сказав обов’язкову фразу:
– Дякую, що ви мені відкрили на це очі. Ми будемо вживати необхідних заходів,– і директор пішов з цеху.
Валентин мало вірив у ці слова, але був певен, якщо нічого не зміниться, то він цього так не залишить. А жіночки на конвейєрі були в здивуванні, бо їхній начальник, який мав репутацію бабія, до кінця дня навіть жодну з них не вщипнув.
Наступного ранку Іван Петрович мав погані передчуття. Він розплющив очі після поганого сну, але у спальні все було, як завжди. Між двома ліжками витримувалась дистанція, а дружина вже сиділа перед трюмо і розчісувала своє ріденьке волосся. Чоловік дивився на неї, але чомусь зараз відчував до жінки особливу відразу. А вона, ніби вгадавши той погляд, повернула до нього свою голову. Жінка ще не скористалася пудрою і рум’янами, тому виглядала страшно. Івана Петровича від того аж пересмикнуло.
– Я побачила у мебельному непоганий столик з карельської берези. Треба купити.
Але замість звичного запитання “Скільки треба грошей?” чоловік промовчав. Дружина подумала, що щось трапилось, тому наголосила:
– З карельської берези. Дві тисячі доларів.
– І де ти його поставиш?
– Ми подаруємо моїй мамі наш старий столик, а на його місце поставимо новий.
“Старий столик” було замовлено в Італії минулого року за чотири тисячі доларів і він дружині вже набрид.
– Грошей не дам,– твердо сказав чоловік, від чого жінка аж підстрибнула на м’якому пуфі.
Такого вона ще не чула за всі роки подружнього життя, але не треба було випускати ситуацію зі своїх рук, тому жінка пробувала видавити з себе сльозу і ображено, дрижачим голосом, промовила:
– Казала мені мама не виходити за тебе заміж,– і на додачу вона важко зітхнула.
Івана Петровича це “зачепило” і він зірвався з ліжка. Стала з пуфа й жінка, бо подумала, що чоловік її битиме. Правда, такого ще не було, та ранок починався погано, тому очікувати можна було всього. Але чоловік підійшов до неї і взяв її руки у свої. Це не було проявом ніжності, бо всякі почуття між ними загинули після першого року подружнього життя. Іван Петрович розглядав її пальці і невдоволено похитував головою:
– Оце все твоє життя: по кілька перстенів на кожному пальці. Ой, я й забув– ще кривоногий столик у вітальні, авто і всілякий мотлох. Ти ж не працювала жодного дня. Для чого ти живеш?
Дружина гарячково шукала відповіді на це запитання, але й думати вона не вміла, тому висмикнула пальці з рук чоловіка і бовкнула образливе:
– Ти дурний.
Тепер була більша причина вдарити дружину, але Іван Петрович стримався. Він тільки вхопив пальцями за жирний живіт жінки, що визирав крізь прозорий пеньюар, і задав ще одне запитання:
– А це тобі для чого, Ілонко? Ти б народила мені дитинку. Чи ти ще не пожила в своє задоволення?
Ілонка, яку взагалі-то хрестили Іванкою, дивилась на чоловіка, як на придурка: яка дитина у сорок дев’ять? Але це ще було не все. Іван Петрович поцілував Ілонку в губи. Вона нічого не розуміла, тому й не пручалася. Але поцілунок вийшов нетривалим й жінка не відчула ніякого задоволення. Їй би значно більше задоволення принесла покупка столика з карельської берези.
– І губи в тебе вже не ті,– підсумував Іван Петрович.
Чоловік збирався на роботу й Ілонка теж поспішала одягнутися. У них в сім’ї так було заведено, що снідали й обідали вони в кафе або ресторані, а вечерю готувала служниця. Тому Ілонка боялася, щоб Іван Петрович не залишив її голодною. Але поки вона наводила останні штрихи свого макіяжу, то почула, як грюкнули вхідні двері. Від розпачу Ілонка розплакалася.
А Іван Петрович прийшов на роботу у поганому настрої. Причиною цього не була ранкова розмова з жінкою, просто, директор уявив, як зараз побачить улесливу секретарку. Так і сталося. Коли він увійшов у кабінет, за ним прошмигнула Аліна й закрила двері на ключ.
– Я вичитала в журналі про таку позу, яка має принести задоволення обом партнерам і вони досягнуть оргазму одночасно.
Та Іван Петрович на неї не зважав. Він всівся у крісло і дивився у вікно, думаючи, як би то покращити умови праці робітниць. Така байдужість шефа до своєї персони образила Аліну й вона надула губки.
– Ну що трапилось в Івасика? Чому він не звертає уваги на свою кицюню?– і вона, як кішка, всілася на письмовий стіл.
Та й це не відвернуло погляду шефа від вікна. Тоді Аліна повільно-повільно зняла з себе трусики і пожбурила їх на голову Івана Петровича. Це подіяло, але реакція директора була зовсім не такою, як завжди. Він мотнув головою і трусики Аліни впали на підлогу. Директор “закипав", але секретарка цього не помітила, бо заплющила очі, очікуючи на пристрасний поцілунок.
– Котись ти за свою друкарську машинку і займай там позу позручніше, бо тобі сьогодні треба буде надрукувати з дюжину наказів!– рявкнув Іван Петрович, що Аліна мало не звалилася своїм голим задом на підлогу.
Секретарка за секунду знайшла свої трусики і перелякана вибігла з кабінету у прийомну. Вона переводила подих і не розуміла, що трапилось. Та за кілька хвилин її оповив страх за своє майбутнє. Вчора Валентин натякав про зарплату, а сьогодні і шеф не в настрої, отож, можна чекати на звільнення. Телефонний дзвінок ніби боляче кольнув її й секретарка аж підстрибнула. Нічого доброго Аліна від того дзвінка не очікувала, тому не поспішала підіймати трубку. Але за хвилину з кабінету почувся злий голос шефа:
– В мене є ще секретарка, чи вона пішла у відділ кадрів писати заяву на звільнення?!
Слово “звільнення” мало на Аліну магічну дію, тому вона похапливо схопилась за трубку. На тому кінці була дружина шефа, у якої сьогодні, напевно, теж щось трапилось, бо її голос був надто солодким:
– Аліночко, а Іван Петрович в кабінеті?
– Так,– сухо відповіла секретарка, хоча любила потеревенити з дружиною шефа, а коли після таких розмов клала трубку, то завжди додавала “сало в пеньюарі”.
– А який у нього настрій?
– Поганий,– Аліна пошвидше хотіла закінчити розмову, бо треба було одягнути трусики.
Дружина шефа трохи помовчала і, важко зітхнувши, попросила:
– З’єднай мене з ним.
Секретарка переключила тумблер селектора і надто офіційно повідомила шефові:
– Телефонує ваша дружина.
Іван Петрович був невдоволений, але все ж взяв трубку.
– Я сьогодні була неправа,– почала шморгати носом Ілона,– але й ти був надто... грубим. Ти не залишив грошей...
– Ніякого столика, – відрізав Іван Петрович.
– Я не про столик. Мені потрібні гроші на їжу,– солодко говорила дружина, від чого у неї, мабуть, ще більше почав виділятися шлунковий сік.
Таке прохання було схоже на жебрання людини, яка не їла кілька днів, тому Іван Петрович змилостивився:
– На книжковій полиці, у другому ряді в четвертому томі Джека Лондона є гроші. Але це тільки на місяць. Бо за той час ти мусиш знайти роботу.
Ілона подякувала таким тоном, ніби справді могла впасти від голоду, не дійшовши до заповітної книги. Але тільки вона поставила трубку, як вистрибом кинулась до полиць з книжками. Грошей було чимало і їх навіть вистачило б і на столик, та Ілона пам’ятала слова чоловіка, тому не стала робити дурниці.
А Іван Петрович взявся за роботу. Він викликав начальника господарського відділу і дав розпорядження, щодо ремонту душових. Підлеглий дуже здивувався такому запалу директора, але сперечатися з ним не став, бо не хотів ризикувати роботою, яка давала непоганий додатковий заробіток, з якого вже був побудований і обставлений меблями двоповерховий будиночок неподалік міста. Треба було попрацювати і на завод.
Директор і далі б дбав про своїх працівників, але зателефонував мер. Градоначальник запрошував до себе на дачу і відмови не приймалися. Тому, вже за годину Іван Петрович їхав чудовою дорогою, кращою, ніж у місті, що петляла серед елітних дач. Перед садибою мера він зупинив авто і засигналив. Ворота відчинилися і він в’їхав на територію. Тут вже було кілька машин й Іван Петрович здогадався, що сьогодні будуть вирішуватися партійні справи. Перед будинком, у басейні, хлюпотів товстенький десятирічний син мера, який з гостем не привітався.
– Ей ти, шмаркля в басейні, а “добрий день” тебе не вчили казати?
Малий здивувався такій нахабності дяді Вані, якого і за людину не вважав, але образливе звертання на нього подіяло, тому хлопець видавив з себе “Здрастє”.
У садку вже були накриті столики, але всі відвідувачі ще не прибули. Іван Петрович знав, що його місце згідно рангу у партії за крайнім столиком, але впевнено всівся за центральний, де на найкращому стільці, схожому на трон, сидів мер і ще кілька осіб. Градоначальник і його оточення перезирнулися й продовжували розмову:
– Кажеш, невідома хвороба?– звертався мер до зав відділу охорони здоров’я.– А вона не смертельна?
– Та ніби-то – ні. Поки що тільки один хворий– іноземець, який прибув на мітинг підтримати наших супротивників. І симптоми якісь дивні.
– Може, оголосити карантин?
– Я думаю, це передчасно. Ми його ізолювали і слідкуємо за протіканням хвороби. У нього гарячка і белькоче він постійно тільки про гроші.
Мер зареготав і його підтримали інші, хто сидів за столиком, окрім Івана Петровича.
– Про гроші думають всі, навіть я,– і градоначальник зареготав знову.
Коли дурнуватий сміх затих, мер ніби вирівнявся, щоб виглядати зверхньо, і звернувся до Івана Петровича:
– Іванку, треба допомогти партії. Ти вже давно не робив внесків, а скоро вибори. Ти зрозумів?
Іван Петрович, як завжди, мав би почати виправдовуватись, щоб знизити суму внесків, але він вийняв портмоне й дістав звідти куп’юру найменшого номіналу. Присутні ще не розуміли що це таке твориться, але коли директор заводу поклав гроші перед мером, то всі, мов по команді взялися до виделок і почали ними длубати у своїх тарілках, щоб не виглядати причетними до такої нахабності.
– Ось мій внесок у вашу липову партію.
Мер, здавалось, зробився ще більшим і набундючився, мов індик.
– Іванку, а може й ти був на тому мітингу і захворів?
– Напевно, я захворів раніше, перед тим, як погодився вступити у партію.
Мер відчував, що його репутація захиталася, тому спробував втихомирити конфлікт мирно:
– Пожартували – і годі. Іване Петровичу, від вас справді потрібна допомога. Ви ж розумієте, треба платити і хлопчикам, які розклеюють плакати, і спостерігачам на виборах...
– ... і курвам, які чекають нас у сауні,– продовжив замість мера Іван Петрович, кивнувши головою на невеличку будівлю у кутку саду, з димаря якої клубився дим.
Оточення градоначальника заплямкало якомога голосніше, вдаючи, що не чули крамоли. А сам мер мовчав, боячись, щоб Іван Петрович не сказав ще чогось. Але той “розійшовся”:
– Завод– то не бездонна бочка, з якої можна тягнути вічно. В мене люди, як раби– не знають, що таке тепла вода. А ваш шмаркач плюскотиться у басейні, підігрів якого коштує більше, як зарплата всіх працівників одного цеху за рік.
– Ти закрий свою пельку і забирайся звідси!– мер втратив такт і був готовий задушити правдоборця.
Та Іван Петрович і не хотів залишатися у цьому поважному товаристві. Із портмоне він вийняв мандат члена партії , який був віддрукований на звичайному картоні та ще й без печатки, і опустив його в склянку з соком, що стояла перед мером. Градоначальник аж заплющив очі, ніби його різонули по болючому місці, але все це було грою, бо його цікавили тільки поступлення внесків. Членів партії було всього кілька сотень, так що зараз вона втратила одне з основних джерел фінансування. А Іван Петрович не поспішаючи пішов до авто. Коли він проходив повз басейн, то синок мера, випереджуючи докір у невихованості на свою адресу, сказав голосно “До свіданія!”
Товариство, що залишилось, перебувало у пригніченому настрої. Але одній людині серед всіх партійців, такий стан був прийнятний. Зав відділу охорони здоров’я– Степан Леонардович, або як його кликали друзі– Стьопа переживав за те, що коїлося у підвладному йому відомстві. У психоневрологічну лікарню почали поступати люди з ознаками невідомої хвороби. Пацієнти, здавалося, були нормальними людьми, але висловлювали все, про що думали. Про цю “епідемію” Стьопа мерові не доповів і тепер розмірковував чи варто це робити взагалі. Він сам виїжджав у лікарню і бачив усе на свої очі. “Хворих” було так багато і вони все поступали, що скоро доведеться доставляти ліжка у коридорах. А тут ще й Іван Петрович, у якого були явні ознаки невідомої хвороби.
– Чому засумували, панове?– звернувся мер до присутніх.– Ну позбавилась партія одного недоумка, так що, тепер не жити? До речі, Стьопо, а його не можна ізолювати?
Степан Леонардович аж здригнувся, бо йому здалося, що мер прочитав його думки про лікарню.
– Ні-ні,– сам собі заперечив градоначальник.– Зараз же у нас демократія. Ех, де ж ті золоті часи, коли “закривали” людину в психушку– і ніяких проблем?
Незважаючи на награно веселий настрій босса, присутні були пригнічені. Тоді мер не втримався й згорнув зі злості все що було перед ним на столику. Брязкіт посуду привів однопартійців до тями й вони очікували на новий прояв гніву.
– Всі в сауну!– скомандував босс й ніхто не насмілився проявити непослуху.
В коридорчику було тепло, але чоловіки не поспішали роздягатися. Вони чули за дерев’яними дверима сауни жіночі голоси й сміх, і це ще більше гальмувало процес роздягання. Напевно, кожен думав про “демократичність” голови партії і про стосунки у його сім’ї: як на все це реагує дружина мера, яка за кілька десятків метрів знаходиться у будинку, а її чоловік проводить час з курвами?
– Швидше-швидше!– підганяв босс однопартійців, бо сам вже стояв закутаний у простирадло.
Звичайно, рядові члени партії такого собі не могли дозволити і мусіли заходити у парильне приміщення голяком. Це було схоже на помивку новобранців в армії. Чоловіки забігли в парильне приміщення і щулилися від високої температури. Дівулі, що тут були, безсоромно оглядали своїх майбутніх коханців, але їм теж не приносило великого задоволення споглядати масні тіла з великими животами. Та така була вже робота у курвів, які не хотіли йти працювати на завод, але яким хотілося смачно попоїсти і гарно одягатися.
Стьопа стояв найближче до лавок й норовив відвернутися від оголених жінок, та позаду стояло багато чоловіків і зробити це було неможливо.
– Вперед!– скомандував мер і Стьопа нехотя почав вилазити на найвищу полицю.
За ним послідували всі решта й тільки градоначальник стояв внизу і, взявши руки в боки, спостерігав за “штурмом Шипки”. Чоловіки розсілися й дехто навіть почав заводити з курвами високоінтелектуальні бесіди, але це тільки викликало у жінок істеричний сміх.
– Ей, медицина!– звернувся мер до Стьопи.– Ти ж в нас, здається, сексопатолог. Покажи приклад тим інженерам і вчителям!
Оргія ось-ось мала початися, та чомусь гальмувалась. Стьопа розумів, що наступну команду мера треба буде виконувати, але зараз він відчував незрозумілу відразу до оточуючого товариства. Йому хотілося сказати все, що думає і про градоначальника і про його партійне засідання і навіть про курвів, які сиділи на полицях. Він вже відкрив рота, та його враз знудило. Блювота підступила до горла й Стьопа, прикривши рота рукою, вискочив з парилки. Тут вже він не втримався і неприємні звуки долинали до тих, хто залишився за дверима.
У мера пропала всяка охота до групової розпусти і він, невдоволено похитавши головою, мовив голосно, щоб це почув і Стьопа:
– Медицина– а пити не вміє!– хоча знав, що той спиртного не вживає.
Та Степанові вже було все одно, що про нього думають і що про нього подумають, коли вийдуть з парильного приміщення й наступлять на блювотиння перед дверима. Він швидко одягнувся і відправився до своєї машини. Проходячи повз басейн, він ще дав пораду синові мера:
– Ей ти, бочка з дустом! Займися спортом, а то зі своїм ожирінням будеш мати проблеми.
Малий зрозумів, що в світі трапилось щось важливе, бо його сьогодні ображають всі ті, які завжди плазували перед його батьком і, відповідно, перед ним. Хлопець розплакався і виліз з басейну, щоб піти до мами, яка його пожаліє.
А Степан мчав машиною подалі від садиби мера. Йому хотілося окунутися в домашній затишок, тому він не зважав на знаки, що обмежували швидкість. І за одним поворотом його спинив автоінспектор. Завжди було так, що зав відділом охорони здоров’я виймав службове посвідчення або давав інспектору свою візитку й на цьому пригода закінчувалась, та зараз цього не хотілося робити. Степан подав права і чекав на покарання.
– Що ж це ви порушуєте,– почав читати нотації інспектор.– На знаку п’ятдесят, а ви витискаєте всі сто десять. За кілометр школа... Ви розумієте, що могло трапитись?
– Я визнаю свою провину,– спокійно вимовив Степан і це приголомшило автоінспектора, бо все було занадто просто.
Ще чого доброго, водій захоче, щоб склали акт про порушення. А цього інспектору аж ніяк не хотілося. Він сьогодні взагалі вихідний і вийшов на трасу, щоб трохи підзаробити. Які тут можуть бути акти?
– Але ж неподалік школа,– автоінспектор намагався наголосити на серйозності порушення.
– Я вас розумію,– Степан справді уявив, яку небезпеку становить перевищення швидкості на цій ділянці дороги.– Тому складайте акт. Я на це заслужив.
– А може, якось домовимось?– зараз інспектор і водій помінялись ролями .
Але Степан твердо стояв на своєму:
– Складайте акт.
Автоінспектор простягнув навіженому водієві посвідчення і козирнув:
– Щасливої дороги.
– Е-е-е ні,– Степан вже виходив з машини.– Я порушив правила і повинен бути покараним.
Інспектор задкував і був наляканим. З таким йому ще не доводилось зустрічатися. А якщо водій і справді такий впертий, то на роботі можуть бути неприємності– аж до звільнення. Тоді– гайда назад, у село, сідай на комбайн і зранку до ночі жнивуй. Такої доленьки не хотілося, але була ще надія, що водій вживав алкоголь. Якщо це підтвердиться, то можна буде ще викрутитися і, можливо, навіть отримати премію.
– Та ви– п’яні,– перейшов у наступ автоінспектор, але почув, що від водія спиртним не тхне, а тільки блювотинням, тому відразу ж знітився.
– Я– не п’яний,– підтвердив водій.
Інспектор побіг до свого авто, завів його й за машиною тільки закурилося. А Степан нічого не розумів і вирішив завтра самому відправитись в автоінспекцію і штраф таки сплатити. Далі він їхав без порушень і така їзда йому навіть сподобалась.
Вдома вже чекала Ірка і як завжди поцікавилась справами на роботі.
– Сьогодні були партійні збори, після яких ми мали паритись з курвами. Але я поїхав додому. А ще по дорозі перевищив швидкість і міг створити біля школи аварійну ситуацію.
Жінка з того всього зрозуміла тільки те, що стосувалося курвів. Здається, чоловік не був п’яним і раніше не проявляв ознак божевілля. А може, все це жарт?
Степан пригорнув до себе дружину і поцілував:
– Я тебе дуже люблю, сонечко, і хочу, щоб у нас була дитинка.
Такий прояв ніжності викликав підозри. Ірка була в Степана вже третьою дружиною, і їй дуже не хотілося, щоб після неї була ще й четверта. А слова про дитинку? Вона вже три роки йому про це говорить, а він завжди цього уникав і нараз– сам проявляє ініціативу. Але, щоб чоловік не передумав, жінка не стала допитуватись про Степанові пригоди, а вирішила, щоб просто сьогодні почати вирішувати питання про дитину.
Наранок, Ірка була у хорошому настрої. Коли на вулиці засигналило службове авто, то вона вибігала з будинку насвистуючи щось веселеньке і у дворі навіть пострибала в класики, як справжнісінька школярка. Водій Федя все те бачив і подумав, що начальниця звихнулася, але забув про свої погані підозри, коли вона замість привітання спитала, чи зранку він знову таксував. Про цю таємницю ніхто не мав знати, а виявилось, що про це відомо навіть начальниці. Федя завів авто і кілька разів прогазував, щоб заглушити свою відповідь, але мотор працював тихо й він нічого не сказав.
– Якщо взнаю ще раз, що ти на державній машині спалюєш державний бензин– звільню за двадцять чотири години.
Федя дивувався такій суворості Ірини Василівни, бо й сам мав на неї багато компромату. Вона, як головний лікар, звичайно ж зловживала своїм службовим становищем і кожного вечора він відвозив її додому з пухкенькими пакетами, у яких напевно були презенти. Та зараз водій промовчав, бо дорожив своєю роботою.
Сяючий вигляд Ірини Василівни помітили усі й віталися урочисто не тому, що вона начальниця, а просто хотіли перебрати й собі трохи її хорошого настрою. Головний лікар, тільки увійшла в свій кабінет, як за нею прошмигнув Роман. Він її обійняв ззаду і руками почав пестити її груди. Це їй не сподобалося й вона звільнилася з того “захвату”.
– Ти сьогодні не в настрої?– спитав Роман, але вона нічого не відповіла й сіла за свій стіл.
Погляд в Ірини Василівни був аж надто байдужий до цього молодого хірурга, але він не вгавав і, підійшовши до неї, поцілував. Та Вона його відштовхнула:
– Чого прийшов?
Роман ще трохи роздумував, чи говорити про справу, бо з Іркою щось трапилось і можна було наразитися на її гнів, якого він ще не випробовував. Але він все-таки набрався сміливості, гадаючи, що інтимні стосунки, які між ними були, дають йому право і далі залишатись її довіреною особою:
– Тут до нас на роботу проситься одна дівчинка,– він вийшов за двері і за мить повернувся з пакетом. Звідти Роман вийняв папку з документами, конверт, а решту залишив біля столу Ірки.
Головний лікар почала гортати вміст папки, не зважаючи на конверт, який білою плямою лежав на столі.
– А рекомендації?– серйозно спитала Ірина Василівна.
Такий поворот справи нарешті привів Романа до тями й він нахабно заявив:
– Я– її рекомендації.
– Те, що ти з нею переспав, не є показником її високого професіоналізму. Може– навіть навпаки.
– Ірко, що з тобою?– ошелешено спитав Роман, бо справа, яка завжди вирішувалась позитивно, зараз почала пробуксовувати.– Ти подивись у конверт. Батько цієї дівчинки має власний млин...
Ірина Василівна зазирнула в конверт і похитала головою. Вона взяла телефонну трубку і поки набирала номер, сказала Романові:
– Не розумію, що спільного між млином і лікарнею.
Тепер Роман почав панікувати. Він переспав з дівчиною, взяв у неї гроші, щоб працевлаштувати і ось така пригода. Може, він замало залишив у конверті? Але Ірку така сума завжди влаштовувала.
– Зайдіть до мене,– сказала головний лікар у трубку і Роман ще більше злякався.
А якщо вона зателефонувала у службу безпеки й зараз його затримають за дачу хабаря? Та через кілька хвилин увійшла головний бухгалтер.
– Нам тут поступила благодійна допомога,– Ірина Василівна подала бухгалтерці конверт і пакет, у якому дзенькнула пляшка.– Для лікарні саме треба закупити перев’язочний матеріал.
– На всі гроші? – бухгалтерка поглядала то в конверт, то в пакет, то на Ірину Василівну, то на Романа. Вона розуміла, що купленим на ті гроші перев’язочним матеріалом можна обмотати по периметру кілька разів усю лікарню.– Але ж тут долари. Як їх оприходувати?
– Долари обміняйте і оформіть, як благодійний внесок від... Романа Юрійовича.
Колишній фаворит стояв біля дверей і тільки скули від злості випирали на його обличчі. Такого він від Ірки не сподівався. Ще чого доброго, вона його звільнить з роботи, щоб не миготів перед очима, нагадуючи колишні грішки.
– А що робити з цим?– бухгалтерка струсонула пакетом і звідти знову донісся дзенькіт пляшки.
– У когось з персоналу скоро день народження– от і подаруєте імениннику.
Роман вийшов з кабінету, сильно грюкнувши дверима. Тепер йому треба буде розбиратися з тим манірним дівчиськом. Гроші він зможе повернути, вартість вмісту пакета– теж, а як бути із вчорашньою нічкою? Її не повернеш. Роман прямував до майданчика, куди прибувають карети швидкої допомоги. На цьому місці стояв джип, який перегородив під’їзд до приймального відділення. Двері авто біля водія прочинилися й звідти, разом із гучною музикою, з’явилася прекрасна ніжка дівчиська. Тільки Роман підійшов ближче, як кралечка вхопила його за халат і, притягнувши до себе, впилася устами в його губи. Руки із випещеними довгими нігтями обвили шию хірурга і він не міг вивільнитися з того захвату.
– Як мене збуджують чоловіки у білих халатах,– пристрасно мовила кралечка, коли дозволила лікареві трохи передихнути.– Сподіваюся, що ми працюватимемо разом і поставимо цей заклад “на вуха”?
Вислів дівчиська Романові не сподобався, але він зобразив на своєму обличчі щось схоже на усмішку:
– Поки що– ні. Ірка відхилила твою кандидатуру.
– Як це відхилила? Їй що, замало грошей?
Тепер Роман відчував свою провину в тому, що дівчину не взяли на роботу. Може справді, не треба було брати собі половину тих грошей?
– Ти ж казав, що в тебе все під контролем!
– Я тобі поверну гроші...
Дівчина починала плакати і Роман хотів її заспокоїти, але тільки він нахилився до неї, як вона копнула його в пах. Чоловік зігнувся вдвоє і впав на асфальт. Тепер допомога була потрібна йому, але замість того, дівчина ще боляче копнула його в бік. Можливо, це побиття побачили з вікон лікарні, бо на вулицю вибігло кілька лікарів. Та дівчисько не стало спостерігати, як надають першу допомогу при забої паха, а рвонула своїм авто зі стоянки.
