- Ну де той Левчук?
Питання розчинилось у повітрі, бо усі і так знали, що Левчук пішов до сусіднього села за сіллю та тютюном. Вірніше, поїхав. Як це він у сідлі тримається з своєю ногою? Ступні нема, так він на стремено мотузок накрутив, як зашморг – їздить собі.
Але щось його нема й нема, вечеряти вже треба. Добре, зайшов до жінки, давно не бачились, ну година, ну дві, ну три пройшли, але, якщо в Макогона не зламався годинник, то вже шоста година вечора, а поїхав Левчук вранці, та ще й сказав, падлюка, «Я швиденько!»
Макогон плюнув на брудну долівку, заходив по хаті. Він не палив вже третій день, а сушене на печі лопушиння- це тобі не тютюн. Навіть папірець був, дбайливо пошматована на зручні клаптики більшовицька агітація, а тютюну дзуськи!
Чуб заскочив в хату, грюкнув дверима, мокрий, відхекується
- В селі ЧОП.
Івченко позіхнув, потягнувся, сів на лавці.
- А де Левчук?
- Фотографується.
- Сокирою зарубаю! – враз прокинувся Івченко.
- Та то на нього справу заводять, як фараончики за царя, то й фотографують, и так, и з боків.
На печі, під кожухом заворушився Гавриленко, зловив вошу в давно нечесаному волоссі, глипнув згори єдиним оком, як кажан. Тільки кажан все-таки гарніший од Гавриленка.
- То як? Наскочимо вночі, порубаємо червонопузих, звільнимо це нещастя?
- Не вийде, - Чуб нарешті одірвався від глека з кисляком, витер мокрі долоні о колись модні та чисті кльоші, - Левчук того. Комісар застрелив. А фотокартку роблять задля звітності.
Макогон зупинився, підтягнув штани, подивився на своє добірне військо - Чуб, у шкірянці на голі плечі та дірявих кльошах, Івченко, у полатаному однострої синьожупанників, ще й шапку з чорним шликом у руках мне, Гавриленко з печі злазить неквапом, штани з донського козака зняв, черкеску – ще тоді, з Вовчої Сотні, забрав.
- Пішли?
- Сядь. Трішки почекаємо. Вони собі святкують. Раденькі, що небезпечного бандита знешкодили, понапиваються як свині, а увечері ми до них завітаємо.
- Зробимо їм хвейєрверка,- Гавриленко показав свої гнилі зуби в посмішці.
- Бідні люди, завжди там щось палає. То Левчук свою хату підпалив, а тоді майже місяць дощу не було, зараз – ЧОП. Як у нас з амуніцією? – Макогон посміхнувся, в перший раз за декілька днів.
Чуб неквапом витягнув обріза з-під шкірянки, Гавриленко дістав з кишені штанів лимонку, подихав на неї та протер рукавом. Івченко хвацько крутнув на пальці чорного, блискучого, дбайливо змащеного салом, нагана. Макогон витягнув з обдертої, колись лакованої кобури маузера. Хоч би одненький раз затягтися!
- Нащо Левчук спалив власну хату? – Чуб сидів на лаві та розглядав брудну стелю.
- Чи я тобі циганка? – Гавриленко одірвався від горщика с борщем, додав ще декілька слів, але за плямканням та сьорбанням Чуб цих слів не розчув.
Сонце сіло. По коням! Та повільно ті коні йдуть, вони ж не під сідло, вони мирні, воза тягти тільки й вміють. Ні тачанки, ні кулемета, нема як вшкварити. Десять куль в маузері. Чуб у сідлі зігнувся чи спить, чи згадує своє життя - добре тоді в Кронштадті було, офіцерики так вищали! Івченко щось шепоче, молиться? Ні, перераховує, скільки хрестів на шлику вишито. Тридцять шість. Замало червоних вбив, ой замало. Навіть Гавриленко невеселе собі під ніс мугикає – про чорну ріллю ізорану та кістками засіяну.
Ось все й село, вартовий собі на тин спиною сперся, примостився та й спить. А ото не треба перед вартуванням напиватися. А захалявник в Чуба гострий, добре горлянки ріже. А де там їхній штаб? А не в тої Матвіїїхи, що чоловік її втопився? Там всі штаб робили – і німець, оберст фон Ернст, що кожен ранок холодною водою обливався,, і білогвардійці - якийсь капітан увечері полюбляв пити морквяний чай під вишнями та виймати з того чаю великих, лискучих, поважних хрущів. А зараз у тій хаті комісар з фендриком своїм та ще один чопівець.
Гарно лимонка розірвалася, аж стелю Матвіісі обляпало. Комісаром. Івченко застрелив одного розумаку в кальсонах та з гвинтівкою, що вискочив на вибух з сусідської хати. Макогон розташувався на стратегічно важливій позиції біля груші у садку – зручно в спину стріляти. Чуб побіг у штаб червоних – там має бути щось потрібне: гроші, або накази. Як Макогон ті накази читає, то хтось завжди приходить.
- Відступаємо! – мало набоїв, учотирьох довго не протримаємось, та й Чуб щось знайшов, ще й фендрика дорізав.
Учотирьох поїхали, утрьох відступали - Івченко на комісарському коні та Чуб з Макогоном, Чуб ззаду отамана сидить. Сонце сходить. Наче ніхто не женеться, але повертатись у стару схованку – нема дурних. Гавриленку куля влучила межи очі, навіть матюкнутися не встиг. Шкода, і воював добре, і гроші ділив чесно.
- І шо далі? – якось Макогон назад похилився, мало з коня не падає.
Івченко спішився, мовчки зняв шпаку.
- Лопата в тебе є?
Лопати в Чуба не було. Затягнули Макогона подалі, Івченко йому руки на грудях склав.
- Вони пропонують амністію усім, хто складе зброю. Може, комісаром станеш чи в партію їхню вступиш.
Чуб плюнув. Він був переконаним анархістом, а більшовиків визнавав переважно з висолопленим язиком та мокрими штаньми. Або гарненько порубаними.
Та й так – маузер є, у штабі лежали на столі аж сто карбованців. Набоїв купити можна. Коні трохи відпочили, Івченко собі поруч їде, в нього на шапці тризуб, а тризуб, то отак «воля» написано.
Якось та воно буде.
