Прокинулася я від шуму машин за вікном. Була субота, шоста година ранку. Я встала, зачинила вікно й знову лягла. Проте заснути вже не змогла. На сходах пролунав крик – це сварилися сусідки. Вони не церемонилися і кричали дуже голосно. Здавалося, їм це навіть приносило якусь насолоду. Ну, наприклад, таку, як після гарно зробленої ранкової зарядки. Тоді тіло наповнюється бадьорістю, легкістю і, здається, немає ніяких тобі перешкод.- Йому тільки в лісі жити! – кричала Віра Пилипівна. – Ось завезу колись, хай живе серед вовків! У ліс його!
- Що там таке? – сонно запитав чоловік.
- Та знову Філя, напевно, – відповіла я.
Мені часто спадало на думку, що Тамара Едуардівна в минулому житті була собакою. Вона так люто ненавиділа всіх котів, що не могла спокійно навіть чути про них. А коли який ненароком потрапляв їй на очі, вона аж на лиці мінилася і відразу ж безжалісно штурляла нещасного ногами. Коти її теж не любили, але на протест проти такої негуманної поведінки наважився чомусь саме Філя. Філя - білий пухнастий кіт з квартири, що на першому поверсі, улюбленець усіх мешканців нашого під’їзду. Об’єктом помсти Філя обрав килимок біля дверей Тамари Едуардівни. Тож на ньому час від часу почали з’являтися своєрідні плями. Запеклі сварки на сходах тепер стали звичайним явищем.
Зрозумівши, що вже не засну, я пішла на кухню. Роботи там було багато. Нас знову “затопили” сусіди. На той час я була у школі. Було “вікно”, я сиділа в учительській і перевіряла учнівські роботи. Раптом мене щось ніби потягло додому. Я ще мить вагалася, а потім відклала зошити і, розуміючи, що це смішно, безглуздо, врешті решт, схопила курточку і помчала вниз по сходах. І коли вже підходила до свого будинку, то ледь стримувала себе, щоб не бігти. Я відчинила двері квартири, і в першу мить мені здалося, що шумить рясний і щедрий дощ. Потім я все зрозуміла - зі стелі, ніби насолоджуючись своєю повною свободою, весело хлюпотіла вода. Потім телефонні дзвінки, біганина, працівники ЖЕКу, сварки, обіцянки сусідів (вже вкотре) все відремонтувати… Коли уявила, що до всього тепер ще доведеться бачити у своїй квартирі сусіда Віктора, який постійно перебуває в полоні “зеленого змія”, сказала, що зробимо все самі, хай лише закуплять матеріали. І от тепер…
- Погода яка! – виглянувши у вікно, сказав чоловік і додав: - Оце б у ліс!
Я нічого не відповіла, але, мабуть, у моєму погляді було щось таке, що змусило його сказати, що він просто пожартував.
Ліс…Як там зараз чудово. Я на мить уявила високі дерева, подих свіжості і терпкий, гіркуватий запах прілого листя, а ще спокій і гармонію у всьому. Як часто ми ходили з батьками по гриби, коли були малими. Не пам’ятаю, правда, щоб ми їх багато приносили додому, але добре пам’ятаю всі ті походи в ліс, щоб нібито їх назбирати. Тепер я добре розумію, що, власне, ми ходили не так по гриби, як для того, щоб насититися природою і тією свободою, в яку поринали відразу ж, як виходили з двору і зачиняли за собою хвірточку.
Вирушали ми, зазвичай, пізніше домовленого. В останній момент раптом виявлялося, що треба нам, дітям, надіти шкарпетки, а ще - перевірити, чи вимкнене світло в погребі, а потім - чи налита в курей вода. Батько в цей час уже сидів на лавочці і терпляче чекав. Він курив, а біля нього нетерпляче крутився наш песик Барсик. Передчуваючи веселу подорож, він не міг всидіти спокійно на місці і постійно вибігав з двору, потім повертався, заглядав всім по черзі у вічі, і якби міг говорити то, мабуть би, запитав: “Та коли ми вже нарешті підемо?!” Батько ж все голосніше зітхав, і це було свідченням того, що його терпець уривається. Нарешті він вставав і голосно говорив:
-Так! Ідемо! А то, взагалі, залишимося вдома.
І ми вирушали. Відразу всі турботи відступали на задній план, і ми – мама, батько, сестричка і я – перетворювалися на безтурботних і щасливих мандрівників. Ми виходили з двору і махали бабусі руками. Вона стояла біля хвірточки і, примруживши від сонця очі, лагідно дивилася нам услід. А потім кричала навздогін:
- Ви ж там, дивіться, недовго. Та не ходіть далеко, не тягайте дітей по лісу!
Батьки обіцяли, що довго ходити не будемо, але, звичайно ж, і бабуся, і всі ми знали, що це буде не так. Проте, і оті її застороги, і наші обіцянки були завжди обов’язковими. Вони ніби оберіг супроводжували нас у мандрах.
Чомусь особливо запам’ятався один день. Того разу ми теж ходили по гриби. Спочатку увійшли в парк, який поступово переходив у густий ліс. Тут було тихо і спокійно. Незворушно стояли високі дерева, лише їхні верхівки ледь-ледь погойдувалися від невидимого вітерцю.
Барсик почав жваво бігати, то винюхуючи щось у траві, то шалено ганяючись за якоюсь, тільки йому одному видимою здобиччю. Ми теж бігали, пустували, сміялися. Щаслива пора – дитинство! Навіть і на думку не спадає, що все це колись буде здаватися далеким і прекрасним сном, що батьки не завжди будуть такими молодими й здоровими, і що час такий швидкоплинний, такий невблаганний. Лагідне осіннє сонечко пестило наші обличчя, бриніло золотими нитками Бабиного літа, щедро дарувало останнє в цьому році тепло. Дорогоцінним смарагдом відбивалися в ставку дерева і вони чомусь були яскравіші і чіткіші в дзеркальному водному плесі ніж насправді. Де-не-де зелень була помічена золотою фарбою осені і світилася яскраво і трішки визивно серед стриманого темного лісу. Тут було своє життя. І окремі шелести, і запахи, і тріск сухої гілки, і раптовий злет сполоханої людиною пташки – все це якимись невидимими міцними нитками було зв’язане докупи і становило одне ціле.
Батько знайшов першого гриба і подав нам. Ми відірвали листочок, який прилип до його шляпки, і спочатку сестричка, а потім я понюхали гриб. О, що то був за запах! А потім батько чомусь сказав, щоб ми відламали шматочок. Ми це зробили, і, о диво! На зламі гриб почав синіти, це відбувалося на наших очах. Ми відламали ще шматочок, і знову він посинів. Спочатку це була тоненька синя смужечка, яка все товщала і товщала аж поки, ніби хтось повністю не залив м’якуш гриба синьою фарбою. Не знаю, як вони називаються, а ми ті гриби називали синяками.
Повільно простуючи лісом, ми ішли то світлими сонячними стежинами, то темними і вологими чагарниками. У таких місцях Барсик ставав тихеньким і тримався біля наших ніг. Мабуть, він боявся вовків. А вовки в лісі таки водилися. Одного разу ми, діти, почули якийсь лемент біля сільської Ради. А потім хтось сказав, що вбили вовка, і ми побігли подивитися. Коли підбігли, побачили машину, до неї мотузкою був прив’язаний вовк. Він був мертвий. З розкритої пащі виднілися гострі зуби, і напіввідкрите око вражало своєю скляною застиглістю. Чоловіки збуджено й голосно розмовляли, плескали по плечу того, хто вбив вовка, а я стояла і не могла отямитися від побаченого. Було щось дуже неправильне в тому, що такий незалежний і гордий хижак лежав отут в такому стані, переможений і ніби геть повністю позбавлений своєї значимості. На очі навернулися сльози, мені було соромно, що хтось це побачить, і я, протиснувшись крізь натовп, побігла додому. Перелякавшись, батьки почали розпитувати, що трапилося, але я від цього ще дужче розплакалась, та пояснити чому і сама не могла. Просто мені було страшенно шкода вовка, проте тут у лісі я б не хотіла його зустріти.
Ішли ми довго і трішки стомилися. Раптом дерева ніби зненацька розступилися, і ми несподівано для себе опинилися на великій галявині. Посеред галявини пасся кінь. Він був дуже красивий, гнідий, з високими стрункими ногами, ніби намальований на зеленому полотні. Ми підійшли ближче. Так кортіло погладити його сильну лискучу шию, але було лячно. Кінь підняв голову і подивився на нас розумним поглядом вологих з пухнастими віями очей. Потім, ніби втративши до нас всякий інтерес, він продовжив пастися. Трава тут була ще зелена і соковита. Кінь спокійно і зосереджено захоплював її губами, і вона смачно хрумтіла на його міцних зубах. Праворуч на галявині стояв дерев’яний будинок. Він був ніби казковий. Вікна, наличники, ґанок і двері були різьблені. Велике подвір’я перед будинком огороджене латами. Тут стояв великий сарай, колодязь з красивим, теж різьбленим дахом, скирта сіна. По подвір’ю повільно бродили гуси. Біля сараю на собачій будці спав великий рудий кіт. В усьому відчувався лад і вправна рука хазяїна.
Двері будинку відчинилися, і на порозі з’явився високий, міцної статури чоловік. То був лісник. Привітно посміхаючись, він пішов нам назустріч. Його просте обличчя було красиве своєю відкритістю і щирістю. Він підійшов до батька, і вони міцно потисли один одному руки. Потім лісник привітався з нами. З хати вийшла і господиня. Це була красива молода жінка, стримана й спокійна. Біла хусточка, якою вона пов’язала голову, красиво відтіняла чорні дуги брів і привітні сіро-сині очі. Привітавшись, вона гостинно запросила нас у будинок. Було видно, що гостям тут раді. Ми зайшли і дуже здивувалися – знадвору, нібито не дуже велика будівля, всередині виявилася досить просторим помешканням. Нас завели у велику світлу кімнату. Ліворуч стояв красивий дерев’яний стіл, біля нього куточком - зручна дерев’яна лава. Попід стіною стояло кілька стільців з високими візерунчатими спинками. Все було таке приємне на дотик - справжнє і ніби одухотворене. А ще на стіні у правій частині кімнати ми побачили великий стелаж, увесь заповнений книгами. Батько, великий книголюб, відразу ж почав їх роздивлятися. Як пояснив господар, всі у їхній сім’ї любили читати і при нагоді завжди купували книжки. Підійшла мама і, гортаючи сторінки, сказала, що такій багатій бібліотеці міг би позаздрити кожен. Ми помітили, що господарям це дуже сподобалося.
Потім жінка вийшла і повернулася з розмальованим полив’яним глечиком. Вона поставила на стіл миску, перехилила глечика, і… в миску полився запашний, бурштинового кольору мед. Красивими руками жінка тримала глечика, прозорою золотавою стрічечкою лився мед, він влягався слоїстою важкою гіркою у мисці, а ми, ніби зачаровані, дивилися і не могли відірвати погляду від того дива. Згодом гірка почала повільно осідати, її обриси втратили чіткість, і поверхня меду вирівнялася. Нам дали хліб і ложки, поставили в чашках воду і показали, як потрібно тримати скибки, щоб краплі меду не падали на стіл і на одяг.
Коли ми скуштували меду, господар раптом запитав сестричку і мене, чи любимо ми загадки. І коли ми сказали, що так, він нам запропонував відгадати, що таке липівка. При цьому в його очах промайнула весела хитринка. Слово було таке просте, але ми ніяк не могли здогадатися, що ж воно таке, ота липівка. Тоді господар повів нас у сіни, а звідти відкрив двері у комірчину. Ми переступили поріг, і нас огорнули пахощі меду й трав. Тут було сухо і чисто. Під стелею висіло багато різних пучечків акуратно перев’язаних вірьовочками. Від них ішов приємний духмяний запах. А біля стіни стояли дерев’яні діжки. Їх було, ніби в казці, теж три – велика, менша і зовсім маленька. Діжки були міцно закриті круглими дерев’яними кришками. Ото і були липівки, бо зроблені вони були із стовбура липи. У тих діжках зберігався мед.
Все там побачене і відчуте залишилося в пам’яті як прекрасна казка. Коли ми ішли звідти, я весь час оглядалася, щоб запам’ятати і той казковий будинок, і його господарів, і коня на галявині. Було відчуття, що якась невелика частинка нас залишилася тут, у цьому місці, поряд з цими щирими людьми, серед цієї нехитрої, але такої красивої природи. Тут все було таке несуєтне, справжнє. І я чомусь була впевнена, що колись обов’язково сюди ще повернуся. Але, на жаль, того ніколи не сталося. Мабуть, двічі в одну і ту саму казку потрапити просто неможливо.
