Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46989
Рецензій: 91400

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Вічне кохання

© Silverwolf, 12-10-2010
Фанаткам «Сутінок» присвячую

Я вийшов як розбійник на биту дорогу, - чи то пак на велику, - хоча дорога не була ні битою, ні великою, а просто заасфальтованою. Йшов, відмірюючи кожним кроком відрізки відстані, - рівномірні, півметрові, - крокував поволі, невдоволено мружачись від скісних променів призахідного сонця, що визирали з-над дахів будинків на протилежній стороні вулиці. Небо ще голубіло. Голуби, сірі й білі, неохоче посувалися, даючи мені шлях, усім своїм виглядом демонструючи, що ця дорога насправді – їхня. Я не поспішав, я ішов і думав. А про що може думати хлопець, який іде на побачення? Звичайно, про свою дівчину.
  Дівчина, хоч і не моя, якраз рухалася назустріч, довго- і русявоволоса, у білих чобітках і плащі, притискаючи до розчервонілого вушка мобільний правою, а лівою турботливо, як дитину, тулячи до грудей величезний букет яскраво червоних троянд. Зі спеленаного букета визирали величезні червоні голови квіток, однакові, мов голівки немовлят-близнюків. Криваві хлопчики. Біле і червоне, поруч, укупі, сплівшись, воєдино злившись, розізлившись, і як наслідок, наступна асоціація: війна.
  Мені закортіло, щоб з мого боку раптом подув вітрисько, вихор, смерч, і добряче струсонув отим згортком у її руці. З нього б посипалися великі оксамитно-багряні пелюстки, закапали б на темний асфальт краплями крові.
  Я мав би думати про свою дівчину, але натомість згадував родичів. Останнього разу мої родичі зібралися з нагоди, чи пак через втрату одного із них. На поминках, у кав’ярні, двадцять п’ять замовлених місць. Мене там не було.
  Довгі тіні на землі, майже сутінки. Майже присмерк. Тепер би уже не розгледів пелюсток на асфальті. З спиною тупотять, хлопці, наздоганяють, ідуть в обгін, моргають, блимають, наче бічними фарами, бічними, скісними поглядами і кривими посмішками. Не на мене, ні, цього б ще бракувало, - на дівчину, що йде назустріч. Це уже інша дівчина, нова, свіжа, як завезений хліб в крамниці до обіду, і пухка так само, чорнява, коротко стрижена, хоч не моя, не моя. Моя ще десь репетирує перед люстром обличчя, одяг, весь прикид, з яким зустріне мене, - якщо можна репетирувати слова і жести, чому не можна те ж робити з зовнішністю, га? Моя – ще далеко від мене, мені до неї далеко і довго, у сенсі далеко йти і довго чекати потім.
  Тіні злилися з сутінками, світло блищить, сяє вогнями в обручці присмерку, як діамант. У перснях, нанизаних на кам’яну, цегляну, довгу, зморшкувату руку міста, бліду і суху, стару і потріскану. Руку старої панії, яку б я поцілував, торкнувшись губами каменя на персні, байдуже, що це просте скло, що моє місто носить фальшиві прикраси. Його старечі руки пахнуть вихлопними газами, його коштовності фальшиві, знецінені, вони не ріжуть скло, вони застрягнуть у ньому, скреготнувши.
  Скреготнувши гальмами, вирулює на дорогу автівка. Викручується. Моя хода викрочується, стає чіткою і впевненою, як марш солдата на параді. Я відбиваю крок, стопа легко перекочується з каблука на носок. Каблуки жінок вистукують свою морзянку на тротуарі, свій таємний шифр, уривчасті тривожні послання линуть у холодному осінньому повітрі, вечір завжди на зв’язку, як радист, звуки ковзаються по трамвайних дротах, золотистих при електричному світлі, як чарівні волосини Цахеса. Лунко. Мов у лунку крикетна куля, котиться моя думка про горизонталі. Про мого дядька, що першим прийшов на поминки, щоб, доки усі всядуться на стіл, самому вихилити кілька склянок горілки. Він роками балансує на межі між пияцтвом стриманим і нестримним, межі, тонкій, як ці золотисті дроти над головою. Він вип’є дві склянки, а потім наздоганятиме разом з усіма.
  І тут я починаю думати про ту, про котру годилося б від початку. Я нервовий і нетерплячий перед зустріччю, побаченням, як Ромео. Ромео, збірний образ юних закоханих, платонівська ідея залюбленого хлопця. Що в імені тобі моєму?..
  Мене звати …, вголос повторювали ми разом на уроці німецької. Хором, ніби й ім’я у нас було одне на всіх. Ich hei?e. Не кажіть «іхь», застерігала нас Раїса Вікторівна, вчителька, остерігала, як від непоправного, вимовляйте м’яко: «ішь». Завтра я їду в подорож за кордон, де вправлятимуся у знанні іноземних мов. Я говоритиму м’яко. (До речі, Раїсо Вікторівно, - дякую).
  М’які сутінки над містом, над сірою (тепер) Катедрою, навпроти якої – я. За моєю спиною завмер будинок з барельєфом лева на другому поверсі. Люди юрмляться навколо, поспішають, кожен по своє. Відблиски електричного світла у їхніх очах. Сяйво з вітрини навколо моєї темної постаті. Моя дівчина стоїть навпроти, по той бік, - ні не ріки, лише дороги. Ми спостерігаємо одне за одним, навзаєм, хоча чого там, - ми просто дивимося, і все. Як два дзеркала, поставлені навпроти.
  Вона бачить мене і кам’яний барельєф лева над моєю головою. Це барельєф-невидимка, його ніхто ніколи не помічає, всі його минають, тому лев’яча морда сумна. Проте, якщо перейти дорогу, і подивитися ще раз, помітиш, що лев посміхається. Я посміхаюся. Моя густа кучерява грива, кошлата грива а-ля Роберт Паттінсон надимається на вітрі. Блідий, худорлявий, з кошлатим волоссям, - таким бачить мене вона.
  Я не знаю спершу, яке ім’я дати їй. Тій, що стоїть навпроти. На мить у її постаті зливаються воєдино усі дівчата, на яких я колись затримував погляд. Їхні фігури накладаються, одна на одну, ніби величезна географічна карта, яку треба скласти в цупкий паперовий квадрат. Вродлива дівчина з моєї уяви, - неодмінно з кортежем прихильників і прихильниць, але щоб вона у центрі. Поміж друзів і подруг, що оточують її колом, захоплених нею зненацька, полонених. Інакше мені не уявлялася кохана, саме такою я мав побачити її вперше, у серці юрми. Щоб моє серце одразу впізнало її. Але чому б вона мала глянути туди, на периферію, де вбитим у землю нерухомим кілком стирчав би я?
  Але через кілька секунд сердечного трепету, голосних кроків на асфальті, - марево тане, і я бачу лише її. Вчора щезає з пам’яті, як і завтра. Завтра я виїду з міста, але сьогодні на мене чекає романтична вечеря.
  Вона бачить щастя, на яке заслуговує. За кілька метрів від себе. Бо ми віримо, що маємо на щастя право, детерміноване, прописане у зорях, вирізане на склі вітрин діамантом, непорушне, як право первородства Ісаака. Людина створена для щастя, сказав хтось, певно, жартом. А у глибині душі кожен знає: я створений для щастя. Хтось страждає від самотності, розлучається, хтось нещасний і покинутий. Але зі мною так не буде. На мене чекає персональне щастя, як подарунок від Санта Клауса. Люди не вірять у Санта Клауса, а у те, що їхня власна історія закінчиться хеппі-ендом, вірують твердо, та хіба це розумніше?
  Лев посміхається.
  Її щастя поруч, по ліву руч, поряд іде, ручне і приручене. Романтичний Едвард, доставлений, як гаряча піца, літеплий, на цю площу, на спеціальне замовлення фривольної фанатки фентезійних «Сутінок», що чекала на сиквел. Сиквел почався, займаємо місця, зберігаємо білети до кінця сеансу. На кіноекрані хвилюються трави, по яких ми побіжимо босоніж. Ніжність хлюпає через вінця очей, стікає щоками, губами. На губах – цукрова патока, липка патока рожевого дівчачого щастя, розписаного режисерами і сценаристами. Ми злипаємося зацукрованими губами, липнемо одне до одного, як мухи на стрічці. Едвард і Белла старанно вимовляють свої репліки, зйомки почалися, кількість дублів обмежена.
  Юний вампір печальний, його подруга повна бажання. Навпаки, я нуртую бажанням, ним повний, як її губи, до яких тулю свої. Помилка сценариста. Сцена у під’їзді мого будинку. На порозі квартири, на порозі неминучих змін.
   Тримай краба. Я тримаю у руці краба, замурованого у пластиковому брелку ключа, як муха в янтарі. Як Тутанхамон у піраміді. Поворот ключа.
  Трагедія життя полягає у тому, що щастя - воно не для кожного. І з кожним, з тобою теж, можуть трапитися погані речі. А мудрість життя у тому, що, зустрівши вампіра, треба забути про улюблений фільм, про свого кумира Роберта Паттінсона, - і тікати щодуху. Бо духу в тобі може і не стати.
  Роблю останній ковток. Кров не солодка, навіть кров солодких романтичних дівчаток. Кожна вірить, що стане моєю подругою у вічності, - але навіщо мені стільки подруг? Я не Соломон. Я просто хотів повечеряти.
  Я йду по місту, сповнений любові. Я повний нею по вінця, я випив її до дна, до останньої краплини. Високий, стильний вампір-метросексуал. Любов вічна, як небо над головою, вона поїть нас собою, життєдайним теплом, енергія сонця, вітру, двигун, що усе приводить у рух, - це любов. Я любив, любитиму, люблю. У мене тисячі імен, я вміщую усе. Любов – це я, дивіться на мене!
  На мене нема кому дивитися. Безлюдна вулиця. Попереду по дорозі їде джип, повертає, його фари спалахують на мить червоним, в унісон з моїми очима.
  Родина уже відсвяткувала поминки по мені. Я їх не навідуватиму. Ненавидіти не умію, але бачити їх не хочу. Завтра я сяду у купейний вагон, за вікном якого крутитимуться дорожні пейзажі. День поволі перетвориться на сутінки, потім на ніч. На ніч я знайду харч. А вранці мої сусіди, спів подорожні, дивитимуться на полицю, порожню. Похмурого ранку, коли сонце неохоче зійде. «Зійшов уночі, чи що?» невпевнено спитає хтось.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Кононенко, 14-10-2010

Сповнений любові...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 13-10-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 13.456692934036 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …