Необачно було залишати дівчинку саму, без засобів для живописання, тому, йдучи вранці на роботу, мама повернула їй олівці та принесла звідкілясь великі шмати старих, здертих зі стіни, шпалер.
– Покищо малюй на цьому, нещастя ти моє! Увечері принесу паперу.
Дівчинка розклала шорсткі від старого клею шпалери й заходилась малювати прямо на підло-зі. Вона задумала зробити великий малюнок на всю довжину найдовшої смуги. „Нехай це буде взуття, – фантазувала дівчинка. – Мамині туфлі, чобітки, шльопанці, мої черевички й сандалики. І в кожному сидітиме якесь звіря. З високого маминого чобітка визиратиме хитра кицька, в сандали-ку сидітиме мишка, в красивій маминій туфлі, підмостивши під голову хвостика, лежатиме лисич-ка. І хай усе взуття буде зв’язане між собою шнурочком, і хай…”
В передпокої тенькнув дзвоник. Дівчинка облишила малювання, підвелася з підлоги та піді-йшла до дверей. („І нізащо не відчиняй незнайомим!” – повчала її мама…)
– Хто там?
– Ти Юлечка Коломієць? – пролунав з-за дверей жіночий голос.
– Так! А ви хто?
– Я принесла тобі фарби…
Двері відчинились і жінка в жалобі побачила перед собою маленьку русявокосу дівчинку в строкатому, замащеному фарбами комбінезончику, яка широко розплющеними очима дивилась на незнайому тьотю. „Ні, це не Софійка, але… зовнішня схожість, вона ж не обов’язкова. Навіть при переселенні душ форми бувають які завгодно. Головне – втілити задум.”
– Де?
– Ось! – вона показала дівчинці невеличку валізку. – Тут. Ти сама вдома?
– Сама.
– От і чудово! – жінка зайшла й причинила за собою двері. – А де мама, тато?
– Мама на роботі, а тато… тата в мене нема… А покажіть фарби!
Жінка розстібнула валізку та дістала звідти чорний шкіряний футляр.
– Дивись! – Клацнула застібка футляра й дівчинка побачила перед собою рівненький рядочок яскравих різнобарвних тюбиків. – Це справжні фарби. Німецькі! Хочеш ними малювати?
Певно в дівчинки перехопило подих, бо вона тільки швидко-швидко закивала голівкою.
– Ходімо зі мною й ці фарби будуть твоїми. Фарби, пензлі, мольберти. Матимеш свою майс-терню, як справжній живописець!
– А можна, – прошепотіла дівчинка, – я малюватиму вдома?
– Ні, – усміхнулась жінка в чорному. – Ти мусиш піти зі мною, малюватимеш, а я про тебе піклуватимусь.
Фея! – здогадалась дівчинка. – Фея з сьогоднішнього нічного сну! І нічого, що вона не золо-токоса й блакитноока, нічого, що в окулярах. Зовнішня схожість не обов’язкова. Це втямки навіть п’ятирічній дівчинці!
– Добре…
– Тоді збирайся. Хутенько. Мусимо встигнути на поїзд. Я, Юлечко, живу далеко!
Ще б пак! Хіба може фея жити десь поряд?
– А що мені взяти?
– Показуй свої речі. Господи! – вжахнулась жінка, увійшовши до дитячої кімнати. – І на цьо-му ти малюєш?
– Так, – знітилась дівчинка, намагаючись відсунути ногою шпалери. – Увечері мама принесе папір...
Жінка побачила гепарда.
– Гарно! Збирайся. Віднині ти матимеш усе!
Вони вийшли з квартири й жінка в чорному зачинила двері. Крім своєї валізки вона тримала в руці невеличкий дитячий ранець. На площадці, сходах і біля будинку вони нікого не зустріли.
– А як вас звати? – спитала дівчинка, коли вони йшли до залізничного вокзалу. „Нічого, що фея. Мусить же й фея мати якесь ім’я.”
– Називай мене Адріана Андріївна.
– Анрі… Адрі…
– Добре. Просто тьотя Ада…
Чоловічий гонор і касета з Віктором Цоєм.
– Ні! – гримнув на себе Ромка. – Так далі не піде! Треба з’ясувати все до кінця! Нехай вона сама скаже, підтвердить, що зраджувала мені та бігала потай до свого куцого. Хочу почути це на власні вуха!
Після трапунку в барі Ромка Іванки не бачив. І поривався він, і вабило до знайомої дев’ятиповерхівки, та чоловічий гонор не дозволяв. „Якщо вона відчуває провину, то хай прийде, вибачиться й усе пояснить, а за мною гріхів нема!” Від біластої ляльки, яку привів йому тоді Букет, Ромка втік, інакше ніяк не міг її спекатись, і більше не зустрічав. Взагалі, після того випадку зра-джувати Іванці перехотілось. „Нехай відтягується собі зі своїм „бройлером”, – думав насурмлено Ромка. – А я буду сам! Що ж, такий, либонь, мій хрест!”
Він знов толочився колишніми манівцями понад річкою, згадував, як побачив вітрогонів, зга-дував Іванку. Як уперше зустрівся з нею поглядом в електричці, як заговорив, як бігав на побачення, обламуючи в чужому садку бузок. Як хороше було їм удвох… Все в минулому.
Але після сходження на трубу рішення було прийнято: йти й усе з’ясувати!
Клацнув замок і двері відчинились.
– Привіт.
– Здрастуй.
– Ось, касета твоя. Натрапив випадково в шухляді.
– Віктор Цой? А я її шукала. Ну заходь, чого стоїш?
Пройшли в кімнату.
– Поставлю? – махнула касетою.
– Постав...
– А де ж твоя Карина?
– Нема в мене ніякої Карини!
– Нема? А тоді, в барі?
– То Букет її привів. Не віриш?
– А чого ж вона клеїлась до тебе, як жувачка?
– Ну... бо Букет привів її до мене. Але в нас нічого не було! Ми й не бачились більше! Прав-да! І взагалі, то я зо зла... через тебе...
– Як це, через мене?
– Ну ти ж ніби знову… з Олегом. От я й попросив Букета…
– З Олегом? Ні з яким я не з Олегом! Я ходила до нього всього раз, просила грошей на споря-дження!
– І що, він отак просто взяв і дав гроші?
– Так, просто взяв і дав! Він, якщо хочеш знати, одружується, в нього наречена. А мені допо-міг по давній дружбі!
– І нічого не взяв навзамін?
– Господи! Я ж сказала: нічого! Не віриш?
– А чого ж ти мене сторонилась?
– Як це чого? Заходжу в бар, а там ти з цією… А ти чому не приходив?
– Бачив, як ти йшла до Олега й… уявляєш, як мені було?
– А мені! Всіма покинута, забута! Так паскудно було на серці!
– Уявляю.
– Ти мені віриш?
– А ти?
– Вірю. Ну, розкажи, як пройшло сходження?
Вода з графина, мамине „треба” й доччина байдужість.
Лариса знайшла його в кабінеті. Валентин мало з крісла не впав, побачивши, хто до нього за-ходить.
– Лисич... Ларисо! Нащо ти сюди… Я ж тебе просив! – зашепотів голосно, озираючись по кі-мнаті так, ніби вони були не самі, й замовк, завбачивши її змарніле, наче випалене, обличчя, темні півкола під очима та (неймовірно!) майже повну відсутність косметики. – Що трапилось?
– Ой, Валику, поможи! Зникла моя донечка, моя Юлечка! Зранку ще. Я заскочила обідом до-дому – принесла папір, а її нема. Ніде нема, ні вдома, ні на вулиці…
– Ну пішла десь, погуляє… прийде. Ти заспокойся!
– Не прийде – речі забрала! Костюмчика немає, курточки, й платтячок, і чобітків, і ранця! По-бігла в міліцію, вони теж заспокоюють – прийде! Поможи, підніми ти їх на ноги! Нехай шукають!
– Ну я… власне… А що я можу? В міліцію заявила? То вони ж там у курсі, що робити. І вза-галі, якщо я почну роздзвонювати, то виявляться наші стосунки, а я б не хотів…
– Та на дідька мені твої стосунки! В мене донечка зникла, петраєш? П’ятирічна дитина! А ти лиш про себе думаєш! Про свій комфорт. Та відірви ж нарешті гузно від крісла!
– Ну заспокойся, – злякано зиркав на двері Валентин. – Ще нам істерики тут не вистачало. Он у мене теж дружина зникла й нічого. Власне… я не те хотів сказати. На ось, краще, випий води. Зараз я подзвоню до замначальника райвідділу. Найдемо! Ти тільки, благаю, не кричи. Знаєш, які тут стіни!
Коли Валентин повернувся додому, в доччиній кімнаті чулося неясне гуготіння. На кухні бу-ло голо. Він довго блудив квартирою, гупав дверима, торохтів каструлями, привертаючи Іванчину увагу до своєї зголоднілої персони, але та не реагувала. Два голоси, Іванчин і вже майже сформо-ваний, чоловічий, гуділи безупинно. Валентин підійшов до дверей кімнати, потоптався, але відчинити не зважився. Потім зітхнув і пішов готувати яєчню…
І куди його завіяло, те бісове чадо. Через це можуть споганитись його з Ларисою стосунки. А йому таки з нею хороше. Як ні з ким – він уже міг порівнювати. Звідтоді, як відкрив, несподівано навіть для себе, той дар... Зовні ніби наївна, а десь в глибочині багатозначна посмішка, галантне, напівшепотом, слово, м’який блиск очей. З того часу й поринув у ту віддушину сторчголов. А від-душини потребував давно.
Юнацькі роки минули під могутнім давилом залізного, скорше навіть свинцевого, маминого „треба” (або „не треба”): вдома бути о дев’ятій, вранці вставати о сьомій, з тим не дружи, а з тим не балакай, з тим не ходи, а з дівчатами – рано... Навіть оженила, з ким хотіла сама. Він, правда, опирався не надто (а спробував би!) Ірина – красуня, що там говорити. Та й мамине „треба” терпіти було вже несила.
Але доля зіграла з ним жарт, якого й уві сні не очікував: Ірина виявилась другою мамою. І для нього все лишилось, як було. І те ж „треба”, і „не можна”, і те ж давило... Добре, що Господь згля-нувся, – нагородив „віддушиною”. На стороні отримував те, чого ніколи не мав удома: розуміння, розраду, реалізацію свого чоловічого „его”. Потайки, криючись від дружини, як колись, зрідка, від мами. І боявся...
Він уже дрімав перед телевізором, коли Іванчин гість залишив нарешті квартиру. Валентин чув, як у темряві коридору пролунало прощальне „цьом.”
– Ти щось їв? – спитала вона байдужо, коли двері за гостем зачинились.
– Їв.
Дочка знову рушила в свою кімнату, та він спинив:
– Ти тьотю Ларису знаєш?
Іванка напружилась. „Якщо зараз він скаже, що скоро в мене з’явиться нова мама – вдарю!”
– Знаю!
– У неї зникла донька. Пішла з дому, забравши всі свої речі.
– Маленький вундеркінд?
– Так, художниця.
