Я не дуже люблю читати.
Особливо виразно, вголос, коли уроки готуєш. Чи як мама загадає читати казку Надійці.
Надька – то моя сестра. Їй майже чотири і вона вже знає всі-всі літери. Тому і читати їй казки – то жах! Вона ж не тільки лізе під руку, аби малюнки у книзі бачити, їй же хочеться і самій літери складати.
От я починаю:
- Жили собі дід та…
І Надійка встряє:
- Бе-а – ба! Ба-бе – баб! Баб-а – баба! Жили дід та баба, да, Алін?!
От хіба таке довго витримаєш?! Добре, що самій Надьці те читання швидко набридає і вона повертається до іграшок.
Мама каже, що найбільше у нашій сім’ї читати полюбляє Івась. То такий дорослий жарт, бо Іваську – ледь рік минув, він ще більше лепотить, ніж розмовляє. Яке тут читання?! А от книжки він розглядати любить, водить пальчиком і по малюнкам, і по рядочкам літер. Малі, взагалі, кумедні. Добре ще, що він більше не хоче оті книги з’їсти, зрозумів, що вони хоч гарні, але несмачні. А то було раз…
Хоч почалася ота пригода не із Івася, а з нашої кішки. Тоді Надька вирішила стати дресирувальницею, телек мабуть, надивилася. Ось і заповзялася, аби навчити кицю читати, тоді, мовляв, і до цирку візьмуть виступати. Кішка ж, хоч мама і кличе її Розумницею, вчитися читати не схотіла. «Вчительці» усі руки подряпала і сховалася на шафі.
Ну, я й запропонувала «дресувальниці», поки їй руки йодом мастила, щоб вона краще брата читати навчила. Бо в його віці ніхто читати не вміє. Тож вони зможуть знаменитими стати. Я ж не думала, що вона це серйозно сприйме. А як і не зрозуміє жарту, то нехай: Івась у нас не дряпається. Почне пхикати, коли над книжкою сидіти набридне – Надька й залишить його у спокої. Чи самій набридне вчителювати…
От треба було хоч глянути, як вона братика «дресируватиме». Але ж математику я ще не встигла зробити. А мама завжди каже: не буде вивчених уроків – не буде телевізора ввечері.
І малі не дуже галасували. От тільки чогось вибрали для читання мамин журнал. Вона ще потім усе допитувалася: чи не зумисне розкрили на сторінці, де про виховання дітей йшлося? А що, якби там розкрили, де про моди написано, то краще було б?
Ну, Іванко як яскравий малюнок побачив, де діти граються – відразу потяг сторінку на себе. Він же звик, що сторінки у його книгах товсті, а тут – тоненькі і блискучі. Поки Надька стямилася, поки мене гукнула – а в братика півсторінки журнальної вже у роті. Давиться тою гидотною, ще й ревти намагається, бо ж несмачне ні крихти.
І Надька кривиться, бо знає, що влетить. Пропонує оту сторінку пожовану розгладити та назад до журналу приклеїти: може, мама не помітить? Я й відповідати на дурницю не стала: ото б після того журнал виглядав!
А тут і мама до кімнати нагодилася, питає, що у нас тут трапилося?
Ой бу-уло… Не тільки мені, Надьці теж перепало за таке доглядання за братом.
Уже під вечір, як сердитися мама перестала, то розповіла, як вона сама у дитинстві читати любила і ніколи-ніколи книги не псувала.
Я люблю, коли мама згадує, як малою була. І Надійка теж. Тоді вона тихенько сидить, аби не заважати спогадам. А от я не втрималася, спитала: невже маму її батьки зовсім не сварили через те читання?
Мама тоді відповіла, що лише одного разу: книга була цікавою, тож вона не хотіла уночі спати і читала уночі, з ліхтариком пі ковдрою.
Я тоді ще подумала, що отак читати, певно, зовсім незручно. Але ж, мабуть, цікавіше, ніж просто сидячи за столом.
А вже коли спати лягли усі, то зробила вигляд, що відразу заснула, а сама стала чекати, поки всі як слід заснуть. Цікаво ж спробувати!
І не одній мені цікаво. Надька сама до мене причеберяла, я її не кликала. І принесла ліхтарик і книгу про гномів, їй тітка недавно подарувала. Бо в Надьки не виходить поки тихо читати, а мама хоч і в сусідній кімнаті, а може почути, якщо галасувати.
Ну, я її проганяти не стала, бо ще розреветься. Влаштувалися під ковдрою разом, увімкнули ліхтарик – цікаво! Ніби ми й самі у тій казковій печері, про яку в книзі розповідають. От тільки незручно вдвох отак читати, тісно. Добре, що Надійка тихо лежала і не заважала зовсім. У неї вже й очі почали злипатися, а вона все шепоче, щоб я ще трішечки почитала, бо у книзі якраз найцікавіше.
Аж тут і мама нагодилася. І як почула? Я ж зовсім пошепки читала…
І так завжди: і не читаєш - сварять, і читаєш – теж сварять… Це ж не зовсім чесно, бо мама сама так колись так вчинила. Тож повинна пам’ятати, як неприємно, коли за це нахваляються покарати!
Але то нічого, зранку мама вже не сердилася.
А як я забирала Надійку із садка, вона мені розказала секрет. Виявляється, сестричка бачила, куди мама заховала книгу і ліхтарик. Тож якщо ми не зовсім стомимося до ночі, зможемо сьогодні ще почитати. Бо он і вчителька сьогодні у школі сказала, що читати – то дуже корисно.
