Цікаво, чи здогадується Майка, Ганнина коза, якими словами та її лає? Проте, якщо і ні, то й добре, бо слова Ганна такі добирає, що краще їх ані знати, ані чути. А лає, бо кричить Майка так голосно і несамовито, ніби хто її ріже. Вона не терпить самотності і таким чином вимагає, щоб Ганна була біля неї. Коза пасеться, а Ганна повинна бути поруч. Майка ніби і не помічає її, та варто хазяйці відійти, Майка відразу ж починає мекати. Та так голосно і противно, що Ганна не витримує і вибігає із двору:
- Та замовкни ти, б….! – люто гримає вона.
- Мек, - ніби давиться своїм криком коза і таки замовкає.
Вона деякий час пильно дивиться на хазяйку, ніби перетравлює, що та їй сказала, а потім нахиляється і починає спокійно хрумати траву. Ну, що ти тут скажеш? Ще не було такого, щоб у Ганниній господі було щось не по її, проти установленого і роками відпрацьованого порядку. У неї дуже крутий характер. За словом в кишеню не лізе, якщо хтось потрапиь під гарячу руку висповідає так, що на все життя затямить та ще й обходити буде десятою дорогою. А то якась коза, і тобі отаке…
У Ганни повсюди лад – на подвір’ї, на городі, в хаті. Всюди чисто, без зайвих речей, по-селянському затишно і охайно. Перша кімната – це кухня. На вікнах висять чисті занавіски, квітчаста клейонка на столі, образи в кутку. Друга кімната світла, велика, раніше в ній був величезний піл з широких дубових дощок, тепер полу немає, але залишилася велика простора піч, яка топиться з кухні. На ній Ганна гріє кістки перед тим, як лягти у ліжко. А якщо дуже вже холодно, наливає в грілку гарячої води і кладе собі під бока. На стінах фотографії, на них більше тих, які вже відійшли в інший світ. Хто сумним, хто веселим поглядом уважно і трішки напружено дивляться перед себе, руки у тих, що сидять, лежать на колінах. Відшуміло їхнє життя - не повернути назад. Колись було людно в хаті, тепер вона сама залишилася. Діти, онуки і правнуки живуть окремо.
Ганна дуже владна. Всі в її господі виховані, привчені до послуху: кури, коти, собака. Вона з ними не церемониться - боятимуться то і слухатися будуть. Ще зовсім недавно говорила сусідці:
- Все воно розуміє. А ти думаєш ні? Он, дивись, яка коза в Підопригори. Прив’язали на цілий день, і пасеться собі. А в Тяжкуна? Стало, очі витріщило тобі і “ме” та “ме”. А його все треба виховувать, а то носяться з тією козою, наче з писаною торбою. Водять то в холодок, то на травку зелену, то їй водички, то від дощу в сарай. Тьху! Ото вона і сіла на голову. Е ні, я б такого не терпіла. Куди це годиться? Щоб якась там коза брала верх! Я б їй швидко дисципліну запровадила. Її голос при цьому, ніби переключений регістром звук, стає низьким і аж клекотить та гримить всіма відтінками відвертої зневаги.
Всі, вважає Ганна, мусять знати своє місце. Котів у неї троє - щоб мишей у хазяйстві лякали. У хату вони не заходять, навіть гадки не мають, що це можливо. Коли Ганна на них гримне, вони ніби аж меншають, втягують голови і тихцем, тихцем щезають від неї подалі. Сплять у сараї, там чисто і сухо. А взимку, коли лютують морози, Ганна кидає їм стару куфайку. На ній вони і вмощуються.
Кури теж слухняні - щоб там на город коли зайшли, та в них і звички такої немає. Навіть на подвір’ї їм не дозволено бути. Їхнє місце за двором. Як тільки випустила їх Ганна і погодувала, так вони і прямують на вигін. “Там оно простору хватає, ото хай і пасуться собі, а не гидять тут на подвір’ї”, - вважає Ганна. Колись випав сніг, позамітало все довкола, а кури за звичкою взяли та й повиходили на вигін. Ходили, борохталися в снігу, високо піднімаючи лапи, то довелося виходити та заганяти в курник.
Ото так би все і велося, так ні. Як кажуть, “не мала баба клопоту, та купила порося”. А Ганні заманулося купити козу. Отут вся її система виховання, як говорять, і обламалася. І все тому, що захотілося мати хоч склянку молока, та свого – чи оладок захочеться підсмажити, чи так свіженького попити. Правда, нічого гріха таїти, носить їй дочка молоко, в неї є корова. Але своє, то своє. Ну, от захотілося козу мати, і край. А чого б і ні? Он яка зелень перед двором. Скільки трави в сквері. А вона ж щовесни і щоосені прибирає там, підгрібає опале листя, палить його – щоб порядок був. То чого ж? Не задурно ж вона прибиратиме. У неї все враховано і прораховано. Якщо зробив хто яку їй послугу, обов’язково треба віддячити. Але якщо і вона кому щось допоможе, то вважає, що їй теж винні. Аякже? Дурних нема. Онуків теж до цього привчає, “щоб розуміли”. Приїдуть допомогти з городиною, Ганна їм за це гроші дає. Вони і не відмовляються, беруть. Баба каже, значить так треба. Вони її ніколи бабусею і не називають – “баба” та й “баба”. А слово баби – закон.
А якщо чесно, слово “баба” до Ганни якось і не пасує. Через пару років їй вже і вісімдесят виповниться, але на стару та немічну вона зовсім не схожа. Хоч і важко пропрацювала у колгоспі, але слава Богу, ще і здоров’ячко є, та й на вигляд не така вже й стара. Стосовно колгоспу в Ганни теж своя філософія. Колись у сварці закинула їй Катря, що вона мовби більше з того колгоспу винесла, ніж уклала в нього. А що? І носила. То дерті додому мішок принесе, то молока чи вершків, а то й поросятко, це коли на свинофермі працювала. А хто не брав? То в людей із двору щось винести - ото крадіжка. А тут все нічийне, то чого ж...
Нещодавно заболів у Ганни зуб. Як вона засмутилася! Це ж мабуть скаже зубняк рвати. А як же рвати? І щока западе, і зморшка появиться. Будеш ніби та мавпа. Волосся в Ганни чорне, ледь-ледь посріблене сивиною. Ходить рівно, правда, стала трішки накульгувати на праву ногу – кулша болить. Вона так і говорить – “кулша”, рушник “утирателний”, ковдра “укривателна”, зате “гілька, “пилька”, а ще - “сексанти” (сектанти), “сильвестр” (інвестор), “компастація” (компенсація), “ратізація” (приватизація). І виправляти її марно, все одно не послухає. Як вона сказала, ото так і правильно.
Собаку Ганни звати Каштаном. От на кому спрацювала її виховна система на всі сто. А все тому, що з самого малечку його вчила-виховувала. Він навіть схожим на неї став. І повадки перейняв Ганнині. Є в неї звичка різко припиняти розмову і уважним поглядом спостерігати за машиною чи за людиною, що проходить неподалік. Її лице ніби застигає, а очі пильно стежать за об’єктом, який рухається. Точно такої звички набув і її вихованець Каштан. А коли вони поруч, то все це відбувається синхронно. Їхні голови повертаються в одному напрямку і обзивайся до них, не обзивайся, що Ганна, що Каштан аж ніяк не реагують. А взагалі, він надзвичайно розумний пес. Характер покладистий, лагідний. Погляд його коричневих, кольору стиглих каштанів очей аж у душу проникає. Тільки що словами не говорить, а розуміє все. Правда, у двір нікого не пропустить, аж поки Ганна не дозволить.
- А чого це твій Каштан якийсь не такий сьогодні? Заболів чи що? – запитала Ганну сусідка.
Той лежав неподалік і час від часу якимось ображено-настороженим поглядом зиркав на Ганну.
- Ото бач яке. Полаяла сьогодні. Насипала борщу – так ні, морду верне.
- У, я тобі… - замахнулася на собаку, а потім закричала: “Я ось тебе нагодую! Я тебе нагодую!”
Каштан підвівся і поволі відійшов на безпечну від Ганни відстань.
- Котам юшки насипала – теж не хочуть, бодай їх пранці поїли! Чи ти бачила таке? Я, значить, юшку їм, а воно бач, капость отака, не хоче! Я ось їх… - гримить Ганнин голос, аж сполохані кури в сусідньому дворі перестають клювати зерно, піднімають насторожено голови – прислухаються.
- Та ти їм би молочка плеснула. Коти вони ж молочко люблять. Я своєму і сметанки даю. Він поїсть, а тоді аж спинку вигинає, лащиться та муркотить.
Ганна якимось оторопілим поглядом дивиться на сусідку, і зовсім не зрозуміло, що за думки там у її голові. Та раптом вона вибухає гнівом:
- Що?! Що?! Котам? Молока? Щоб молоко пить, я роблю! А вони роблять?
***
Ось уже котрий день на Ганниному подвір’ї тиша. Не чутно, як гримить її голос, не лунають дошкульні, а часом і приперчені та такі вже убивчі, ніби вичавлені гнівом крізь стиснуті зуби, слова. Не метушиться Ганна і не гуркотить відрами. І в цьому відчуваєтся щось бентежно-неприродне. Навіть Майки не чутно, не ріже слух її противнюще і надокучливе мекання. А не мекає Майка, бо немає в цьому потреби. Он сидить Ганна вже котрий день поспіль на лавці, Майка її бачить – кричати і викликати не треба.
Такою Ганну ще ніколи не бачили. Безвольні руки, опущена голова, в усій її постаті якась невимовна туга і гризота. Вона час від часу піднімає голову і ніби вишукує поглядом когось чи щось вдалині, приставляє човником до очей руку, видивляється. Потім її рука безвільно падає, і вона знову сидить, схиливши голову і втупивши погляд в якусь точку перед себе. Ніби отой хтось чи щось зупинив усталений плин її життя і прив’язав міцними путами до цієї ось лавки біля паркану. Та, що зневажала всіх нероб і ледарів – “воно таке ледащо, що тьху, та й годі, ніде не нагнулося за свій вік” – тепер сиділа, мабуть, ось уже третій день і нічогісінько не робила.
- Ганно, а я оце дивлюся – ти сидиш. А дай, думаю, запитаю, - підійшла сусідка. – А то все ніколи та ніколи. Воно ото, як кажуть, і вмерти ніколи буде. Одне закінчив - друге починаєш. За той день як налазишся, як натопчешся, що ввечері упав би вже та спав, так як почнеш ті ноги вкладати, а воно все болить та пече. Соваєшся, соваєшся… Ой, Господи…
Ганна підняла голову і якимись розгубленими й безпомічними очима подивилася на сусідку. Потім раптом її лице враз зім’ялося, почервоніло, стало маленьким як кулачок, і вона заплакала. Той плач був такий жалібний, такий тонесенький, він зовсім не пасував до Ганниної вдачі і характеру. Скоріше це був і не плач, а якесь скигління, таке невимовно щемне і болісне, що треба було мати каменюку, замість серця, щоб не відгукнулося в душі.
- Хай Бог милує! Ти чого? – перелякалася сусідка.
- Пропав, ой, пропав, - не переставала скимлити Ганна.
- Та хто пропав? Про що ти?
- Каштан мій пропав, немає, - тонесенько вичавила крізь плач Ганна, обома руками, якось незграбно розмазуючи сльози по щоках.
- Здох чи що?
- Не здох.
- Тю, так чого ти?
- Побіг і не верну-у-увся.
- Та вернеться, побігає, побігає і прибіжить.
- Уже троє суток немає, я все виглядаю, а його немає. І вночі по всіх вікнах визираю, спать не можу, і пилюлі вже не помога-а-ають, - ридала Ганна.
- Та не плач, Ганно. Воно, звичайно, погано без собаки, та, може, і появиться. Ось не плач, кажу.
- Чуєш, Насте, ану подзвони до моїх, мо’ там він, – на якусь мить у Ганниних очах промайнула надія. – Він же за Васьком побіг був. А той не автобусом приїжджав, а велосипедом. То було до автобуса проведе і вернеться, а це… Як подумаю, що, може, де машина збила… - знову з Ганниних очей покотилися сльози. – Віриш, руки ні на що не знімаються, ішла б кудись - сама не знаю, куди…
Настя пішла і через кілька хвилин повернулася.
- Не плач Ганно, таки за онуком твоїм побіг. Той каже, і гонив його, а він не вернувся. Так що, живий твій Каштан.
- Так а де ж він? – розвела руками Ганна.
- Кажуть увечері був біля під’їзду, а вранці вийшли - немає.
- Ой, Боже! – знову заплакала Ганна. – Це ж воно і додому само не найде. Де ж воно там бігає голодне? Чи вони ж його хоч погодували вчора? Насте, ану ще подзвони та запитай. А мо’ хай поїздять машиною та пошукають.
Знову пішла сусідка телефонувати. Повернулася через кілька хвилин, сказала з серцем:
- Невістка каже, нема чого так переживать наче це останній собака на землі. А ще сказала, що у них роботи повно, щоб їздить по селищу шукать. Так що, не будуть.
- Ото бач, яке противне. Ух, і противне ж! – плакала Ганна.
Цілий тиждень чекала Ганна, що ось появиться її Каштан і заживуть вони з ним по-старому. Вона виходила вечорами надвір і вслухалася в гавкіт собак. Часом їй здавалося, що десь пролунав саме його. Вона напружувала слух, затамовувала подих і чекала, чекала… Проходила хвилина, друга… Ганні здавлювало в грудях, вона вже не могла стримати сліз – почувалася такою нещасною і самотньою. На очі наверталися сльози, вона витирала їх і повільно ішла в хату. Каштан не з’являвся.
- Куди не дивлюся, а воно перед очима. То він уночі погавкає, а мені й спокійніше. І так, хто чужий підійде, він уже і сповіщає. А це… ти віриш, Насте, наче оце пів хати одвалилося, так мені гірко, - говорила Ганна сусідці.
***
Перед тим, як влягтися спати, Ганна ще вийшла надвір, повиглядала Каштана, а потім зітхнувши, зайшла у хату. Вимкнула світло, і лягла в ліжко. Довго ворочалася, поки заснула.
Прокинулася рано, ще полежала трішки – робити нічого не хотілося. Стало якось байдуже до всього, ніби жила в порожнечі, в якій не було ані радості, ані відради. Таки встала. Треба було випускати курей, подоїти Майку. У ту сторону, де була собача будка, не дивилася, але всім тілом її відчувала – там теж була порожнеча. Так же порожньо було у Ганни на серці.
Під двором зупинилася машина - приїхав син. Він щось затримався – не заходив у двір. Ганна пішла відчинити хвіртку, а коли відкрила її, відразу ж побачила Каштана. Побачивши Ганну, той відразу ж відвів убік погляд і, нахиливши голову, почав тупцюватися біля її ніг та махати хвостом.
- Безсовісний ти, безстрамний, - відразу ж Ганнин голос набув притаманного їй тембру і гучності, - так я оце тут ночі не сплю, та тебе виглядаю, а ти в гульки подався!
Глипнувши мельком на хазяйку, Каштан знову відвів погляд своїх знічених очей.
- Я пилюлі жменями п’ю, а ти десь гасаєш, щоб тобі добро було. Ну ти в мене ось побігаєш, тепер на прив’язі будеш. Я тебе побігаю! Я тобі покажу як гуляти! – розійшлася Ганна. Її голос знову гримів і набирав сили.
Вранішнє сонце ласкаве і лагідне. На подвір’я вибігають кури. Вони клюють зерно, п’ють воду і хутенько біжать на вигін. Ганна виводить козу і припинає її неподалік від двору.
- Пасись! - Грізно наказує вона Майці.
Та проводжає Ганну уважним поглядом і починає щипати соковиту зелень. Як тільки Ганна заходить у двір, Майка відразу ж починає голосно мекати. Ганна хутко вибігає з двору:
- Чого?! - Кричить вона Майці. – У, вирячила вже очі! Чого валуєш? А бодай тебе маленькою заціпило було!
Потім вона заходить у двір і насипає котам юшки. Лає, бо вони, бач, капосні, не хочуть її їсти. Підзиває Каштана, насипає йому кисляку. Той з апетитом ласує, а коли Ганна намагається його прив’язати, він тікає і всідається на вигоні перед двором. Проїжджає машина. Ганна, Каштан, і тепер уже й Майка проводжають її поглядом. Їхні голови повільно повертаються в одному напрямку, слідкують за рухомим об’єктом. Все, як завше, все, як і має бути. Життя налагодилося.
