Нарешті купила. Їхала в електричці й через сумку мацала прямокутну коробку, гладила її ніжно, еротично. «Хлопчик мій солоденький». В електричці на неї майже вовком грушеподібні фігури, короткі економічні стрижки, облуплений манікюр (ну, навіщо? навіщо?) на заскорузлих пальцях: «Драсті, Марія Іванівна!». Вона – фіфою: у коротенькій спідничці на непоганих ніжках, сміливе декольте і так далі. Самій – за сорок. Вчителька. Незаміжня. У селі. Кожне з чотирьох попередніх речень – вирок. Раптом сумка впала, розкрилася, із неї вивалилося… У вагоні враз тиша, камяна тиша, тиша стіною, що за нею інше життя, звільнення, переїзди, може, психолог. Хтось хіхікнув «Ти диви … А шо ж єй, старій, дєлать!» Скинулася. Сон. Наснилося. Сумку до себе притисла. А в ній, у тій сумці, гріх, страшний, смішний гріх…
Дома не знала, куди покласти. Щоб ніхто не найшов, щоб не летіти шулікою на колись маму, а тепер чужу жінку, яка поглядає на неї скоса, іронічно, на подругу, а найбільше, найгірше на них, отих молодих і зухвалих у своїй молодості, її школярів, не виривати із здивованих рук, не бачити здивованих постатей, іскринки здогадів в очах, маленькі смішки, малюсінькі. Засунула в тумбочку, найглибше, прикидала шматтям…
Цілий день колами біля тієї тумбочки. Спокуса…
Вночі будинок затих. Марія Іванівна в халатику в кріслі дивилася кіно, нескінченне, довге, немов сорок років у пустелі. Короткі, як постріли, погляди на тумбочку. Нарешті підвелася, нечутно підійшла, поклала пещену руку на ручку. Годинник вистукував третю. Раптом – біля дверей сміх і гамір. На хвилину здалося – з неї. І ще здалося – будинок скляний, і усі-усі її бачать отак у халатику із річчю у руках. Ні, то просто сусідська дочка повернулася з дискотеки. Цілувалася із кривоногим кавалером під дверима Марії Іванівни. А Марія Іванівна уявляла свого учня – високого, статного, як давньогрецький божок.
Для Марії Іванівни настали тяжкі дні. Вона почала боятися. Коли не бувала дома, уявляла, що прийшла мати, знайшла річ і зараз пильно обдивляється її заклопотаним поглядом совєцької людини. Коли дома гості, Марія Іванівна крутиться біля тумбочки, намагаючись своїм тазом закрити прозору шухляду, прозору коробку. Потім якось відійшло, звикла, стала сміливіша, і річ після використання не засовувала так глибоко, не прикидувала так старанно шмотками.
Одного разу… Усі найпаскудніше історії так починаються. До Марії Іванівни прийшла учениця. Марія Іванівна – в настрої, бігала, наспівувала, пішла на кухню заварити чай. «Принеси конспекти там, у шухляді…» Блискавицею шугонуло. Влетіла в кімнату, а там (сцена із кошмару) – учениця розмотує шмаття, розкриває коробку… Марія Іванівна ударила із несподіваною для себе силою. Навіщо вона взяла із кухні ножа? Кров забризкала білі із синіми венами записів листки. Фу-х, здалося…
