На мить я подумав, що втрачу навіть і той матч. Останні два пішаки знаходились на позиціях G6, відповідно H5. Я напав на туру суперника. Путь його пішака, який, менш за два квадрати, міг стати королевою, була заблокована позитурою власного короля. Звичайно що Петросян і Фішер знали як закінчиться та гра. Вони відіграли її 27 серпня 1958 в Порторожі. До завершення, до нічиї якої хотілося обом, залишалися тринадцять зважливих кроків. Я підозрівав, що він не впишеться у відведений час. Передбачаючи майбутні позиції, я не потурав упущень Бернарда. Головна фігура, на перший погляд даючи правдиву перевагу противнику, була затьмарена заплутаним положенням інших шишок. Прибічник узвичаєних методів, творячи враження, що воліє стратегію оборони замість облудного та гнітючого штурму, корячись випадковим прийомам, на кінцівці партій, суперник одержував привілей достойний вбезпечити певну перемогу. Помилявся в ваговитих нагодах. Роковані упущення, спричинені ігноруванням головних цілей, виплід раритетної уваги яку уділяв урахуванням позицій вторинних фігур, приділяли грі кшталту здавалось би глевкого мислення.
І все ж, незважаючи на всі ті передбачення, обминаючи шалапутні інтерпретації, у чільні моменти, він знаходив рятункові рішення. Вигравав або, в гіршому випадку, вибирав пат або нічию.
Того вечора, я мав безумовну перевагу. Не дозволяв собі втрати. Так чи інакше, я повинен був сповільнити надмірні пропорції надані загальним результатом. Існувала, однак, деяка завада: недостань відведеного часу. Якщо я не вписувався в виділену чверть години, втрачав ганебним чином. При передостаннім ходом я добачив ефективне рішення.
Я відповів капітальним переміщенням. Я напав, але не вдалося спіймати його у шаху. Вислизнула з уваги головна подробиця, неуважливість яка привела його в позицію пата. Інакше кажучи: розпусне завершення, ганебніше за будь-яку нічию.
- Ти не можеш приховати жертву в такім напрочуд широкім просторі, жартував він. В таких обставинах, завжди знайдеться вихід з здавалось би заплутаного положення. У цьому випадку я вибрав самогубство.
Я відмовився від інших партій. Вечоріло. Темнішало, коли Бернард відходив, обіцяючи інших уроків. Сказав що починаю розуміти деякі тонкощі, що, в деякій мірі, привчаюсь до імітування його стратегій, що саме через це вважає що являюсь одним з його фаворитних супротивників.
- Існує одна перешкода, жартував, як зазвичай. Твоя самотність обмежує ширше сприйняття інших можливостей. Ми попрощалися і улаштували дату наступної конфронтації.
Увійшовши у дім, я заварив гіркого й чорного чаю. Я курив багато, може занадто багато. На деякий час втримався в бібліотеці й не міг вирішити, розділ якого роману прочитати б перед сном. Уступаючи індиферентизму та наявності, піддаючись до почину чогось нового й корисного, я відійшов у спальню. Споглянув на шахові журнали, і гадаю, що заснув з засвіченою лампадою. Снилися продовження здавалось би безкінечних партій. Я шукав логічних відповідей на атаки противника. Відчувався під владою сили розуму сусіда і єдиного приятеля. Вражений швидкими і неймовірними рухами, я намагався барикадувати власного царя. Існували моменти, коли, просто запросто, я відчував, що кращим рішенням була відсутність будь-яких рухів. Тільки що, відповідно до правил гри, я був змушений змінити положення шишок на дошці. І тоді снив те що змусило вірити, що, буцімто, позбавляюся навіть найелементарніших принципів мислення: з кожним новим рухом, я добачав зростаюче число чорних квадратів. В решті решт ота гра ставала нерозсудливим суперництвом між божевіллям та нонсенсом. Порушувався будь-який інший баланс, будь-яка симетрія, пропорція, у кінцевому підсумку. Білі фігури ставали прозорими. Я бачив крізь них і майже вже й не міг придержувати їх між вказівним і великим пальцем. Подібно восковій фігурі, королева розтанула на площі сіруватого квадрату. Я попрохав нічиї, але мені було відмовлено. Я повинен був капітулювати.
Я прокинувся. Був досить розчарованим і думаю що вимагав декілька хвилин щоби осягти, що усе те було всього на всього тільки сумбурним сном. Але те, що спізнав у грядущі моменти, було дивнішим, ніж будь-який інший сон. На моєму ліжку, окрай білої стіни, з русою косою, що покривала моє праве плече, спала якась чужа істота. Це було просто якесь дівчисько не більш тринадцяти років. Одягнена у зношену піжаму, обірвану на ліктях, дівчинка дихала глибоко. Пливка посмішка, що марила на її вустах, майже виставляла на показ її сон. Я не наважувався турбувати її. Я не вірив у поторочі. Переконався , що якщо мені вдасться заснути, збудуся отієї химери, виграю партію, хоча минуло занадто багато місяців з моменту останнього реваншу.
Отак помишляв я у ті моменти, не знаючи, що насправді, саме тоді зароджувалось те, що пізніше найменую “покутою”. Подолала мене моя власна доля. Те дитя було останнім пішаком що удержався на щиту мого існування. На скільки легко могло стати королевою, на стільки просто могло блокувати напрям інших фігур, більш важливіших, тих які займали стратегічні положення, приховані за іншими фішками. Коні, слони, тури або пішаки яких я дав на обмін, тепер, коли гра доближалась кінцівки, визволяючи непотрібні квадрати, облишaли позаду порожнечу нескінченої самоти.
Розпливчаста усмішка, невинна, нез’ясовної фамільярності примусила стелепнутися при думці що все те було за надто справдешнім. Я підвівся. Підмітив що не вдавалась до жодного жесту, вартого виявити так звану тривогу. Все здавалося напрочуд звичайним. Захвачений десь з зовні, скажімо, з темряви що густішала за вікном спальні, отой стоп-кадр, ясними деталями, зображав спектри сцен неімовірної інтимності. Я видавався турботливим батьком, який прокинувся опівночі, щоб перевірити рифм дихання своєї дочки. Тільки що в отім механізму, в суміші реальності і мрії, шумували ще й інші частки, предмети, об’єкти, думки і дії, які демаскували неприродність інциденту. Поруч, біля ніжки ліжка, я побачив брудний одяг, розкиданий і зжужмлений. Джинси заплямовані деякою червонуватою і клейкою речовиною, висмиканий светр, шкарпетки різних кольорів, якщо можна було називати “кольором” ту суміш засохлого бруду і шорсткої тканини, зручні кросовки і деякі білі ганчірки (підозрюю, що ішлося про нижню білизну), викривали істинну сутність істоти що знаходилася поруч. “- Бідна жебрачка, яка перебувала під впливом галюциногенних речовин, широко поширених в колі покривджених долею…” припускав я, прояснюючи несподівані атаки. І все ж, незважаючи на ефекти, я відчував що знайду сили для відповідної відсічі. Я міг користуватися іншими фігурами або міг відступитись. Міг зателефонувати Бернарду, або, просто, як було б досить природно, міг викинути її на двір. Не мало жодної ваги що ішов дощ. Чому не відійшла на станцію? Там, за звичай, в підземних пасажах, знаходились придатні містини для таких як вона.
Що я міг сказати? Остаточно нічого. Треба було підвестись, відкрити дверей, викинути її плахіття на вулицю, а потім прогнати її як якусь дику тварину, якої упіймали в ласо що служило для іншої мети. Я зобов’язаний був діяти. Але в той мент коли моя нога діткнулася однієї з частин її білизни, коли зрозумів що не має смислу піддаватись подальшим роздумам, її холодна рука торкнулася мого правого плеча. Очі запрудилися сльозами.
- Хтось, крадучи мого імені, убив мою особистість. Убезпеч, будь ласка, душі моїй надійного місця… Я залишилась самітньою. Гадаю що підкинула ще чогось, щось інше, кшталт вибачень, витлумачень та інших конфесій. Справа в тому що я не зрозумів майже нічого з низки чергових розрізнених слів. Плач наводнив будь-яку іншу думку. Занедбана, вигнана, дім, батько, при смерті та інші розсіяні слова розвінчували абсолютно всі митарства отієї дитини, яку я починав жаліти. Я знав, що все те могло зводитися до драми поганючого смаку, але, водночас, я розумів що серед нас існують люди які, в мент коли віднаходять власного пристанища в долях інших осіб, зцілюють одне з найбільш поширених захворювань якого нам ніяк вже не позбавитись: нашу самотність. “- Але вона всього лише дитя …” думав я, інстинктивно подаючися до несусвітніх жестів. Я ласкав її волосся, зобовязуючи її утямити що, до певної міри, вмовлявся з отією дивакуватою ситуацією. Мені дали шах. “- Нічия?”, запитав би Бернард, якщо знаходився би поруч. Я обрав нейтрального вироку. Я вирішив увійти в антракт і залишив часові всю могуть для присудження остаточного вердикту. Набавна душа не була нічим іншим, ніж відсвітом чистого дзеркала, на плесі якого моя самота здобувала інших абрисів.
Я підвівся. Вона також піднялась. Запитав чи не голодна. Не відповіла. Сказав щоби почекала. Коли закіпав м’ятний чай, на пласмасовий талір я нарізав декілька шматків салями, сиру і бекону. Врешті-решт, палячи і намагаючись зрозуміти ту дивну ситуацію, в якій відчував себе арештантом власної безпорадності, на піддон з нержавіючої сталі поставив чашку з ароматною рідиною, пластикову тарілку, дві, ще зовсім свіжі буханки, вилку і ніж. Згадав про шматок торта, якого вранці приніс мені Бернард. Я знав що дівчатам її віку подобаються отакі делікатеси. Там же, в холодильнику, знайшов деякі фрукти. Обрав дві грона винограду. “- Ось і все”, подумав. Потушив сигаретку і повернувся до спальні. Я сказав: « – Тобі треба покуштувати чого-небудь. Це не хтозна що, але вартить попробувати».
- Я вже й не знаю коли в останній раз я їла, сказала підходячи до столу, де я залишив тацю. Прямо-таки, нічого вже й не знаю. Хто я, звідкіль зявилася, що я тут роблю? Хто ти, нарешті? Задивлялася в мої очі якимсь дивакуватим позирком. Це приневолило відчувати себе винуватим.
