Я майже ніколи не плачу. Мені колись розбили серце і воно розучилося це робити. Так, я написала «майже» і готова зізнатися, що хоча серце і розбите та воно таки живе, бо я вчора плакала, ба, навіть ридала… Коли прочитала дві рецензії від рідних мені людей – Тали та Петра. Відразу так і не спромоглася вимережити відповідь, бодай подякувати, бо здивовано і зачудовано роздивлялася в дзеркалі воду з очей на своєму обличчі, і посмішку дурну та щасливу крізь ті сльози.
Ще два роки тому якби хтось сказав мені, що смерть мого розтрощеного розбитого на друзки кришталево-досконалого життя – то лишень один з епізодів того, що люди називають долею, я б не повірила. Відчай робив з мене самовбивцю, безжальну до себе і, певне, до інших. А насправді чи зможе той, хто не любить себе, возлюбити ближнього свого, як самого себе? То я сама себе запитувала вже згодом. Напевне ні! Бо таки так, та сліпа любов, яку світом за руку водить божевілля, вартує і сліз, і захоплення, і самовіддачі, і муки. Та потрібен, звісно, час, щоб то все зрозуміти.
Пригадалася притча Оскара Вальда про заплакане озеро, яке тужило за померлим Нарцисом і від тої туги вода в його тілі з прісної перетворювалася на солену. На питання лісових німф чи справді Нарцис був таким вродлививим, що озеро ніяк його не може забути, воно здивовано перепитало: «Невже Нарцис насправді був красенем? Я і не помітило. Бо коли він нахилявся над моєю поверхнею я добре могло розгледіти в його очах власну досконалість». Озера плакало не за Нарцисом.
Я витерла власні сльози долонею слів і вирішила, що мій Нарцис не вартий тих побивань, бо я не Озеро, і не лісова німфа, а те, що збудоване не на камені, все одно вже давно пішло за водою.
Випадково у моєму житті з’явився ГАК (Але чи так випадково?) Віртуальні співрозмовники, які мене, не завжди ясну для себе, старалися зрозуміти і незабаром стали добрими друзями, порадниками, допомогли повірити в те, що ніколи ніщо просто так не дається нам – галерея подій, навіть найстрашніших чи найбрутальніших у житті людини, то тільки натяк на те, що завжди після ночі приходить ранок, а всі дощі рано чи пізно закінчуються одинаково: грозові – веселкою, зливи - Сонцем. І тоді я навчилася не тільки слухати, а й чути. І з’ясувалося, що воно насправді не так і важко зробити.
Ідея моєї доньки, підкинута мені як докір «за замах» на авторитет Стефані Маєр: «А ви напишіть наше і ліпше, але так, щоб всі повірили», веселка над старим волинським пралісом, яка здається брала воду чи не з Гиблого болота, легенда з дитинства про бешкетливого спокусника Градобура, якого бабуся лагідно називала Гонихмарником – вервечка «невипадковостей», які раптом захотілося записати, загорнути в слово і поділитися ще з кимось… Я слухала і чула, а згодом записувала те, що чую… І тоді ж у моєму житті з’явився він – той, що носить чорне, той, хто любить зливи, волошки, каву з гвоздикою, дужі Карпати, флояру і місто дощів.
З’явився, щоб змінити моє життя. Навіть не так – не змінити, а просто сказати, що і слухати, і чути трохи замало. Добре було б зуміти навчитися ще й дивитися і бачити. І я вчуся, особливо тут, на цьому сайті. В тих людей, що це все уміють, а ще люблять щиро, вірять в диво, сподіваються, подекуди безнадійно, ніколи не стоять на місці, а завжди у русі. Мудрий Микола Цибенко, філософічно та задушевно налаштована Наталка Ліщинська, завше добросердний і закоханий в цілий світ Петро Домаха, щира та чесна Тала Владмирова, залюблений в кароокий дитячий всесвіт Петро Залєвський, лагідний та дошкульний одночас Василь Тибель, мрійниця та реалістка Галина Михайловська, фатально-готична Консуело, вибухово-ніжна Вероніка, закохана в людей Світлана Кедик та найліричніші представники вищої поетичної ліги літератури - Зоряна Лісевич, Любов Долик, Ганна Осадко, Віка Їхова, Юля-Ванда Мусаковська, Дана Рудик… Коли когось не згадала – щиро перепрошую. В будь-якім випадку: ви – найкращі, тому що справжні. Дякую вам, бо ви є!
Годинник на стіні розмірено та впевнено відраховує миттєвості. День зовсім змарнів та змалів. За вікном Осінь і я, притуливши обличчя до холодної шибки, в темряві ночі зачаровано дивлюся як навпроти мого вікна під одиноким ліхтарем в танку останньому кружляє принесений вітром листочок. Можу навіть розгледіти його багрянець в полум’ї танцю, його радість, і його відчай, коли він додолу спаде. Та зараз йому пощастило, він посеред темряви ночі опинився під світлом ліхтаря, його бачив, хай один, та глядач і з завмиранням милувався ним та аплодував мистецтву запізнілого листочка отак красиво згасати, а потім натхненний зобаченим записав той танок у ноти-звуки, у фарби, у слова. Як много важать такі обставини: світло ліхтаря в найтемнішу ніч (а чи везіння), вітер обставин, глядач чи читач і твоє вміння слухати і чути, дивитися і бачити. Пазли склалися сьогодні в узір для мене. Життя продовжується і хай живе новий танок, нехай навіть нічний під променями Пустомелька-Місяця!!!
Якщо не стояти на місці, а йти чи танцювати, то обов’язково кудись та прийдеш і твої наміри не будуть марними… Збудоване не на камені забере вода чи вітер, а те, що в збудоване-зведене у твоєму серці-душі – залишаться з тобою.
