Саме ревОльвер, а не револьвЕр, як це кажуть тепер, став шаленою пристрастю моєї юності. Саме її, ту шалену пристрасть –любив найбільше! Коли душа і тіло завмирають і є лиш вона – повновладна пані, якої не обійдеш, і зради з якою не помислиш. Через неї в дуже юному віці мене взяли на облік в міліцію, це стало головним болем моїх нещасних батьків… Мати мала у Бозі надію, що переросту, минеться разом із «телячим” віком, зрештою, інтерес до зброї у хлопчаків річ нормальна, та воно, чомусь, не проходило, заполонювало усе більше і… глибше. Зброєю снив, усі про це знали, хлопчаки в ті повоєнні роки знаходили зброю на місцях колишніх боїв, несли «зброяреві» багнети, обвуглені, іржаві фрагменти пістолетів, автоматів, гвинтівок, нікому не відмовляв, не було для мене більшої радості, аніж повозитися зі зброєю.
Вже тоді зброя асоціювалась у моїй свідомості з могутністю. Добре пам’ятав злі цькування, які терпів від хлопців перейшовши із міської школи в сільську, де одразу отримав зневажливу кличку «Панок», і де кожен вважав своїм обов’язком обізвати, дати штурхана, а за найменшу, в їх очах провину, били пітолка на пац-блін, поки лице не ставало чорним мов у негра. Козлом-відбувайлом перестав бути лиш зацідивши нападника німецьким кастетом, а коли сконстроював свій перший пістолет – виточивши під розмір дула дитячого коркового пістолета бойок і ствол «мілкашки» (так тоді називали набої до дрібнокаліберної спортивної зброї калібру 5,6 мм.), і демонстрував, як куля проходить на виліт крізь дерев’яні двері шкільного туалету, ставлення до мене змінилось мовчазною повагою, і страхом. Я став дукою . Відтоді я, і зброя стали нерозлучними.
Зброя вчиняла мене захищеним, вселяла силу і впевненість. Коли лиш клав руку в кишеню, мої воріженьки вклякали - ніколи не знали що звідтам витягну… Їхній ляк був виправданий. Коли одного разу на мене потяг мазу «Фріц» – хлопчина з випускного класу, пообіцяв, що після уроків покладу на підлогу не лише його, а й всіх їхніх пацанів.
- Почекайте мене після уроків, в спортзалі, - кинув самовпевнено. Школа наша знаходилась в колишньому панському палаці, спортзалом слугувала округла танцювальна зала. Коли прийшов, уже мене підчікувала ціла команда вищих за мене на добру голову дебелих гунцвотів, готових пограти чванькуватим «Панком» у футбол. Не довго роздумуючи витяг самопальну ракетницю і стрелив поверх голів. Вогняна куля з шаленою швидкістю закружляла по залу, звісно ж поклавши усіх на підлогу. Такі речі пам’ятаються довго, а з часом іще й обростають легендами. Хлопчина зі зброєю викликав не лише страх, а й мовчазне захоплення. Згодом, коли моєї підтримки в своїх безконечних розборках почали просити не лише однолітки, а й старші за віком хлопці, відчув себе впливовим пурисом, нині б повіли аторитетом… Чим більше у мене було зброї, тим сильнішим, тим могутнішим почувався.
Воронін – керівник криміналістичної лабораторії університету, був добрим приятелем мого батька, своїх діточок у нього не було, то ж коли бачив мене розцвітав посмішкою - його ніжна, мов метелик душа саме на мене виливала нерозтрачене почуття. Повсякчас обдаровував дорогими цукерками, чикулядками та іншими смаколиками, головне ж, завше знаходив мені якесь цікаве заняття, поки вони з татом розмовляли, чи грали в шахи.
Тогоріч на уродини тато подарував мені дзеркалку «Зеніт» - диво тогочасної фототехніки – власне розраховуючи на те, що Воронін учинить з мене фахового фотографа. Полюбляв я бувати в Івана Микитовича, де годинами розглядав стенди з різноманітною зброєю, чув чимало інформації зі світу злочинного, що було дивовижею - ця інформація була закрита від посполитої людности - про злочинність в Союзі воліли не пасталакати, якби її й не існувало ніколи. Серед ровесників був єдиним щасливцем, що знав про життя тієї невидимої й нечутної сфери…
Нинішні відвідини перевершили усі сподівання – Іван Микитович демонстрував завідувачу кафедри дивну іграшку, яку, йому принесли з міліційного відділку на спеціальну експертизу.
- Який все ж талановитий наш народ, – захоплювався Воронін, - погляньте лиш, яке чудо змайстрували на колінах… - промовляв, розбираючи невеличкий, майстерно виготовлений револьверчик. На пару із зав. кафедрою дивувались, як таку пречудову конструкцію, що переламувалась на шарнірі, мов мисливські рушниці, і відкривала доступ до барабану, вдалось виготовити кустарним способом.
Зверніть увагу! – не вгавав Іван Микитович, - майстер зумів обладнати його навіть екстрактором, який викидає одразу усі відстріляні гільзи, розхвалював невідомого майстра, мислячи, що Юрцала, іще малий штурпак, і ніц в тому не петрає… Помилявся шановний… До револьверів, саме до револьверів мав особливу слабкість. Смертельно в них закохався, після перегляду американського вестерну «Чудова сімка», що якимось дивом появився в прокаті на початку семи десятих, тоді ж отримав перший дарунок долі - бельгійський «Бульдог», тисяча вісімсот семи десятого року випуску, який знайшов у сритці на нашому стришку, замелінованого хто зна ким, і хто зна коли. Урухомити його механізм, зі складним пусковим гачком, вдалось лиш протримавши місяць у банці з нафтою, відчистивши від іржі кожен триб, кожну деталь. Був гордий від того, що маю таки справжню зброю, а не саморобну пукавку, вичинену прощацьки з дитячого пробкового пістолетику… (хоча, натоді, саджали в фурдеґарню на Лонцького й за такі…) Знав - з цієї зброї мені ніколи не вистрелити – набої до нього років зо сто як не випускались. Яким неандертальцем видався мені він зараз, коли споглядав справнє чудо вичинене невідомим зброярем…
Що пристрасть ходить в нерозлучній парі зі спокусою, натоді іще не знав... Відколи заглянув дивовижний револьвер у Вороніна, серце не знало спокою. Ураган і землетрус вирували там водночас. Він став моєю найбільшою мрією, і сокровенною таємницею, моєю казковою жар-птицею.
Укради цей пістолет! – владно наказував голос пристрасті. Укради його, і ти подаруєш собі ні з чим не зрівняну насолоду. Зможеш скільки завгодно розбирати його, змащувати, відчувати приємний тягар в кишені, це так заспокоює – знати що він з тобою, і в будь яку мить… Звісно, не був він великий і переконливий, як автомат Калашникова, та все ж - справжня зброя - багатозарядна, швидка, й головне до нього міг мати скільки завгодно набоїв…
Лечу на галь-паль додому. Бабуся дивується - навіть фриґати не хочу.
- Певні Воронін накормив тя якими смаколиками, - ґдирає старенька.
- Бис знала! Такогом прецля з’їв, що мені й не снилося… – фальцетом виспівує моя душа…
Воронін, для наших занять фото справою, призначив середу. Як пережити цілий день і ніч? Чекання наступає на мене, дрилю свердлить душу, закидає на шию інквізиторську удавку, перепинаючи подих. Від того немає порятунку. Що б не робив, дума моя про завітний револьвер в криміналістичній лабораторії університету. Цей шматочок сталі діє на мене, мов надпотужний магніт - де б не був, відчуваю його притягальну міць. Це сильніше за мене. Це - пристрасть. Настільки солодка й щемка, що збороти її годі. Я й не намагаюсь, бо навіщо? Натоді пережив вже мить блаженства, солодкий біль який вона дарує...
День очікування видавався якимсь вбогим, приблідлим від нудьги і взагалі ніяким. Повний чекання, вештав містом не годен себе самого в тому місті знайти, бо, видавалось, мені пустим. Образ револьвера мов усезаполонююча фата моргана простягався перед очима на всю шир горизонту, засланяв геть усе. Чекав на зустріч з ним мов на велике пришестя. Як лиш пережити час до тієї великої зустрічі? Справді, нелегко…
Відлягло від серця - реворьвер не щез у великому стальному сейфі, (чого дуже боявся), лежав у Вороніна на столі. Як звикло, пригостивши мене андрутами начиненими шоколадом, які дуже полюбляв, та які нині не лізли в горло, відправив мене з лаборантом проявляти плівки, і друкувати свої перші, вичинені «Зенітом» світлини. Хоч і дуже любив фотографію, та нині цей процес мене не захоплював.
Врешті, я знову у кабінеті з дивними запахами. Лагідне, доброзичливе обличчя батькового приятеля.
- Задоволений світлинами?
- Могли бути кращі… Видати помітив, що мені не береться до розмови.
- Поспішаєш, напевно уроків багато задали? Мовчки кивнув головою. Не був рафінованим ошустом, не міг спокійно посміхатись тому, супроти кого планував злодійство.
- Гаразд, проведу тебе, в коридорах проводку ремонтують. Підвівся, я зробив те саме, витягши з шухляди ліхтарика, Воронін попрямував до дверей, у мене задзвеніло у вухах, заколотилось серце, захололі пальці відмовляли послуху, та це тривало якусь секунду. За мент моя рука вже нишпорила навпомацки позаду, в той час коли очі приросли до спини Вороніна. Саме тоді Іван Микитович повернувся, глянувши на мене питально. Першим бажанням було неспостережно опустити револьвер назад на стіл, та, натоді я вже був добрий фіфак, і завітний метал опинився у мене в рукаві. Фертіґ! Готово! З усмішкою на обличчі рушив до дверей. Коли проваджені світлом ліхтарика йшли коридором, непомітно переховав зброю позад, за пасок штанів. Одразу почувся вільніше.
- Завтра до мене обіцявся зайти твій батько, то йому передам фотокартки, що іще в сушці, сказав на прощання Микитович, цілком по-дорослому потиснувши мені руку.
Спогад про батька викликав страх. Що коли Воронін мене вичислить, і оповість татуньові? За таке зачне золити аж засвіркую! Буде святити, аж аньолків в небі зобачу! Видати, уява спричинила скорочення м’язів, револьвер виховзнув з-за пояса, і мені довелось симулювати бурхливий приступ кашлю, аби зігнувшись у три погибелі знову заштовхати його за пояс. Та що усі ті пережиття в порівнанні зі щастям, коли я врешті залишився на самотині з омріяним револьвером… Мав добру рекомпенсату за пережиття!
- Куди зібрався?
- В криміналістичну лабораторію.
- Краще не йди, я тільки-но звідти – у Вороніна там шалений рейвах… Слідчі, прокурор… Встиг лиш сказати мені, що викрали в нього якийсь револьвер, що проходив по справі серійного вбивці. Казав бідачина, коли б всю зброю з демонстраційного залу поцупили, було б нічого, справу б зам'яли, а тут - речовий доказ… іще й справою Київська прокуратура зайнялась, бо той серійний вбивця по всій Україні наслідив… Дай Боже, аби не судили за халатність. Він, бідачина, такого удару не винесе. Для нього на цій роботі світ клином зійшовся. Певно хлопа погонять з роботи та й з партії… Не той тепер час, аби губити зброю…
В серці нараз стало гнітко. Залоскотала тривога. Хвилини драглистим слимаком повзли по тілу. Першим щирим позивом було чим душ мчати до Вороніна! Покаятись! Повернути револьвер. Прозивне слово диркнула пилою по серцю. Але ж… Але ж визнаю, що украв, що злодій! Свідомість гадячою їддю вприснулась в кров, припинивши мій лет. Непереконливо світило сонце. Вулиця з'їла останніх перехожих. Легко сказати віддай. Усе готовий віддати – ровер, дзеркалку фотоапарат, без надуми! Але револьвер… Яким самітником я буду без нього у цьому зловорожому світі?! Це не просто револьвер, це - загартований згусток моєї душі. Мої кроки усе ще в напрямку університету. Що коли Воронін вкаже слідчим на мене? Він з певністю знає, хто це зробив. Але ж батькові не сказав… Думки пнулись в мозок одна за одною. До університету був іще добрий шмат дороги…
