Цієї весни вона одягла плащ старшої сестри, який висів у шафі вже чотири роки. Він був довгий (три сестри любили таке вбрання, у ньому вони видавалися занесеними у цей час з минулого). В її душі відновилася рівновага всіх структур, зрушеними двома смертями - спочатку батька, а рівно за тиждень – старшої сестри. Зрушення було глибоке, воно відбувалося повільно, протягом кількох років перед тим холодним груднем.
Тепер вона знову врівноважила свої плани. Вона з н а л а. Що знала? В с е. Все, що треба, щоби жити ч и с т о. Душа її була спокійна. Це не був штиль моря, коли й легкий вітерець може збрижити його поверхню – ні, це був спокій отої вселенської порожнечи, в якій незбагненно для людського розуму оберталися планети, зривалися зірки, пронизували повітряний простір і падали не падаючи, планети рихтувалися в стрімкі лінії і загрожували Землі, але нічого не ставалося – бо то в с е був п о р я д о к. Так і в її душі утворився Спокій, в якому шаленіло життя в усіх своїх відтінках – драматичних, веселих, смішних, та у потаємних глибинах душі вона жила спокійним відчуттям безкінечності.
Прокидаючись серед ночі вона лежала горілиць і розглядала небо, проглядала його крізь всі чотири шари залізобетонних перекриттів і зроблений нарешті такий логічний у цьому кліматі двосхилий дах дев’ятиповерхового будинку. Зорі сяяли так, як колись над зануреним у сон Копачевим. Тонкий місяць, мов те вітрильце на невидимому серед ночі човні, спокійно плив занурюючись у хмари і виринаючи. Все було сповнене тишею і навіть цвіркуна не було чути. Під лампадкою у кутку тихо гомоніли два брати. Їхня розмова про те, як ліпше ставити церкву на три верхи, набрала рис Таємної Вечері з тим невловимим вселенським змістом. Час од часу розгойдувалися їхніми могутніми тінями стіни у рушниках – і тоді, здавалося, аж поскрипують жердки, на яких висіли рядна і одяг, зблискували очима грізних богів тьмяні ікони, скупчені у східному кутку; пахтіла теплом велика піч, біля якої тихо стояли лискучі рогачі. Ці одвічні елементи створювали простір кожної хати – без них нема Х а т и, нема цього дивовижного скульптурного витвору рук, що вбирало тепло і віддавало його всім, хто жив і оберігав її. Хата була більше ніж просто житло, це був родинний Храм, що мав свої закони побудови і відтворював всесвіт людини так само, як і все інше, що було створене її руками.
Вона спостерігала, як увечері село ще довго засинає, жевріючи мов розсипане багаття у темряві ночі. А якщо здійнятися над ним іще вгору, то можна побачити як пливуть уздовж битих чумацьких шляхів галактичними сузір’ями села. Кожне - неповторне скупчення білих аж сяючих хаток з однією, а то й двома церковцями, що поміж хат як місяці посеред зірок.
Вона знову засинала, відчувши генетичний зв’язок зі своїми прапращурами - братами Шаровара, учнями старого Степана Ковніра. Уві сні буде прибувати с и л а генетичним каналом, встановленим її підсвідомою пам’яттю. Уранці вона прокинеться. Сила виповнить її тихістю.
Вона вгорнулася у плащ. Дощ уперіщив такий густий, що здавалося, прорвалося само небо. Повз неї проїздили переповнені автобуси, тролейбуси. Дощ майже розмив будинки на протилежному боці, де рясніли свічками каштани, а з цього боку, праворуч, зеленів омитий ліс. Дерева, як і вона, не опиралися зливі. Вона йшла і спокійно спостерігала як дощова вода просотує кожну її клітинку. Це відчуття вже здавна було їй знайоме, щоразу воно наче переводило її в інший вимір самоусвідомлення і зараз, якщо не убоятися цього слова, то - причетності до цієї стихії, невід’ємності від її сили. Дощ спрагло пронизував її, землю, дерева. Це було більше, ніж бути омитим – дощ змінював хід думок, задавав їм новий масштаб. Непроглядна завіса дощу створювала незвичну перспективу надрозуміння всього і вона очікувала, коли цей стан досягне якоїсь їй невідомої межі й тоді розмиє її на краплі...
Незабаром за дощовою завісою вона побачить свій будинок і це одразу збере її, стисне, поверне майже із небуття. Вона відчинить двері на кодовому замку, що знедавна з’явився у їх жебрацькому під’їзді, і увійде – наче перетне рубіж, з високості - у світ обшарпаних, продряпаних сороміцькими графіті стін, порубаних між п’ятим і шостим поверхами сходинок (одна із сусідок працює на м’ясокомбінаті, а тому й рубає час од часу, акуратно підклавши газетку, на бетонованих сходах м’ясисті кістки на холодець), пляшок і недопалків біля смітника... У цьому світі живуть і стають щасливими тихі жінки, бо вони мають с и л у.
.
Вона щільніше загорнулася у плащ. У водяній стихії дощу вже розчинилися будинки. Небо і земля злилися і втратилася межа між ними. Останньою зникала Вона. Плащ кольору плаща Богородиці, що його таким зображують на іконах, ще якийсь час згортався і розгортався, торкаючись повітря, підтримуючи одягнену через плече сумку, подібну до тайстри, пристосовану до мандрування. Вона любила саме таку сумку як постійне нагадування, що ми мандрівники Всесвіту і відповідаємо за те, як пройдемо цим Шляхом і яким залишимо Його по собі. Вона зникла у Дощі. Вона повернеться. Коли настане Вітер.
За дощем настала неможлива спека. Жодного поруху. У блакитній глибочіні неба не з’являлося й найменшої хмарки, бодай з цяточку. В повітрі загусали метелики, у спекотній тіні мліли пташки й ввижалося, що спинився і сам час. Та ось повітря напружилося. І от уже вітерець легким струмком нишпорить поміж листям, грається одягом перехожих, вирує, набирає міці, здіймає хвилі на Дніпрі, хитає верхів’я дерев і хмарочосів, притискує до землі птахів... Місто змінювало свої глибинні структури і Вона почала оживати. Всі її зображення, що були розкидані по світах, вже невидимо вібрували, висріблюючи повітря соталися до Києва, під склепіння Софії. Наближався великий Вітер. Вона встигне. Поки буде Час Вітру, огляне Землю, кожній жінці дасть іскру себе. Вони поспішатимуть. Ніхто не залишиться без Її дару. Вона не питатиме, як розпорядилися її попереднім дарунком. Вона знову і знову сіятиме в них вогонь.
А поки, невидима, згорнута до часу „Вона стоїть на хмарі позолоченного листя”*, вражаючи незбагненою тихістю обличчя. „Глибинний зблиск не Смутку, а Любови”* – сила, болісна і млосна - пронизує Її. Вона чекає, чекає як земля, як зерно у землі дощу - сильного, невгамовного. Вона чекає Вітру. Вже чути запах далекого Степу і звідти наближається Вітер.
