Репетицію вирішено було проводити на самій трубі, заодно й підходи винишпорити. У благе-нькій огорожі з боку водолікарні найшли діру та пролізли нею на територію. Влітку завод на ремонті й вітрогони сподівались, що вночі їм ніхто не трапиться. Послуговуючись хворовитим мі-сячним світлом, сторожко рушили вперед. Обійшли насурмлену, позбавлену вікон будівлю, ледве знайшли вихід з лабіринту якогось відпрацьованого громаддя, минули купи будівельного сміття й наблизились до труби.
Ось вона, їхня мета. Майстерний витвір людських рук, що не поступається за елегантністю космічній ракеті на стартовому майданчику. Потупали навколо, помацали шорстку цеглу, поцока-ли язиками. Ромка з Букетом змайстрували спеціальні стремена, їх необхідно було випробувати. Цей винахід являв собою довгий гак з ручкою, схожий на той, яким селяни смикають солому зі скирти, тільки до ручки на невеличкому тросику було припасовано ще власне стремено, у яке мо-жна було просунути ногу. Кожен „альпініст” був озброєний двома такими пристроями.
Драбиною Ромка дістався першого майданчика та скинув униз мотузку – для страховки. Се-верин взяв стремена й почав сходження. Чіплявся гаком за стяжного гвинта, підтягувався, ставив ногу в стремено та другим гаком чіплявся за вищий обруч. Карабін на спеціальному поясі було з’єднано з мотузкою, яку поволі підтягував Ромка. Подолавши кілька обручів, Северин, як і було вмовлено, відштовхнувся від труби й Ромка спустив його вниз.
– Не з медом доведеться, – сказав, відсапуючись, Северин. – Будемо відхекуватись на майда-нчиках.
– Нічого, – заспокоїв товаришів Букет, – ніч велика!
Репетиція закінчилась. Кожен випробовував стремена, коли підійшла Ромчина черга, на май-данчику його змінив Антон.
Поскладавши спорядження, сіли перепочити. Букет подав ідею:
– А кльово було б вивісити нагорі якийсь знак, прапор, чи що!
– Точно! – підхопив Ромка. – Прапор вітрогонів!
– Ну, прапор вітрогонів – це вже якось аж надто по-дитячому, – засумнівався Северин.
– „Веселий Роджер”! – кинув Антон.
– Або червоний, – підхопив Букет, – з серпом і молотом!
– Тоді вже жовто-блакитний, – усміхнувся Ромка.
– Ні, „Веселий Роджер” – це найприкольніше! – підсумував Северин. – В нас там ще залиши-лись якісь копійки – купимо чорного краму, а череп і кості намалюємо фарбою.
Випивка, як умова. Нашого цвіту по всьому світу.
Отямилась вона в невеличкій кімнатці, скорше закомірку. Її знов плескав по щоці „сервант”.
– Поки не відпрацюєш боргу, – мовив він понуро, обережно погладжуючи ушкрябину на що-ці, – звідси не видерешся! І слідкуй за зовнішністю – що краще приваблюватимеш клієнтів, то швидше вичухмаришся. Ну, й на себе мусиш заробляти. Плюс відшкодування, – він ще раз торкну-вся подряпини, – за моральний збиток. Хавло тобі приноситимуть. І не мрій втекти – за дверима Анаша.
Він вийшов, клацнувши на прощання замком.
– І випивку! – простогнала Ірина наздогін. – Нехай приносять випивку, інакше я одурію!
Від електрошоку в неї все ще боліла голова, але синців на тілі не було. Як не пручалась, як не дряпалась – її не били, остерігались попсувати товарний вигляд. Втім, їй було байдуже. Нехай би навіть затовкли до смерті, зробили інвалідкою – байдуже. Так було б навіть краще, муки б одразу скінчились, а зараз… вони тільки попереду. Та їй справді байдуже. Головне, щоб дозволили пити. Аби тільки приносили чим більше…
З наступного дня почали приходити клієнти. Всі, як один, лисуваті, коротконогі, пухкощокі. В кожного акуратне, кругленьке як кавун, черевце. Хтиві очиці починали пожадливо обмацувати жінку, щойно за ними зачинялися двері. Приносили пійло, частували. А потім кректали, стогнали, пихкали, ніби на останньому видиху й Ірина все боялась, що котрийсь умре прямо в ліжку.
Потім клієнт ішов, а вона лежала на зіжмаканому, замащеному спермою простирадлі, скоцю-рбившись, підібгавши коліна до підборіддя. Підлогу прикрашали порожні пляшки з-під „російської”, недопалки й використані презервативи.
– Донечко, Іваночко, як ти там? Чи все в тебе гаразд, чи не хвора, не голодна? Чи не прокля-ла ти досі свою легкодумну матір? Господи! Яка я була дурна! Іваночко, якби мені тільки вернутись! Я тобі так заборгувала! Чому не можна повернути час назад?! Я пройшла б повз того високого плечистого мугиря на базарі й не озвалася б до нього, не впізнала, я б взагалі не пішла того дня на базар!
Цей клієнт прийшов удруге. Тупав непевно на порозі, розводячи безпорадно куценькими руч-ками і враз заговорив щирою українською мовою:
– Я перепрошую, пані Ірено. Тоді, гм… минулого разу… ви видались мені такою... гм, як моя, даруйте, покійна Наталочка, Я знаю, що ви з України, от. Я бачите теж… українець. Вже давно тут живу, Ще Брежнєв мене депортував. Тоді це називалось: „видворіть із страни!” От. Ви дозволите, я сяду? Дякую. Так кортить поспілкуватися з земляками!
– Хіба тут мало хохлів? – хмуро відповіла Ірина, прицінюючись до землякової кишені: чи не приніс бутельки.
– Так, українці є. Але ці нові, заробітчани, що я їх, перепрошую от, за полу хапатиму на хід-нику? А стара еміграція, ті мене не приймають. О, я забув відрекомендуватись! – схопився земляк. – Пан Міхал, прошу, себто, по-українськи – Михайло, от. Я, знаєте, замолоду належав до дисиде-нтського плину. Київський університет, знаєте, гніздо націоналізму… До самвидаву шкрябав, друкували дещо за кордоном. Ну, а потім „контора” мене й притисла, от. Я б усе витримав, я тоді сильним був. Але мав уже дружину, от і кохана моя, Наталочка, заслабувала. Дуже лихою й рідкіс-ною хворобою. Оцим вони мене й узяли. Пообіцяли вилікувати, пообіцяли найкращих лікарів. А вона вже вмирала. Ну, я й погодився – підписав папери про співробітництво, довелося їм дещо розказати. Таки правда, підлікували мою Наталочку, ну, я з радощів і написав на захід про ганебні кегебістські штучки, покаявся перед товаришами, все виклав, як було. От совдепи мене удвох із дружиною й „видворили”. Вона вже тут, на заході, в Мюнхені відійшла, ніщо не допомогло, от. А еміграція мене не прийняла. Я, мовляв, „заплямований”. Отак і живу сам, чужий для тих і для ін-ших. Спочатку в Мюнхені, а це кілька років тому в Прагу переїхав. Перукарню тримаю, неподалік тут – на Гуситській, от.
– Ну й чим же я можу вам пособити, пане Міхал? Чи ви, як співвітчизник, сподіваєтесь на знижку? То ціни тут встановлюю не я.
– О, перепрошую, пані Ірено, нащо ви так? Я власне… в мене до вас пропозиція, точніше – просьба. Чи не погодилися б ви зі мною, м-м, заспівати?
– Що?
– Еге ж – заспівати! Я знаєте, так стужився за нашою піснею, от. Як виводили ми колись з На-талочкою, а ви чимось на неї схожі та й голос ваш... А Наталочка моя співала – чисто Петрусенко! Мені від вас нічого не треба, тільки поспівати разом. Тихенько…
– А ви зв’язки промочити не принесли, перед співом?
– О! То прошу! – пан Міхал видобув з кишені плескату пляшечку. – Коньяк!
– Що ж, – усміхнулась (вперше за хтозна-скільки днів) Ірина, відсьорбнувши добрячий ковток з горлечка. – Ноу проблем! Чом би й не заспівати!
– Давайте, прошу пані, оцієї, дуже ми її з Наталочкою любили – старовинна чумацька пісня, от:
Ой у полі три криниченьки,
Любив козак три дівиченьки…
Художні вправи та аркуш між пальцями.
Ромка прийшов до Северина – допомогти з „Веселим Роджером”. Северин знайшов білу фар-бу й, розстеливши кольору сажі полотнище на столі, друзі заходились старанно виводити на ньому щіточками череп і кості.
– Оце дивлюся, – почав Северин, – і сам собі дивуюсь, – якою ми займаємось, власне кажучи, дурнею! Дорослі люди…
– Ти ще скажи: у той час, коли космічні кораблі…
– Ну, кораблі – не кораблі…
– А я гадаю: наша справа робиться лише з бажанням, без примусу й сумніву.
– З бажанням багато чого можна робити.
– Давай дерева почнемо садовити.
– Чого дерева?
– Ну: посадити дерево, збудувати дім, виховати сина…
– Умгу, з цих трьох завдань перше – найлегше.
– Прикопаємо дерево, а наступного дня якийсь відморозок його зламає.
– Це точно. Тим більше, не вийде збудувати будинок.
– Навіть один на всіх!
– А виховати дитину? До речі, як в тебе з Іванкою?
– Ніяк. Після того випадку в барі вона мене уникає.
– Цікаво, де ж вона доп’яла лавандоси?
– Не знаю. Може вдома стирила, а може в пінгвінчика Олежка „заробила”!
– Слухай, а як ти з нею знюхався?
– Біля стоматкабінету зійшлися.
– Та ну! І що, отак зразу?..
– Виходить, що зразу. Аж поки не виплив на горизонті той...
– М-да... – Северин відклав пензля, зітхнув. – Знаєш, є одна дівчина, Ксюта, давно за нею на-зирці... Вона така... Я б для неї що завгодно...
– То в чім річ?
– Вона має хлопця, я правда не бачив, та казали...
– То відбий.
– Ти багатьох відбив?
Помовчали.
– Е, щось настрій у мене сьогодні... – знову зітхнув Северин. – Давно ніяких приколів не вла-штовували, от і смуткую. А діло ми робимо правильне. От уяви, якби ми сиділи зараз в якій-небудь надсекретній лабораторії й мудрували над якимось найновішим видом найгуманнішої та найефек-тивнішої зброї!
– І мали б дебелу зарплату, а з часом і достойну пенсію, забезпечену старість. Можливо, нас навіть номінували б на Нобелівську премію!
– Точно! Яка шкідлива, паскудна й нікому не потрібна робота!
– Або якби ми винайшли пластик.
– Пластик?
– Ну. Хіба не бачиш, що діється хоча б і навколо Макарівки? Скоро ми поховаємо себе під кучугурами пластикового сміття! Це ж настільки капосний винахід зробив якийсь вузькоплечий едісон в окулярах!
– А ми просто розмальовуємо „Веселого Роджера”!
– І від нас ніякої шкоди!
– А це вже саме по собі – користь! Якби все людство лишень те й робило, що лазило на тру-би…
– Або стрибало під товарняки!
– Або ходило поручнями мостів!
– Це було б чудово!
– Настала б нова ера!
– Ера чистоти!
– Чому чистоти?
– Бо ніхто б не загиджував довкілля порожньою пластиковою тарою!
– Точно! Отже, ми виконуємо потрібну й суспільно-важливу справу!
– Найважливішу в світі!..
Антон стояв перед дзеркалом і роздивлявся власне відображення. Спокійний, звично понурий вираз обличчя, тільки там, у найглибшій глибині зелених очей – питання, на яке, як він знав, – не-має відповіді.
Такий самий, як і тиждень тому, рум’янок на щоках, живчик на скроні, нічого не змінилось. Поки… А коли почне змінюватись? Коли зжовкне, висохне, вкриється брунатною лускою шкіра, западуть, задиміють очі, проваляться щоки. Коли полізе волосся, затремтять руки? Він подивився на свої долоні. Підійшов до столу, сів, узяв аркуш паперу. Тримаючи його двома пальцями, про-стягнув руку вперед. Тремтить? Наче ні. А коли почне? Коли? Скільки лишилось? Труба покаже. Чергове випробування краще за найсучасніший діагностичний прилад виявить: чи вже почалось? І якщо так – він довго не вмиратиме. І нікому не завдасть дурних клопотів.
В пам’яті вкотре зринули вітчимові слова: „...та я казав, казав, давно втовкмачував у твою ту-пу череп’янку: не слід було йти на це... на цей... на цю авантюру. Нічого, живуть люди й бездітними! А ти, – це він звертався до мачухи, – все своєї. От і маєш. Не досить мені було мороки з дільничним, не досить було викликів у школу; витягли, до інституту впхнули, тепер це... Чорт, і на біса вони мені, ці замороки?!”
Мати плакала... Вголос Антон продовжував називати їх мамою й татом, а подумки... після тої підслуханої розмови – ні. Хіба справді він завдавав їм лише клопіт? Ну ріс жвавим, непосидли-вим... А інші діти не такі? Ті рідні... Ні, він не виснутиме на їхніх плечах калікою, вмиратиме не довго. Не гаснутиме під крапельницею, вп’явши очі в білу лікарняну стелю з кулястими плафона-ми, плями бруду на яких роблять їх схожими на місяць уповні. Ні, для нього все скінчиться інакше. І якщо він зірветься з труби, або не встигне проскочити під вагоном, то це й означатиме – процес почався… і припинився. Одразу. Так буде ліпше всім...
Спиртне від Яроша й уроки від хормейстера.
Ярош виник на порозі комірки, наче вістка з іншого світу. Такого звідси далекого, ефемерно-го. Колись самий лише вигляд цього підтоптаного шанувальника „полунички” викликав у Ірини дрож огиди, а зараз спостерігала, як він звільняється від одягу, й не відчувала нічого, анічогісінько! Як швидко вона збайдужіла, яка тендітна перепона відділяє в людині людське від тваринного! Ярош, Грег... а десь там, в іншій галактиці, Валентин, Іванка, їхня Макарівка...
Грегів компаньйон сопів і голосно плямкав губами:
– От бач як воно, кралечко! А якби тоді не комизилась – жила б зараз, як крулівна! Ярош Зе-зула, перепрошую, джентльмен! Ярош Зезула своїх жінок любить і про них дбає! Не те, що той дикун Грег.
Він приніс спиртне. І це було головне.
– То скільки ж йому не вистачило до ста тисяч? – поцікавилась. – В яку суму мене оцінили?
– Не вистачило? – квакнув Ярош. – Ти що, так і не вшурупала? Та всіх ста й не вистачило! Грег просто розрахувався тобою з Остапом.
Мала б відчути біль. Або навпаки – гордість: як-не-як – сто тисяч! Але чомусь не відчула ні-чого. От випивка...
Один-два рази на тиждень приходив пан Міхал, їх зачиняли в Ірининій комірці й вони співа-ли. В них гарно виходило на два голоси. Іноді, коли пісня була особливо зажурною, голос Ірини тремтів і пан Міхал з докором похитував головою, наче хормейстер, якого підводить одна з вико-навиць.
– Контролюйте емоції, шановна пані, контролюйте емоції! Спів вимагає граничної концент-рації! Співак, пані Ірено, як хірург під час операції, повинен вимкнути емоції, аби не припуститися анінайменшої помилки!
Вона слухняно хитала головою, вимикала емоції й на якийсь час дійсно забувала, хто вона, де, чому сидить в цій темній, просякнутій бридкими випарами закутині, що чекає на неї завтра. Довга жаліслива народна пісня, яких пан Міхал знав безліч, захоплювала її всю… Але врешті „хормейс-тер” ішов і задимлена, розмита алкоголем дійсність знов осідала на її плечах, тисла нудним безвідрадним гнітом.
Одного разу вона наважилась:
– Пане Міхале! Ви ж добре розумієте, що я тут не з власної охоти. Я невільниця. Ви так при-вітно до мене ставитесь, допоможіть звільнитись!
Пан Міхал знітився.
– Я вже старий і ні на що, пані Ірено, перепрошую, без „віагри” не здатен! Куди мені повста-вати проти тих молодих вовків, котрі правлять нині світом! Та вони лиш дихнуть і від мене й місця не зостанеться! Даруйте, пані Ірено, я вже давно не борець, от. – Він ніяково розвів руками. – Мені більше не приходити?
– Що ви! – злякалась Ірина. – Обов’язково приходьте! Якщо ще й ви...
Залишаючи її, він прошепотів:
– Я зателефоную в посольство. З автомата. Інкогніто…
Блондин в кишені, стремена і надзвичайне засідання в заводоуправлінні.
Невидимий нічний дощик ледь не спричинив перенос операції на інший день, але швидко вщух, і вітрогони взялися до справи. Всі четверо одягли шоломи й альпіністські паски. Пасок кож-ного посередництвом карабіна з’єднувався зі спільною мотузкою, що правила за страховку. Підкорившись урочистості моменту, Северин сказав напутнє слово:
– Вперед, вітрогони! Там, на порозі неба, чекає на нас слава героїв і звитяжців, слава, якої ми позбавлені тут, у ницому земному поросі!
Букет пирснув.
Першим цього разу йшов Букет, далі Ромка, потім Антон, і завершував групу „альпіністів” Северин. В руках кожен тримав стремена. Ще раз перевірили спорядження й рушили. В останню мить Корозія запхнув таки Ромці до кишені Блондина, де той пововтузився трохи, лоскочучи хлоп-цеві бік, і затих.
Почали сходження. Мовчки, зосереджено сопучи, чіплялись гаками за гвинти, підтягувались, вкладали ногу в стремено, кілька секунд відпочивали й іншим гаком чіплялися за наступний обруч. Корозія стояв унизу, задерши голову, й дивився, як чотири темні, ледь означені непевним місячним сяйвом, постаті сунулись простовисною стіною вгору, немов чудернацькі нічні павуки.
Спочатку було ніби легко, але Ромка відчував, як з кожним метром підйому зростає натуга. Рука намертво, до побіління пальців, вп’ялась в ручку гака, нога злегка тремтіла в стремені, а яких зусиль коштувало відірватись, витягти гака з зачепу й переставити вище, накинути його на гвинт наступного обруча! Просвіток між гвинтом і цегляною мурівкою був щонайменший і хлопцеві зда-валось, що ось, на наступному обручі, він зникне зовсім, ні за що буде зачепитись, або трісне обруч, або не витримає стремено й він неодмінно шугоне вниз, у чорну пожадливу прірву, яка що-миті глибшала. На страховку Ромка надто не покладався – ваги тіла будь-кого з них достатньо, аби зірвати зі стіни решту та всіх разом блискавично метнути вниз, на зустріч із неминучою загибеллю.
Нарешті дісталися першого майданчика. Видерлись на нього за допомогою тих таки гаків і знесилено попадали на мережисту підлогу. Руки й ноги дрижали, обличчя, незважаючи на нічну охолоду, заливав піт, а вони ж не подолали ще й третини шляху!
– Водички б! – простогнав Ромка.
– Тихо! – важко відсапуючись, повелів Северин. – Про земні блага згадаємо на землі, а ми прямуємо в небо!
Антон і, на диво, Букет мовчали.
Друге дихання відкрилось, коли дістались наступного майданчика й, перепочивши, рушили до третього. Тепер орієнтиром „верхолазам” слугували розміщені на ньому кровистоокі висотні ліхтарі.
Спершу Ромка перестав відчувати біль в руках і ногах, потім припинив боятись виймати з за-чепу гака, непомітно зникло й тремтіння. Ритмічно та невпинно, як автомат, він усе дерся вгору, долав обруч за обручем, от тільки робив це щораз неспішніше. Згори чулось, як наполегливо й не-втомно переставляє свої стремена Букет, внизу затято сопів Антон, а десь під Антоном, цього Ромка вже не чув, дерся нагору Северин.
В якусь хвилю хлопець подумав про Іванку. Вона просилась до команди, та хіба знесла б дів-чина такі навантаження!
Так дісталися вони третього майданчика. Попадали на холодну металеву решітку знесилені, висотані, тішило тільки одне: залишилось небагато… Згодом Северин підійшов до одного з ліхта-рів, що вусебіч випромінювали неспокійне рубінове світло та кілька разів затулив його кровисте око долонями, даючи вістку Корозії, що в них усе гаразд. На такій висоті той їх уже не бачив.
Всім було важко, але Букет небезпідставно вважав, що найважче йому – ішов першим. Щора-зу старанно обмацував гаком наступного гвинта, чи надійно приварив його зварювальник, чи не зхалтурив, може саме зібрався перекурити, або пролунав сигнал на обід, і він кинув роботу недове-ршеною? Ціна такої неуважності могла бути надто високою – на страховку хлопець покладався мало.
Досі всі гвинти були надійними, але… Підтягнувшись, Букет накинув гака на наступного об-руча, та гак, не знайшовши шпари між гвинтом і муром, спорснув донизу. „Уважніше, ідіоте!” – вилаяв себе подумки хлопець та знов потягся гаком до гвинта…
Його положення було вкрай незручне. Слід або негайно чіплятися за щось гаком, або присісти назад, але знизу підтискали товариші й Букет не хотів їх затримувати. Ще раз вигиркавши себе за безрукість, він знову спробував учепитись за осоружного гвинта, але гак і в цей раз лише тихо шкрябнув об цеглу, ковзнув гвинтом, не відшукавши між ними прощілини, і… Букет так і не встиг зрозуміти, чи тихий внизу й відчутніший угорі нічний легковій відхилив його від теплої, нагрітої за день, труби, чи вкрай витомлений організм дійшов межі витривалості й самоконтролю… Змахнув-ши руками (стремено полетіло при цьому кудись у тьму), хлопець хитнувся вбік і каменюкою шугнув униз. Певно він потягнув би за собою й товаришів, і це насправді був би кінець, але його нога, що перебувала в іншому стремені, втрималась в ньому, тож описавши півколо, хлопець лише хряснувся головою об цеглу та загойдався в повітрі догори ногами майже біля Ромки – його довге волосся ледве не дістало Ромчиного обличчя. При цьому не було зронено ні звуку – ще на землі домовились – хай там що – мовчати, аби не виказати себе заводській охороні.
Ромка сторопів.
– Букет розбився! – прохаркотів голосним хрипом, нахилившись до Антона з Северином. – Висить униз головою!
– Не панікувати! – долинуло знизу.
Сходження припинили. Северин з Антоном спустилися вниз, на майданчик, а Ромка навпаки, видерся вище й обв’язав Букета, який не виявляв ознак життя, запасною мотузкою. Ромка почував-ся дуже зле. Знову почали дрижати коліна, йому захотілося, аби все це виявилось сном, в якому людина часто ходить над прірвою. Зараз він прокинеться…
Драбиною, що була з іншого боку труби, двоє хлопців піднялись на останній майданчик, ки-нули Ромці мотузку й, спливаючи потом, напружуючи останні сили, витягли непритомного Букета нагору. Тим часом Ромка повільно, дуже обережно, оскільки страховки вже не мав, спустився на нижній майданчик. А на верхньому Северин легенько поплескав зомлілого по щоках. Той тихо за-стогнав.
– Слава Богу, – голосно віддихнув Северин. – А то я мало не посивів!
– А я? – вставив Антон.
– Це мій прокол, – сказав Северин, – не слід було посилати його першим. Він у нас надто не-терпеливий.
Букет розплющив очі:
– Хух. Усе пливе… голова, як баняк…
Драбиною піднявся Ромка.
– Живий?
– Живий!
– Так, – розпорядився Северин, – враховуючи ситуацію, що склалася, сходження оголошую припиненим. Спускаємось вниз. Та ми її, власне кажучи, подолали!
– Там не було зазору, – тихо промовив Букет, що приходив потроху до тями. – Певно цеглина якась деформована.
Почали спускатись.
– А „Веселий Роджер”? – згадав Ромка.
– Точно!
Антон з Букетом полізли вниз, а Северин з Ромкою видерлись таки, хоч і драбиною, на верхі-вку труби й міцно прив’язали піратське знамено до патичини грозозахисту…
Наступного дня котрийсь із цукроварів глянув на трубу, побачив „Веселого Роджера”, що пе-реможно тріпотів на її вершечку, доповів про своє відкриття майстрові, майстер сказав начальнику цеху, начальник цеху побіг до директора. Зібралося правління. Довго радили, що ця познака озна-чає (висловлювалось навіть припущення, що то витівки конкурентів) і що з нею робити. Врешті подзвонили в міліцію й, про всяк випадок, у „білий дім”.
Коли робітники (міліціонер лізти на трубу полінувався) зняли чорного прапора та принесли його в заводоуправління, там, у залі засідань, зібралося вже з півсотні людей. Крім керівництва за-воду, були присутні представники органів, пожежники, в повному складі – відділ промисловості райдержадміністрації, й навіть головний санітарний лікар району. Довго розглядали розстелену на підлозі крамнину, перешіптувались, сперечались. Врешті передали „Веселого Роджера” дільнич-ному, до чиєї дільниці входить територія цукрозаводу й розійшлися. Дільничний пошкріб потилицю та вчинив, як йому здалось, мудро й виважено: акуратно згорнув полотнище, привіз у райвідділ і поклав на верхню полицю шафи в кімнаті дільничних інспекторів.
Скоро якийсь робітник знайшов і загублене Букетом стремено, та особливої цікавості воно в нього не викликало. Копнувши незрозумілу залізяку черевиком, той пішов собі байдужо далі – що тільки не використовують при цукроварінні!..
Уклін за водійські навички і байдужість до розчавученого залізяччя.
Рвучко розчинились двері й до закамарка, впустивши поперед себе дещицю свіжого повітря, квапливо ввійшов „сервант”; інший, він знову був у лижному „півнику,” вріс на порозі.
– Збирайся! Ходім, ходім, хутчіш, в кров твою мать! – „сервант” брутально шарпонув Ірину за руку та поволік у коридор. – Давай, давай, воруши кінцівками!
Вона втратила лік часові й уявлення не мала, скільки днів, тижнів, а, може, й місяців, проси-діла в своїй комірчині, й виходила оце вперше. Її тягли кудись переходом, по один бік якого були двері, чи не до подібних комірчин, а по інший, крізь вікна, Ірина бачила рідкі дерева, ніби парк чи ліс, хтозна. Вузькими сходами збігли вниз, знов коридор, сходи. Спинились біля залізних дверей. Кроках у двадцяти в кінці коридору – двері відчинені надвір. Саме в той час, коли „сервант” дзеле-нчав, вишпортуюючи їх з кишені, ключами, біля тих відчинених дверей загальмувало авто й з нього виліз стривожений Остап:
– Ну що там? Швидше! Вони вже їдуть! Анаша, до мене!
Той, що в лижній шапочці, облишив „серванта” з Іриною та побіг кудись за Остапом. Дверця-та автівки залишились відчиненими. Лівою рукою „сервант” притримував Ірину за лікоть, а правою порпався ключем у замковій щілині, залізо шкреблось об залізо... Був ранок і вона ще не встигла випити...
Ірина рвонулася щосили, „сервант” не чекав. Миттю була вже біля дверей, ось авто, ключі... Уклін тобі, Валентине, що навчив дружину водити!
„Сервантові” пальці хапкома чіплялися за ручку дверцят, здається, він ще спробував ухопи-тись за бампер, та то вже її не турбувало – авто рушило. До підлоги втопила педаль „газу” й спрямувала слухняну машину неширокою асфальтованою доріжкою геть від осоружного кубла. Многие игроки, особенно любители крупных ставок выбирают слотум казино на деньги . Бонусная политика игрового клуба предусматривает бонусы и для хайроллеров. Где каждый имея увеличенный баланс может получить прибыль в несколько раз больше.
Та її вже переслідували. В дзеркало Ірина побачила темний фургончик, либонь той, яким її привезли сюди. Він наближався! Доріжка бігла між деревами, зовсім близько мигтіли рівненькі стовбури. Ніде ні будівель, ні людей, посеред лісу цей притон, чи що? А фургон насідав – не вель-ми вправний, видно, з Ірини водій. Ні, що завгодно, а туди вона не повернеться. Нізащо! Трохи стишила хід, звернула в ліс, ледве не в’їхавши в дерево, розвернулася й кинула металевого звіра назустріч переслідувачам. „А-а, євнушня, як вам отаке?!” Автівки зближались. І коли, здавалося, вже все, фургон шарпнувся вбік, шугнув чорною тінню повз, а за мить до Ірини долинув звук мо-торошного удару... Знов розвернулась, байдужо минула розчавлену, спресовану могутнім сосновим стовбуром, бляшанку... Більше її ніхто не переслідував...
Дорогу до великого міста відшукати було нескладно. Авто вона розважливо лишила у празь-кому передмісті, в бардачку знайшла якісь гроші, піймала таксі й назвала водієві адресу:
– На Гуситську, прошу.
Таксист оцінив її зашмульгану вечірню сукню іронічним поглядом, але не сказав нічого...
Гепард між столиком і шафою, та жінка біля вікна.
Дівчинка малювала. Їй байдуже було що малювати. Сьогодні на папері вже з‘явилась біло-брунаста корівка, яку стрічала, коли їздила з мамою до бабусі, і сіренький кролик, той виявився чомусь схожим на дядю Васю, бабусиного сусіда, та шосе, що веселим нескінченним рушничком зникало за обрієм, і навіть блискуче дзеркальне марево над асфальтом. Іще дівчинці дуже кортіло намалювати гепарда, якого бачила вчора ввечері по телевізору. Звісно, вона не запам’ятала його наймення, для дівчинки це була просто велика гарна кицька. Дитину вразила дивовижна грацій-ність африканської тварини, але відтворити ту властивість на папері дівчинці довго не щастило. На одному малюнку гепард виходив гладким і неповоротким, на іншому – змарнілим, ніби виснаже-ним недугою.
Пожмаканий папір аркуш за аркушем летів під стіл, аж ось, нарешті, вона піймала той єдино потрібний штрих, ту рису, яка розставляла все по своїх місцях. Гордівлива, граційна тварина ніби ось-ось мала ринути з місця навздогін за якоюсь антилопою, так грали, наче аж дрижали, м’язи на її пружному тілі. Вийшло! Тепер слід було спокійно відтворити вдалу знахідку на чистому аркуші, але… папір закінчився. Дівчинка аж не повірила власним очам. Як це, в неї ж завжди лежав під ру-кою стосик паперу?! Зазирнула нетерпляче до шухляди, під стіл. Нема! А рука аж тремтіла від бажання зафіксувати, витворити знайдену подобу. Негайно! Поки вона не зникла, поки пальці не забули той порух! А під рукою нічого… І лише білі шпалери навколо. Свіженькі, незаймані...
Гепард вийшов прегарним. І місця зайняв зовсім небагато – від столика до шафи, а як мама її потім лаяла! Ніколи ще маленька художниця не бачила її такою.
Увечері дівчинка лежала в ліжечку й плакала. Мама її покарала. Найжорстокіше, як тільки могла – відібрала олівці. Ще й завбачливо заховала губну помаду, туш для повік і лак для нігтів. Нехай би вона краще її набила, залишила без вечері, замкнула в туалеті, що завгодно, тільки не це! Коли перед сном дівчинка чистила зуби, не втрималась і на дзеркалі ванної намалювала зубною пастою потворного довгокосого бісика в спідниці. А коли вже засинала, тихо схлипуючи, скрути-вшись під ковдрою крихітним калачиком, то все водила пальчиком по простирадлу – малювала.
А тоді дівчинка побачила сон. Ніби стоїть вона посеред просторого фойє будинку культури, куди ходила з мамою на власну виставку, але стоїть сама, без мами. Й раптом підходить до неї ви-сока золотокоса та блакитноока жінка, точніше, доросла дівчина. „Ти хто?” – питає дівчинка. „Фея” – відповідає та. „Справжня?” – „Справжня. Скажи, що ти хочеш?” „Я? Я… – дівчинка аж захлинається. – Я хочу малювати!” – „Малюй!” – фея веде широким рухом навколо й всі стіни фойє вкриваються ніби картинами в рамках: меншими, більшими, просто велетенськими, всі білі, чисті, до них іще не торкався ані олівець, ні пензель. Дівчинка в захваті: „А чим мені малювати?” – „А хіба не бачиш?” І справді, дивиться дівчинка – довгий предовгий стіл через усе фойє, а на столі палітри, пензлі, фарби! Справжні, художницькі. „Це чиє?” – з трепетанням питає дівчинка. – „Твоє!” – сміється фея. – „А можна, я заберу все це додому?” – „Ні, – каже фея, – як тільки ти ви-несеш щось за поріг, воно перетвориться на пісок і витече в тебе між пальчиками!” – „Але я звикла малювати вдома!” – „Ні, ти малюватимеш тут… тут… тут…”
Висока суха жінка в чорному жалобному вбранні сиділа в кутку, невідривно дивлячись у вік-но. Вже споночіло й надворі нічого не було видно, лише пролітали час від часу повз вагон жовті вервечки пристанційних ліхтарів та мерехтіли, то далі то ближче, вечірні вогники прилеглих до за-лізниці сіл і містечок. Жінка в чорному не розмовляла з сусідами, не шаруділа пакунками, розгортаючи їжу, взагалі майже не рухалась.
Вона не кинулась сторчака. Витримала паузу. Добре зважила. Зважилась... Вона їхала до ма-ленької художниці. Не знаючи, в яких та живе умовах, хто її батьки, чи має братиків і сестричок. Вона не відала про дівчинку нічого. Тільки адресу. Але була цілковито спокійна. Вона повинна ЦЕ зробити й була впевнена, що зробить. Як? То з’ясується на місці, за обставинами.
Шприц, холодильник і живчик на скроні.
– Ти Тромба знаєш? – спитав Северин Корозію. Обличчя того, на диво, не мало жодної свіжої подряпини, ані іншої якої відзнаки.
– Хто ж його не зна!
– Покажеш!
Цибатого, схожого на впхнутого в штани чорногуза, Тромба Северин знайшов біля його бу-динку. Тромб з приятелем сиділи на лавці й розважалися тим, що коментували зовнішність перехожих:
– Диви, диви, губа як у верблюда! Ги-ги-ги!
Северин підійшов. Тромб окинув хлопця байдужим поглядом і цвіркнув зневажливо крізь зу-би.
– Ти Тромб?
– Ну я.
– Ще раз зачепиш мого брата, Валерку – пожалієш! Зафіксував?
– Ой-ой-ой! А що, може битимеш? – зобразив удаваний переляк Тромб.
– Оце ще, руки паскудитиму! Ось, диви! – Северин дістав з кишені шприц-ручку для інсулі-нових ін’єкцій. – Бачиш? Підійду ззаду, зроблю укол тринітропентопропінолу й решту життя проведеш у дурці, будеш до всіх усміхатися та какати в памперси!
Тромбів приятель, який напівлежав до цього, розвалившись на всю лавку, раптом заквапився:
– Піду. Мати загадувала прибрати в квартирі…
– Втямкував?
Не зводячи очей зі шприца, Тромб судомно ковтнув слину:
– Втямкував.
– Дивись…
– Ну от, – задоволено потер руки Букет, – фуричить як будильник „Янтар”! Можете не сумні-ватись, даю рік гарантії.
Господар був задоволений:
– Так, так! А то воно без холодильника ніяк!
У хлопця ще трохи боліла врятована альпіністським шоломом голова, а загалом він почувався чудово. Оксана поралась в палісадничку біля хвіртки.
– Привіт!
– Салют!
– На дискотеку гайнемо?
Вона метнула на нього грайливий погляд:
– Можна було б, та навряд чи це сподобається моєму хлопцеві. Він, знаєш, боксер.
– Чхать мені на твого боксера – я вітрогон! Одним словом, увечері підійду!
Антон стояв перед дзеркалом. Здається, живчик на скроні дещо зріс у розмірах. Чи це від пе-ренесеного напруження? Звісно, воно й здоровій людині нелегко пройти через таку випробу, а що вже йому. А він витримав. Там, угорі, коли було надзвичайно важко, в нього не запаморочилось в голові, не заниділо серце. Його рухи були вправними, точними й самовладання не втратив. А жив-чик? Нічого, подивимось за день-два…
Антон підійшов до столу, взяв і витягнув у руці аркуш паперу. Аркуш не тремтів.
