Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46386
Рецензій: 90536

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

ПОМСТА ЗА БАТЬКА

© Михайло Гафія Трайста, 10-10-2010
«Батько коні продав –
Я малим був і плакав...
Збиралися у вирій
Сизокрилі вогні:
Журавлі наш димар
Покинули зранку,
Не попрощавшись зі мною, -
Я заплаканий спав...
(М. Небиляк, «Балада про батькові коні»)

Над селом зависла весняна, ясна ніч... «Видно, хоч мак збирай!» - кажуть старі люди про такі ночі. Село спало в обіймах високих горбів, які дрімали, мов утомлена матір над малою дитиною. Навкруги панувала тиша. Навіть і вода заснула в річці, що вилась, наче змійка, перетинаючи село. Тільки місяць та зірки весело купалися в прозорій кришталевій воді, під високою кам'яною стіною Кадасова, який гордо дивився вниз, на заспане село й на синагогу, яку жиди збудували під його стіною, нібито думали, що цей велетень зможе захистити її від всього лихого. Люди із села називали синагогу «жидівською Галілеєю». Саме від цієї «Галілеї» починалася стежка, яка вела на вершину Кадасова.
Далеко після опівночі цією стежиною піднімалися дві постаті. Одна попереду, здавалося, що насилу тягла за собою другу постать, яка пручалася і опирался зі всієї сили, не хотячи підніматися на верх горба. Тоді перша постать зупинилася, висадила другу собі на плечі і почала підніматися з нею вгору.
З долини це було схоже на Спасителя Ісуса Христа, несучи Святого Хреста на Голгофу. Та цього не бачив ніхто, окрім старого Іваня. Він якраз вийшов подивитися у хлів на корову, яка чомусь здулась увечері – гейби з'їла павука.
Іваньо тричі перехрестився і, шепочучи «Отче наш», зайшов до хати. Він вже й не так дивувався з цього, бо багато разів бачив привиди та чував про всяку нечисту силу, що водиться на Кадасові. Бо коли місяць повний, то все нечисте виходить гуляти, а більш за все його дратували збіщата1, і не одного разу, коли, спізнюючись, повертався додому, збіщата бралися услід за ним, перекидаючись в кошенят або щенят, і так жалібно вили, що волосся дибом ставало. Та Іваня навчила стара гуцулка Ксеня, яка жила під Погором, що треба робити, щоб відчепилися від тебе. Відтоді він завжди носить в кишені шматок полотна або хустинку, чи якусь там ганчірку, і коли якесь збіща починало нявкати і кидатися йому під ноги, він кидав ганчірку і охрещував його:
– Якщо ти єси хлопець, то будь Адам, а якщо ти єси дівчина, то будь Єва! - і тоді збіща
зникало у вічний спокій.
Іваньо зайшов до хати. Довгий час не зміг заснути. Крутився, вертівся з боку на бік, крізь вікно йому було видно кам'яний схил Кадасова, і він думав про привида, якого щойно бачив, уважно придивляв¬ся, чи привид не з'явиться знову.
Враз нічну тишу розірвав постріл.
Наступного дня перед обідом чи не всі люди села піднімалися вузькою стежиною на Кадасов. Попереду йшли жандарми з якимось панами, які прибули із Сиготу, а за ними всі жиди села, плачучи та зойкаючи. Найбільш за всіх ридала Янкілева Ребека. На вершині Кадасова хтось застрелив Янкіля, його знайшли хлопці, які пасли ягнят.
Янкіль лежав горілиць із зав'язаним ротом і відкритими очима, нібито дивився в небо крізь зелене листя крислатого дуба, чекаючи звідти якогось порятунку. На чолі чорніла пляма загуслої крові.
- Пустили йому кулю, прямо в лоб! - сказав хтось з громади.
- Ба хто це зробив? - шепнув хтось інший.
Люди перелякано дивилися на труп жида, і кожен мав щось сказати, кожного мучило запитання: хто і за що, і чому саме тут, під старим крислатим дубом застрелив жида?
- Люди добрі! Таж на цьому дубі, під яким лежить Янкіль, двадцять років тому повісився Андрій Кукуль! - перелякано перехрестився старий Іваньо.

* * *
Андрій Кукуль, хоч і натрудився багато протягом свого важкого життя, та все не зміг добратися до гаразду, про який мріяв ще з молодості.
«Біда не ходить по дубах, а по людях», «А нитка, де найтонша, там і рветься» - говориться в народі. Хоча Андрій і працював від ранку до темної ночі, та все ніяк не міг вибратися з нестатків. Троє дріб¬них дітей, а до того ще й жінка захворіла на сухоти, - більше лежала в ліжку, ніж працювала. Адрієві доводилося щовечора готувати їжу і прати білизну. Часто лягав спати перед ранком, щоб потім через дві-три години знову вирушати на роботу в ліс, де зі своєю шкапою стягав дрова. Заробітку, який отримував, не вистачало йому від місяця до місяця, бо ліки, які купував для своєї жінки, були дуже dorogi.
- Напасть я на твою голову, Андрію! - плакала Одотя. - Не купуй більше мені ніяких ліків, бо, бач, воно вже і так мені не допоможе, нічого вже мені не допоможе, тільки мотика та лопата!
- Не говори такого, Одо! Ти ще видужаєш. Кермеші казав, що спробує змінити ліки, - заспокоював її Андрій, хоча й сам в те не вірив.
-  Вже лиш сира земля мені допоможе! - бідкалася Одотя, відчуваючи, що її кінець вже не так далеко, а десь поблизу, може, таки за порогом, тільки чекає нагоди, щоб увірватися до хати.
- Бідні мої сирітки, нещасні ви на цьому світі, ой нещасні! - обливала маленькі голівки гарячими сльозами Одотя.
- Не плачте, мамо, бо буде боліти голова! - заспокоював нещасну матір маленький Андрійко. Йому було вже п'ять років, і він розумів, яке нещастя спіткало їхню сім'ю. Трирічна Марічка і ще менший Павлик тільки дивилися великими невинними оченятами на матір і починали й собі плакати.
- Андрію, якщо хочеш врятувати жінку, то повези її в теплі сукмарські1 купелі - це остання її надія, я вже не можу нічим їй допомогти! - знизав невинно плечима лікар Кермеші.
- Куди вже ти будеш зі мною возитися? - плакала Одотя і благала Андрія, щоб не віз на жодні ку¬пелі.
- Купелі - це цілющі води. Побачиш, що повернешся звідти здоровою! - переконував її Андрій.
- Бійся Бога, чоловіче, за які гроші ти повезеш мене на купелі? Хочеш, щоб наші діточки ходили з торбами в найми? - розплакалася Одотя.
- Цить, жінко, гроші були і будуть! Я піду до жида Янкіля і позичу, потім віддам. Ти мені дорожча від всіх грошей на світі! - зі сльозами в очах промовив Андрій.
Жид вислухав Андрія, погладив рукою лису голову і почав свою пісню:
- Знаю, Андрію, що ти працьовитий і чесний чоловік. Та це для мене не гарантія, що ти зможеш мені віддати гроші, які я тобі позичу. Бач, ти маєш дітей, жінка твоя хвора, а якщо твоя кобила здохне, то чим ти заробиш, щоб віддати мені борг? Хоч би й хотів, не зможеш!
-  Ради Бога, пане Янкіль! Куди мені тепер подітися? Ви - моя остання надія! - благав Андрій жида.
- Я не можу тобі позичити грошей, тільки якщо ти підпишеш, що гарантуєш своїм полем.
- Нехай буде так! - зрадів Андрій, впевнений, що зможе віддати жиду борг.
Та, як видно, Андрієва стежина життя була вистелена тільки горем і нещастям. Спочатку, коли Одотя повернулася з купелів, їй стало краще. Навіть в поле почала ходити. Андрій не знаходив собі місця з радощів, працював якомога більше, щоб віддати жиду борг, а вже потім ґаздувати. Мрія про те, що він стане одним із перших ґаздів села, знову почала зростати в його душі.
Та коротким виявилося його щастя - як промінь сонця між двома бурями. За два місяці Одотя знову занедужала, злягла в ліжко і за три тижні, догоряючи, як свічка, пішла до вічного спокою.
Для Андрія знову настали важкі часи. Гроші, які він зібрав, щоб віддати жидові, пішли на похорон Одоті, а після того, через місяць, дерево розчавило йому ногу. Не міг більше іти на заробітки. З жу¬рби та злиднів сивина покрила його голову, а на обличчі з'явилися глибокі зморшки. Він виглядав на двадцять років старшим.
Малого Андрійка взяв до себе служити старий Факов.
- Беріть його, вуйку! Добрий буде вам коло ягнят, тільки дасте йому їсти та якусь одежину! - умов¬ляв Андрій старого Факова, а Марічку та Павлика взяла Гафія, сестра Одоті. Хоча у неї було своїх шестеро дітей, та все ж таки змилувалася над сиротинами.
- Де мають місце шестеро, помістяться ще двоє! - гірко всміхалася Гафія. Та не довелось їй довго доглядати сиріток, бо їхня матір скоро забрала їх до себе в Царство Небесне, щоб їм не каратися на цьому грішному світі.
Минуло два роки, відколи Андрій позичив гроші від жида. Вже, слава Богу, його нога загоїлася, він знову почав працювати, та Янкіль не хотів більше чекати.
- Чекав я досить, вже два роки минуло, як ти позичив у мене гроші!
- Бійтеся Бога, пане Янкіль! Куди мені подітися без моєїземлички? В мене немає нічого, окрім того поля, - благав бідний Андрій жида. Йому все життя довелося тільки благати та молитися перед всіма. - Зачекайте ще трішки, я віддам вам все до останнього крейцара, тільки змилуйтеся наді мною, в мене ще є дитина. Що я їй, бідній сиротині, залишу після себе?
- Це мене не обходить, Андрію! Хіба я кликав тебе позичати у мене гроші?
- Бійтеся Бога, пане Янкіль! - плакав бідний Андрій.
- Не можу, Андрію, ніяк не можу! - відмовив йому жид і забрав від нього землю.
Два дні не виходив Андрій з хати, два дні нічого не їв і не пив, навіть в ліжко не лягав. Сидів за столом і мовчки дивився у стіну. Про що саме думав, хто б міг сказати? Може, про свою недолю? Може, про Одотю і про менших діточок, які вже не знають, що таке горе? Може, думав про малого Андрійка, про те, яким буде його життя без тієї землички? А, може, і не думав нічого.
На третій день погнав кобилу до жида.
- Купіть, пане Янкілю, від мене і шкапу, бо чим буду її годувати, коли ви моє поле забрали?
- Навіщо мені, Андрію, твоя шкапа? - розсміявся жид.
- Беріть її, пане, беріть, перепродасте комусь, кобила ще дужа і не така вже стара. Я не буду з вами торгуватися, дасте, скільки схочете! - благав Андрій жида. Це було останній раз в житті Андрія, коли він ще благав когось.
Янкіль тикнув Андрієві трохи грошей і повів кобилу до хліва.
Того дня Андрій не виходив із корчми Янкіля, усіх, хто повертав до корчми, пригощав випивкою.
- Наливайте, пане Янкіль, нехай п'ють люди, бо чоловік лише тоді щасливий, коли п'яний, тоді забу¬ває цей світ лайдачий. Чорт би його взяв!
Андрій пив за двох, та не п'янів, чомусь клята горілка не хотіла лізти в його голову. Далеко після опівночі Андрій витрусив перед жидом останні грошенята, які ще залишилися в його кишені.
- Дайте, пане Янкіль, ще й за ці гроші людям випити! - а сам вийшов з корчми надвір. Та замість того, щоб іти додому, почав підніматися стежкою на вершину Кадасова. Сів під дубом. Надворі було місячно і ясно, як вдень. Андрій поглянув з горба на село: у всіх хатах було погашене світло, тільки в Янкіля корчма гула - там люди гуляли та пили за його останні гроші.
- Нехай п'ють, бо чоловік лише тоді щасливий, коли п'яний, - промовив Андрій, а потім тужним голо¬сом жалібно заспівав:

Ой, Боже милостивий,
Як важко бідую,
Зозулька ня закувала,
На ню ся гріхую.

Ой, чи я нещасливий,
Чи моя мамочка?
Чи ми була нещаслива
Моя пеленочка?

Та коли-сь ня, рідна мамко,
В купелі скупала,
Була-сь мене маленького
На столику склала.

Пісня пролунала над селом, наче проклін, чи, може, благословіння, потім знову стало тихо.

* * *

Другого дня Андрія Кукуля знайшли повішеним на крислатому дубі на вершині Кадасова. По¬хоронили його односельчани, змилостивившись, бо в нього, крім хати, нічого не зосталося. Священик прибув тільки на кладовище, щоб запечатати могилу до дня воскресіння, коли Господь Бог покличе всіх мертвих на Свій Праведний Суд.
Андрія ніхто не оплакував, хоча всім було жаль його, бо нікому не зробив жодного лиха
Малий Андрійко мовчки йшов за труною. Він не плакав, хоч розумів, що з цього дня залишився самотнім, як билина в полі. Більше вже немає на цьому світі нікого, хто б заступився за нього та про¬мовив би до нього добре слово, чи погладив по голівці.
Адрійко і надалі служив у старого Факова, поки той не помер, а опісля покинув село і більше вже не повернувся.
Тільки одного разу його бачили люди в корчмі - увечері, перед тим, як знайшли Янкіля застреленим на вершині Кадасова. Саме під тим крислатим дубом, на якому повісився його батько.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Збіщата - то від "збитки"?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 22-10-2010

"життя прожити, не поле перейти"

© Зоряна Z, 19-10-2010

"життя прожити, не поле перейти"

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Z, 19-10-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Victor Artxauz, 19-10-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.98196482658386 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …
Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …