Вона підкрадається непомітно, як звір, якого не впіймати і не перемогти. Вона всепоглинаюча і, можливо, вічна.
Тепер Людмила знає, що вона вже давно оселилася в її будинку, вона керує її вчинками, вона – це спосіб її життя. Ім’я цій невидимій субстанції – самотність. Але для Людмили вона не невидима, бо вона знає її тяжкий подих і гіркий присмак.
Так, самотність… Як багато зараз закладено в цьому слові. Вона не планувала цієї самотності, але, певно, зумисне до неї йшла. Проблеми в родині, не зовсім щасливе дитинство уже тоді підштовхнули її до думки про те, що однією їй буде набагато краще. Вона доведе собі і усьому світу, що здатна на багато.
Шлях до успіху був довгий і тяжкий. Інколи вона спотикалася, інколи здійснювала помилки, але пройшла цей шлях з високо піднятою головою. Як і у всіх, у неї були свої турботи, але, на відміну від інших, вона прагнула вирішувати їх самотужки, сподіваючись і вірячи лише в себе. У неї не було справжніх друзів, бо вона намагалася відгородитися від людей власноруч збудованою стіною. «Є «я» і «інші», - часто повторювала вона собі. – Нехай, моє серце закрите, зате ніхто не завдасть мені болю».
Але від болю відгородитись неможливо, і чого-чого, а його в її житті вистачало. Було і кохання і дорогі люди, але якийсь механізм самознищення, закладений в ній, певно, ще з дитинства, змушував її відділятися від інших тією клятою стіною самотності.
Колись Людмила не розуміла, чому люди її жаліють. Їй здавалося, що у неї є все: робота, яка приносить їй задоволення, визнання, фінансова незалежність.
«Певно, я помилялася. У мене немає головного», - сумно посміхається у дзеркалі сивоволоса жінка із глибоким болем в очах. Тепер вона розуміє, але…Десь у далеких мріях існує будинок, де на неї щовечора чекають, десь світом блукають її ненароджені діти і чоловік, який буде з нею в радості і горі. Десь далеко…
А тут її оточує ехо німих стін, отруєних самотністю, і безліч журнальних вирізок, з яких вона посміхається своєю широкою, але пустою посмішкою. І обов’язково яскраве світло, без якого вона тепер не засинає. Їй страшно, що коли її душа покине тіло, про це навіть ніхто і не дізнається. Скоро цей будинок стане в’язницею для одиначки, яка боїться покинути цей світ, доки не передасть комусь свої знання, не розповість, що у цьому житті головне…
