Бути у статусі вигнанців давно вже не доводилося. Звикаєш до нього, входиш-обношуєш, як нові мешти чи пальто - дивуєшся... Іноді помагає аутотреніг. Повторюєш без кінця - це приснилося, це ти надивилася солодких казок в телевізорі, все придумала. Тоді чемно, дуже ретельно намагаєшся виконувати це найскладніше з усіх завдань "не_думати_про_тебе". Дія, робота, рух - і нехай звітряться усі застряглі у горлі слова, схлипи і питання, відкашлюєш їх, наче вчорашню застуду - і - бігом, бігом, вперед...
Ти щасливий, у тебе стільки роботи, ти такий зайнятий. І це, звісно, добре - бо тобі буде легше "не_думати_про_мене". Тобі буде легше, аніж мені. Особливо цієї осені.
Бо вперті мої думки, як довгі-предовгі золоті коси, вибиваються з-під хустки (з-під шарфа, з-під шапки!!!) - вибиваються з-під усіх запон і заборон - і золотими зміями огортають моє горло, лоскочуть мою шкіру, залізають мені в очі - і я знову, як колись, як звикла - тягну руку до мобільного, щоб почути твоє "Ау-у" ...
На півдорозі рука безсило завмирає - ти ж вигнав мене з цього раю. Як колись - Єву.
Я знову порушую вигадкою давні канони - історія ж бо не знала такого : Єва була вагітною.
Адам... А що Адам - він чоловік, йому більше довіри - от і залишився пильнувати спорожнілий Едем. Кому ж було гірше?
Райський сад пожовк і посмутнів, коли з нього пішла Єва. Тоді й почалася - осінь.
Тоді стали люди розуміти високі і прості речі. Тоді придумали слово - прозріння.
Хоча тоді ще ніхто не встиг придумати, що силу любові можна вимірювати такою простою величиною "тільки_поклич."
Тільки поклич - і прийду-прибіжу-прилечу... Тільки поклич - і я буду з тобою...
Високовольтним струмом - пронизує мене дивна певність: Єва була вагітною.
Мала надію на нове життя. Була початком нового життя. Вагітна... любов'ю справжньою.
Чекає свого Адама. І всі жінки вічно чекають своїх Адамів - з армії, з роботи, з відрядження, з далеких країв і заробітків, темної ночі - з п'яної гулянки - щоб розродитись любов'ю...тою, справжньою.
Тільки - поклич...
Тільки - скажи...
Тільки - прийди...
