Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2539
Творів: 45878
Рецензій: 89741

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Щось має статися (закінчення)

© Галина Михайловська, 07-10-2010
Два роботи-аварійники швидко взялися до справи – так швидко, що доки Дан у супроводі третього, робота-рятувальника, обійшов навколо головного блоку станції, вони вже закінчували замуровувати розколину.  
Дан наближався до аварійників. У зеленкуватому світлі сонця, що низько стояло над шпилястим обрієм, вони скидалися на кумедних спрутів, коли дивишся на тих крізь товщу води. Рятувальник тримався позаду, на запрограмованій відстані, і Дан бачив тільки краєчок його тіні трохи збоку від власної.
Вишукуючи капості на зовнішній оболонці споруд, він не дивився під ноги, тому не помітив її – підступної, невеличкої й водночас глибокої западини на своєму звичному, учора ще рівно укоченому, маршруті. Баюра мала ідеальний розмір і глибину, щоб у ній застрягло шасі його скафандра. Що воно й не забарилося зробити. Швидкість була мінімальна, тому скафандр, і Дан у ньому, втрималися у вертикальному положенні, хоча тряснуло добряче. От тільки – не туди й не сюди.  
Весь ідіотизм ситуації Дан зрозумів не відразу. Спочатку він чекав, що ось до нього дочвалає рятувальник і витягне його із цієї довбаної діри. Але химерна тінь верхньої частини корпуса робота, з антенами, прожектором і з купою інших прибамбасів, застигла нерухомо на незмінній відстані.
Команда, яку надав Дан голосом, може, і була перенасичена емоційними виразами, але ж йому й раніше доводилося не дуже добирати слова, спілкуючись із роботами, а вони його розуміли без проблем. Чому ж цього разу цей броньовик не реагує на людську мову?  Угамувавши роздратування, Дан повільно та чітко повторив наказ цьому йолопові, дурбилові, купі металобрухту, трясця йому в його електронні печінки!
А той і антеною не поворухнув.
Ремонтники тим часом закінчили роботу, кинули копошитися  й застигли, піднявши  численні кінцівки. Дан покликав до себе обох. Щоправда, доведеться пильнувати, щоб ці безмозкі залізні дроворуби, розриваючи ґрунт, не відкраяли шматок скафандра, ще й з його ногами – але то вже якось буде. Хай сперш наблизяться… Та що за чортівня?! Вражі діти теж стоять як укопані!!
Аж плюнувши з пересердя, Дан намацав на животі ряд кнопок. Оця, права, мала вмикати просто на віконці шолома показання індикаторів – параметри, рівні, статуси… одне слово, усяку хрінотінь. Прозорі літерки-циферки, що йшли безконечником,  заважали Дану роздивлятися по сторонах, то він їх і не вмикав, порушуючи інструкцію – але хіба ж це єдине чи найсерйозніше порушення?
Ну от, увімкнув  - то й що? А нічого. Не пише нічого, бо не працює. Мовчить бісова система! Мабуть, настав капець, коли тряснуло.
А зліва на стегні він і мацати не став. Бо коробочку з аварійним зв’язком від’єднав ще перед виходом. Щоб не розтрощити, як нещодавно на своєму скафандрові, коли об’їжджаючи якусь гидоту, що зненацька виросла на його шляху, і скидалася на гейзер, тільки газовий, він черконувся боком об скелю.
Намагаючись привернути увагу охоронця, Дан відчайдушно замахав руками. Жодної реакції – мабуть, у програмі немає команди рятувати людину, коли вона, скажімо, ловить метеликів … чи ганяє мух …
Якби ця клята залізяка розуміла, наприклад, хоча б картярські умовні знаки! Але ж – звідки? От азбуку Морзе вона, може, і знає. В її баняк чого тільки не напхано. Але ж він, Дан, у цій азбуці – ні в зуб ногою. Не думав, що знадобиться. Як то кажуть, коли б знаття, де впадеш… Впадеш?... Впадеш!!!
Адже людину, що впала і лежить, робот напевне кинеться рятувати.
Але ж! Змусити б довбаного конструктора цього довбаного скафандра виробляти отакі гімнастичні справи…
Скафандр мав гнучкі зчленування тільки до колін –  мабуть, аби можна було присісти й роздивитися щось на ґрунті, а нижче ж шасі з коліщатками! Ось  і примудрися впасти в такому одороблі, та ще й легенько…так, щоб не пошкодити себе, чи, ще гірше, скафандр нишпорки. Той за нього вколошкає, точно. Взагалі кажучи, ніхто не знав, де  помешкання інших вартових. Втискуєшся до транспортувальної камери, притуляєш долоню до віконечка – і двері відчиняються вже у твоїй прихожій. Таке правило запровадили після того, як колись один із вахтових крейзанувся, і порішив своїх змінників просто в їхніх теплих ліжечках… Але цей дедуктор хоч що винюхає.
Дан передчував, що йому ще доведеться зітнутися з детективом після повернення. З такими грошенятами в банку й із таким геройським ореолом навкруг макітри кожен захоче підкотитися до білявки, що випроваджувала їх сюди і, мабуть, буде стрічати. Але на всіх, крім них двох, на космодромі будуть чекати зарюмані жінки та зашмаркані дітваки, щоб задушити в обіймах і вчепитися в штани.  
Та це коли ще буде… А наразі таки зумів Дан завалитися на спину, хоч ледве не виламав химерно зігнуті ноги. Завмер,  і навіть очі примружив: уже косити під потерпілого, то косити! Підвестися самому тепер було досить проблематично. Тому зітхнув із полегшенням, коли крізь вії побачив, як на скло шолома нарешті впала тінь робота. Спрацювало.
А от пригода, що трапилася під час його транспортування, його насправді засмутила - брила неподалік входу таки обірвалася долу, замурувавши вхід. Аварійники тупо взялися розчищати прохід. Якби мав зв'язок із тими баняками безмозкими, наказав би їм залишити все, як є, і пробиратися до станції понад стіночкою… бочком! А цей завал залишити подаруночком для нишпорки. Але ж мав, наче дебільна мумія, лежати на ношах, що висунулися з черева рятувальника, і безпорадно чекати.

І коли заковтував сніданок, що плавно проминув обід і наближався до вечері, і коли  натаскував роботів, і рятувальників, і ремонтників, навіть прибиральника вишикував поруч з іншими, розпізнавати по жестах хоча б найнеобхідніші команди: «Ходи сюди», «Воруши дупою», «Геть з очей, залізяко довбана»,  Дана не полишали дві думки.
Перша –  щось не так він робить, якщо ось уже стотридцятьчотири довбані дні суперник іде на крок попереду  й має на руках  не менш ніж роял-флеш. А він, Дан, тільки намагається будь що скинути погані карти. А банк брати хто буде – папа римський?
А друга думка була, власне, не думкою –  те ж саме настирливе відчуття, з яким розліпив очі: щось має відбутися… вже відбувається… ось зараз, у цю хвилину. Тільки він цього поки що не бачить. Дивне відчуття. А до того ж у такий звичайнісінький день, що нічим не відрізняється від решти стотридцятьчотирьох, що вже проминули.
На всій території, за якою він мав доглядати, встановився святий спокій. Зрозуміло, чого треба чекати вслід за такою благодаттю - на те є Другий закон Чізхолма.  Але Данове чергування незабаром закінчується. А далі аж два тижні - то не його головняк. Не його головняк і якщо щось вже сі стрєсло із шерлоком холмсом або віршомазом. У віршомаза в того завжди щось трапляється. Віршів його Дан не читав і не збирався, але ознайомитися зі звітами борзописця про страшезні події, що відбуваються, скажімо, у його помешканні, любив. Поезія чистої води: «… відмовила  система моделювання краєвиду за вікном - замість панорами замка Бран показує вишні в цвіту…» - бу-га-га!
От у Дана в його помешканні нічого не виходило з ладу, бо ще перед своєю першою тижневою вахтою він власноруч розорив усі оті прибамбаси - розумний будинок, чи як там та фігня зветься. Хіба він довбаний татко Карло - сидіти біля бутафорного коминка або витріщатися в бутафорне вікно на примарне сонце, що плентається примарним небосхилом, щоб поступитися місцем так само примарним зіркам? Не треба його заколисувати тихесеньким музончиком, наповняти пінкою ванну, коли він ще до неї не додибав. А липовим вечором подавати звідкись у липовий бар пляшку віскі. Щоправда, віскі не липове, саме тієї марки, що він замовив ще на Землі, Green Spot, але хто це вирішив, що його в пляшці має бути на денці - лише на одну порцію?
Колись, замолоду, Данові довелося бути власником закладу із гральними автоматами - звідти він і розпочав свою блискучу картярську кар’єру.  Тому він щось та петрав в електронному начиннячку, і як його примусити працювати як треба…тобі треба.  Воно й не складно, коли в голові лою вистачає.
Відчувши руку майстра, система кинула дозувати віскі, і Дан уже починав замислюватися, де в біса брати життєдайний напій, коли ось-ось вийде річний запас.
Але головне, заради чого він і зробив системі вівісекцію, - відтепер світло в приміщенні не вмикалося запопадливо при його наближені, а він сам вмикав і вимикав його, коли хотів.
Головне ж - коли не хотів, то не вимикав.
І він уявив, як і зараз у його кімнаті люмінесцентний світильник горить собі біля бутафорського підвіконня,  і майже денним, майже земним промінням освітлює…
- Йопсель-мопсель!

Роботи замиготіли веселковими вогниками, намагаючись вирішити - чи слід розцінити вигуки та стрибки, якими Дан понісся до  транспортувальної камери, як одну з розучених сьогодні команд, але вони все одно б не встигли відреагувати. Дан був уже всередині та притискав до віконечка досить таки замащену п’ятірню. На мить він вжахнувся, що клята залізяка не спрацює, бо вахта ще триває, але ні - за хвилину стояв у темному коридорчику, що передував його кімнаті.
Наче нічого не змінилося за тиждень його чергування - усе так, як залишив - тихо, темно, тільки в дальньому кутку кімнати ясна пляма від лампи денного світла… Дан, тамуючи дрижаки, що бігали тілом, підійшов ближче. Боявся дивитися. Тоді змусив себе поглянути - вода з пляшки, примощеної в горщик догори дном, ще не виточилася до останньої краплі…   наче все в порядку… так, в порядку…
Але серце бухало просто в горлі … і він своїм гострим нюхом гравця відчував - тут. Диви, ось воно що!!!
Аstrophytum asterias - саме цю, свою улюблену, рослинку він взяв із собою, вирушаючи на цю задрипану планету. Усі до ноги торочили, що поза Землею їй капець, незважаючи на її зоряну назву. А вона, наперекір цим довбаним розумникам, наперекір усьому довбаному всесвіту, а, можливо, заразом і наперекір Данові, усім його сумнівам та пострахам, взяла й розквітла - довершеною у своїй беззахисній красі жовтогарячою квіткою.
Плинув час, хвилина за хвилиною, оберталася навкруги свого задрипаного сонця ця задрипана планета, банани-сталактити, мабуть, уже нагромаджували нові пастки на підступах до станції, десь крізь зоряний пил навіщось летіла чи звідкись верталась міжгалактична експедиція - для  Дана зараз нічого не існувало.
Присівши навпочіпки, він вдивлявся у свою безцінну квітку. Мовчки, бо хіба ж бурмотіння собі під ніс, щось на кшталт « у, ти… мацьопко… мармизо ти  така….», можна вважати за членороздільні слова?
Шкода лише було, що нема кому похвалитися, нема з ким поділитися. І - дивно - чогось уява малювала поруч не омріяну за сто тридцять чотири дні білявку, а чорняву сусідську дівчину, з якою розпрощався багато років тому, коли вирушив підкорювати світ. Пішов надвечір, на захід сонця, стежиною між ланами, і соняхи повертали за ним жовтогарячі голови, наче дивилися вслід… мабуть, дивилася й вона.
Біль у затерплих від незручної пози литках повернула його до дійсності. Підвівся, погладив повітря над квіточкою, підійшов до бару, налив собі віскі, не скуплячись. Треба відсвяткувати - от воно й сталося! Тільки не лихо, а диво…
Але ж яким крихким відчувалося благополуччя, яке власне, і приставлений тут берегти. За освітленим колом, за межами цієї кімнатки, панував Хаос.  От коли всіма печінками зрозумів пращурів, які намагалися жертвоприношеннями вмилостивити темні, сліпі страхіття, що буяли навколо. Чесно кажучи, вони часто-густо лукавили. Грали нечесно: «На тобі, Боже, що мені негоже» . Так само, як і він учинив, розтрощивши всю довбану електроніку-автоматику, аби зберегти, будь-що, оцю свою, єдину на всю цю задрипану планету, усю цю задрипану сонячну систему живу рослинку, свою зоряну квіточку.
      Зачекай – але... Але ж так само можна вчинити в масштабі всієї станції! Понизити складність системи, принести в жертву щось, аби зберегти решту. Переосмислюючи  Перший закон Чізхолма - «Все, що може зіпсуватися, псується»  - зіпсувати щось, не чекаючи, доки зіпсується саме. Вирвати ініціативу з рук суперника. Нарешті зробити щось, схоже на привнесення інтелекту в замкнуту систему.
Шкода, що його чергування добігає кінця. Але Дан не збирався ділитися своєю ідею ані з детективом, ані з поетом - врешті-решт мають власний розум, мають знайти власні шляхи втручання в розвиток подій. У цьому і полягає їхня місія - боротися з ентропією так, як на це здатна тільки жива матерія. Боротьба за існування – це ж і є боротьба з ентропією. А бореться кожен по своєму:  хтось здатний на ризик, хтось має залізну логіку, а хтось поетичне чуття...
Особисто йому наступна вахта вже малювалася геть несхожою на минулі.  Нарешті він опанує цю гру.
Ще не знав точно, що саме виведе з ладу, щоб здійснити свій блеф, справжній блеф гравця в покер. Він би й довбаний генератор отого сигналу… чи то все ж таки був імпульс?- розібрав на молекули. Йому, правду кажучи,  начхати було на тих довбаних придурків, що зараз навіщось кудись там летіли крізь зоряний пил… чи верталися звідкись.

    Але ж хіба можна до кінця виключити можливість, що комусь із них, так само як і йому, бамкнула в голову крейзанута ідея прихопити із собою в цей дебільний міжгалактичний переліт малесеньку живу квіточку?

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Дивний легкий присмак розчарування...

© Наталка Ліщинська, 20-10-2010

посмiхаюся тобi

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Вiруня, 14-10-2010

:-((

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Victor Artxauz, 07-10-2010

Формула - краса врятує...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 07-10-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.738166809082 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …