Ірина прокинулася пізно. Довго ніжилась в ліжку, розтягуючи білохмарний млосний стан пробу¬дження, згадуючи напівзотлілі нічні видива, – квапитись було нікуди. Та врешті підве¬лась, накинула теплий, лагідний, як пух, халатик і підійшла до вікна. За два кроки від підвіконня заплю-щила очі й відкрила їх, коли простягнута вперед рука торкнулась шибки. Ні! Це не сон – це правда!
Особливою вишуканістю пейзаж за вікном не вражав. Дво-триповерхові будинки майже по дахи притаєні в зелень дерев, добрий шмат видноколу займає брудно-червона стіна якоїсь фабри-ки, й тільки ген-ген, ліворуч за деревами, можна розгледіти край славнозвісної Вацлавської площі. Та відсутність мальовничого краєвиду настрою Ірині не псує. Ще б пак! Цей недолік єдиний. Усе решта – казка! Казка тридцятишестирічної попелюшки яку знайшов нарешті прекрасний принц і одягнув на ногу кришталевого черевичка.
Ось воно, нове життя! Закордон! Прага! Європа! Чисті, наче вимиті пральним порошком, ву-лиці. Яскраво-смарагдові, акуратно підстрижені газони, усміхнені пражани: „Прошу, пані! Чого пані бажає?” Господи! Невже дійсно позаду залишилась совкова злиденність, совковий бруд, сов-кове хамство, несмак і вульгарність?!
Сьогодні вдесяте прокидається вона в цьому, не розкішному, але цілком придатному для жит-тя готельному номері та вдесяте не йме віри, що це правда, що це з нею, що вона вже й не Ірина навіть, а пані Ірена! („Ваша кава, пані Ірено!”) Заплющує очі, розплющує й знов бачить ліворуч, за деревами, вдалині, знайомий кут Вацлавської…
Прага! Грег (бо й Гриші в закордонні нема) показав їй уже Празький град, пам’ятники, собо-ри, Влтаву, храм святого Мікулаша і Мостецькі вежі… І отут вона житиме! Та не якоюсь там служебкою, а власницею (принаймні – хазяйкою) готелю! Його, Грега, готелю. Адже вона – з ним.
Це встановилось якось само собою. Розкішна зустріч, готельний ресторан, співробітники… „Дозвольте відрекомендувати: пані Ірена. А це пан Ярош, пан Каміл, пан Навратіл…” – „… Маю честь… моє захоплення… о, пані Ірено!” Вони розмовляли між собою якоюсь дивною мішаниною російських, українських та чеських слів і вона практично все розуміла.
Екскурсія готелем. Знадвору вишукане бароко, а всередині найсучасніше обладнання: безшу-мні ліфти, кондиціонери, автоматичні двері. Вся обстановка витримана в насичених бордових тонах призахідного сонця – килими й панелі в коридорах, портьєри в номерах, скрізь бачиться рука досвідченого дизайнера. „Цей номер наш (наш!). Це твоя покоївка, Блажена.” – „Прошу, пані. О котрій вас розбудити? Яку пані п’є каву, з вершками, чи з молоком?” І поблажливий голос Грега: „Даватимеш їй іноді чайові.”
Вони лягають в постіль. Наче не вперше, наче провікували спільно довгі подружні літа. Він поводиться вільно, невимушено, й вона віддається його владі, а як же? Вона щаслива… „Коли я почну працювати?” – Він сміється: „Облиш свій совдепівський ентузіазм, ти в Європі! Жінки тут взагалі не працюють. Поки вчи он з Блаженою мову, а більше відпочивай і насолоджуйся життям. Коли знадобиться твоя допомога – скажу.”
Постояла біля вікна, потягнулась, мов доглянута, задоволена життям кішка, й пішла до ван-ної. Невагомий халатик слухняно спурхнув на підлогу, підкорившись легенькому поруху плеча, і двері ванної відчинила вже гола...
Причепурившись, спустилася в ресторан, де в неї свій столик і свій офіціант – Бразділ. Кнед-ликів вона вже наїлась, закортіло щось з італійської кухні. Легенько поснідавши, піднялась в номер – сьогодні Грег просив її залишитись вдома…
Він з’явився аж по обіді. Заклопотаний вираз обличчя...
– Щось трапилось, любчику? – пригорнулась.
– З чого ти взяла?
– Бо видно. Якісь неприємності?
– Та не те щоб, але... Власне, нічого надзвичайного. Просто… я тобі не все сказав. Готель не зовсім мій, тобто… не лише мій. Я співвласник, з Ярошем. Та є шанс залишитись одноосібним. Майже вмолотив його передати контрольний пакет мені, але... старий гульвіса затявся… хоче, ну… Власне, це Європа, тут вільні люди й на таке дивляться інакше…
– Не второпаю! То що він хоче?
– Іринко, золотко, – Грег взяв її долоню, легенько стис пальці, але погляду чомусь не підвів. – Якщо я дуже-дуже тебе про щось попрошу, обіцяй, що зробиш?
– Ну... це якось пов’язано з Ярошем?
– Так. Він хоче...
– Та що ж?
– Тебе!
– Що? – пам’ять послужливо вималювала дорідну Ярошеву статуру, з відвислим черевом і та-кими ж, у рясному ліловому рябовинні, щоками.
– Всього раз! Ну от взяв собі в довбеху, що я вдію? Але після цього готель стане нашим. Справді! Метикуєш?
– І ти йому що, пообіцяв?
– Звісно ні, золотко. За кого ти мене маєш? Гнівався, мало в рило кнурові не заїхав, а він сво-єї! Іриночко, а може, ну… задля справи… Ніхто не знатиме.
– Як ти можеш? Та я знатиму. Я! І ти знатимеш!
– Іриночко! Ну так вирішуються діла. Бізнес, і не я це вигадав! Вважай, що ти просто викона-єш роботу! Мушу тобі сказати, що мій фінансовий стан не найкращий, і цей пакет мене б дуже виручив. Зрештою, – його погляд блукав підлогою, наче вишукував по кутках кімнати тарганів, – твоя віза й… твоє перебування в готелі… ти зрозумій мене правильно… тут капіталізм…
– А як же почуття, а нормальні людські стосунки!? Чи в Європі їх уже відмінили?
– А справа! – вибухнув зненацька Грег. – А гроші, а комфорт, а кусень хліба! За все вимага-ють чортових баксів!.. Ну, золотко, заради мене, ну...
Він її вбивав. Нищив. Прямо зараз. Отут. Розмахнулась і вкарбувала тремтячу долоню в його холодну, жорстку, як дошка щоку... Грег замовк.
Вона лежала на кріслах. Іти до нього в ліжко відмовилась навідріз.
– В мене закінчується віза…
– На біса тобі віза? В тебе її хтось вимагає?
– Скоро я не зможу вийти на вулицю.
– А нафіга виходити? В тебе все є.
– Я що, полонянка?
– О, Господи! Іриночко, в мене неприємності, а тут ще й ти… додаєш... Зажди трохи, я все розгребу.
– І що за неприємності? Чому ти від мене криєшся?
– Не гони. Встигнеш ще. Хоча, якщо така допитлива... Розумієш, готель – лише надводна час-тина айсберга. Легальний, так би мовити, дах бізнесу. А під водою... – Грег стишив голос. – Існує налагоджений канал перекидання на захід контрабандних партій спирту. Мова про тисячі тон! Вловлюєш? Оце наша основна харчівня. Я в Україні працюю з постачальниками, канали пробиваю, а він в Європі – збуває. Ірино, тут крутяться шалені суми й ми з тобою... можемо з часом прокину-тись реальними мільйонерами!
– Боже, – прошепотіла Ірина, – куди я втрапила! Це ж кримінал, це незаконно! А раптом...
– Та не колотись! Нема ніякого злочину, тут тобі правова держава! Просто уникаємо митних зборів, обминаємо деякі податки. Все чисто й порядно, всі так роблять. Ех, мені б ще скинути з хвоста того жирного котяру й тоді...
Готельний бармен пригощав її плзеньським. Безкоштовно, за рахунок закладу.
– У вас є українське пиво?
– Нема.
– А горілка?
– М-м... немає, пані.
– Ну дайте тоді, яка є...
„Океан Ельзи”, щедрий колекціонер та захмарні мрії.
Вони увійшли до бару й повсідались за крайнім столиком біля дверей. Тільки Букет одразу пішов до шинкваса, де хазяйнувала гарненька дівчина в симпатичній зграбній уніформі:
– Лялечко! Нам, будь-ласка, чотири пива, „пепсі” й пакетик чипсів. І зніми, прошу, оті матю-ги та постав поки що оце, – він простягнув дівчині касету.
Російський шансон захлинувся, а натомість зазвучав „Океан Ельзи”. Четверо юнаків сиділи за столом і повагом сьорбали „Чернігівське”, а рудоволосий парубчак сьорбав „пепсі-колу” й годував чіпсами мишку. Блондин хрумав, кумедно притримуючи платівку чіпсів рожевими лапками.
– Ну, – порушив мовчанку Северин. – Які будуть ідеї?
– Є думка розширити склад групи, – промовив Ромка.
– Відхилено, – виніс вирок верховода.
– Чому?
– За статевою ознакою. Ми про це вже базарили. Тема закрита.
Іванка посередництвом Ромки наполегливо просилась до команди, але Северин, та й Букет з Антоном, були проти. „Бабам серед вітрогонів не місце!”
– Хто ще?
– Труба, – меланхолійно проказав Антон, і всі звернули погляди до нього.
– Кому труба? – звів брови Северин.
– Не кому, а яка. Цукрозаводська. Стоїть собі така свіженька, приваблива, пофарбована, в принципі, майже як дівчина! Так і проситься: здолай мене!
– Заманливо, – промовив Букет. Йому сподобалось порівняння з дівчиною.
– Інтересно, – сказав Ромка.
– І щоб хоч цього разу взяли з собою Блондина, – вставив Корозія, на його шиї буряковіла свіжа дряпина, – коли вже мені не дозволяєте!
– Буде непросто, – продовжив „дебати” Северин. – Потрібне спорядження, а спорядження коштує грошей.
– Помізкуємо, – оптимістично почав Букет. – Щоправда, я ниньки в фінансовому плані нуль – не розраховуйте – вдома повний амбець. Траур!
– А що таке? – спитав Ромка.
– А! – махнув рукою Букет, – анекдот!
– Ну розказуй вже, розказуй! – поквапив його Северин.
– Позавчора їхав мій старий у Зеленьки, до баби, та й заглух в нашої „копійки” мотор на трасі – щось там з карбюратором. Ну, дістав старий інструменти, а на крило, щоб не замастити, кинув ряднину, він скрізь її з собою возить, підстелити за потреби, чи що – брухта часто ламається. А та ганчірка була колись килимком настінним і видніються ще трохи на ній залишки якогось витвору. Ну от, порпається батя в карбюраторі, коли це стає біля нього крута, аж перекручена, тачка, й ви-скакує з неї інтелігентний такий, при галстуку, при костюмчику, чувачок. Добридень – добридень. Показує чувачок на солідного чоловіка в іномарці, такий собі респект – сивина благородна на скронях і триндить, що то, мов, іноземний збирач, який їздить по Україні та вишукує різні старо-житності, а він, чувачок, буцімто при ньому за товмача. І, мовляв, зацікавила того колекціонера підтирка батькова, розгледів він, буцім, на ній оригінальний орнамент. Ну старий, щира душа: „Хай бере, – каже, – коли вподобав! Мені не жалко!” – „Е ні, – заперечує перекладач, – він просто так не візьме. В них, за бугром, усе по-чесному, по-цивілізованому. Колекціонер купить у вас цей витвір мистецтва за сорок доларів.” Старий мало язика не ковтнув. „Поїхали, – каже, – додому, в мене там такого рам’я повне горище!” – „Ні, – відказує молодик, – ми дуже спішимо, килимка ку-пимо й усе.” Словом вдарили по руках, старий дерюгу витрушує, колекціонер у гаманці порпаєть-ся, з товмачем ґерґоче, а тоді той підходить та й каже: „В нашого іноземця якраз бакси скінчились, є самі фунти, і то сотки, чи не буде в вас здачі?” – „Вдома знайдеться!” – моргає старий. Підхопили вони брухту налигачем та й – додому. Відкопав батя панчоху, де збереження на „чорний” день при-ховані, ткнув перекладач старому ті фунти. „А здачі, – каже, – сто п’ять доларів, бо фунти за долар дорожчі.” Старого наче обмарило. Віддав зелені, лахманину, вхопив папірця й скакав по хаті під-стрибом, аж доки сусід не прийшов. „Чого це, – каже, – Миколайовичу, килимок твій на узбіччі валяється, згубив, чи що?” – І показує старому ту рядюгу, що він „іноземцеві” продав! Ну, тут у батька мало напад не стався. Придивились до того папірця – дійсно, фунти, та якісь, чи то філіпін-ські, чи мадагаскарські; подзвонили в банк, а вони за курсом – копійки! Та їх і не міняють в нас! Що тут зчинилось! Там і досі така жалоба, наче небіжчик у хаті!
Посміялись...
– То що вирішуємо з трубою? – нагадав, відреготавшись, Ромка.
– Пішли, – скомандував Северин, – глянем на місці.
Поки слухали Букета, Блондин, наковтавшись чіпсів, безсоромно справив потребу прямо на стільницю й пошився до Корозії в кишеню – спати.
Северин лежав на канапі, дивився на екран телевізора й мріяв: „Видертися б на трубу та шу-гонути звідти на параплані! Летиш над містом, а внизу люди:
– А хто це там ширяє?
– Як хто – Северин! А ви гадали – інвалід, діабетик, ні на що не годний, нікому не потрібний. Ге, так думали? А він от, взяв і полетів! А ти спробуй, полети. Кебети не вистачить! А Северин…”
Тут до кімнати зайшов Валерка й відвернув старшого брата від казкових видінь в найнеспри-ятливіший для себе момент:
– Сево!
– Що тобі?
– Ну скажи ти, врешті, цьому Тромбові, нехай відв’язне. Ходу не дає!
– Якому Тромбові?
– Якому-якому! Петя Тромб із дев’ятого класу. Я тобі вже сто разів казав! Доскіпується, чіп-ляється на кожному кроці. Те йому принеси, те зроби, а це вже до того скабанів – гроші вимагає. Зловить на вулиці: „Давай, – каже, – п’ятдесят копійок, тоді пущу!”
– Ну піди, пожалійся батькові. Взагалі, куди дивляться батьки?
– Які батьки? А старший брат на біса? За всіх он старші брати заступаються, і лиш за мене нікому. Що ти є, що тебе нема… Лежиш тут!
– Слухай, відвали! Вчись сам вирішувати свої проблеми!.. „Отже: летить Северин на парап-лані, а внизу люди. Може й Ксюта дивиться... Ні, не треба про Ксюту...”
Спирт, мальовничі краєвиди і недоречний джип.
– Золотко, збирайся. Зараз у салон – сьогодні ми запрошені на вечірку, до Яроша. – Грег ви-глядав енергійним і збудженим.
– До Яроша? Не показуй мені його!
Після Грегової „непристойної пропозиції” вони таки помирились. Грег стояв навколішки, бла-гав, навіть витиснув скупу чоловічу сльозу. Ірина зглянулась.
– Ну, Іриночко, треба. Ми ж компаньйони. Побачиш його заміську „хатинку”, познайомишся з інтелігентними людьми. Буде класно, старий капосник – мастак влаштовувати оргії!
– Які ще оргії?
– Та жартую. Просто буде весело, повір мені!
– Ти що, випив?
– Ага! – Грег реготнув. – Каміл привіз проби спирту на дегустацію – довелось сьорбнути!
– І як їхатимеш?
– А-а, – хіба вперше? Веселіше, золотко, веселіше. Ну звідки цей занепадницький настрій!
Авто мчало заміським шосе. Ірина байдуже розглядала веселенькі доглянуті лани, охайні, на-че вичесані гребенем, переліски, потішні пришляхові ресторанчики. Після конфлікту з Грегом вона не почувалася ані захищеною ні щасливою. Вони помирились, але...
„Ну добре – шкреблися в грудях незатишні думки, – закордон, Прага, Європа... А що далі? Оцей його чортів напівкримінальний бізнес... Не подобається воно мені. Все уявлялося зовсім ін-акшим. Де обіцяна робота, де мій заробіток, коли зможу забрати Іванку? Хто я при Грегові? Дружина? – Ні. Утриманка?”
– Як твої успіхи з Блаженою? – поцікавився Грег. – Мову вчиш?
– Та вчу. Хоча оці їхні дурнуваті приголосні...
– Вимовою не переймайся. Головне, аби розбирала письмо. Ех, Іринко, ось заходимось ми з тобою біля роботи й того поганця Яроша... Якби ти ще була погодилась... Все-все, мовчу! – Ірина метнула на нього вбивчий погляд.
– Краще розкажи про гостей. А то блудитиму там, як біла ворона.
– О, ще той контингент! – знов пожвавішав Грег. – Побачиш Ярошевих любасок, в нього їх дві, чи може три, біс його зна!
– Боже!
– А ти думала! Познайомишся з його братом. Уявляєш, він циркач, фокусник! Має припхати-ся один француз, Олів’є. З тим не дуже – враз кумпола закрутить. Ну хто ще? Остап буде напевно. Крутий тип – всі його бояться, але ж і потрібний, бестія!
– Що, наш?
– Землячок. Ще за Горбачова сюди прибився, коріння пустив. Зараз мережу притонів тримає; тут, у чехів, та в Фатерлянді. Козеняток своїх під таких тузів кладе – ого!
Грег звернув з шосе, й вузенькою звивистою асфальтівкою авто помчало вглиб доглянутого соснового лісу.
– Класно тут в Яроша. Тихо. Він, придурок, всі бабки в нерухомість вкладає. Кажу йому: „Те-лепню, а з чим тікатимеш, коли припече?” Ха-ха-ха!
Ірина сиділа, зіщулившись. Їй здалося, що в салоні авто виразно холоднішає.
– Гришо, і як ти... в такій компанії?.. Це ж кримінальники. Мерзота.
– Мерзота кажеш? – Грег зиркнув на неї злим оком. – Не до шпиги, кажеш, тобі моя компаш-ка? За красиве життя треба платити золотко, затям. Чесно можна тільки картоплю сапати в Макарівці, та торби тягати з базару. Та в хрущовці протарганеній гибіти. Що, може хочеш верну-тися? Га, як тобі? – Вона мовчала. – Та я хоч зараз, – Грег розпалився, замахав руками, – поверну і – на вокзал!..
– Пильнуй, будь ласка, за дорогою.
– Та я тут все знаю...
– О Боже!..
Не збавляючи швидкості, Грег подолав черговий закрут і раптом перед його авто виник тем-ний, здалося Ірині, що темно-синій, обрис автомобіля. Уникаючи зіткнення, Грег шарпонув кермо ліворуч, його автівка промигнула в якійсь долоні від несподіваної перешкоди, але... бідолашному водієві масивного претензійного джипа, котрий нахилився саме біля спущеного колеса, запізнілий Грегів маневр уже не допоміг...
Кава, музика, сльози і вбивче відкриття.
Після того, як Ірина Сергіївна, Іванчина мати, виїхала за кордон, Ромка спобігався з дівчиною в її квартирі. Іванчин старий щодня ходив на роботу, повертався пізно й закохані мали житлопло-щу в розпорядженні цілий день.
Вони розкошували. Спліталися в пожадливих спраглих поцілунках, падали на світло-брунатний килим у невситимих тремтливих обіймах; вони пили, всотували одне одного в себе до решти, подовгу лежали в обіймах, прислухаючись до взаємного постуку сердець, та вгадували: де чиє. Потім відпочивали, слухали музику, теревенили, варили каву. Одне лиш затьмарювало ідилію – Іванчині стосунки з батьками.
– Фактично я безпритульниця, – скаржилась вона Ромці, – безпритульниця при дахові над го-ловою та живих предках. Матуся задерла хвоста й рвонула за бугор. Обіцяла, що піклуватиметься про мене, до себе випише, Європу покаже – фігня! Не вірю я в ті солодкі казочки! Світ, Ромцю, жорстокий, і безкоштовний сир сам знаєш де буває! Не здивуюсь, якщо взагалі її більше ніколи не побачу! Та вона й удома не надто переймалась доньчиними проблемами. Вважала, що сім’я – це баласт, який не дозволяє їй злетіти до хмар. Через те й не вірю в її медові обіцянки. І бачиш, – по-їхала, й досі ніякої вістки! А татусь усе із тією шльондрою, Ларискою, по лісосмугах. Думає, що він їй потрібен. Та їй зарплатня його потрібна, а кобель у неї інший, я знаю!
– Чого ж предка не просвітиш?
– А нащо чоловіка розчаровувати? Він і так додому приплентує, наче школяр з двійкою. Мене стидається, верзякає щось про надурочні, про завантаженість роботою. Вечерять не йде, поки не зглянусь та не покличу. Звісно, коли є в мене бажання готувати й коли він дає гроші на продукти.
Ромка не поділяв Іванчиного скепсису щодо матері, вірив, що дівчина скоро поїде за кордон і з охолодою в серці чекав часу, коли їм доведеться розлучитись.
Вони лежали поряд на канапі, курили, пускали кільця, змагались, в кого краще. Ромка ділив-ся планами вітрогонів:
– Цукрозаводську трубу намірились штурмувати. Але потрібне спорядження: альпіністські пояси, карабіни, мотузка… А де взяти?
– За мене просив?
– Просив. Поки що глухо…
– Козли! – Іванка кинула недопалка на підлогу. – Навколо самі козли, й твої намахані друзяки теж! Ну нічого, сама покажу, чого варта! Подумаєш, вітрогони! Несправжнє це все, сурогатне. І подвиги ваші сурогатні, й емоції – все сурогатне! Це ж, як опіум, а хіба опіум дає справжні емоції?!
– Ні, Іванко, все не так...
– Так! Мовчи! Я знаю! – і вона раптом заплакала.
Назавтра Ромка до Іванки не пішов – мати затримала, вдома була робота. А через день, пря-муючи до знайомої дев’ятиповерхівки, побачив дівчину, що вийшла саме з під’їзду та рішучою цілеспрямованою ходою поцокала каблучками в місто. Хотів гукнути – ніби щось за язика притри-мало. „Куди це вона?” Й сам не зогледівся, як рушив назирці. Ішов на відстані, сам не розуміючи для чого, й раптом аж дух перехопило – Іванка прошкувала в „царське село”, мікрорайон за річ-кою, всуціль забудований розкішними новоукраїнськими хатинками. Невже?.. Ось вона підійшла до високих глухих воріт одного з будинків і пірнула у вузеньку хвіртку. Хлопець підійшов ближче, поцікавився в пенсіонерки, що проходила поряд, хто тут живе?
– Таж Андрій Андрійович – комерсант, і син його Олег…
Огидна чорна зрада! Коли він усю свою любість, всього себе віддав дівчині, сподіваючись на зворотню відданість та чистоту, вона відступилась вдруге. Ну звісно: той, хто зрадить один раз… А який він осел! Повірив, розвісив вуха! Дурний, наївний телепень, як наївним був, так ним і зали-шився. Думав, коли він не уявляє собі кохання без вірності та довіри, то слід сподіватись цього й від неї! Аякже! Озирнись навколо, недоумку! Всі зраджують! Сьогодні з одним, а завтра з іншим. Посиділа, понудилася з Ромкою та знов гайнула до свого панка, там же ж подарунки, ресторани, авто! А в тебе що? Ну попхався перед нею під поїзд, придурок, а що далі? Можеш полізти ще, але цим її вже не зманиш. Господи, де та цукрозаводська труба? Видертися б на неї зараз, без страхов-ки й без підготовки, та сторчголов униз!
Коньяк за упокій душі та суто чоловічий базар.
У претензійному, та без особливого смаку вмебльованому кабінеті господаря вони сиділи вчотирьох: Ярош, обвислі щоки якого рябіли синіми цятами ще виразніше, аніж зазвичай, а вузе-нькі очиці сполохано метушились під настовбурченими бровами, Грег з Іриною й Остап – карлува-тий рухливий чоловічок непевного віку, чимось схожий на співака Віктора Павліка. Ірина сиділа збоку, либонь позасвідомо заховавшись за лапастою кімнатною пальмою. Блідий Грег розмістився навпроти Остапа й дражливо м’яв у долоні ключі від свого авто.
Озвався чийсь мобільник. Ярош здригнувся, Грег впустив ключі на підлогу. Остап підніс змилка до маленького червінькуватого вуха, щось муркнув, потім, слухаючи співрозмовника, за-мовк; недобре зиркнув на Грега. Сховавши телефон, підвівся:
– Панове! – промовив урочисто (всі посхоплювались), – пропоную вшанувати добру пам’ять мого вірного та незамінного Шури хвилиною мовчання!
Ірина тихо ойкнула й сполохано затисла вуста долонею.
– На жаль, – продовжив Остап по хвилі, нагородивши жінку осудливим оком, – не довезли бі-долаху...
Сіли, Ярош видобув звідкілясь бутельку коньяку, мовчки випили за упокій душі.
– Остапе, – непевно почав Грег. – Для всіх нас це... і я... як земляки... чим зможу... і родині й... Але ж ти... ну, з поліцією... Я зі свого боку...
Остап закурив, жалобно схилив короткий їжачок, шморгнув носом:
– Шура був мені як брат. У Дніпрі ще з ним починали в далекі й наївні вісімдесяті... – і загад-ково додав: – Він був мені навіть більше, ніж брат!
Остап підвівся, пройшовся кімнатою, зупинився навпроти Грега, звів очі до стелі:
– Справді, більше, аніж брат! – і, дозволивши поглядові впасти, вчепившись смоляними ґу-дзиками очей в Грега, прорік:
– Сто тисяч!
Ярошеві очиці завмерли, Ірина знов затисла вуста долонею, неймовірно, але блідий досі Грег спромігся сполотніти ще виразніше.
– М-м-м, – він спробував щось вичавити, але це в нього вийшло не зразу. – М-м... власне ка-жучи, така сума... Я сподівався на дещо... і мій теперішній фінансовий стан...
– Та кинь, – плеснув його по плечі Остап. – Знаю я твій стан. Давай так: або – або. І годі вже про справи, он скоро десята, а я не звик такої пори затумкувати глечика ділами. Хлопці, я приїхав сюди розважатися, га! – підморгнув „Павлік” господареві.
Ярош зобразив посмішку.
– От що, братва, – Грег підвівся. – Е-е... тут між нами дама, а базар, сказати б, суто чоловічий. Гадаю, ніхто не заперечуватиме, якщо моя супутниця вийде до зали. Вискоч, Іринко, випий там чо-гось, тебе пригостять. Я скоро...
Безгрошів‘я, флірт і чіпси для Блондина.
Знов вони прийшли до труби. Походжали під заводською огорожею та перемовлялись, поза-диравши голови:
– Гарненька.
– Еге, й височенька!
– Мабуть метрів п’ятдесят буде.
– І майданчики є, щоб віддихнути.
– Там, в принципі, й драбина з того боку є для зручності.
– Драбиною злазитимемо, а нагору подеремось, чіпляючись за оті обручі, що стягують цеглу.
– Вони щільно прилягають до кладки…
– Але стяжні гвинти, бач, на деякій віддалі, їх і використаємо.
– А гвинтик – лусь!
– От для цього потрібна страховка.
– А найперше – гроші.
– Лавандоси…
– Так, в принципі…
Всі по черзі зітхнули.
Ромка відвів Букета вбік.
– Пам’ятаєш, колись… ти плів… ну, обіцяв познайомити з дівчиною?
– А Іванка? – здивовано вигукнув Букет.
– Та! – Ромка невесело махнув рукою. – Знов до свого недомірка злиняла. Скільки вовка не годуй…
– Ти диви! Даремно, значить, ти перед нею під поїзд пірнав. Да-а! От і вір жінкам. Ну, яку ж тобі подругу підібрати – високу, низеньку, шатенку, білявочку?..
– Та байдуже. Так, аби рани зализати… А то вже думав: на цю трубу та…
– Тут треба міняти агрегат! – заявив Букет, підводячись з колін.
Господар зітхнув і скрушно захитав головою.
– Коли хочте – давайте гроші, я поїду в Київ, куплю агрегат і заміню.
Хатні двері відчинились та до кухні, де Букет порпався з холодильником, увійшла дівчина, певно, дочка…
– Привіт! – Букет її трохи знав.
– Салют.
Господар довго перераховував гроші, зітхав, слинив пальця й знову починав перераховувати зім’яті п’яти- і двогривневі купюри.
Дівчина, її звали Оксаною, замітала на подвір’ї.
– То як воно? – весело підморгнув Букет, прямуючи до хвіртки.
– Як для кого! – задерикувато відказала.
„Класна гьорла, – думав знічев’я Букет, повертаючись додому. – От би… – Але він знав її хлопця – міцний, сталевоплечий. Боксер. – Ех!..”
Один за одним вони увійшли до привокзального бару та звично всілися за „своїм” столиком. Пива не брали – Букет запізнювався, тільки Корозія взяв за власні гроші чіпси й підгодовував Бло-ндина. Віднести дівчині-бармену касету було нікому, тому на ввесь бар застуджено хрипів шансон.
Нарешті з’явився Букет, і не сам. Слідом за ним у коротюсіньких, більше схожих на плавки, шортиках і прозорій кофтинці до бару впливла розв’язного вигляду, схожа на казкову Дюймовоч-ку, білявка.
– Ось, – дещо знітився Букет, побачивши, що зійшлася вже вся команда, – це Карина. А це, – звернувся він до дівчини, – я тобі розказував, – Ромка.
Ромка збуряковів.
– Я не вловив, – осудливо зиркнув на Букета Северин. – Ми сюди чого збіглися? – Присут-ність сторонніх на зборах команди не віталась.
– Ну так вийшло! – зробив великі очі Букет і повів ними в бік Ромки. Мовляв, не для себе ж стараюсь!
Тим часом Карина взяла від сусіднього столика стілець та всілась біля Ромки, безцеремонно зазираючи тому прямо в очі:
– А ти нічого, мен. Не наколов Букет!
Саме цієї миті відчинились двері й до бару увійшла Іванка.
На хвилю запанувала цілковита тиша (в магнітофоні саме закінчилась касета).
Букет подивився на Ромку. Той опустив очі. Карина, неймовірною жіночою підсвідомістю відчувши в Іванці суперницю, прихилилась до Ромки та вклала йому на плече свою лялькову голі-вку. Лазуровими янгольськими очима вона дивилась на Іванку, ніби провокуючи: „Ну, подруго, твій хід!”
Кілька довгих секунд Іванка залишалась окам’янілою. Потім підійшла непевною ходою бли-жче й, не дивлячись на Ромку, поклала на стіл перед Северином стосик чорно-зелених купюр.
– Ось. Це на спорядження. Хватить?
Не діждавшись відповіді, розвернулася й вийшла, майже вибігла з бару, грюкнувши наоста-нок дверима.
Карина обвела переможним поглядом присутніх, вздріла в руках у Корозії мишку й, схопив-шись на ноги, несамовито заверещала...
Лікер, фокуси та бійка з „сервантом”.
Ірина вийшла з кабінету, й Грег власноруч причинив за нею двері. Гості розважались. Здаєть-ся, ніхто не знав, що сталась аварія, загинула людина, що зараз у кабінеті господаря цього веселого будинку відбувається бридкий торг. А може й знали. Можливо, те було для них несуттєвим, не ва-ртим відмови від забав.
Треба повертатись, – думала Ірина. – Втікати звідси, поки не пізно, доки не засмоктала ще її ця трясовина, ця паскудна „малина”, поки ще не замастилась. А як? У неї й грошей нема. По-дурному зірвалась, поїхала... Як школярка за свистуном-ловеласом. І ось... в її вухах і досі лунав той удар, коли холодне залізо нещадно вп’ялося в живу плоть і зробило її мертвою... Варто випи-ти...
У просторому холі чулась музика, кілька виклично вдягнених (скорше – роздягнених) жінок і нахрапистого виду чоловіків оточили невеличке підвищення в центрі, на якому кумедний опасис-тий чоловічок у бордовому костюмі з яскравими блискітками на лацканах піджака демонстрував фокуси. Ярошів брат! – згадала Ірина. В пухких вправних долонях фокусника невловимо для ока пурхали карти, то зникаючи то з‘являючись в найбільш несподіваних місцях. Присутні аплодували, лунали їхні збуджені вигуки. В куті холу вилискував кришталем бар. Ірина бачила, як туди підхо-дили гості та, не чекаючи запрошення, пригощались. Підійшла й собі. В барі відшукала пляшку з найяскравішою етикеткою, влила до склянки якоїсь світло-рожевої рідини, сіла поряд у крісло. Ні-хто не звертав на неї уваги. Надпила...
А що вона скаже Валикові, Іванці, як виправдовуватиметься? Чорт, і чого це вона мусить? Перед ким? Це хай Валентин перед нею виправдовується! А донька? Іванка її зрозуміє. Якось вони останнім часом віддалились одна від одної. Оці її кавалери... Але до чого тут кавалери? Вона ж мо-лода – нехай гуляє. Ірина піймала себе на тому, що заздрить Іванці; її юності, безтурботності, що не відає та ще ні драм, ні розчарувань... Ні, це ненормально, заздрити власній доньці. Якби Вален-тин її любив, то вона б і не заздрила нікому, а так... Або Грег...
Хтось торкнувся її ліктя. Підвела погляд – високий неосяжноплечий, як сервант, молодик. Здається, з Остапового почту.
– Пройдіть, будь ласка, туди!
– Куди?
– Туди, в оті двері. Там вас ждуть.
Від лікеру трохи шуміло в голові. Підвелась та слухняно попрямувала через хол до місця, вказаного „сервантом”. Вийшли на невеличкий ґаночок, впритул до якого стояв вантажний, без ві-кон, фургончик. Поруч Остап. Над дверима сяяла лампочка, в її сяйві Остапове обличчя видавалося хворобливо гірчичним.
– Сідайте сюди, – промовив він до Ірини, – ми доправимо вас додому.
– Додому? А де Грег?
– Він поїхав по гроші, ви ж чули нашу балачку. А вас доручив нашій дружній опіці. Ну, чого ж ви?
Тривожно бухнуло в скронях: „Щось воно... Чому сам Грег нічого не сказав? Утім, не вб’ють же вони мене, справді!” Хвильку повагавшись, сіла. У вантажне відділення. Поруч, на низеньку жорстку лавку, гепнувся „сервант”.
Їхали довго. Принаймні, так їй здалося. Нарешті автівка спинилась, знадвору відчинили двері:
– Виходь! – Біля дверей стояв схожий на її супроводжувача, хоча й не такий масивний, чоло-вік, чомусь в лижній шапочці-„півнику”. Навколо пітьма. Чоловіка освітлювало лише дратівливо-вишневе сяйво ліхтарів фургончика й бліде світло з вікна темної будівлі позад нього.
Це не готель! Це зовсім незнайоме їй місце! Тупо заниділо серце, ноги пройняв бридкий дрож.
– Ну! – штовхнув ззаду „сервант” і вона вилетіла з авто, мало не впавши.
– Що це, куди ви мене привезли?
– Заходь! – кивнув на двері будівлі той, що в шапочці.
– Нікуди я не піду! Де Грег? Що це все означає?
– Завалюй, кажу! – „сервант” боляче заломив її руку й поволік до дверей.
– Відпусти, скотино! – відчайдушно замахнулась та щосили в’їхала бугаєві каблуком кудись, чи не в гомілку. Той ревнув... Наступної миті вибухнув мозок...
Хтось плескав її долонями по щоках. Розплющила очі – навколо все туманилось, вона напів-лежала в кріслі, а біля самого її обличчя плавала грубо вирізьблена пика „серванта”:
– Очуняла, суко! Ну я цього тобі не забуду, я злопам’ятний. А ще рипнешся – ось!
Вона бачила таке в Грега – електрошокер.
Кам’яний лик „серванта” розчинився, натомість випливла знайома фізіономія Остапа. Співчу-тлива, навіть дещо журна:
– Жаль, жаль, мишко, та що поробиш: селяві, як каже мій знайомий француз Олів’є! Тут, ба-чиш, така придибенція: твій приятель винен мені трохи зелені, а в нього критичні дні. То ми добазарили так: трохи він дасть, а трохи ти відпрацюєш. Ну треба ж помагати одне одному, га?
Думка ворушилась повільно, неохоче. І боляче.
– Як... відпрацювати?
– Ну як? – хмикнув Остап. – Як усі, мишко, як усі. Ти ще нічого, в сочку. Маю клієнтів саме на твій вік. Так що... А відтарабаниш боржок – одпущу. Ще й дрібняків дам на дорогу за чемну по-ведіночку.
Пітнява долоня торкнулась її чола, мацнула щоку, сповзла на шию... Кров шугонула в облич-чя...
– Ах ти козел! – І звідки сили вродилися: схопилася з крісла, вклеїла Остапові ляпаса, хтось шарпонув її ззаду, встигла ще кудись вдарити, когось вкусити, оскаженіло вп’ястися в чиюсь плоть гострими пазурами нігтів, а тоді, вдруге за сьогоднішню ніч, на її голову впав важезний багатотон-ний морок і все зникло...
