(Дара Корній. Гонихмарник. – Харків: Книжковий клуб: «Клуб сімейного дозвілля», 2010. – 336 с. )
Зіткнутися з вампіром чи іншою нечистю у сучасному місті – на диво просто. Чи Ви думаєте, що стільки відомих письменників і режисерів свідомо вводять нас в оману?
От скажіть, Ви особисто стикалися із «Безжальними Мисливцями Ночі» (саме так, усе - з великої літери, щоб страшніше було)? Таки не зустрічалися? Пощастило. Мені, скажімо. Бо було б у цієї рецензії на одного уважного і вдумливого читача менше.
Хоч не дурний сказав, що не обов’язково бути звареним, аби дізнатися, як готувати борщ. Так і з вампірами. Дякувати усе тим же книгам і фільмам, ледь не кожен зможе розповісти про захист від них: хрест, свята вода, часник… Чомусь тільки рідко згадують про одну особливість отих опирів: без запрошення до хати їм не увійти, стовбичитимуть на ґанку до перших півнів. А як сам запросиш – то на кого нарікати? Дивно, що за такої умови ті вампіри не перемерли з голоду.
Та Дух Святий з нею, із хатою. Як необережний живим залишиться, то можна святою водою житло побризкати, обереги скрізь начепити. Кинути небезпечну будівлю, врешті, втекти світ за очі.
А що робити, як нечисть не у хаті, в тобі? Доброю волею пущена, тож ніякою святою водою не викуриш. Ніби аж дбає за «власника», бо тіло ж – одне на двох. Тож здоров’я, повага чи хоч страх оточуючих, здібності надприродні, жіноча любов… ну, чи те, що для декого любов успішно замінює – усе твоє, двоєдушнику, на блюдечку… Нічиї мрії не нагадує?
І врешті, чи треба щось робити? Он, інші не укладають договір із нечистою силою. Чи це їм заважає напасти знічев’я на дівчину посеред парку, принизити несхожу на інших однокурсницю, відплатити злом за добро; врешті, сісти у машину до «спонсора», на зло хлопцю, якому учора освідчувалась у коханні?
Що робити, якщо "двоєдушник" – то про твого коханого? Коли дізнаєшся, що твій рід – проклятий, ти сама – природжена травиця, бажана здобич для чогось древнього і моторошного, а потойбічне чекає навіть не за рогом, а просто у твоїх же картинах?
Бігти світ за очі? Не ти перша, дівчинко, у вашому роді отак побіжиш. Душа при тобі, лише пошматована до крові під час втечі. Не вірити, бо що забув у сучасному місті, навіть у місті Лева, де легенд стільки, що інколи важко відрізнити марево від дійсності, гонихмарник, перед яким схиляються дощ і гроза? Те ж, певно, забув, що й відунка, від якої турботлива рідня приховала правду про Силу Землі – покровительки роду.
Жити звичним життям, малювати, бо яка без цього художниця? Вирушити із друзями до Карпат, де так гарно розповідаються диво-казки, а люди легко розкриваються із несподіваного боку? За будь-яку ціну спробувати допомогти скаліченій подрузі чи хоч відтягти її від краю даху за мить до самогубства? Врешті, збагнути, що пливти завжди лише проти течії, намагатися довести свою незвичність – дитинячість і не набагато краще, ніж пливти за течією. І почати, не звертаючи на ту течію уваги, пливти туди, куди тобі треба.
Останнє - достойний вибір, достойніший за багато інших. Саме на ньому й зупинилася Аліна – звичайнісінька студентка… Перепрошую автора. Талановита, симпатична, дуже вперта студентка, твердо переконана: любов – сильніша за долю, тож за коханого можна зчепитися і з нечистою силою.
Хоч це – лише одне із кільканадцяти можливих прочитань книжки. Точніше сказати не можу, бо моніторинг думок тих знайомих, що вже встигли прочитати «Гонихмарника», ще триває. Хоч майстерне плетиво містики та побуту, легенд, розповідей про життя волинського села та Львова та того, що відбувається на Вершині світу, заворожує навіть скептиків – це вже гарантовано.
Автора варто поздоровити із вдалим книжковим первістком.
А видавництву «Книжковий клуб» подякувати за те, що підтримали цікаву письменницю, за гарну верстку, цікаві ілюстрації та словничок діалектизмів, який і справді може стати у пригоді під час читання.
Єдине прохання: як буде перевидання, змініть, будь ласка, анотацію на обкладинці. Проти тої, що всередині книги, важко заперечити. Але зовні…«…Аліні, головній героїні «Гонихмарника» судилося зустріти свого Едварда Каллена – дивного незнайомця в чорному, тільки п’є він не кров, а каву зі смаком гвоздики, любить волошки й дощі та зветься Кажан. За його душу варто поборотися!».
Аж ніяк не применшую значення знаменитої саги Стефані Майєр. Та нащо із Сашка (Кажаном він не зветься, є у нього «людське» ім’я, ну й прізвисько, як і багатох ровесників) робити другого Едварда? «Нашому», вітчизняному герою, чужа кров для існування, справді, не потрібна. Тож він – не подоба відомого вампіра, хоч, як на мою думку, не менш небезпечний. І вже точно - не менш вартий порятунку.
Але, прочитавши анотацію, на мить губишся: рятувати хлопця, що любить каву із гвоздикою, волошки та дощ? Звісно, варто. Мені-от, наприклад, самій цей набір подобається. Але ж де в анотації вказано, від чого його треба рятувати і навіщо?! Чи це розрахунок на те, що читач розгорне книгу, аби дізнатися подробиці?
У будь-якому випадку, книга варто того, аби, перевівши подих наприкінці, перечитати її ще раз, уважніше, насолоджуючись деталями та мовою. Вона варта звання лауреата конкурсу «Коронація слова-2010». Тим більше варта, аби перегорнути її сторінки вперше.
P.S. До речі, не лише у Львові, і в нас у Запоріжжі зараз йде дощ. Чи це не ознака того, що і в нашому місті з’явився гонихмарник? Закоханий гонихмарник, бо ж не буря надворі, а «рівненький» дощ… Кажуть, такий йде на щастя…
