Скажу відверто, не очікувала, що холод підкрадеться так близько. Вранці він просто нахабно вкусив мене за обидві щоки, облизав мокрим дотиком дощу мої губи і примерз до оголеної ноги. Не встигла зоглянутись, як прийшов ранок, а разом із ним нежить, залишений у подарунок моїм нічним гостем. Ну почекай, говорю про себе, переконуючись, що поквитаюсь із ним. Але не тут то було.
Опалення дадуть не скоро. А до 11 жовтня якось прожити треба. Знову 1: 0. Зізнаючись собі, що таки вкотре програла, виходжу у повній комплекції спорядження на боротьбу із лиходієм. Шарф, тепла куртка, чобітки, пара рукавиць з надірваним пальцем ( це так торік рвалось серце вкрасти із дерева замерзлі груші у баби Гані), а ще не забула про берет.
Ну що, хто із нас першим добіжить до метро, а там тобі смерть. Тепле повітря не вщухатиме, як би ти його не облизував своїм холодним язиком.
Станція, одна , друга, третя, четверта із переходом на п’яту. Стало гаряче, тіло нагрілось від залицянь чужого одягу в ранковій тисняві. Ковтка повітря…. Так його не вистачало, як ніколи.
Сонячно, але морозно, як на диво морозно і зовсім не по жовтневому, подумки шепочуть люди, ображаючись на винуватого гостя.
Минаючи одну за іншою вулиці, людей насуплених і одягнених, як капуста після збирання врожаю, помічаю дивну річ. Хлопець роздягнений до футболки мирно прогулюється узбіччям. Не дивиться ліворуч , не гляне на мене праворуч, а так собі просто іде, невимушено і сердито….
Дивак тай годі….
Дивак не тому, що роздягнений, а тому, що потім я бачила його таким ще два дні поспіль. Реально уявити це важко, але повірити побаченому ще важче. Мені так хотілось з ним заговорити. Я навіть почала носити з собою зайвий шалик, аби поділитись із хлопцем, може скрута в житті – всяке буває.
А потім сталось неочікуване. Як не одягалась – гострий фаренголоренгит горла вкусив мене значно сильніше , аніж холод того ранку. Дні стали гарячими від температури і ковдр, пекучими від ковтання їжі, болючими від уколів, проте закоханими у життя. Того вечора холод облизав мою гарячу руку, дав ковток свіжого повітря, студив чай під ліжком, відкривав вікно без потреби, слухав разом із мною тишу….
А якось на третій день хвороби, до мене прийшли друзі, мовляв підтримати, а можливо, познущатися з мене своїм здоровим виглядом. І що дивно привели з собою друга. Кажуть - це їх пацеент.
Забула вам їх представити – мої друзі студенти одного із медичних вишів. Їх завданням був експеримент на одному із них. Експеримент лікування гострого форенгиту методом прогулювання по вулиці без одягу, шалика у холодні ранки. Кажуть, допомагає.
Я ще довго сміялась над ними, а вони наді мною. Через день спільної дружби з ліжком і ліками, ми з диваком ішли поруч по міській вулиці. На нас дивились усі навколо. Тепер ми лікували їх від осінньої депресії, нашим щасливим виглядом. Він першим покохав мене…. Саме тоді у ліжку із градусником і червоним носом.
