| © Михайло Гафія Трайста, 06-10-2010
|
Андрійкові ледве одинатцять сповнилось, а він вже понад три роки служить у старого Цілинюка – найбагатшого, найзлішого та найскупішого ґазди села. Недаремно люди прозвали його «скупіндяком», бо через міру скупий. Говорили також, що вечором, коли лягає спати, то роздягається до голого тіла, щоб не дерти одежину через ніч, коли спить, що притнув котові хвоста, щоб взимку не треба відчиняти двері нарозтвір, бо крізь них безхвостий кіт пройде швидше, ніж з хвостом. Мабуть, це були тільки поговірки, але те, що Цілинюк дійсно був скупим, видно було з того, що неділями ходив до церкви босим... Найбідніші люди, що жили в злиднях, і ті старалися мати одяг на неділю, хоча й стару латану, але чисто випрану одежину, мати у що взутися, як не в чоботи, то бодай в якісь там постоли. А старий Цілинюк якщо взимку носить старі-престарі постоли, то від свята Благовіщення Пресвятої Богородиці аж до самого свята Дмитрія Солунського, або й аж навіть до Святого Архангела Михаїла ходить босим. Від морозу до морозу, як то кажуть в людях.
Та Цілинюкову скупість ніхто не знав так добре, як Андрійко. Він зазнав її на своїх плечах. Вже три роки відколи, окрім грудки гіркої та холодної мамалиги, в якій наполовину було вмішане борошно з букової кори та старого твердого вареного бобу, дрібної вареної картоплі, сухих слив та сушениць з яблук або груш, не отримував ніякої іншої їжі. Ксеня Цілинюкова, мабуть, була б годувала хлопця чимось іншим, та вона й сама змушена була їсти те саме, що й Андрійко, бо Цілинюк все тримав у кліти під ключем й тільки сам їв сало та бриндзю, або м’ясо, але й то лише заради того, щоб міг працювати. «Чоловікові треба їсти масноти, щоб міг косити, виконувати всі важкі праці, а бабі навіщо напихатися маснотою, вона все одно ні не оре, ні не косить, ані важке не піднімає», – говорив він, щоб себе оправдати.
Не раз сільські люди давали Андрійкові їсти, коли гонив корови на пашу, або з паші, – чи то хліба з маслом, горня молока, або якийсь там медяничок. Та це всі робили тайком, бо одного разу, коли Цілинюк побачив, як Гусаричка да-ла Андрійкові шматок тепшаника1, побив Андрійка так, що той аж відлежав, а до того ще й на Гусаричку вилаявся:
«Ти одна голодранко, ти що собі думаєш, що я останній жебрак із села, що пхаєш насилу моєму наймитові милостиню, диви, бо пущу тобі червоного півня на хату!» – кричав, що аж шум ішов з рота.
Правда, люди старого не боялися, але й зачіпатися з ним нікому не хотілось, бо син Цілинюків, Петро, працював у місті адвокатом, а з адвокатами ліпше не мати до діла ні в доброму, ані в лихому.
Багато разів перепадало Андрійкові від Цілинюка, який бив його за будь-яку дрібничку. Вже набридло йому слу-жити, і коли пригадував собі, що має ще два роки бути в нього, то лише гіркі сирітські сльози котилися по його обличчю. На п’ять років. На п’ять нелегких років домовилася його мати з Цілинюком, щоб він служив за сухі ялові дошки, які Цілинюк дав на труну, коли помер його хворий батько, і за малу суму грошей, з яких після похорону батька не зісталося майже нічого. За ці п’ять років Цілинюк мав годувати і зодягати малого. Та хоч Андрійко вірно служив Цілинюко-ві, випасав і обходив як слід його худобу, Цілинюк так годував його, що кістки крізь шкіру можна було перелічити, а про одяг – ні бесіди, в якому прийшов до Цілинюка три роки тому, в тому самому ходив і тепер, тільки що Ксеня Цілинючка латала-перелатувала ту одежину, вже ні голку не можна було встромити крізь латки.
Кілька разів бідна Андрійкова мати приходила до Цілинюка і благала його, щоб той поводився інакше з малим.
– А як, по-твоєму, я маю поводитися з ним? – запитав Цілинюк
– Я не вимагаю, щоб ви за образом тримали, але не бийте його, бо він сирота, і Господь Бог заступиться за нього, – із сльозами в очах промовила молодиця.
Вислухавши її, Цілинюк трохи не скочив з кулаками на неї:
– Ой, ти голдранко одна, як собі позволяєш наказувати мені, як по-во-дитися на моєму ґаздустві, ти думаєш, що я задармо буду годувати твого бахура, га?..
– Бійтеся Бога, вуйку, та хіба ви його годуєте?! Ваші поросята їдять набагато ліпше від нього, – насмілилася молодиця.
– Ану, диви яка хитра, як тобі не до вподоби, як йому живеться в мене, то забери його до чортової матері собі додому, й вари його в капусті, але знай, що я тебе дам до суду й ти повернеш мені все до крейцаря, що я тобі дав, щоб твій чоловік не зогнив верх землі.
На таку погрозу молодиця тільки сти-снула плечема і пішла додому, про-клинаючи свою долю. І що ж во-на могла робити? Ходити судом з Цілинюком, коли його син адвокат?! Бідній матері зісталося тільки молитися Господу, щоб допоміг малому Андрійко-ві перебути той важкий-нелегкий строк.
Та після розмови з Андрійковою матір’ю старий Цілинюк почав ще гірше поводитися з хлопцем, і одного разу, коли Андрійко загубив ягнята, Цілинюк так побив його мотузком, що той цілий тиждень відлежав в гарячці, хоч ягнята й знайшлися того таки вечора. Відтоді Андрійко доглядав коров та ягнят як власні очі, щоб, не дай Бог, не загубити їх. Та біда бідою, що на тебе чекає, то ні конем не обійдеш. Одного дня на підвечір’я, коли Андрійко хотів вже повертатися додому, помітив, що нема однієї корови. Зі страху Андрійкові потемніло в очах, а серденько дитини завмерло, наче пташка в клітці. Трохи-потрохи приходячи до себе, почав плакати : «Господи, чому в мене нема батька, як в інших дітей, чому мені треба служити в злого Цілинюка, чому?..» – мучили його запитання. Як тепер йому повертатися додому без Зоряни, що скаже йому тепер Цілинюк, якщо за одне ягня так його побив. За корову він, напевно, його заб’є на смерть.
Зі страху Андрійко кинувся поміж корчі шукати корову, та від Зоряни ні сліду, ні звуку колокільчика, наче в землю закопалася. «Ой, вб’є мене вуйко Цілинюк, вб’є на смерть», – плакав Андрійко.
Та що як уб’є, тим ліпше, не треба буде йому більше каратися на цім грішнім-важкім світі. Тоді він піде до свого рідного батька на небеса, бо добре пам’ятає, як панотець Русинко говорив на похороні, що душа його батька вознеслася на небеса. Хоч там йому буде добре разом з батьком своїм, на небесах. Та поки він уб’є його, то треба буде потерпіти біль, сильну біль. Він і досі не може забути, як боліло тоді, коли Цілинюк шмагав його мотузкою.
«А що було б, якщо б він?..» – майнула страшна думка в маленькій голівоньці, пройнятій страхом. Одного разу він бачив повішеного чоловіка. То був сторож фабрики, який повісився через те, що його напоїли горілкою, а коли він заснув п’яний, то обікрали фабрику. Коли бідний сторож пробудився над ранком, зі страху повісився. Андрійко пам’ятає, як тоді говорили люди, що повіситися то дуже легко, й що людина, коли вішається, то навіть не відчуває ніякого болю. Та Андрійко запам’ятав і розмови людей, що вішатися – то дуже важкий гріх перед Богом. Тоді, що йому робити, повертатися додому без Зоряни?.. «Ні, тільки це ні !.. – прошептав переляканий Андрійко. – А чи простить мені Господь Бог?» – мучила Андрійка совість за страшний гріх, який збирався заподіяти.
«Так, Господь простить мені, Господь не є злим, як вуйко Цілинюк», – шептав бідний Андрійко і, розв’язуючи мотузину, яка підперезувала його латану-перелатану з конопляного повісма сорочину, почав вилізати на стару високу дичку. Та коли збирався упхати голову в засилку міцно прив’язаного до гілки мотузка, почув звук Зоряниного колокільчика. Поглянувши в сторону, звідки приходив звук, побачив на маленькій прогалині Зоряну, яка чухалася об корч лози.
Андрійко полегшено зітхнув і, на цей раз, зі сльозами щастя в очах почав спускатися на землю.
Коли Андрійко повернувся додому, на Цілинюковому подвір’ї було повно народу. Спочатку не знав, що трапилось, та коли почув, як Ксення голосить «На кого мене залишаєш, ґаздику мій!», дав собі справу, що трапилося якесь нещастя.
– Ади віз сіно з Мадярового Лазу й на Рипах посковзнувся і впав під коні, які перейшли через нього разом з возом,– пояснила Гусаричка Андрійкові, а потім додола: – Ой, Бог, святив би ся, не б’є батогом!
Після похорону Старого Цілинюка його син Петро, який прибув з міста на похорон батька прикликав Андрійкову маму до себе.
– Пробачте, молодице, я нічого не знав, мені люди розповіли, що покійний бив кілька разів вашого хлопця, і знущався над ним, – щиро вибачився адвокат.
– Хай Господь Бог простить йому! – відповіла Андрійкова мати.
– Я вам заплачу за ці роки, що він служив у мого батька, а ви заберіть його додому, бо то гріх, щоб дитина їла наймитського хліба.
І справді, адвокат Петро Цілинюк заплатив Андрійкові за три роки, як дорослому наймитові, а поверхи дав кабанчика та два міхи пшениці, мабуть, щоб полегшити гріхи старого. Старий Цілинюк зістався в пам’яті людей злим і скупим, й усі пов’язували його наглу смерть з його знущанням над сиротою.
– Бог батогом не б’є!.. – говорили люди, хоч Андрійко розповів свою пригоду з Зоряною, лише коли став дорослим і заможним ґаздою.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
