Майже на сто відсотків упевнений, що більшість навіть не знає про що мова. Ні, це не еталонно рівні та червоні помідори з трилітрової банки, що самовпевнено ніжаться у зразково прозорому розсолі, мають тонкий та вишуканий смак, трохи відгонять болгарським перцем та нудними вечорами при телевізорі й болотяному світлі лампочки. Їх не дістають чистеньким блискучим черпаком з дірочками і не кладуть на тарілку біля гірки картопляного пюре, і не ставлять банку назад, у холодильник. І якщо ви в своєму житті куштували тільки такі, то мушу сказати, що ваше життя не вдалося.
Історія квашених помідорів починається ранньої весни, коли ваша стара й наче нікуди „невгодна” прабаба замість годинами кликати до себе смерть або навпаки просити бога продовжити їй віку, раптом дістає з-під ліжка вузлики й котомки, газетні пакунки з пом*ятими заокуляреними пиками, порвані целофанові пакетики, а часом і шматини з чистого небіленого полотна. Ваша прабаба розкладає все те на колінах, сідає при вікні, і починає все те ворушити й перебирати. „Оце мабуть оті, прошлогодні, сливки... чи ні... це мабуть ті шо Манька привезла з Піщаного... які ж його, в чортового батька, садить”. Ваша баба, власне дідова жінка, - не забудьте ж, що вона баба тільки для вас, а для когось якраз осоружна, ледача й лайлива невістка – щоразу намагається зірвати священне таїнство підготовки насіння. Вона дістає зі свої пропахлої магазинним хлібом дермонтинової сумки акуратно склеєні паперові пакетики і тиче їх прабабі у вічі: „Ось, нате, дивіться! Яке хароше! Сортове! А в ваших вузлах – там чорти водяться! Я ось їх викину!” Ваша прабаба здивовано здвигає плечима, кидає на „оту манію” зневажливий погляд і цідить крізь зуби: „Ольгоооо... ош не ліз...” Закінчується все завжди одним і тим самим: невістка вдягає „нову сірєнєву кохту” о чотирьох ґудзиках і тікає у „свою квартиру”, трикімнатну, настоящу, з ванною і телевізором, у якому на вибір – звук або зображення. На прощання вона обіцяє, що тут більше навіть ноги її не буде, клянеться, що цього року нічого не садитиме взагалі, що її пенсії цілком вистачить на мішок картоплі й три цибулини на всю зиму, констатує, що в цій хаті ніколи нічого путнього не буде, вона проклята богом і людьми, а оце прекрасне сортове насіння по три двадцять за пакетик вона з собою візьме! „Шоб тебе й за пупа взяло”, - звично посилає їй услід ваша прабаба і продовжує свою пильну працю... А за вікном грюкає хвіртка, а за вікном сердито пихкають сині Свиридунівські Жигулі, лежить наметене, але ще неспалене торішнє листя, і вже пробивається з гілок нове. Осокори в березі стоять у воді по коліно, настає вечір, уже цвітуть одвічні болотні півники. Вам кортить гуляти, а ваш дід дивиться якийсь КВН і стрясається од сміху, мов і не чув отого лементу...
Уже вночі ви застанете оті насіння у щербатеньких горщичках, надбитих мисочках і дірявих каструльках замоченими у воді. Битиметься нетля в вікно, ви їстимете яєчню з салом і дивуватиметесь як з такої чортівні може вирости щось путнє. Але ви жодної миті не сумнівалися у своїй прабабі.
Через тиждень або півтора вранці ви вийдете надвір і побачите, що прабаба ваша на грядці. І то ж не сама. А вдвох з блудною невісткою. Ставлять тички, сапкою роблять борозенки, вкидають туди товсті набубнявілі насінинки. Ніякої розсади. Зразу в живу землю. Ваша баба, забачивши вас, розцвітає на пів поля, і гукає: „Серьооожику! А йди сюди, мій сладінький мармеладік!” Ви чогось наче соромитеся, але йдете на ватяних ногах і цілуєте свою блудну бабу в червоні розпашілі щоки, потай лізете їй у кишеню в пошуках якої цукерки, і знаходите щось – театральну або найчастіше м*ятну, сама баба м*ятних не любила, казала, що од них „у роті холодно”. Ваша прабаба пережила свою невістку років на сім. Саркома. Навесні баба почала трохи задихатися, наприкінці літа вже не могла донести од колодязя пів відра води, всю осінь пролежала в лікарні, а в середині грудня померла. Вам ніколи не забути, як мати, вже тоді, коли все було ясно і зрозуміло, послала вас пакувати бабині речі в її міській квартирі. Читачам буде не дуже цікаво знати як ви ридали над кожною порцеляновою кицькою чи зеленою стрічкою, над кожним простирадлом і красивою вишневою сукнею. Для вас ця напівобжита квартира з вічно порожнім холодильником, засохлим кактусом на підвіконні та чайним грибом у банці на столі колись була порятунком од вітчима, скандалів, істерик і всього вічного дурдому рідної домівки. Коли ви склали всі речі і виплакали всі сльози, коли сіли на підлогу й закурили, вам стало темно-темно. Була зимова ніч і штори були не зняті. Тоді ви зняли всі штори і квартира стала ще страшніша, ще незвичніша, ще порожніша – наскрізь. Як ви звідти йшли, чуючи, що вона вам зітхає вслід і кличе назад, наразі говорити не будемо. Потім у тій квартирі зробили євроремонт, поваляли всі стіни, і ніщо більше, геть ніщо більше не нагадує там про бабу. Зате ж там, у селі, перед причілковими вікнами досі росте три кущі півоній. Десять або й більше зим на них дихали, а вони й досі є – біла, рожева, і зовсім червона. Приїдеш, сядеш перед нею навпочіпки, і мимоволі поцілуєш у розпашілу щоку...
За місяць ваші баби вже полють грядку, лаються, що не тиждень то й здимається бабина сірєнєва кохта й чмихають сусідські жигулі, а помідорам те байдуже – ростуть. Щоранку, йдучи до річки трусити ятері, ви дивитесь на їхнє жовте квіття і зело, що по особливому терпко пахне, якщо зірвати листочок і розім*яти в руках. Зовсім скоро там з*являються й маленькі зелені помідорчики, потім їх стає більше й більше, і навіть так багато, що вони валяють додолу стебло. Тоді ваш дід настругує тичок, а прабаба нарізає мотузочок, і вони підв*язують опалі стебла. Ви купаєтесь, їсте полуниці і ранні огірки, робите шкоду, пробиваєте ногу гвіздком, коштуєте вперше самогонку й цигарку, і на превеликий жаль, не можете так уже достовірно розказати як росте помідор. Його життя проходить паралельно вашому, а паралельні лінії ніколи не перетинаються. Уже зараз, коли минуло років і років, ви можете згадувати і про щось жалкувати, сердитись на себе, що мало допомагали прабабі, що мало просто були з нею поряд, хоч і було вашим найбільшим дитячим страхом – уявити, що вона колись помре. Померла вона влітку. Перед тим два тижні лежала, не встаючи, не пила й не їла. Навіть вареної ковбаси і шкільних цукерок. Вам тоді було вже двадцять чотири і ви вже все в житті розуміли. Вона дожила до дев*яноста чотирьох літ. Пережила всіх братів і сестер, трьох дідових дружин і навіть одного онука. Коли ви нахилялися востаннє її поцілувати, перед тим як віко труни мали вже закрити, вам чогось дуже захотілося добре запам*ятати цю мить. І тому ви припали до її чола мабуть надовго, бо вже почали сіпати за рукав і питати: „Серьожа, тобі не погано?” Погано вам стало пізніше, під осінь. Коли дід почав зносити до хати жовтуваті, зеленкуваті і зовсім червоні помідори, і складав їх на підвіконня, щоб доходили до стиглості. І лежали вони там і місяць, і два, і три. Покривалися пліснявою, мохом, просто гнили, брунатна юшка стікала по стінах, на підлогу. І не було на те ніякої ради. І ви збирали їх з вікон, і виносили в берег, на смітник. Мабуть, лише тоді ви насправді зрозуміли, що прабаба ваша померла, що вона на тому світі, і що той світ – це так незміряно далеко, що не дістати навіть незробленою роботою.
А між тим знаходили діжку – в погрібнику, або на горищі. Викочували надвір і багато разів мили, з кропивою, але без мила – боже збав. Тоді обдавали її окропом, тоді заливали водою і залишали так на декілька днів – хай набубнявіє, бо розсохлася. І вже аж потім носили в відрах помідори, мили-перемивали, тягали сірувату сіль з мішка, ладнали розсіл. У розсіл щедро вкидали зонтиків кропу, вишневого, смородинового і дубового листя, а ще хрону – листя і корінців. Висипали туди помідори з відер, зверху накривали двома дубовими дощечками ще й приважували каменем. Уже наступного дня з самого ранечку я пірнав у погріб і діставав звідти помідор. Прабаба сміялася й сварила „Та кудииии... ще не просоліло”. А потім наставало прокляте перше вересня, і мене залізними пазурами витягала з раю сім*я і школа. Поведінка два, щоденник, реміняка, втеча, підвал, пошуки, нотації, сльози, страх. Життя од суботи до суботи. Зате ж у суботу після останнього уроку, не дожидаючи ніякого дурного автобуса, ви пішки йшли у село. Чотири кілометри щастя. А в селі була осінь. Рання-рання. На вудочку добре клювали краснопірки, баба їх смажила увечері, і вони так радісно й весело шкварчали, так запаморочливо пахли, ніби й мріяли все життя, щоб ви їх піймали і ваша прабаба їх обчистила, обпатрала, викачала в висівках і засмажила в пахучій олії, коли сонце вже сідає, коли дим від огудиння стелеться низько-низько... „Бабо! А помідори ж!!!”, - кричите ви так голосно, раптом згадавши про них, що прабаба сахається: „Хай Господь милує, заступа й одводить... та хай завтра... там у погрібі мабуть і свєту нема... хай завтра дідусь витягне”. Яке там! Ви прожогом кидаєтесь у погрібник, відчиняєте ляду і пірнаєте в глибину і прохолоду. Буряки й картопля, трохи моркви. Каструля з капустою, здоровенні десятилітрові банки з огірками і... помідоооооооори!!!... Ось вони! Кидаєте вбік просолілий сірий камінь, акуратно дістаєте дошки і накладаєте величезну алюмінієву миску доверху. Ще трохи милуєтесь мутним розсолом, вдихаєте прокислий і прогірклий дух зелені і плодів. Вилазите з мискою нагору і врешті вносите їх у хату. І коли ви берете до рук першого помідора, ви навіть не наважуєтеся його одразу їсти – милуєтесь. Крізь тонесеньку шкірку при світлі лампочки бачите як бродить там сік і сяють малесенькі насінинки. Їсти треба дуже обережно, бо тільки но відкусиш, як звідти просто таки бризне розсіл. Смак дитинства і щастя – кислий, зброджений, неймовірно свіжий і прохолодний. З*ївши один, берете і другий, і третій, уже не в силі зупинитися. Разом зі шкіркою і хвостиком. До самозабуття. Забувши про рибу, про бабу і про суботу. Це не їжа – це алкоголь. Це якась нірвана, прірва, у якій приємно тонуть ваші наструнчені дитячі трагедії, ваша недитяча нервовість і жах. Спорожніла миска ранком нагадує вашу спорожнілу душу. Бо це неділя. Найгірший день тижня. Треба повертатися додому. Школа. Вас трохи морозить. „Серьожа, не пізнись... лучче завидна йти”. Чотири кілометри горя.
Ви так давно забули цей смак. Життя привчило до інших смаків. Тепер ви любите дорогу міцну чорну каву без цукру, років два тому скуштували каперси – це мариновані бруньки якогось дерева – і вони вам дуже прийшлися до смаку. Хвалити бога, ще не скотилися до фуа-гра. Щоправда, ви й досі не навчилися пити міське молоко з пакетів, але тут уже що поробиш... навряд чи колись і навчитеся... Але днями, повертаючись з роботи, в окулярах з оправою, яка коштує рівно чотири пенсії вашої прабаби, після остогидлого маркетингу й реклами, ви надибали в одному маленькому магазинчику квашені помідори. Ви на них дивилися з сарказмом, не вірили, бо в таке повірити й не можна і мабуть не треба. Коштували вони сім гривень за кіло. Ви не були дріб*язковими і купили зразу два кілограми. Принесли в двох целофанових пакетиках, висипали в скляну коричневу тарілку, дістали один і за давньою звичкою піднесли до очей – під тонесенькою шкіркою бродив розсіл і світилися насінинки. Ви зважилися і скуштували. Похопилися вже в сутінках, перед порожньою мискою з темно-зеленим листочком. В голові було порожньо. Очі чогось пекли й свербіли. Мабуть ви натерли їх солоними руками.
