Шампанське, червоне вино та скарги на нещасливе життя.
Валентин виїхав з міста перетнув шосе пустив авто ґрунтовкою попід лісосмугою і за хви-лину темно-червона “сімка” круто звернула в посадку на добре знайому водієві галявину. Лариса сиділа поруч.
Вони пили шампанське, пригощались цукерками, потім звично перебрались на заднє сидін-ня
Він пригорнув жінку до себе прагнучи зашитися обличчям між її гарних грудей, які не втра-тили ще пружності
– Лисичко моя! Як з тобою гарно як утішливо! Тільки з тобою. Яка незбагненність що я тебе знайшов! Ти мене любиш?
– Авжеж серце – пестила вона пальцями його міленький чубчик – люблю!
Надокучливий комар вперто дзижчав біля його дрібненького схожого на жіноче вуха й не-зрозуміло було чи той прицілюється на вухо чи на її білосніжні перса. Про всяк випадок вона відігнала нахабу дратівливим помахом.
– Тільки ти мене розумієш – продовжував Валентин – Тільки ти, єдина моя! Я цього вже просто не витримую! Я не хочу повертатись додому! Вона їсть мене живцем: нескінченні докори приниження. Я й такий і сякий; і слизняк, і не мужчина. Ну скажи скажи хіба я не мужчина?
– Ти справжній мужчина! – заспокоїла його Лариса й хутким рухом вбила таки докучливого комара на його шиї.
– Ну от! А тій усе не так. І життя я їй занапастив і доньку не виховую як слід і зарплатня в мене маленька; а я ж – усе в сім’ю все для них! І навчання доччине оплачую й вона в мене ходить, як павичка а однак не те. Знаєш вона казала що все про нас знає!
– Пусте!
– Еге ж тобі. А я? Жонатий мужик при посаді
– Заспокойся серце. Не думаю що вона здійме бучу.
– Хтозна. Я її навіть трохи боюсь
Кутики звабних Ларисиних вуст склалися в тоненький посміх.
– Не переймайся серце я з тобою.
До салону знову влетів комар і задзижчав тепер уже в неї біля шиї.
– Еге ж – їй здалося ніби Валентин тихенько хлипнув. – В Іванки свої справи – парубчаки он вже табунами топчуться біля під’їзду я старію І тільки ти Лисичко моя розрада. Тільки тобі мо-жу звірити свою душу. Тільки тобі!
Почали збиратися.
– На ось – він простягнув їй кілька купюр. – Купи що-небудь Юлечці.
– Ох – вона зітхнула й вдячно торкнулася губами його щоки. – Дякую! Скільки дірок треба запхнути І за квартиру не платила давно й туфлі он уже розлазяться
– Побачимо. Скоро може ще щось підкину – Він сів за кермо. – Пора їхати – сутеніє. І ці комарі
– Сутеніє – промовив Олег. – Давай я тебе відвезу.
– А можна я побуду ще?
– Має вернутися старий. Я б не хотів Кролику ми ж розлучаємось ненадовго!
– Не в тім річ. Просто не хочу йти в той барліг. Вдома таке обстановисько Мене аж верне.
– А в чому справа?
– Холодна війна! Татусь розважається з любасками а мамуня гризе його цілодобово й кор-чить заразом із себе королеву яку відсторонили від трону. Все їй не так і всі не такі. Я б на місці батька сама від такої половини до потіпахи чкурнула але нехай би залишався при цьому мужчиною! А то дрижить перед нею виправдовується. Словом персонажі одне одного варті. Уявляєш якось вона зачинила його в ванній і заявила що поки той не відмиється – не випустить! Від нього мовляв прошмандовкою тхне! І що ти думаєш – мився!
– Ну тут власне я б її підтримав
– І коли починають лаятись то я для них ніби невидимець. Хоч би постидались бридко! Хоч я й без мамуні знаю про ненькові „звитяги”. Що таке Макарівка – велике село. Хіба тут щось втаїш? Дякувати „добрим” людям розказують. Змандрувала б звідси світ за очі! Взагалі останнім часом почуваюсь там зайвою. Татусь той упритул мене не помічає. А це ще й мама Якось попросила в неї золоті сережки не на зовсім – поносити, то такий ґвалт здійняла: „Я що по-твоєму вже нікому нецікава я вже здохла? Що ж зривайте з мене сережки можете й золоту коронку видерти разом із зубом! А чого я ж стара карга яку тільки й тримають аби прала та на кухні товклася! Набіса мені прикраси?” А я ж тільки на вечір хотіла!
– Бідненька. І все ж час їхати.
– Добре, Олежку. Розумію
Сьогодні вино було червоним. Він наливав його з химерної обплетеної соломкою пляшки. Густий темний напій чарував ароматом і важким багатим відтінками смаком.
– Знаєш скільки коштує колба? – хизувався Олег. – Двадцять баксів!
Музичний центр співав нескінченну заколисуючу пісню іноземною мовою було млосно й приємно. Хоч найприємніше чекало попереду
Він знов відправляв її до ванної.
– Я приготувалася вдома
– Ні Кролику то не рахується. Ти ж знаєш я люблю, щоб ти в мене була чистенька Розумі-єш особиста гігієна Ну я тобі потім розкажу.
І знову вона ширяла. В небі що зветься блаженством. Злітала вгору пірнала вниз вищала від екстазу й повноти почуттів впивалася губами й зубами в його міцне жилаве поросле рідкими чор-ними волосинками парке тіло. Сьогодні було ще краще, ніж минулого разу. Щоразу це ставало все несамовитіше щоразу відчуття робились розкішнішими, і вона смакувала їх ніби оте густе запашне вино з заплетеної соломкою пляшки за двадцять баксів
Солодкі спогади, переддипломна практика й перше розчарування.
Ірина додому не квапилась. Не хотілось бачити ні чоловіка який ховає очі й белькоче щось про чергову нараду семінар чи наїзд київського начальства ні доньку що зиркає останнім часом вовченям. Ірині кортілось побути самій. Головбух Марія Мілентіївна влаштувала для підлеглих скромненькі „вечорниці” з нагоди своїх іменин із пляшчиною „Української з перцем” „фірмовими” голубчиками у виноградному листі на закуску і кавою з тортиком на десерт. Посиділи погомоніли про своє про жіноче ніхто нікуди не квапився; принаймні вона Ірина точно нікуди не поспішала. Мілентіївна скаржилась на дітей, яких усе важче стає втримувати від зваб та небезпек дорослого життя. Валечка висловлювала сумніви в добропорядності вічного свого жениха котрий не квапиться розлучатися з таким своїм статусом заради статусу жонатого. Звичні бабські ляси довгенько засиді-лись. І от ішла додому поволі втомлено а надокучливі як деренчлива муха думки все ворохобились в її голові де ледь шуміло від випитого спиртного.
Помилка. Та яка коштувала їй якщо не життя то долі й щастя напевно. Помилка якої припу-стилася багато вже (ох-хо-хо!) років тому вийшовши заміж за Валентина – ось що не давало їй спокою. Схилилась перед умовляннями матері й здоровим як тоді видавалося глуздом. Мама й майбутня свекруха були подругами та здавна поклали поєднати дітей у шлюбі. Їй і досі вчувалося улізливе мамине бубоніння: „Надійний при дипломі при батьках неабияких. Вони одинчикові-синочку загибнути не дадуть не бійся – землю копать не піде! І ти при нім як у Бога, житимеш. По-слухай доню матір. Мати лихого не скаже.”
Послухала. Валентин м’який люблячий. Тоді гадалося: все життя линутиме тихо та лагідно чого тобі ще! А вийшло – марудно й нецікаво! Нудотний чоловік нудотна робота пісне життя Хі-ба такого вона прагнула? Вона красуня яка й досі у тридцять шість не втратила привабливості! Відмінниця розумниця в музичній школі вчилась на обласних конкурсах перемагала! На неї чекав світ! А що отримала? Тоскну бухгалтерію замість концертів гастролів та аплодисментів! Безхребет-ного слимачка-чоловіченька не здатного обстояти власні інтереси! (А був же шанс відхопити посаду в Києві!) Ну виростила діваху та вже вважай доросла а що далі? Верескливі онуки в мокрих пе-люшках чи то пак памперсах? І все?
А могло ж скластися інакше. Гриша! Якби вона не слухала матері! Нічого що старший був від неї років на дванадцять. Зате який красень! А такі чоловіки не старіють! Та він і зараз певно ви-глядає молодшим за Валентина! Високий ставний – зразок чоловічої краси й мужності. В неї аж мурашки тілом бігали коли ловила на собі його насмішкуватий дещо зверхній погляд. Та хіба лише в неї? Всі дівчата за ним тремтіли!
Близьких стосунків у неї з Гришею не було. Так одна з шанувальниць. Гуляли разом кази-лись; хоч мати аж нетямилась угледівши якось їх разом: „Щоб я й близько тебе біля того блудяги нежонатого не бачила! За ним он міліція плаче мандрьохою!” Що вона розуміла! Ні, повік не зі-треться з пам’яті той вечір. „То ти я чув заміж виходиш? А як же я?” – разив її гіпнотичним поглядом що Ірину аж дрож проймав. „Хіба не знаєш як?” – відказували за неї її віддані очі
Він здолав її прямо в сухому, витолоченому дітворою, спориші на пустирищі. Владно брута-льно. Якийсь реп’ях боляче в’їдався в сідницю але вона терпіла. Гриша належав їй! Нехай усього лиш раз і завтра вона піде до Валентина! Але сьогодні Він тиснув її в обіймах та був недосяжним. Вибір зроблено
„Сімейна маруда не для мене! – говорив Гриша таким як вона, жовтодзьобикам котрі слуха-ли його пороззявлявши роти. – І гниловодь ваша для такої жаби як я замілка! Ще про мене почуєте!”
Гриша – ото була її пара; і за вдачею вибуховою пристрасною й за видом акторським. А що невловимий сам як вітер то вже б вона його впокорила приборкала. Але сталося як сталося. І чекає її сьогодні вдома не давній зромантизований герой юності, а безхребетний збабілий Валентин. Хоч прочухана дасть йому зараз для розради. А привід знайдеться!
Як не ступала повільно нехотя розтягуючи шлях але він таки скінчився. Підійшла до будин-ку коли починало вже сутеніти.
– Сутеніє – промовив Северин підводячись з землі обтрушуючи одяг і витираючи об штани руки. – Саме наш час! Хто далі?
– Я – озвався Букет.
Вони стояли на далекій забур’яненій колії де іржавіли під небом три-чотири зчеплених між собою вагонів.
Букет зробив кілька розминочних рухів руками підступив до вагона та ліг вздовж рейки ви-конуючи ніби вправу „упор лежачи”. Ромка простягнув Северинові секундомір.
– Готовий? – спитав Северин – Ап!
Букет відірвався від землі й зугарно спрямував тіло через рейку під вагон. Приземлившись простягнувся уздовж рейки вже всередині колії, прагнучи щонайдужче притиснутись до шпал які ледь виднілися з-під трави.
– Одна й дві десятих – сказав Северин дивлячись на секундомір. – Потім вирахуємо швид-кість поїзда.
Звільна не підводячи голови Букет посунувся до другої рейки.
– Готов? Ап! – і хлопець був уже на тому боці колії.
– А тепер давай назад! – скомандував головний вітрогон.
– Оця тяга вздовж вагона – озвався Ромка – слід мати її на гадці бо як підчепить за комір то цурпелитиме аж до Таганчі!
Тим часом Букет повернувся двома стрибками назад.
– Ну що – підсумував Северин – метод зрозумілий? Далі можна вправлятися самостійно...
– А це що таке? – вигулькнув раптом, наче вродився, сивуватий тонковусий дядько в зашму-льганому комбінезоні й не менш зашмульганому кашкеті залізничника.
Ромка що саме був під вагоном завмер.
– Спокійно дядьку! – підвів руку Букет. – Ми студенти інституту залізничного транспорту. В нас тут практика. Вас що не попередили?
– Які студенти? Ану забирайтеся звідсіль поки я міліцію не нагукав!
– Та що ж це таке! – вибухнув Букет. – Ви зриваєте нам дипломне дослідження! – Він тицьнув під носа залізничникові секундомір. – Сам начальник станції дозволив! Вас повинні були попереди-ти. Ні я цього так не залишу. Ваша посада прізвище?
– Та ні та нащо я нічого – відступив залізничник. – Раз уже сам начальник станції Я думав – якісь шалапутники
Збоку, прикрашений розкішним бузковим синцем під оком, стояв Корозія, лускав насіння та частував вилузаними зернятами Блондина. Мишка сиділа в хлопчака на долоні й ритмічно ворушила вусиками: здавалося, то не живе мишеня а якийсь іграшковий механізм на батарейці.
– Бачте – він гордовито продемонстрував Блондина залізничникові – в нас навіть лаборатор-на миша є!
Залізничник зачудовано стенув плечима й хутенько ретирувався.
– Мабуть, я тебе, кролику, засмучу але до нас наскочили родичі на півтора тижні. То поки ми зустрічатись не зможемо.
– Чому? Я перемовлюсь з Галкою
Олег гидливо скривився.
– Ці чужі барлоги антисанітарія Це не для мене. Ти ж знаєш як мені в кайф, коли все чи-стенько
– Яка антисанітарія? В Галки все блищить! Або можна й у нас вдень як нікого немає.
– Ні кролику. Зрозумій це не моє. Жахатися кожного шелесту впрівати від страху Наче той мужик з анекдоту. Та й ніколи мені зараз – робота. Доводиться багато мотатись – є вигідна пар-тія ячменю… Словом, ти поки відпочинь. Коли будеш потрібна
– Он як! То це зараз я тобі не потрібна?
– Ну я не те хотів сказати
– Та ні ти сказав саме те що думав! Бо коли людину кохаєш то можна знайти й час і місце для побачення а коли людина тобі не потрібна
– Може нам іще як твій татусь, – похапцем у машині? Грязь мухи тіснота!
Краще б він цього не казав.
– Не чіпай будь ласка мого батька! Грязь. Ти просто зсунувся на грязі! Вона тобі скрізь вви-жається! Боїшся доторкнутись до мене, поки не вимиєш у ванні ніби я шалава що перепустила щойно із десяток клієнтів!
– Кролику! Ти просто не розбираєш! Моє прагнення чистоти Я просто хочу
– Та заткнися врешті решт! Він хоче! Тільки себе й чуєш. І не називай мене більше цим при-дуркуватим назвиськом! Теж мені кролівник-любитель знайшовся!
Іванка вийшла з авто і хряснула дверцятами.
Напиндючений індик що слухає й любить тільки себе! – кипіла дівчина повертаючись рані-ше аніж планувала, додому. ¬– І що я в ньому найшла? Все знає й усе вміє! Оце слід робити так а це так! Тьфу! А коли я не хочу робити так? Гроші? Обридли мені його гроші – несправжні вони якісь. Він і сам несправжній! Ромка таким не був. Ромка був простим лагідним; з Ромкою було весело й прикольно. А цей?.. Ну так він кохається краще за Ромку але ж Ромка просто недосвідчений а хіба це вада? Цікаво: де коли і з ким збагатився своїм неоціненним досвідом Олег? Ромка чистий чистий навіть без отого дурнуватого відмивання у ванні! – Іванка зітхнула. – Прийшов би Ромка
Але назавтра вона знову побачила Олега. Олег привіз квіти Олег вибачався Олег присягався спокушав
Врешті-решт, вони пішли до ювелірного відділу й Олег подарував їй золотого ланцюжка. Та-кого як вона мріяла. Вони помирились.
Колеса, рейки та шалені відчуття.
Простуючи до умовленого місця Ромка зустрів Корозію (синець у того вже стух, натомість на щоці маковіла свіжа подряпина) й далі вони пішли разом.
– Спецодяг взяв? – діловито поцікавився рудий забіяка.
– Взяв.
– Боїшся?
– Ні – збрехав Ромка.
– Триндиш. Перший раз усі бояться. Я б теж боявся.
– А чому не спробуєш?
– Северин не пускає. Каже, я неповнолітка. Досадно…
– Чого ж тиняєшся з нами?
– А цікаво! – Корозія цвіркнув крізь зуби. – Та й дах, як не як. Ти Вовку Шило знаєш?
– Ні.
– Він і раніш мене діставав. Козел – козлом, я з ним іще колись поквитаюсь. Якось він і ще четверо відморозків захомутали мене біля ставка й ну глумитись! Збиткувалися як хотіли а тоді Шило кинув ідею мене пофарбувати. Ну – волосся. Послали одного по фарбу навіть грошей гади не пожаліли! За руки й за ноги мене держали щоб не змився. Принесли краску намочили мені голо-ву в ставку Я й плакав і кусався й страхав а вони козли гиготять!
– То може хай би вже фарбували не був би рудий?
– І ти туди? Хоча... я сперш сам таке скумекав – удавав, що опираюсь – аби вони не переду-мали. А як просік що капосники зелену барву купили
Від неприємних спогадів Корозія розхвилювався й рясне ластовиння на його щоках і кирпа-тому носі зарябіло ще виразніше, а подряпина аж палала.
– Словом якби не нагодилися Северин з Букетом та не відбили мене в Шила – він знову сплюнув. – А ти кажеш чого я за вами ходжу!
– Так – погодився Ромка, – тобі нелегко. А це від кого?
Корозія обережно торкнувся роздряпини пальцем:
– Були діла...
– Він – сказав Букет котрий першим почув далекий хуткий постук товарняка. – Наш! – І усміхнувся посмішкою гурмана який дочекався нарешті улюбленої страви.
Вони зістрибнули з рампи пролізли попід непорушними составами й наблизились до колії на яку мав заходити потяг.
Ромці здалося що його шлунок стиснувся до розмірів курячого яйця охолонувши при цьому до мінусової температури. Він нишком зиркав на обличчя товаришів: Северин видавався незворуш-ним голову тримав високо й лише неспокійні жовна видавали його хвилювання; Антон стояв міцно стиснувши зуби в його очах мерехтіли таємничі зелені блискітки; Букет покусував губу але погляд його випромінював спокій з чималою дещицею виклику та нахабства. „Цікаво – подумав Ромка – а який вираз обличчя в мене?”
– Не дрейф, – плеснув його по плечу Букет. – Перший раз не страшно от підеш вдруге! – „Заспокоїв!”
Товарняк наближався
Вагони гуркотіли вже поряд. Рейки гнулись піл колесами. Вся колія видавалась нескінчен-но довгою живою металевою гадючою двійнею. Северин тримав секундомір і шепотів щось дивлячись то на стрілку то на вагонні колеса. Ось він озирнувся на товаришів хитнув головою та передав секундомір Ромці. Через гуркіт годі було щось почути але з поруху його губів Ромка зрозу-мів: „Пішов!”
Северин зосередився ліг поруч з рейкою і підвівши догори голову подивився вперед. Трохи звівся, підібгавши ноги руки підвів під тулуб. Ромка відчував як його проймає легкий нервовий дрож. Всі завмерли...
Щойно повз Северина важко прокотилась перша пара коліс чергового вагона як він наче стиснена пружина вистрелив своїм тілом у бік потяга. І коли наступна колісна пара вгинаючи рей-ку прокотилась попри місце де він щойно лежав Северин був уже по інший бік рейки під вагоном. Всі зітхнули з полегшенням. Северин обережно повернув голову до друзів і показав великого паль-ця.
Колеса продовжували грюкати на з’єднаннях. Під потягом Северин підповз до протилежної рейки й таким самим вивіреним рухом перекинув тіло на інший бік колії. Там він рвучко схопився на коліна та відсалютував собі переможним жестом руки: „Йес!”
Наступним рушив Антон. Його рухи були точними й раціональними здавалося хлопець ви-конує буденну роботу. Кидок підготовка знову кидок. За Антоном – Букет. Опинившись під потягом він підбадьорливо помахав Ромці рукою: „Не дрейфи!” – Ромку як новака, залишили наос-танок, коли швидкість потяга що заходив на станцію знизиться до гранично безпечної.
Пора! – сказав собі Ромка. – Що ж молодче покажи на що здатний! Він зайняв стартову по-зицію зручно вперся ногою в шпалу й підвів погляд. Прямо на нього втискуючи рейки зі шпалами в ґрунт одне за одним котилися масивні лискучі колеса.
Саме так – подумалось Ромці, – вони й чавучать – вперто й нещадно. Ну, чого вилежуєшся? Давай! Чи ти лежати прийшов? На тебе дивляться. – Хлопець ковтнув слину. – Не можеш? Уяви що це війна й треба підвестися та кинутись в атаку. В атаку на твій страх. Ну, це ж як тоді, перед кабіне-том стоматолога! І він метнувся через рейку
Нічого. Живий-здоровий. Тільки потяг котиться тепер не поряд а над ним. Ромка повернув голову вбік і зустрівся поглядом з Корозією. Той стояв оддалік, тримав чистий одяг вітрогонів. Уже досить споночіло та було видно що парубійко хвилюється. „Все в нормі!” – махнув Ромка хлопцеві та поволі посунувся до другої рейки. Северин Букет й Антон стояли по інший бік мовчки. Згрупува-вся. Ось могутнє вкрите з боків масним шаром глею колесо з загрозливим шелестом прокотилось мимо і одразу – пружний кидок – вже подалі від рейки, в обійми друзів. Так тепер він справді відчу-вав їх друзями. По той бік колії захоплено підскакував Корозія. Вийшло!
– Ну що – трусонув його за плечі Букет – як враження?
А Ромка й не втямив одразу що ж змінилося. На перший погляд – ніби нічого. Просто опини-вся по інший бік колії та замурзався ото й усе. Але ні! Відчував що стоїть не просто по інший бік колії а ніби по інший бік самого себе. Він сам став іншим. Колишній боязкий меланхолійний зако-мплексований Ромка – там а тут – рішучий впевнений у собі – майже всесильний! От як воно, виявляється, просто! Слід було лише пірнути під вагонами! Вдячними очима Ромка дивився на това-ришів. Вони певно відчували щось подібне.
Всі були збуджені кожен прагнув щось сказати вихлюпнути надмір емоцій назовні. Мовчаз-ний Антон гарячково розказував щось Северинові. Тільки Букет якось на диво швидко зів’яв, опустив плечі:
– Ех, пацани, – промовив зажурено. А тоді махнув рукою, – до кого б його сьогодні гайнути? А піду до Вітки! Ромко то така тьолка – Афродіта, богиня! Дми й ти до своєї. Давай вище кирпу!
Тим часом повз них повільно прокотився останній вагон потяга. Підбіг Корозія та хвацько привітав кожного з перемогою ляснувши долонею в долоню. Він виглядав таким само збудженим як і решта:
– Це що я б теж зміг! Якби мені дозволили
– Я ось тобі дозволю! – посварився пальцем Северин.
Ромка повертався додому втомлений і розбурханий водночас. Він уже знав що робитиме зав-тра – піде до Іванки. І навіть знав що їй скаже
Деякі наслідки походів на базар і пірнання під вагонами.
У вихідний Ірина вибралась на базар. Чоловіка в такий день і до обіду з-під ковдри не витяг-неш Іванка, та навпаки чкурнула кудись з самого досвітку. А торби з продуктами кому тягати? Їй Ірині! Роздратування накочувалось хвилями. Підійшла з добре вже натовареними пакунками до ят-ки де купувала зазвичай масло. Стояла дивилася в широку спину покупця що розмовляв з господарем ятки. Важкий пакунок відтягував руку а високий плечистий чоловік з кучмою сивіючого волосся на голові, відходити не збирався. Ірина дратувалася все більше врешті не витримала:
– Чоловіче – легенько штовхнула незнайомця пакунком – ви ж не сам на базарі!
Той озирнувся. Років під п’ятдесят. Мужнє красиве обличчя. Легка іронічна посмішка.
– О перепрошую!
І лише почувши голос упізнала. Боже це ж він... Її давнє дівоче кохання її невимовний біль її загублена, але не забута мрія! Отетеріла мало пакунки з рук не впустила.
– Гришо
– Ми знайомі? – пролунав той-таки іронічний голос і запитально злетіла вгору брова.
– Як же! Я Ірина Ірка! Пам’ятає те?
– Ірка? Ірка. Щось не згадаю... Господи та Ірка ж! Так-так! Скільки літ! – погляд зробився за-цікавленим – А ти нічого, збереглась!
І від такого не надто вишуканого компліменту розгубилася зашарілась як старшокласниця.
– А ви… а ти яким побитом до нас?
– Знаєш що – торкнувся рукою до її оголеного ліктя – А чи не відзначити нам нашу здибан-ку, як належиться давнім друзям? Дозволь – підхопив пакунки – поможу!
Гриша запросив її до кафе. Сиділи за столиком нахилившись одне до одного й розмовляли про життя. Він пригощав вином у неї злегка шелестіло в голові від питва а більше від близькості його. Відчувала себе затишно вспокоєно та розказувала йому все так наче то перед нею сидів рід-ний батько який усе зрозуміє, втішить і розрадить. Розповідала про Валентина про своє занапащене життя про дорослу доньку яка не звіряє більше мамі своїх таємниць; скаржилась на долю і на ско-роминущість жіночих літ. Гриша слухав уважно співчував хитав головою підливав у склянку.
Розказував про себе:
– Де мене тільки Іринко, не валандало! І телевізори кольорові на Польщу тягав і дрантя ту-рецьке в Одесу поромами доставляв і фури сигаретами забиті з Молдавії приганяв – усе було! І цех був у мене Іринко макаронний і меблевий цех був ба навіть пельменний!
– А зараз?
– Зараз маю бізнес у Чехії – готель! Сюди в справах приїхав. Ненадовго.
– Власний готель?
– Ну! Хіба сумнівалась коли в моїх здібностях?
– Що ти!
– А пам’ятаєш яким я був замолоду..?
Мить повагалась і опустивши очі, спитала:
– Сім’я?..
– Сам Іринко сам. З моїм трибом життя заводити родину Невсидливий я. Нудно мені на місці. Наче й літа вже а все ніяк не вгамуюсь. А скажи – Гриша підняв палець та націлив його у співрозмовницю – хіба ми в цьому з тобою не схожі? Згадай
Вертали в спогадах молоді роки спільних знайомих. Ладна була просидіти з ним увесь день але Гриша квапився по справах.
Він підвіз її до будинку розкішною чорною іномаркою. Цьомнув на прощання в щічку. Диви-лась на нього відданими закоханими очима які здавалось волали: „Не залишай мене не залишай!” Певно, зглянувшись на той благальний погляд взяв номер її телефону. Хоч вона звісно була пере-конана що причина інша
Ромка поклав собі хай там що а змусити Іванку його вислухати. Навіть, якщо доведеться ви-садити двері квартири! Він не збирався вмовляти дівчину покинути свого нового бойфренда та повернутись до Ромки. Не планував розказувати як йому без неї кепсько як порожньо й незатишно. Не намірявся говорити як мало не щодня куди б не йшов намагається пройти повз пам’ятний буз-ковий кущ за парканом той, що був свідком найщасливіших миттєвостей Ромчиного життя, а нині відцвів як і її до нього симпатія хоча хлопець сподівався що відцвіла вона таки не назавжди. Він просто хотів зробити Іванці пропозицію. Незвичну й цікаву. Наприклад запросити на спектакль ні скоріше на кориду де відважний матадор присвячує свою перемогу коханій. Певна річ якщо відбу-деться перемога
Двері висаджувати не довелось. Їх відчинила сама Іванка озирнувши Ромку неуважним, сон-ливим поглядом.
– А це ти, Ромцю – промовила втомлено. – Просила ж не приходити.
– Я ненадовго. Хочеш побачити щось цікаве?
– Що саме?
– Завтра о пів на десяту вечора приїжджай із дружком на той бік станції до рампи. Він му-сить знати де це. Приїжджай буде класно не пошкодуєш!
– І що ж воно буде за диво?
– Приїжджай буде дуже цікаво. І він хай приїде. Хай не боїться – ніхто його не зачепить. Ска-жи що прийдеш бо нам треба підготуватись.
Дівчина знизала плечима.
– А все ж таки що там буде?
– Це сюрприз! Пообіцяй, що приїдеш! Я ж нічого більше не прошу тільки щоб ви приїхали! Обіцяєш?
– Ну добре – вона посміхнулась як всміхаються аби відчепитись від напосідливого прохача. – Прикотимо.
– О пів на десяту! До завтра!
– І все ж..? – гукнула Іванка коли він уже збігав східцями.
– Побачиш як заради коханої людина кидається під поїзд! – вигукнув Ромка та докинув зга-давши Антона. – В принципі!
Гриша зателефонував наступного дня. Ірина підняла слухавку зраділа зашарілась. В кімнаті сидів Валентин але що їй до Валентина, коли дзвонив ВІН!
– Доброго дня Іринко! Чи не могли б ми зустрітися?
– Так... чого ж, я буду рада!
Валентин лише здивовано звів брови.
Авто чекало неподалік.
– Даруй мусив би кудись запросити та ніколи – цейтнот. А до тебе Іринко маю розмову. І розмову важливу.
– Слухаю – промовила дещо спантеличено.
– Ти як я розмислив скажімо, м-м-м... не зовсім задоволена своїм теперішнім буттям. А що, коли отак: взять і відрізать! І почати нове життя! На новому місці з нуля!
– Не розберу...
– Я тобі казав що маю в Празі готель. Власне, я його лиш нещодавно придбав. Власне процес оформлення ще триває. Навколо всі чужі. Конкуренти рекетири... І жодної надійної людини поруч. Жодної! Ні на кого покластись тямкуєш? Навколо самі заздрісники шахраї та пролази! А мені так потрібна надійна людина. Своя аби я міг довіритись їй стовідсотково! І я подумав ти ж бухгалтер. Якби погодилась мені допомогти. Чеську вивчиш – то дрібня. В них правда документація не така як тут але ти б швидко розібралась. Та ми б з тобою гори зрушили вдвох! Таких висот би досягли! Подумай!
Ірина була приголомшена. Чого завгодно вона чекала від Гриші тільки не такої пропозиції.
– Але ж… Отак раптово Робота сім’я Іванка… Все кинути?
– Подумай Іринко! Перед тобою світ відкривається. Ну хіба це не шанс? Донька? Заробиш грошей і влаштуємо дівчину до кращого університету Європи! Висмикнеш її з цього вбогого хутора покажеш Прагу Париж Амстердам! Та вона сама вклонятиметься потім за твій вибір! А чоловік – Гриша делікатно помовчав. – Ну це вже на твій розсуд...
– Навіть не знаю. Все це так галопом
– Розумію розумію. Не квапся помисли зваж. Але мисли Іринко швидше – скоро маю їхати.
– Я подумаю.
– Чудово! Іншого я від тебе й не чекав. Закордонного паспорта маєш?
– Маю.
Обіцяла подумати. Але що там думати коли вона буде з ним! Він і вона. Боже та задля цього Ірина не те що в Чехію – на Чукотку б піхом почумакувала нехай би там навіть чекав на неї не го-тель а холодний барак і полумисок табірної баланди!
