Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46386
Рецензій: 90536

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Хотілося б сказати, що горор - але...

Любов - зла

© Уляна Галич (Консуело), 05-10-2010
                                                                             – 1 –
– Ні, ну це ж треба додуматися – приперти коханій дівчині на день народження таке дрантя… Це ж просто… просто… ну, ні в які ворота! – Соня аж захлиналася від обурення. – Антикварний бабусин сервіз. Пиздець підкрався непомітно – ось як це називається.
– Найголовніше – це те, що він, здається, справді мене кохає, – замислено протягнула Жанна.
– Кохає – не кохає… Дурня. Єдине, що має значення – твій Славко то жлоб, яких світ не бачив. Кидати його треба, і то якнайшвидше.
– Ти в курсі, що він одружитися хоче?
– Ага. Одружитися. Це щоб секс на халяву і домогосподарка в додатку.
– Не знаю… Він здається таким… добрим, чи що…
– Чому ж цей добряк тобі гроші на таксі пошкодував і маршруткою додому відправив? Сама ж потім скаржилась, що два кілометри вдосвіта довелося мотати на приморозку…
– Ну, скаржилась…
– А в пристойному закладі ви хоч раз із ним вечеряли?Хоч кудись він тебе зводив за весь час – в кіно, боулінг який, та хоч у сауну, чорт забирай?
– Ти  добре знаєш, що ні, Сонечко. Добре знаєш.
– Ну от  – висновок напрошується сам собою. Не кинеш його зараз – хіба час змарнуєш, а могла б знайти когось і пристойнішого. До речі, пам’ятаєш того  симпотного чувака з Ігорової  роботи?
– Того високого, що неформал?
– От-от. Га-арний, правда? Цікавився тобою, до речі.
– Серйозно?
– Угу…  Але Ігор, звісно ж, сказав, що в тебе є хлопець. Адже ж є?

                                                                          * * * * * * * *
– Славчику, я мушу тобі дещо сказати. Твоєї вини в цьому немає, тільки моя.
– Що трапилось, Жанно? Якщо ти про позавчорашню вечірку, то я більше не серджуся.
– Ні, я не про те. Думаю, нам треба розійтись.
– Що ти таке говориш, мила? Чому?
– Я… У мене є інший… і я його кохаю.
– Що?
– Ти чув.
– Не вірю. Це неможливо. Ти… Як ти могла?
– Ми дуже давно знайомі. Довго зустрічалися. Ще до тебе. Потім був розрив. Я ніколи не думала, що це почуття спалахне знову…
– Про що ти говориш, Жанно? Яке почуття? Ти, певно, хвора?
– Я не хвора і я цілком серйозно. Нам було добре разом, тож не псуймо спогадів.
– Про що ти, суко, говориш? Я любив… я і зараз тебе люблю, а ти…
– А я не люблю тебе. І ніколи не любила по-справжньому.
– Чому ж тоді була зі мною? Чого ти від мене хотіла? Що я зробив не так?
– Причина не в тобі. Просто я кохаю іншого, зрозумій.
– А мене, значить, не кохаєш, стерво?
– Мені справді шкода, але змінити нічого я не можу. Повір, так буде краще.
– Краще для тебе… А як же я? Про мене ти подумала?
– Славчику, ну ти ж чоловік. Знайдеш собі іншу, набагато ліпшу за мене.
– Так, сучко? Значить – ти ось так просто стрибнула в ліжко до якогось хира, а я маю шукати незрозуміло кого і де, щоб потрахатися? Гроші витрачати на якусь козу, по клубах тягати? Може, ще на об’їзну мені порадиш прогулятися?
– Якщо наші стосунки для тебе означали тільки секс – тим краще для нас обох.
– Ти – дурепа кінчена, ось хто. Найбільша з дуреп, яких мені довелося зустрічати. А я ще одружитися з тобою хотів… Ти ж просто німфоманська блядь. І тварюка, яких мало.
– Все сказав? Мені прикро, що ти розлучаємося ось так. Я хотіла, щоб все було цивілізовано, по-людськи…
– Та що ти знаєш про цивілізацію, про мораль? Проститутка. Я тобі цього так не подарую. Думаєш, на доброго напала? Думаєш, Славка можна попустити і він слова не скаже? Та я... тебе прокляну. До ворожки піду – не віриш? Довіку старою дівою ходитимеш. А краще – кислотою обіллю. Щоб ніхто на твоє личко фарбоване більше не глянув. Я тебе де завгодно знайду. Я не знаю, що з тобою зроблю… Кралечка трахана – сама  себе задовольняти будеш.
– Славку, я на тебе не ображаюсь. Тільки тому, що розумію, намагаюсь зрозуміти, що ти зараз відчуваєш. Але розмовляти з тобою більше не хочу. Бувай.

                                                                            * * * * * * * *
– Ну як, ти йому сказала?
– Так.
– І як відреагував?
– Гірше, ніж я думала. Погрожувати почав.
– Це нормально. Вражене самолюбство заговорило. Відійде.
– Ой, Сонечко, щось мені не по собі… В нього був такий голос…
– Та забий. Все минеться, це я тобі кажу.
– Ну побачимо. Принаймні, я нітрохи не шкодую про свій вчинок. Славко виявився ще більш неадекватним, ніж я підозрювала.
– От і добре, що ти вчасно схаменулася. Вважай – легко відбулась.

                                                                             – 2 –
                                                                                                                                     Місяць потому
– Це знову ти? Я ж просила більше не телефонувати.
– Ну як? І досі його любиш? Не прогнав ще, як вошиву суку?
– Славку, припини, я кидаю слухавку.
– Завтра.
– Що – завтра?
– Це станеться завтра. Я тебе скалічу. Насрати на міліцію, на тюрму – я мушу тебе провчити.  
– Славку, не кажи дурниць. Ти нічого такого не зробиш – я ж тебе знаю, ти не такий…
– А от і зроблю. В тебе тільки один вихід – повішатися просто зараз. Бо від завтра твоє життя перетвориться на пекло. Я тебе не вбиватиму, ні. Смерть – занадто легке покарання для тебе. Я просто… трошки попрацюю над твоєю зовнішністю. Побачимо, чи захоче він тебе такою, якою ти станеш…
– Невже ти думаєш, що я злякаюся цих дитячих погроз?
– Я й не хочу, щоб ти лякалася. Просто кажу, аби ти знала. Жанночко, ти ще на колінах до мене приповзеш, от побачиш…

                                                                           * * * * * * * *
Дівчина поспішає додому. Вона й не гадає лякатися порожніх погроз якогось нікчеми – принаймні, так Жанна каже своїй подрузі. Але насправді… насправді вона страшенно боїться. Раз по раз рвучко озирається – але, звісно ж, ці звуки за спиною – то ніякі не кроки, і ніхто не шепоче десь поряд її ім'я, ніхто не сичить з ненавистю її ім'я, ніхто не проклинає її ім'я в темряві… Ніхто не підстерігає її, притулившись до стовбура старої липи – це звичайна собі параноя відвідала маленьку розпещену дівчинку. Авжеж.
Вона просто божеволіє від страху – загнана в кут безкінечними СМС-ками, наповненими лайкою та погрозами, які приходять і приходять… З усе нових і нових номерів, з Інтернету. Схоже, доведеться міняти стартовий пакет. Соня лише сміється над нею, – а Жанна серйозно думає над тим, щоб звернутися в міліцію. І придбати газовий балончик. А взагалі непогано б якийсь вагоміший аргумент. Такий, що вогнепальний, ага… Жанна стискає кулачки. Вона нікому не дозволить себе тероризувати. Нікому.

От лише сьогодні, сьогодні нічого не повинно трапитись. Якого дідька її взагалі понесло через цей парк?
Дівчина квапиться і не помічає, як щось поворухнулося в густому затінку чагарників обіч алеї. Зовсім близько від неї – на відстані кількох кроків.
– Привіт, Жанночко.  Ну от і зустрілись, мила моя…

                                                                             – 3 –
                                                                                                                                      Через півроку
– Бля, ти шо, не чуєш мене? Ти шо, падло мале, мене ігноруєш, матір твою в рот?
– Ровер, що там за тема?
– Та от цікавлюся в новенького – півником до нас піде? Жопа ніби нівроку, я зацінив. А тобі, Фікус, як сіднички нашого солоденького? Ти помацай, не пасуй.
– Хлопці, та ви що… Ви не знаєте, з ким зв’язуєтесь… Та в мене дядько…
– Заткнися, пойняв? А то заткнемо. Хулі тобі твій дядєнька допоміг, якщо вже тут опинився.
– Ровер, а за що він у нас?
– Та дівку свою колишню спотворив до невпізнання. Кислотою плеснув у фізію. А перед тим зґвалтував. Гии… з особим прістрастієм, так сказать.
– Що ж ти так з дівчинкою, га? Киданула певно, як лоха, – правильно базарю?
– Ага, наламала його. Та про це навіть у газетах писали. А гарна ж дівка… була.  Жаль.
– Ну, жаліти потім будемо. А ти, малий, не дрейф. Йди сюди, ми тебе полюбимо.  Трошки полюбимо – ми ж не тварі які-то.
                                                    
                                                                             – 4 –
                                                                                                         Через три роки, п’ять  місяців
                                                                                                                     і двадцять чотири дні
Як би там не було, а дівчина без кавалера за стійкою чи навіть столиком у барі привертає увагу навколишніх чоловіків. Місто самотніх сердець живе за таким законом вже багато-багато років: хочеш знайти партнера на ніч – іди в будь-яку забігайлівку, де є пиво і футбол. Там, де пиво і футбол, обов’язково знайдуться і чоловіки. Ну а далі вже – справа техніки.

Жанна добре вивчила це правило. За ці роки примарного напів-життя  їй довелося познайомитись з багатьма новими правилами. Речі, які раніше давалися їй заввиграшки, тепер стали недоступними. Після того, як з нею трапилося ОТЕ, вона втратила все, що мала. Заподіяна кривда не тільки позбавила її колишньої вроди, поставила хрест на перспективній кар’єрі,  змарнувала  всі особисті сподівання – вона викреслила  Жанну зі списку живих іще за життя. Все пішло прахом – зосталися лише тіні. Та ще – уривки спогадів, які дедалі сильніше розпливалися, стирались, так само відмовляючись належати їй, нещасній вигнанці. Так Жанна й сама стала тінню. Її перестали помічати і вона навіть звикла. Виявилося, що людина справді може звикнути до всього.

Спершу її вигляд викликав співчуття, – о-о, безперечно! Але пожаліти можна було раз – ну, від сили, двічі. Спілкуватися ж постійно, день у день з калікою ставало нестерпно. Це псувало настрій, карму, і взагалі… це було просто нудно, до сказу та відчаю нудно. Поступово Жанна почала викликати роздратування у своїх близьких, родичів, друзів, знайомих. Відтак це кволе неприйняття переросло у відверте відторгнення. Вона стала чужою у світі, до котрого більше не належала – у світі успішних, задоволених собою і життям людей.
Жанна стала тягарем навіть для власних батьків. Врешті вона навчилася якомога рідше потрапляти їм на очі. Це був своєрідний акт милосердя – вони натомість дозволяли їй іти і повертатися, коли завгодно. Дівчина знайшла роботу – прибиральницею в нічну зміну. Так її обличчя викликало менше нездорового ажіотажу. Цілісінькими днями могла просиджувати в себе в кімнаті – пробувала читати, але не могла. Кіно, яким раніше захоплювалася, тепер викликало у неї відразу. Все падало з рук. А вона ж була ще така молода – всього двадцять сім… Хотілося ласки, чоловічої ласки. Та що там… Колись вона не знала, що таке брак людської уваги. Тепер їй бракувало  просто доброзичливого погляду.

Жанна спробувала знайти розраду в церкві. Одначе лицемірство і фальш, які там панували, швидко відштовхнули дівчину. Можливо, Бог і міг би їй чимось зарадити, та, вочевидь, у нього були важливіші справи. Та й, врешті-решт, про що могла молитися Жанна? Чого мусила прагнути? Хіба що бодай трохи душевного спокою, – але вона все життя ненавиділа спокій.
Тож цього вечора Жанна старанно підфарбувалася (грим все-таки не зміг приховати до кінця страшних сизувато-багряних плям), надягнула куценьку спідничку, максимально оголивши свої, ще й досі стрункі й підтягнуті, ніжки, і переступила поріг першої-ліпшої  кнайпи, яка натрапила на очі. Сьогодні вона хотіла влаштувати собі невеличке свято. Привід був – і то який привід… Звісно, за ті кошти, які в неї були, дівчина могла дозволити собі лише третьорозрядний паб, просмерджений тютюновим димом і випарами брудного людського тіла.

                                                                             * * * * * * * *
В барі тихо награє музика, відвідувачів досить мало. Жанна вже добряче випила, макіяж поплив і взагалі – бармен крадькома міркує над тим, як би по-тихому спровадити цю дивну клієнтку. В цей момент до барної стійки підвалюють двоє – пропиті морди, заношені футболки, кепочки. Гопота.
–  А глянь, Вася, нічьо так вроді тьолка.
– Ага… Як тя звать, красопєто?
– Може, розважимось в гарній компанії, мала?
Жанна в примарній надії обертається до новоявлених залицяльників. Гримаса на її обличчі має означати звабливу посмішку.
– Ой бля, яке страшне! Ти звідки така, з кунст-камери  убєжала, чьо лі?
– Блін, Васьок, не наша ночь, явно. Навіть тьолки не склеїли.
– Ага, непруха… А ти, баба Яга з болота, давай дуй віцціль, пока жива…
– Пока ми з корєшом добрі.
Жанна знічено щулиться, її очі переповнені сліз… П’яних, жахливих сліз нікому не потрібної жінки.
– Хлопці, а може… Може, я вам доплачу? Я все умію, не думайте…
– Чє-єво? Ти шо сказала, дрянь? Ми тобі шо, альфонси які-то? Нє, ну ти чув, Вася?
Дебелий Вася, довго не думаючи, одним ударом кулака в скроню шпурляє Жанну на підлогу. Наміряється бити далі, ногами, але його зупиняє бармен – криміналу в цьому закладі не дозволяється, хіба що за окремим тарифом. Хлопці доплачувати не бажають, тому зоставляють Жанну в спокої. Дівчина лежить на підлозі іще якийсь час, потім підводиться та йде. Нікому не цікаво, куди вона зібралася.

                                                                          * * * * * * * *
– Це ти?
– Я. Не чекав?
– Змінилась.
– Хто б казав.
– Ненавидиш мене, напевно?
– Ненавиджу.
Западає ніякова мовчанка.
– Як ти дізналася, що я вийшов?
– Сорока на хвості… Тато проговорився – в нього зосталися старі зв’язки в прокуратурі, ти маєш пам’ятати…
– А-а, пригадую… Це той уїдливий дядько, через якого мене таки запакували на шість років.
– Ти ж не добув.
– Ну, мої теж не сиділи, склавши руки.
Знову мовчанка. Вона робить крок уперед, він мовчки – і далі мовчки, – відступає, впускаючи її до квартири.
– Чого ти прийшла, Жанно?
– Ти ж сам казав… приповзеш… От і приповзла. Випити є що?
– Є. Горілка, правда…
– Тягни.

Після кількох перехилених келихів дещо  захмелілий Славко починає впізнавати в цій огидній, скам’янілій масці колишні витончені, кохані риси.  Він уже майже бачить її милу, осяйну посмішку, її кирпатий носик…  Трохи уяви – от і все, що потрібно.  Що ж до тіла – тіло Жанни майже не змінилося. Йому ж так хочеться жінки після років тюремного утримання. А може… може, він відчуває і щось більше – але хто може знати напевно? Навіть сам чоловік цього не знає.
А Жанна, поза тим, помічає його погляд – обважнілий, млосний. Вона відкриває йому назустріч обійми.
– Ходи до мене, – просить і наказує жертва.
– Ні, – шепоче кат. – Повернись. Я не хочу бачити твого обличчя.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Звичайно горор.

© Oleh, 11-10-2010

[ Без назви ]

© Росткович Олег, 08-10-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© коник єгор, 07-10-2010

Пишу, що думаю

© , 06-10-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.75005102157593 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …
Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …