Олексій стояв на високому пагорбі і дивився униз. Туди, де дорога, звиваючись, крутим обривом збігала до піщаного пляжу. Підняв голову: і перед очима чоловіка розкинулася панорама помережаного хмар’ям неба. Хмари щогодини змінювали форму, утворюючи нові комбінації, мов шашки на шахівниці. На фоні білястих хмар поволі, картинно пролітала чайка, розпростерши крила.
Проте Олексій прийшов сюди не для того, щоб милуватися пейзажем. Різкий вітер дув чоловікові у лице, надимав куртку, куйовдив волосся. Там, унизу, шуміли спінені хвилі, розмиваючи берег. Пляж був пустельний. Як не як уже вересень, та й день видався холодний. І дощ був уночі, а на мокрому піску не посидиш.
Але для нього така вітряна днина, коли хвилі завзято вгризаються у берег, надкушуючи тонку скибку пляжу і підбираючись до самого підніжжя гори – саме те, що треба. Він же не відпочивати сюди прийшов, а, так би мовити, на роботу.
А море розгулялося на славу! На піщаному березі довгим хідником встелилася смуга з мушель. Купи черепашок, уже розбиті, порожні, вимиті зсередини водою, розкривають беззубі роти, мов голодні пташенята у піщаному гнізді. Інші – міцно замкнені. Всередині них ще залишилися молюски, які щосили тримають стулки, не хочуть відкривати їх підставляти свої драглисті тіла сонцю і морському повітрю, знають: воно несе їм смерть. І чайки, чайки, зграї чайок, що злетілися на здобич – як кури, коли їм хазяйка сипоне зерна. Їсти подано. Чайки неквапом походжають уздовж цього шведського столу, яке приготував їм ранковий прибій. Різко нахиляють голови, розбивають мушлі, клюють…
А людей нема. Лише на пірсі бовваніють кілька силуетів з вудками, а от на пляжі – пустка. Хоча ні, он двоє чоловіків прогулюються берегом, один – у міліцейській формі, чорна шкіряна куртка накинута на плечі. Бредуть повільно, заклавши руки за спини, низько схиливши голови, як в’язні на прогулянці. І не відривають очей від землі. На березі лежить велика красива мушля – такі мушлі, очищені і полаковані, на одеському вокзалі продають як сувеніри. Нога у чорній туфлі недбало відсовує мушлю убік.
- Шукають «потопельників». – подумки посміхнувся Олексій. Він же і сам вибирався на морський берег за тим самим. Проте раніше за цих роззяв. Пляж був чистий, Олексій його уже обійшов. Ну хіба би з металошукачем вони б щось вигребли з піску, а так…
Хто такі ці «потопельники»? Не «хто», а «що», виправив би Олексій, якби хто-небудь спитав у нього про це. Потопельники - це обручки, персні, кульчики і ланцюжки, які морська вода змиває з тілес купальників і купальниць. Данина моря, що губиться у хвилях і падає на дно. Там на дні, вона й лежить до пори, до часу, доки море не збуриться. Не захвилюється, як от цієї ночі. Розбурхане море, розкуйовджене холодним північним вітром, розчухране і каламутне, випльовує на берег безліч мушель з молюсками, пригорщі округлих гладеньких камінців, глибоководних синіх медуз, що вростають як гриби, у пісок, - і золото. А потім такі, як Олексій, ходять збирати морський урожай. Він, збираючись у поїздку до моря, бере з собою металошукач, щоб просіювати пісок і знаходити предмети з металу. Не один він, звісно, такий розумний, на пляжі не раз можна угледіти людей з металошукачами, запопадливих мисливців на морські скарби.
Він ще трохи по стояв на вершині пагорба, вдихаючи на повні груди солоне морське повітря, спостерігаючи за чайками, що недбало креслили у захмареному небі невидимі траєкторії польотів. Ці криві колись безуспішно намагався збагнути Соломон. Чайки ширяли над головою, подумки підсміюючись, і над Олексієм, і над рештою жадібних мисливців за кульчиками і обручками, і над дурними відпочивальниками, що розгублюють золото у морській воді замість лишити його вдома. Над самим Соломоном навіть, якого прозвали мудрецем, але який так і не збагнув невидимих траєкторій їхніх польотів. Чайки не жадібні, їм достатньо молюсків.
Він теж міг підсміюватися. Як позавчора, над трьома тілистими дівицями у купальниках, що пили з пластикових склянок горілку, запиваючи темним пивом. А потім утрьох прогалопували до моря, голосно іржучи на бігу та розвіюючи фарбовані гриви. Після того, як вони добряче зігрілися зсередини, їх уже не лякало холодне купання. Дівиці хлюпалися і плескалися у хвилях, гогочучи – три розпряжені кобилиці з колісниці Нептуна. Олексій сидів на березі і підсміювався про себе, бо ще раніше зауважив руки кожної з них. У отої рудоволосої було по персню на кожному пальці. Наш клієнт, що тут скажеш. Побільше б таких. Він шарпонув ногою, задоволений. Чайка, величезна, вгодована, занепокоєно знялася у повітря.
А все-так тут гарно, коли нікого нема. Спокійно і умиротворено.
Олексій у глибині душі розумів чайок. До моря його тягла не лише можливість відпочити на самоті не лише ці жалюгідні обручки, що лежать у кишені. А дивне гризьке почуття, приховане глибоко-глибоко у грудях чоловіка середнього віку, позбавленого сентиментів. Туга, що тягне його щороку сюди на пустельний пляж, що ніби належить йому одному. Зараз він постоїть ще кілька хвилин, вдихаючи збагачене йодом повітря, розвернеться і піде. По обіді повернеться, якщо потеплішає, може, навіть спробує залізти у холодну воду, ненадовго. А вечір проведе у кімнатці, що винаймає, з літровою пляшкою місцевого виноградного вина, яку питиме сам, поволі, у той час як на кімнату спускатимуться сутінки. Це його тиха бухта, його гавань, його притулок. Його таємниця.
Таємниць було навіть дві, про жодну з них чоловік нікому й словом не похопився. Перша – що море підказує йому, де треба шукати, де саме, присипана піском лежить чиясь колишня обручка чи інший металічний дріб’язок. Море ніби знаки йому подає. Інша таємниця, - що кожного року якусь зі знайдених на березі коштовностей він шпурляє у воду. Віддячується морю, щоб мати змогу повернутися сюди знову.
Олексій, розпашілий і рум’яний, хоч день і був холодним, а сонце до самісінького обіду не визирало з-за хмар, стояв на подвір’ї за гладеньким дерев’яним столом і чистив рибу, яку збирався засмажити на вечерю. Він обожнював смажену рибу, з хрусткою золотистою шкоринкою. Ніж розпоров найбільшу рибину, проїхався вздовж її тулуба, - і на стіл впало щось кругле.
- Мій перстень! – зрозумів чоловік, одразу впізнавши річ, яку кинув у воду.
Він відклав ножа вбік і важко сперся руками на стіл. Що б там не мало статися з ним цього року, але одне він знав напевно – сюди, до моря, він уже не приїде.
