Швидкість, з якою відбувалися події у світі, а головно їх результат, сприятливий політиці Союзних Сил, породив негативний наслідок для безпеки Румунії. Перемога над Францією на протязі сорока днів (10 травня – 22 червня 1940 року) розвіяла останню крихітку довір’я Румунії у французько-англійські гарантії безпеки, й Румунія враз опинилася повністю ізольованою у плані своєї зовнішньої політики. Першим наслідком цієї несприятливої ситуації було прийняття ультиматуму, наданого Радянським Союзом в Москві з нагоди переговорів, які відбулися 26-28 червня 1940 року.
Не беручи участь в нападі на Польщу 1 вересня 1939 року, Угорщина відчувала себе чим більше фаворизованою в своїх намірах напасти на Румунію. Уже вночі третього липня 1940 року Угорщина була готова вступити на територію Трансільванії, й лише завдяки порадам, отриманим з Берліну, відмовилася від свого наміру.
Сумна та лиха вістка переговорів – фатальний, злощасний результат Віденського Диктату (30 серпня 1940 ро-ку) – була сприйнята всім румунським народом з обуренням. З великою три-вогою очікували угорську адміністрацію на Мараморощині як румунське, так і українське та єврейське населення.
Надовго залишиться в пам’яті марамороського люду драма відступу дев’ятого та десятого батальйонів гірських стрільців, а також і п’ятого дивізіону, що знаходилися під командою полковника Леонарда Мочульського, який одночасно був командиром гарнізону.
Офіцер з великим авторитетом, полковник Леонард Мочульський дуже важко погодився відступати з добре укріплених позицій без бою з-перед угорських військ, впевнений, що він зі своїми бійцями може протистояти угорському війську і не допустити його на румунську територію. Більше того, якщо б отримав наказ, то за кілька днів зі своїми хлопцями знаходився б в Будапешті.
Примушений наказом, отриманим з Бухареста, достойний командир, при-нижений і осоромлений, як і його бійці, погодився відступити, залишивши по собі дезорієнтоване, зворушене, зра-джене населення Мараморощини, яке покладало надію на румунську армію.
В звіті за місяць вересень 1940 року другої бригади гірських стрільців буде записано: «Після півторарічного збереження зразкової боєздатності, після безперестанної праці як вдень, так і вночі для зміцнення охоронних позицій, без того, щоб могти користуватися так свідомо приготовленими засобами для захисту прадідівської землі, прибиті болем та встидом, бійці змушені обставинами покидали рідну їх Мараморощину».
Скоро після Одорщів Андрій мусів вирушати до війська. Хортисти прибули в село ще восени ’40 року й «господарювали» за своїми законами. Ніхто не смів протиставитися їхній вла-ді. Люди їм мовчки підкорялися, йшли воювати, віддавали життя «За доброго та славного реґента Хорті Міклоша», – віддавали їм все.
Вечором, перед тим, як мав вирушати, Андрій зайшов, як й інші, до корчми.
– Піду попрощаюся з людьми, як і всі! – сказав жінці, яка тільки важко зітхала й втирала сльози, що не висихали на її очах. Ще ні рік не минув, як вони одружилися, а він уже мусить її покидати, й Бог зна, чи повернеться?
Андрій ступав засніженою вулицею, наче тихий мовчазний привид. Мороз скував землю, й вона теж замовкла. Замовкла й річка Ронішоара, що вимила посеред села вузьку долину, ви-блискуючи під місячним світлом хо-лодним сріблом льоду. Замовкло й село. Люди лягали спати, коли смеркало. Тільки до Дувидової корчми щовечора сходилися рекрути і співали до пізньої ночі жалібні пісні, платили випивку цімборам, тим, що ще не йшли на фронт, і прощалися зі старшими людьми.
Андрій зайшов до корчми, щоб дати людям випити на добру згадку про нього.
«Бозна, чи ся май верну, чи ся не верну…» – думав він.
В корчмі було мало людей. За одним столом сиділи Іван Бабичарь, який теж мав вирушати другого дня разом з Андрієм, і кульгавий Филип Бойко та Григорій Кавас, а за другим столом сидів син старости села з жандармом Собо, який вихваляв велику, наймодернішу та найцивілізованішу зі всього світу гітлерівську армію, яка визволить лю-дей від жидви та комуністів, і що незабаром Москва буде зітерта з лиця землі, й тоді люди житимуть, як в раю. Дувид вдавав, що нібито нічого не почув про жидву, і спокійно витирав скло лампи.
«Як йому добре, – міркував Андрій, – сидить собі, гуляє і, гордячись своїм когутячим пір’ям, нібито дбає про порядок».
Собо пив чарку за чаркою. Від міцної горілки його щоки почервоніли, як буряк, а товсті напухлі губи почали кривитися в бридку усмішку.
– Бог би його побив! Наші хлопці гинуть за його Хорті Міклоша, а він тут кохається з їхніми дівчатами, – сплюнув сердито Филип Бойко.
– Не наклич собі біду на голову, Филипе, він може розуміти по-нашому, – шепнув Филипу Григорій Кавас.
– Ну й що, хіба я брешу? Побий мене, Боже, якщо я брешу! Я теж воював за їхнього імператора Франца Йосифа й ногу віддав за нього, а він мені тут буде фрінцкати з його цивілізованою гітлерівською армією, таж він навіть і німець не є, а весь хортист вонючий!..
– Цить, Филипе, мені не треба біди в моїй корчмі. Ліпше я дам тобі пляшку горівки, лиш мовчи!
– Не треба мені від тебе ніякої горівки. Я не боюсь правду говорити нікому! – сплюнув сердито Филип.
Мабуть, п’яний Собо до кінця й не був би дав собі справу, що Филип говорить проти нього, та до корчми зайшов інший жандарм і сів коло Собо. Його ще ніхто не пізнавав добре, бо тільки два дні, як прибув до села, і ніхто не міг віщувати, що той розуміє більше свого колеги по-українськи.
– Давайте, Дувиде, людям випити, бо завтра я маю вирушати на фронт, – сказав Андрій більше для того, щоб втихомирити роздратованого Филипа, і присів на лавці біля своїх односельчан.
Дувид заходився розносити чарки з ромом та секерікою1, а Филип почав співати свою улюбленну пісню:
«Закувала зозулечка
Там, де біла глина,
Чи готовий, мамко, куфер ?
Фівкає мошина...
Зоставайся, мамко рідна,
Як садок зелений,
Бо я іду у катуни
Сумний не веселий...»
«Мабуть, колись і я вернуся калікою із-за «щастя і добробуту народу», з-за «світлого майбутнього» чи із-за «добро-го та славного реґента Хорті Міклоша» і буду оспівувати своє горе, як Филип Бойко», – думав Андрій.
«Не питай ня, рудна мамко,
Де ся ніжка діла,
Прийшла куля з-під Градова, –
Ніжка відлетіла».
Закінчив Филип свою сумну пісню, а потім сильним голосом запитав жандарма Собо:
– Шпрехен зі дойч, герр Собо?2
– Шпрехен, шпрехен! – відповів жандарм.
– Тодіпоцілюйменевсраку! – без ніякого перериву між словами випалив Филип.
Думаючи, що Филип сказав йому що-небудь по-німецьки й він не порозумів, Собо цікавим напівп’яним голосом запитав:
– Вас?3
– Так, так, мене і всіх тут присутніх!
В корчмі всі засторопіли, тільки новоприбулий в село жандарм розсміявся на все горло і заплескав себе по колінах.
Спочатку сміявся й Собо, і Филип, і навіть переляканий Дувид трохи усміхнувся. Та Собо відразу перестав сміятися і запитав свого колегу:
– Що він сказав?
– Він сказав, щоб ти його і нас усіх поцілував у задницю! – роз’яснив той.
Собо спочатку побліднів, потім по-червонів, наче рак, посяг з кобура пістолет і націлився на Филипа. Переляканий новоприбулий жандарм спробував спіймати Собо за руку, й таки зловив. Але постріл вже пролунав, і Андрій Бовт, який сидів біля старого Филипа, впав головою на брудний дубовий стіл, з-під його чола почав текти струмок крові.
– Люди, рятуйте! Не лишайте, люди! – кричав переляканий Дувид.
Новоприбулий жандарм вирвав від Собо пістолет, стрибнув до стола, підняв Андрія за підборіддя, але його голова безсильною звисла. Жандарм перевірив пульс і по-українськи сказав:
– На жаль, вже ніхто йому не поможе, – обернувся і, спіймавши Собо за руки, вивів його надвір.
В корчмі всі мовчали.
* * *
Ця подія не сподобалася хортистам, вона підривала їхній авторитет, авторитет «цивілізованої» армії, якої суть на цій землі полягала у «визволенні людства від жидви і комуністичної загрози».
Першої таки неділі по службі староста оголосив біля церкви:
– Люди, слухайтесь мого наказу! Не вступайте в суперечку з жандармами і з військовими, тримайте язик за зубами, будьте добрими і привітними, поводіться з ними, як зі своїми хазяїнами.
Люди вислухали захриплого з надутими червоними щоками старосту й порозходились по домівках, проклинаючи хортистів.
Андрія Бовта поховали, жандарма Сабо змінили в сусіднє село, де жили мадяри, а Филипа Бойка люди почали обвинувачувати в смерті Андрія.
«Навіщо ти мене, Господи, так покарав на старі дні! – ридав щодня Филип Бойко. – Навіщо та хортистська свиня не застрелила мене, а молодого хлопця! Це наступає кінець світу, бо появився антихрист на землі!»
Та не довго оплакував Филип своє горе, а таки другого тижня насилу пошкандибав снігами та завірюхою через Грицков до сусіднього села і чекав жандарма у Толіяновій корчмі, сидячи з пляшкою рому за столом і вдаючи п’яного. Коли Собо відкрив двері корчми, Филип Бойко вистрілив в нього тричі з пістолета, якого витяг з торби, що лежала біля нього на столі. Стріляв, сміючись, і крикнув:
– Ауф відерзейн, зустрінемось у пеклі, герр Собо! – після чого приклонив дуло пістолета до своєї скроні, пустив і собі кулю.
Филип упав головою на стіл, як і Андрій Бовт раніше в Дувидовій корчмі.
Після його смерті люди споминали Филипа, наче героя, і шанували його пам’ять. Одне тільки не змогли вони відгадати, а саме те, звідки старий та кульгавий Филип роздобув пістолет. Одні говорили, що купив його таки в хортистів, інші, що купив від Андрія Кукіля, який переховувався, бо не пішов на фронт. Словом, ніхто не знав правди, яка зісталася таємницею, закопаною в могилу разом з Филипом Бойком.
Ось такою була зима ’41 року – довгою й важкою, наче якесь прокляття. Матері плакали, батьки важко зітхали, мовчки витираючи гарячі гіркі сльози. Леґіні міцно впивалися по корчмах, співаючи жалібні рекрутські пісні, потім сідали на сани й їхали до міста, звідки їх везли поїзди на фронт, а в серцях тих, що їх випроваджали, зіставалися тільки сумні та болючі слова рекрутської пісні, яка краяла серце:
«Як ня вдарить куля в груди,
А ще й москальова,
Не взирай ня, рудна мамко, –
Лиш із теметова».
Люди ждали і не дожидались, священик щонеділі молився в церкві, щоб війна кінчалася і щоб наші війська перемогли. Та війна тільки що розгорілася, з фронту поверталися поранені й покалічені люди. Село ридало, страждало за втраченими синами, які помирали «За доброго та славного реґента Хорті Міклоша». Угорські війська забирали все: сіно, коней, людей...
