Забіякуватий коник та вмовкле птаство Стрийського парку.
Дівчинка малювала коника. Власне‚ їй байдуже було що малювати. Сьогодні на папері вже з’явилися рябенький собачка й чорне кошеня‚ побачені нею вранці за вікном‚ довге зелене ав¬то‚ кот-ре нудьгувало біля під’їзду‚ і вогка на вигляд ворона на всохлій гілці осокора; а ще русявенький хлопчик в помаранчевій вітрівочці‚ який кривуляв попід будинком на велосипеді‚ щоразу обминаю-чи довге авто клумбою. Їй кортіло намалювати ще золотаві лілії на тій клумбі‚ мереживо антен на іржавому даху сусіднього будинку‚ хруща‚ засушеного в сірниковій коробочці‚ й коника-стрибунця‚ що його вона спіймала учора в спориші за гаражами і потай від мами принесла додому. Зараз коник сидів у шухляді під перевернутою склянкою, і саме його дівчинка обрала як чергову натуру.
Вона видобула бранця зі склянкою і картонкою‚ в яку той учепився‚ й акуратно поста¬вила на стіл. Але розглядати його так було незручно. Тоді дівчинка виклала з маминих книжок постамент і вже на нього помістила склянку з коником. Яскраво-смарагдова комаха впродовж усіх переміщень твердо сиділа на картонці, непривітна й нашорошена.
Перед малюванням дівчинка роздивилась її уважніше. Вирлаті очі‚ задерикувато випнуті колі-нця лапок, і схожі на неслухняне пасмо волосся вусики на маківці, робили коника схожим на дитсадківського бешкетника Льоньку‚ який‚ кумедно шепеляючи через дірку між зубів‚ дражнив ді-вчинку й боляче смикав за волосся.
Як добре‚ що більше не треба йти в дитсадок! Вовтузитись цілий день з отою дурноголовою ді-тлашнею! Змагатися за всілякі там совочки й відеречка! Нащо? Нащо їй подружки‚ яким треба давати свої іграшки‚ а вони даватимуть тобі потім свої‚ з якими неодмінно треба подовгу базікати‚ гаяти час? Адже час можна використати значно цікавіше й корисніше!
В садочку‚ правда‚ були уроки малювання‚ але так рідко! А дитині хотілося лиш одного – ма-лювати! Будь-що‚ будь чим і будь на чому. Вона робила це фломастерами на шпалерах і олівцями на дверях‚ крейдою на кахляній підлозі в туалеті й маминою губною помадою на дзеркалі. А як чудово було малювати лаком для нігтів! До нього навіть пензлик особливий додавався!
Мама її сварила‚ мама на неї гнівалась‚ мама їй пояснювала. Але зарадити біді можна було од-ним – забезпечити дівчинку приладдям для малювання. Та пильнувати‚ аби воно не закінчилось несподівано. Зате коли всього було вдосталь‚ мама могла йти на роботу впевненою‚ що донька‚ за-лишена самою на цілий день, не нудьгуватиме. Зголоднівши, маленька малярка брала собі суп на плиті‚ молоко в холодильнику‚ і знову вмощувалась за стіл.
Спочатку мама робила спроби відволікти доньку від безупинного малювання‚ далі махнула ру-кою. А якось прийшла додому з тьотею Надею‚ а та‚ захоплена побаченим‚ заходилась давати дівчинці перші професійні уроки. Вона пояснила маленькій художниці‚ що таке експозиція, перспе-ктива‚ пояснила значення ще бозна-скількох інших незрозумілих слів. Окрім балаканини, тьотя Надя показала‚ як правильно змішувати фарби‚ досягати бажаного кольору‚ відкрила кілька таємниць бу-дови людського тіла та наостанок подарувала справжній професійний пензель.
Шістнадцять разів малювала дівчинка маму‚ поки справжня‚ жива мама не зойкнула захоплено‚ побачивши власний портрет‚ і не глянула на доньку очима, в яких бачилась повага, зачудування та навіть трішки остраху. Мама відібрала кілька найкращих робіт і кудись віднесла, потім вдоволено розповідала доньці про захват викликаний малюнками „там” і повідомила‚ що деякі з них відібрали для виставки.
Дівчинка ходила з мамою на ту виставку в будинок культури. Її малюнки в тоненьких рамочках висіли на стінах безлюдного фойє‚ а кілька дорослих дядечків і тітоньок (там була й тьотя Надя) ви-хваляли один поперед іншого її ранній талант‚ цілували дівча в щічку‚ а один дядечко навіть спитав‚ присівши навпочіпки‚ що їй потрібно, аби „живописати” ще ліпше? „Мені треба справжні художни-цькі фарби‚ щіточки‚ багато паперу‚ і...” – але дядечко вже підвівся‚ певно йому незручно було довго сидіти навпочіпки‚ і дорослі заговорили про щось своє. При цьому деякі дядечки більше уваги звер-тали не на дівчинку та її малюнки‚ а на маму. („ Бачила, як той плішивий на мене вирячався? – долинув згодом до дівчинки уривок маминої з тьотею Надею розмови. – Всі ті козли...”) Втім‚ мамі це здається‚ подобалось.
По деякому часі знов завітала тьотя Надя‚ дала дівчинці кілька цінних порад щодо малювання аквареллю і вони з мамою знову відбирали її роботи. Цього разу‚ як казала тьотя Надя‚ – в Київ. Ма-ленькій художниці було байдуже‚ що станеться з її малюнками потім‚ їй просто подобалось малювати.
Дівчинка виписувала коника й думала про щербатого бешкетника Льоньку з дитсадка. От же причепа! Скільки він її смикав‚ скільки скубав‚ скільки боляче турляв‚ ніби невмисно‚ ліктем. Та ні-чого‚ вона його теж раз підстерегла – таку підніжку влаштувала в коридорі – той ледве решту зубів не погубив!
Коник виходив саме таким‚ як вона й хотіла: забіякуватим‚ нахабним і навіть... рудуватим. То-чно як дитсадківський задирака. Більше він не сіпатиме її за волосся. Дівчинка вмовила маму‚ що сидітиме вдома і не боятиметься.
До речі‚ час би вже мамі й повернутися з роботи. Затримується?¬¬¬¬¬
Від цієї жінки віяло холодом. Гамірлива молодіжна компанія‚ розминаючись з нею‚ притишила безклопітний сміх. Немовля, яке мама провозила у візочку повз жінку в жалобному вбранні, раптом зарюмсало. На малолюдних тихих алеях Стрийського парку навіть пташки німіли‚ коли проходила вона, рівно тримаючи спину і дивлячись прямо перед собою крізь елегантні окуляри без оправи.¬
Тепер вона часто тут прогулювалась. Бродила довго‚ безцільно‚ обираючи найбільш безлюдні та затінені місця так‚ ніби остерігалась денного світла. Ходила чужа щедрому цвітінню і‚ здавалося‚ природа сама відторгає її‚ як побічне‚ зайве в цьому царстві життя‚ мертве тіло. Ходила й згадувала Софійку – як живу. Вона досі не вірила очевидному. Ні‚ не може бути! Це несправедливо! Чому на світі живуть мільйони нікчемних посередностей‚ а її Софійка‚ її талановита донечка... Може Господь забрав її‚ аби вона уквітчувала його небесні палати? Але чому ж так рано? Невже це дійсно її могил-ку прикрашає скромний, але майстерно виконаний пам’ятник на алеї почесних поховань Личаківського? Невже там‚ під полірованою гранітною плитою‚ справді тліє прах її Софійки?
„Якщо так‚ то навіщо були мої жертви? – краялась жінка. – Заради донечки я віддала все: роз-лучилася з пияком-чоловіком – дитині потрібен був спокій; влаштувалась на другу роботу – Софія мала бути забезпечена й звільнена від будь-яких побутових клопотів; збулася особистого життя – все‚ аби тільки квітнув доньчин талант! І він розцвітав! Та от... Що далі? Як жити‚ для кого?
Ні‚ неправда! Вона не вмерла півроку тому в отому моторошному онкологічному центрі! То була не вона! Бо це несправедливо! Чуєш‚ Господи‚ несправедливо! Вона тут‚ на Землі! Захоплює і дивує людей своїм даром! От зараз повернусь додому‚ а там – моя Софійка‚ працює. Я не заважа-тиму. Піду на кухню‚ зготую вечерю...”
Висока, щільно запнута в жалобну хустку‚ жінка з аскетичним виразом на безкровному облич-чі‚ неспішним‚ хоч і трохи нервовим поступом вийшла з парку й сіла в маршрутку‚ що прямувала до центру Львова. Закохана парочка‚ яка хихотіла на задньому сидінні‚ при її появі вмовкла.
Втомлений потяг і божевільний атракціон.
Повільно‚ стишуючи важкий хід‚ потяг вповзав на станцію. Електровоз і передні вагони ко-тилися вже поміж рясномережива блискучих рейок та щедро понамащуваних стрілочних переводів‚ а задні ще гуркотіли над урвищем, і їхнє мірне постукування гулко відлунювало‚ розголошене мета-левими конструкціями‚ на обидва боки вздовж міленької захаращеної Бутені. Останній вагон прокотився мостом і‚ втомлено погойдуючись‚ наче худобина, що розповніла повертається увечері з паші, поповз під гору насипом до станції‚ тягнучи за собою заспокійливий свист сяючих від призахі-дного сонця рейок.
В улоговині між двома забур’яненими валами двох колій четверо юнаків підвелися з трави, обтрусились і хутко порачкували насипом нагору, до мосту. Троє з них були рослими молодиками студентського віку, а четвертий, власник виткої вогненно-рудої шевелюри – підпарубчаком.
– Ну що, самовбивці, – промовив найвищий, темночубий, приємного виду, юнак, – продов-жимо!
Один із його супутників смаглявий і патлатий повернувся до високого спиною а той дістав з кишені чорну шматину й зав’язав довговолосому очі. Вже з зав’язаними очима хлопець намацав по-ручні мосту та видерся на них підтримуваний з боків товаришами. Потім випростався відпустив руку високого злегка похитнувся віднаходячи рівновагу, та й завмер стоячи на поручнях і широко розкинувши руки.
– Ну пішов – промовив негучно до тих хто залишився внизу. – Як не повернусь – вважайте мене членом усіх, скільки їх там зараз у нас партій!
¬¬– З Богом! – серйозно відповів високий.
Хлопець із зав’язаними очима зробив невеличкий крок якусь мить постояв потім ще крок і ще. Він виставляв уперед ногу обмацував кросівком вузенький шерхкий поручень й обережно пе-реносив вагу тіла вперед. Відчайдух наближався до середини мосту і прірва під його ногами з кожним кроком зростала. Там унизу на карколомній глибині зачаєно щирились гострі краї безлад-но розкиданого каміння залишеного тут либонь іще від часу будівництва мосту а поміж них дзюркотіла мілка пересохла річечка. Кожен хто зірветься з такої височини вниз матиме один кінець – смерть!
Але довгочубий схоже, не боявся. З кожним кроком він почувався все впевненіше й навіть почав собі щось насвистувати. Супутники супроводжували його, йдучи позаду, готові щомиті кину-тись на допомогу.
Ромка дивився на самогубця (інакше він і подумати не міг) на мосту та не йняв віри власним очам. „Що за приколи? Цирк поїхав а клоуни остались?” На якийсь час він навіть забув про власне горе зачарований відчайдушністю трюкача. Але далі здивувався ще більше: довговолосий сміливець перейшов поручнями через міст зіскочив на землю переможно здійнявши догори кулака й передав пов’язку наступному русявому трохи кремезнішому хлопцеві. Високий і цьому зав’язав очі гуртом вони підсадили його на поручні й компанія рушила в зворотному напрямі. Тепер кремезний ішов по-ручнями а решта супроводжувала його йдучи на віддалі.
„Це що турнір? – продовжував дивуватись Ромка. – Чи щось на зразок російської рулетки? І який же приз переможцеві?”
Ромка спостерігав за безстрашними витівниками з-поміж верб котрі розкішно буяли по обид-ва береги річечки. Двох з дивної компанії він упізнав. Рудоволосого звали Сашком хоча всі дражнили його Корозією а він настільки звик до цього прізвиська що на ім’я не дуже й відгукував-ся. Кожен хто проходив повз густо всіяного ластовинням Корозію вважав ледь не за обов’язок ущипнути його сіпнути за чуба або ще якось дійняти. Рудавий не залишався в боргу, завжди ходив у синцях і саднах, але це скидалось на відгавкування замордованого хлопчаками цуценяти яке марно клацає навколо дрібненькими своїми зубками.
А високим темноволосим хлопцем був не хто інший як його Ромки недавній однокласник – Северин. Іще в старших класах вирізнявся той тихою меланхолійною вдачею, аналітичним розумом і простою чоловічою вродою. Не одна дівчина сохла потай за парубком але не всі знали що сіроокий красень – інвалід – діабетик. Очевидно саме хвороба надавала його обличчю журного та знеохочено-го виразу а поведінці – певної нерішучості й закомплексованості.
Ромка пригадав як у десятому здається класі особливо впадала за Северином кучерява смі-хотлива Аліса з паралельного що було гарячою темою тодішніх шкільних лясів але хлопець докучливих пропозицій реготухи уникав.
Тим часом незнайомий Ромці кряжистий русявий парубок без пригод закінчив небезпечну прогулянку зіскочив на землю, й, очолювана Северином компанія збуджено перемовляючись ру-шила попід колією до станції.
Озвався гудок електровоза – їх наздоганяв черговий товарняк. Ромка зітхнув підійшов гус-тою руною до річечки перебіг через неї кладкою та поволі рушив лукою в протилежний від мосту бік туди де вірогідність спіткати кого-небудь іще була найменшою. Він нікого не хотів бачити. Думав про Іванку.
Деякі наслідки відвідання кабінету стоматолога.
Він знову й знову згадував як уперше побачив її повертаючись з Києва в електричці як не-сподівано для себе зрадів зрозумівши що вродлива чорнявка теж їде до Макарівки як ховав очі мимоволі перестрілюючись із нею поглядом.
Потім він зустрів цю дівчину біля дверей стоматологічного кабінету.
Той кабінет... він був для Ромки вмістилищем наймоторошніших у всесвіті жахів. Цілий тиж-день катувався хлопець з осточортілим зубом, вже й мама виряджала й батько то сердився, то брав на глузи, а Ромка все ніяк. І лише коли біль зробився зовсім нестерпимим – пішов. Але рішучості ви-стачило лише до дверей поліклініки – там його знову охопив страх. Ще й підступний зуб, певно з переляку, раптом перестав боліти. Ромка намірився вже було злиняти, вже й відійшов потихеньку від осоружної будівлі кроків на п’ятдесят і, лише побачивши, як заклопотана мама веде до лікаря-„зубника” маленьку дівчинку, спинився. „Та що ж це таке, – визвірився сам на себе. – Мужик ти, чи шмаркля! Втеча ж нічого не розв’яже, хіба не ясно?” І повернувся, майже побіг, майже впірнув у безрадісний отвір вузьких, холодних, наче вхід до печери, дверей поліклініки. І чергу зайняв, і виси-дів, і до кабінету зайшов, мовби то був не він, ніби на автопілоті. А коли вийшов, як переможець, як маршал, на милість якого здалася щойно армія могутнього ще донедавна супротивника, в кінці нечи-сленної черги, у куточку, на розхитаному стільчику побачив її.
Досі дівчини в Ромки не було. Не наважувався, губився... І тоді, в електричці, навіть гадки не мав, що заговорить колись до чорнявки. А тут, піднесений хвилею звитяги, підійшов запросто, аж самому собі вдивовижу, присів поряд:
¬¬– Болить?
– Болить.
– Боїшся?
Дівчина приречено кивнула.
– Не бійся. Я теж спершу боявся, а зайшов і... Та воно й не боляче майже!
– Правда?
Спільна біда зближує напрочуд швидко, й за п’ять хвилин хлопець і дівчина вже розмовляли, як давні приятелі. Спершу оповідали одне одному проблеми своєї ротової порожнини а далі розмова полинула сама собою... Ромка зачекав поки Іванка полікується вислухав радісне повідомлення дів-чини що „було зовсім не боляче” й оту прогулянку від кабінету зубного можна було вважати їхнім першим побаченням.
Світлолиця струнка чорнявочка не могла не викликати його захоплення та захвату. Пряме ли-скуче волосся виразно обрамляло ніби вирізьблене натхненним скульптором обличчя з примхливими витонченими рисами ледь примружені карі очі уважно й ледь нашорошено дивилися з-під рясних довгих вій. Трохи заширокі ніздрі загального враження не псували, а лише додавали якоїсь хлопчачої задирливості. На відміну від деяких ровесниць дівчина не псувала себе карикатур-ними вихилясами буцімто дорослої й обтяженої життєвим досвідом дами.
Ромка закохався відразу. Щовечора він бігав до Іванки виламуючи дорогою в чиємусь садку на тихій завишневленій вулиці по кілька важких кетягів бузку (вайлуватий кудлатий пес за парка-ном щоразу скаженів і захлинався на ланцюгу але господар чомусь не виходив) злітав з тим букетом до її квартири в дев’ятиповерхівці дзвонив у двері, й вони сиділи потім біля будинку на ла-виці тинялись містом ходили на дискотеку. Її мама Ірина Сергіївна гордівлива гарна в розквіті зрілої краси, жінка щораз, передаючи доню до його рук загадково попереджала: „Романе! Я покла-даюсь на вашу порядність!” І він щоразу обіцяв поводитись порядно.
Ромка й не збирався порушувати обіцянку. Йому вистачало (принаймні спочатку) й запамо-рочливих поцілунків і пожадливих обіймів у тиші пашистих червневих сутінків коли притискав її до себе щосили хапкома обмацуючи пальцями тендітну дівочу спину та п’яніючи від невловимого за-паху чи то літа чи то її таємничих парфумів чи просто юності, чи всього одразу...
Піти далі першою запропонувала Іванка. Якось вона познайомила хлопця зі своєю подругою Галкою. Та вже встигла скуштувати заміжжя але її легковажний суджений, надто швидко розчару-вавшись у сімейному трибі життя почав гуляти безпросвітно тож Галці нічого не залишалось як розлучитись. Отак і лишилась їй у власність подарована на весілля квартира „колишній” на житло-площу не зазіхав пригрівшись десь під боком у власниці як ляпали чималенького сільського особнячка.
Галка нічого не шкодувала для подруги і „все влаштувала”.
І була порожня, зі старанно завішеними вікнами квартира, була тиха музика була принесена ним пляшка „сему” який вони щедро розводили „кока-колою” були її сполохані й дражливі водно-час очі і її сухий шепіт: „Ну іди сюди...” Він марно вдавав досвідченого коханця в нього довго нічого не виходило але врешті таки вийшло, а потім вони лежали й курили (йому не подобалось що вона курить але Іванка на те не зважала) і тоді вона видихаючи дим, та намагаючись утворити з нього кільце, сказала: „Ти хоч знаєш як називається те що ти оце щойно зробив? – І не чекаючи сама відповіла: – Дефлорація от! ”
Потім вони зустрічалися знову й знову. Він дощенту обчухрав розкішний бузковий кущ де за парканом заходився безсилою люттю великий кудлатий псяюха, він як додому заходив уже до її квартири Ірина Сергіївна вже чомусь не усміхалася, правда, як перше і на доньку поглядала якось дивно ніби заздрісно, але його те не обходило.
Найкраща в світі дівчина належала йому. Ромці! Сором’язливому нерішучому який і в школі пас задніх у стосунках з дівчатами й після школи власне... жодних успіхів... Та нащо йому якісь там успіхи в якихось там дівчат коли в нього була Іванка! Що йому ще потрібно? Він піднісся над бу-денністю міг усміхатися кожному стрічному ладен був залізти й розцілувати того собацюру за парканом котрий марно пильнував бузкового куща він летів до знайомої дев’ятиповерхівки як хрущ на манливе світло нічного ліхтаря але...
Але якось в призначений час дівчини удома він не застав – Ірина Сергіївна пояснила що Іва-нка пішла провідати хвору бабусю. Ромка чекав під будинком але того вечора так і не дочекався. Наступного дня знову не пощастило – цього разу мама сказала що донька недужа й не хоче нікого бачити. Ромка непокоївся нервував Ірина Сергіївна далі порогу його не пускала. Кілька днів він ни-кав попід будинком човгаючи кросівками об асфальт похмурий і дратівливий пожильці вже насторожено на нього косували це дратувало хлопця ще більше й нарешті він побачив її але вийш-ла дівчина не з під’їзду...
Хамовита темно-зелена іномарка зупинилася в провулку навпроти внутрішнього дворика дев’ятиповерхівки, й Іванка (його Іванка!) в щільних джинсиках і куценькому чорному топику ви-йшла з авто мовила кілька слів водієві махнула йому на прощання долонькою та безтурботною дитячою ходою майже підстрибом рушила до будинку. Хворою вона не виглядала.
Ромка остовпів.
Вона теж його побачила. На якусь мить спинилась потім підійшла:
– Привіт! Ну от слід було зразу тобі сказати та якось... Словом ми більше зустрічатись не будемо... І ти сюди, будь ласка, не ходи. Ти класний бой але... – вона говорила й дивилася вбік.
– Але чому? – видобув він нарешті з пошерхлого горла.
– Чому чому? – її голос дратувався. – Тому! Не допитуй мене прошу та ні в чім не звинува-чуй! Давай залишимось друзями!
Вона обминула його, вкляклого скам’янілого і зайшла до під’їзду. Огидно скрипнули вхідні двері…
Кілька хвилин тому він почувався знервованим і неспокійним але тепер той його стан вида-вався Ромці станом майже цілковитого щастя. Ну не бачив він дівчини кілька днів може дійсно занедужала. А може Ірині Сергіївні він чимось не сподобався може довідалась вона що Ромка не дотримав слова й повівся з Іванкою „непорядно”. Він і в гадці не мав що могло статися щось інше. Але саме воно й сталося.
Для хлопця перекинувся світ змазались до невпізнанності барви. Власне всі кольори зміни-лись одним – чорним. З чорного неба лило чорні промені сліпучо-агатове сонце день обернувся на ніч заклопотаність змінилась відчаєм. Нікого не хотілось бачити. Провулками він рушив до річки перескочив через іржаву колію добру годину просидів над ставком осторонь від кількох непоруш-них наче якісь чудернацькі сфінкси рибалок, сам такий же непорушний як і вони. Випадковий перехожий навіть підійшов поцікавився чи клює. Тоді поволі посунув берегом до мостів...
Це було його перше кохання. Справжнє. Ну коли не рахувати обов’язкового шкільного. Ко-гось воно ощасливлює в другому класі когось в шостому. Його трапилось у сьомому. Вони писали одне одному записочки й дарували листівки. Вона йому на двадцять третє лютого а він їй на восьме березня. До речі й тоді в школі Люда розлюбила його першою. Якось Ромчин сусід по парті Анд-руй приніс гітару і на перервах задавався перед усіма як уміє брати акорди. З того часу Люда почала писати записочки Андруєві.
Але то було по-дитячому смішно й наївно. А Іванка... З Іванкою було по-справжньому по-дорослому Очевидно вона вважала інакше.
„Ну чому світ такий неправдивий? – катувався хлопець прихилившись до похиленого вербо-вого стовбура. – І чому саме зі мною? Бо не маю нахабної зеленої іномарки? Впевнений на сто відсотків що вона злегковажила мною заради тачки й тугого гаманця нового приятеля! То може не варто й побиватись? Махнути рукою й забути ніби якусь походеньку?
Хіба мало на світі дівок! Але де гарантія що й наступну мою подругу не зманить якийсь на-храпистий нащадок товстошийого татуся!? Та й де я її здибаю, іншу? Хіба знову йти до стоматологічного кабінету, зішкрібати в жменю всю свою звагу? Чи зберу? І на біса мені та „насту-пна”? Мені потрібна Іванка! Чого це я маю здаватись? Може легше розшукати її нового „бойфренда” й спробувати просто натовкти йому ряху? Але що це змінить в її ставленні до мене? Чи таки змі-нить?”
Хлопець не встиг відповісти собі на останнє питання бо саме в цю мить Ромчину увагу при-вернула таємнича ватага очолювана його колишнім однокласником; кілька парубків що видерлись на міст і заходилися грати там у дивну й небезпечну забавку яку найвірніше було б назвати грою зі смертю
Шампанське та шоколадні цукерки.
У кількастах метрах від мостів далі від станції двома віадуками залізницю перетинає асфа-льтівка. Саме в той час коли Ромка побачив таємничих еквілібристів темно-червона „сімка” звернула з шосе проїхала попід посадкою що росла обіч залізниці й зникла в гущавині. Водій (це був повнуватий, невиразного віку чоловік з невиразним круглястим обличчям невиразним підборід-дям невиразними очима без вій і невиразним світленьким волоссям яке не в змозі було вже приховати невеличку сором’язливу лисину) заглушив мотор і повернувся до супутниці вродливої „породистої” жінки лице якої псував хіба що надмір косметики якою вона, либонь, відчайдушно силкувалася приховати ознаки того що молодість минуща. Втім щедра природа й багате каштанове волосся зводило неприємні вікові ознаки до мінімуму.
Чоловік поклав пухкеньку руку на її плече прихилив жінку до себе й поцілував. Вона приго-рнулася до нього щільніше, і вони знов торкнулись одне одного губами.
Жінка задихала глибше правою рукою вона обіймала чоловіка за шию а лівою почала роз-стібати його сорочку. Той відсторонився:
– Зажди. Маємо ще час.
Він дістав з заднього сидіння пляшку „совєтського” шампанського й коробку шоколадних цу-керок „ROSHEN”. З „бардачка” добув два одноразових пластикових стаканчика
Вони пили шампанське та їли цукерки. Потім перейшли на заднє сидіння й по якихось хвили-нах автомобіль почав тихо ритмічно погойдуватись. Порипував амортизатор, і те порипування на диво органічно вливалось у самозабутній спів птаства поміж густого гілля дерев що утворювали со-бою призалізничну лісосмугу. Десь, за деревами, приглушено зашелестів рейками пасажирський
Коньяк, біле вино й загроза споганити настрій.
Відверто кажучи Олег на кіногероя не тягнув: огузкуватий куцоногий на кавунястій голові їжачок рясного смоляного волосся дрібненькі рухливі темні очі які ніколи не сміються зовсім не грецький ніс. Відверто кажучи зовнішністю Ромка побивав Олега беззаперечно – цього Іванка й не збиралася від себе приховувати. Але ж, що там не кажи, а Олег при бабках! А яка в нього розкішна тачка! А як уміє смітити грішми, зовсім їх не шкодуючи й не рахуючи. І навіть це ще не край. Впев-неність у собі – ось чим виділявся її новий „бой”. Олег не вмів сумніватись. Він усе знав і все вмів. Ставив собі мету й будь що її досягав. „Не існує таких бастіонів – сказав він якось посміхаючись до неї своїми вузькими губами – яких не могли б здобути більшовики!” Іванка розуміла що одним з таких „бастіонів” є вона сама.
Їх звела Галка: „Тобою цікавиться один чувачок.” Іванка лише хмикнула – в неї був Ромка. Але Олегів безрозмірний „Міцубісі” вже чатував біля Галчиного під’їзду дверцята були відчинени-ми авто випромінювало таку ж впевненість у собі як і господар. „Сідай прокатаємось!” – промовив до неї чорнявий, заледве вищий за своє диво на колесах, коротун. „Ще чого!” – „Сідай!” – його дрі-бненькі жорсткі очі забуравлювались у самісіньке її серце. І ось вона вже сиділа в авто поруч з господарем а той щось захоплено розповідав: „…зелений металік паджеро турбонаддув – Вона не тямила значення тих слів як і того як вона тут опинилась куди й навіщо її везуть... – дизель кондиціонер гідропідсилювач – …і чому вона погодилась – …іммобілайзер мульті-лок сіді-чейнджер” – а найдивовижніше що вона зовсім не боялась та почувалася цілком захищеною.
І з нею дійсно нічого не трапилось. Олег повіз Іванку в Канів. Вони сиділи в прикольному ре-сторанчику на березі Дніпра пили ощадливими ковточками коньяк („Тут справжній – казав Олег – не пальонка”) засьорбували його кавою й розмовляли. Говорив переважно Олег.
Здавалося він справді знає все. Вони пили коньяк й Олег навчав її як відрізнити справжній напій від підробки; каву – й він розказував як правильно споживати каву; вони палили й Олег роз-повідав які він курить сигарети які слід курити їй і чому. До них підійшли місцеві мужики пропонували „живу щойно з Дніпра” рибу то Олег швидко довів безкебетним що їхня риба хвора, зіпсована та взагалі неїстівна. Іванка була впевнена що ті зараз же викинуть її назад у річку. Доро-гою він заправляв авто та пояснював на яких заправках слід заливати пальне а де не варто; вони слухали музику й він видавав силу силенну інформації про кожен гурт і кожного співака; вона обмо-вилась що мріє про золотого ланцюжка й він довго пояснював в яких магазинах де й як купувати золото
Увечері він привіз її додому цілу й неушкоджену. Та цнотливо цьомнув наостанок у щічку.
А наступного дня вона пішла відчиняти двері й ледве розгледіла свого нового кавалера за роз-кішним букетом палаючих кармінних троянд. Олег привітався з мамою та чемно попросив аби та відпустила Іванку з ним покататись. „Вчора заходив Ромка” – тихо сказала мама. „Скажеш йому що я захворіла!” – „І як же називається недуга?” – Іванка хмикнула й випурхнула за двері.
Який хлопець! – не вірила дівчина щастю. – Галантний вихований щедрий! І при грошах! Бідний Ромка – куди йому! Дівчині аж шкода стало мовчазного соромливого Ромку якого не порів-няти було з шикарним Олегом.
По кількох днях знайомства Олег запросив дівчину до себе. Це був товстостінний двоповер-ховий будинок з білої цегли на вулиці всуціль забудованій такими ж претензійними особняками з флюгерами башточками та іншими новоукраїнськими прибамбасами на дахах. Іванка й сама була не з найбіднішої родини – батько трудився в райдержадміністрації начальником відділу та Олегове помешкання вразило дівчину якоюсь навмисною відвертістю розкоші. Їй, утім, сподобалось.
– Батя розкрутився на початку дев’яностих – діловито пояснював Олег. – Тоді можна було розкрутитись хто мав кебету в голові й муху в носі. Починав із Польщі клунки тягав з матір’ю. Я тоді вважай предків не бачив – сам у старій квартирі жив. Далі він на машини перейшов ну а зараз ми вважай у парі. „Батько й син”, так би мовити. Сільгоспзаготовки – вигідне діло а ще коли маєш стартовий капітал. З півдня на північ – злакові з півночі на південь – картопля. Мотаємось! А горі-хи! Знаєш скільки коштує фура горіхів у Пітері? Звісно на кордоні свої люди свої „вікна”. Аякже. Якщо віддавати всі податки то не варт і рипатись!
Він частував Іванку білим вином і ананасом. Гладив її волосся потім рука посунулась вниз торкнулась щоки сповзла на шию
– Ти от що кролику (Це був його винахід. „Зайчик”, – казав Олег – надто зачовгане) піди до ванної. Ну приведи себе в порядок. Розумієш?
Зрозуміла. Зашарілась. Але підвелася й слухняно пішла до помпезної розміром як вітальня в її квартирі ванної. Потім пішов він („Я скоро!”)
Що він із нею робив! Нечуване шаленство й насолода шматували її тіло наповнювали її со-бою по вінця ніби якусь дивовижну амфору та вихлюпувались назовні тваринним риком екстазу й самозабуття. Ще ще ще! – волав кожен клаптик обцілованого ним тіла кожна клітинка!
– Ще ще ще! – благала вона ламаючи нігті корчачись і звиваючись наче ящірка на розпе-ченій пательні й прагнучи тільки одного: аби це ніколи не закінчувалось
Повертаючись додому вона й пригадати не могла що в неї було за ті кілька разів з Ромкою. Бо нічого й не було! Лише сьогодні вона пізнала тайну, стала жінкою! Лише сьогодні І показав і навчив її всьому Олег. Той, хто знає і вміє все
Іванка боялась що мама прочитає щось на її обличчі зайшла тихенько опустивши невгамо-вані ще очі тінню ковзнула до своєї кімнати. Але побоювання виявились марними: батьки сварились, їм було не до доньки. Гиркались вони часто й що далі, то частіше. Дівчина причинила двері але від голосів у вітальні це її не відмурувало.
– От тільки не треба не треба виправдовуватись! – це мама. – Коли ти це робиш то вигля-даєш таким жалюгідним! Іще жалюгіднішим ніж завжди!
– Затям: – це батько, – я не виправдовуюсь! Досить, що перед мамою виправдовувався всень-кий вік, то ще й перед тобою. Повторюю: я затримався через нараду!
– Ну ясно, – через що ж іще! Та знаю я твою нараду! Я все знаю розумієш знаю! Що таке Макарівка – велике село! Мені давно вже донесли. Про Лариску Коломійчиху про ваші пікнічки. Скрізь же очі! Та від тебе ж тхне її паскудними парфумами на всю хату!
– Ну, а чим би від мене тхнуло? Гноєм? Я ж не на фермі працюю а в установі. І навколо мене люди! Й жінки між іншим теж!
– Який ти вбогий! І брехати не вмієш! Що вона в тобі найшла? Господи і за віщо мені такі муки?! Я котра гідна іншого насиченого, світлого життя, я марную куці жіночі роки удвох з оцим слизняком який корчить іще перед кимсь героя-полюбовника! Не доведи господи моїй донечці тако-го талану!.. Іванко! Вечерять будеш?
– Не буду! – роздратовано відповіла дівчина крізь зачинені двері загортаючись в ковдру.
Це ж треба споганити такий настрій! І чого їм не живеться в добрі та злагоді? Раніше ж не так було. Кола вона була ще малим дівчаком а тато з мамою молодими в родині панували щирість та кохання. Іванка тоді не раз підмічала як батьки тихцем цілуються гадаючи що вона не бачить. А вона бачила й щасливо усміхалась. Що ж з ними сталося? Коли утворилась перша розколинка? Ма-буть, тоді коли тато не поїхав у Київ. Вона ходила вже до восьмого класу й усе розуміла...
Тоді була нагода отримати роботу в столиці. Запрошували, буцімто, від району перспективно-го управлінця. І за всіма розкладами тим фахівцем мусів стати батько. Мама вже й валізи пакувала. Ходила гордовита вдоволена. Ще б пак – посада десь аж у міністерстві! Але хтось комусь щось шепнув на когось натиснули і в Київ поїхав інший.
Мама тоді прямо оскаженіла. Як тільки його не називала: і слиньком, і слимаком, і безхребе-тним Звинувачувала що вона з ним життя промарнувала (як звинувачує до речі й досі); що це через його кволість животіє вона в цій захланній Макарівці. Мама чомусь вважала що гідна іншого принадного насиченого подіями життя тому на чоловіка а бувало й на доньку дивилась як на ви-нуватців свого нещасливого „животіння”.
Схоже батько знайшов шпару
Але сьогодні вони Іванчиних вражень не зіпсують, дзуськи! Вона має чим відволіктися. Адже володіє таким неоціненним таким розкішним скарбом – спогадом про побачення з Олегом. З ним вона й засне
Багато гомону і сумніви наостанок.
Мати втиснула Ромці список продуктів гроші й вирядила на базар. А на базарі він здибав Се-верина.
– Ромцюсалют! Скільки літ! Ну розказуй: дещо?
– Здоров! Та що – у Києві страждаю в технікумі. Оце на канікулах.
– Ну молодчага! А чого такий кислий що гьорла кинула?
– А тобі нащо? – миттю схмурнів Ромка. – Слухай: скажи краще що то ви за цирк устругнули були на мосту?
– Засік? – усміхнувся Северин. – Що ж взагалі, це таємниця, але тобі можу розколотись. Та не тут же серед сходьбища.
– Давай десь посидимо.
– Та в мене хм... нема за що й сидіти
– Ходімо! На ковток пива нашкребу!
Сиділи в невеличкому кафе біля базару теленькала музика перед обома стояли відкорковані бутельки. Северин дивився на Ромку смутними очима, бавився кришечкою від пляшки й мовчав.
– Ну – підганяв його Ромка – починай балакай!
– Та оце дивлюся на тебе, Ромцю, й думаю чи варт розповідати? А як і заводити базар то з чого?
– Та ж з початку.
– З початку А де він початок? – Северин зітхнув. – Ну, от ти в курсі що я інвалід так?
– Знаю.
– Знаєш. От ти відстрілявся в школі впхнувся в технікум буде професія прилаштуєшся. Так?
– Схоже що так.
– А я?
– Ти ж непогано вчився. Краще за мене.
– А що далі? Кому я інвалід на дідька здався? Зелених щоб навчатись десь на платному чо-ртма. У мене знаєш мати хворіє. Пенсія – мізер а ще ж менший Валерка – школяр. І всю родину батько вважай сам тягне.
– Є ж і безплатна наука.
– Потикався – марно! Скрізь чекають на лапу! Надто коли дізнаються що ти інвалід. Кому охота валандатись потім з калікою! Та однаково хоч і держнавчання а гроші треба. Гуртожиток те, се. Хіба ні?
– Треба!
– Ото! Так що інститут для мене – мрія ідіота! Піти десь на роботу а куди? Вантажником там чи що мені не вільно – фізична праця! Навіть сторожем не беруть не можна самого на ніч лишати – діабет! А ти знаєш – Северин нахилився ближче до співрозмовника його голос схрип очі замерех-тіли сірими відлисками, – знаєш як це воно: почуватися зайвим таким собі непідходящим подарунком – і викинуть шкода, й приткнути ніде?!
– Гальмуй гальмуй – спробував заспокоїти товариша Ромка – не гони! Я тобі повір співчу-ваю але але до чого тут оті ваші приколи на мосту? Ми ж про це наче говорили.
– Про це – Северин сьорбнув з пляшки. – Про саме. Просто не знаю як підвести. Розумієш це щось ніби протест бунт. Ні скоріш перевірка. Наша компанія – всі такі ж невдатники як і я. От ми ніби перевіряємо чи таки дійсно нікому не потрібні?
– Дитяча дурість!
– Можливо – легко погодився Северин. – Але тут є ще один момент: ці витівки вони ніби докидають сил енергії. Віриш: перейдеш з одного боку на інший отак розкинувши руки над прір-вою то світ на тому боці видається ніби іншим. Усе робиться наче дощем випране: незаймане, справдешнє, славне. І починаєш сподіватися на добро й робишся здатним на вчинок Згадай яким я був у школі? А ось після такого екстріму здається скелі зрушив би Щоправда то ненадовго. Потім знов треба Ну як допінг
– Але ж це до біса ризиковано! Один хиткий рух дурнуватий випадок і – хана! Й кому про який допінг ти тоді розказуватимеш?!
– Насправді небезпека не така значна як видається. Ми добре готуємось проводимо трену-вання прораховуємо кожен крок. Звісно ризик залишається. Але це ж класно: перебороти свій страх переступити через нього як через шмарку драглисту жабу довести хоча б самому собі, що ти на щось здатен! Опісля почуваєшся людиною!
– А Корозія? Зовсім же шкет!
– У трюках він участі не бере. Так прилип. Шкода пацана, йому через ту руду чуприну діста-ється. Та й сім’я в нього – не позаздриш – пиячки. Ну – Северин зиркнув на годинника й підвівся – загулявся з тобою. Я ж в аптеку ходив по уколи для матері. Час.
– Слухай – затримав однокласника Ромка, коли вони вже потисли один одному руки. – А можна, я й собі спробую?
– Ти? Та в тебе ж ніби все в нормі чи – Ромка відвів очі вбік – чи таки дівка? – Ромка ви-дихнув. – Ну що ж завтра отут біля залвокзалу о четвертій у нас здибанка. Підходь. – Северин осміхнувся. – Вітрогони тебе ждатимуть!
– Хто?
– Вітрогони. Це ми так звемося. Дитяча дурість ге?
Ромка промовчав.
Вони сиділи на лавиці в чепурному доглянутому скверику біля вокзалу. Ромка трохи спізни-вся й на нього чекали.
– Це Ромка – відрекомендував однокласника Северин. – Це Букет – він тицьнув на невисоко-го меткого парубка з обличчям яке мало б подобатись дівчатам довге темне волосся юнака було перехоплено на потилиці в хвостик.
– Вітаю тебе прибульцю! – усміхнувся Букет і простягнув руку.
– А це – Антон.
Такого ж як і Букет зросту, але кремезніший білявий хлопець з непевним потайним виразом у зелених очах простяг руку не зронивши й звуку.
– Ну й Корозія – закінчив представляти друзів Северин. – Його ти знаєш. Оце й уся наша бригада.
– Ні не вся! – заперечив Корозія плескаючи своєю долонею в простягнуту для привітання Ромчину.
Із кишені він раптом видобув білу вертку мишку з крихітними червоними очицями рожевими кінчиками вушок і писочком. Покрутившись на долоні мишка вправно подерлася рукавом угору й видряпавшись рудому на плече заходилася порпатись у нього за коміром.
– Ой! – скрикнув Корозія з радісним усміхом. – Лоскотно!
– Це Блондин – пояснив Букет ¬¬– наш талісман!
– Ну що – мовив Северин – метнемось глянемо на місце.
Корозія посадовив мишку в кишеню й вони рушили на той бік станції. Северин з Антоном простували попереду далі Ромка з Букетом завершував процесію Корозія.
– Куриш? – спитав Букет.
– Курю.
– Слава Богу! А то досі я один тут потерпав між некурящих. Хіба Корозія коли втиху підтри-має.
Ромка простягнув Букетові цигарку.
– Не зараз. Поділись краще чого тебе до нас занесло?
– А хіба неодмінно має бути привід?
– Аякже! Вітрогони – це ж ніби гавань для підтоплених кораблів!
– Ну – зітхнув Ромка – причина особиста
– Е ні так не покотить! Ми тут знаєш секретів один від одного не тримаємо. Давай братуха як казав професор студентові котрий мовчав на іспиті: колись!
– Ну власне Подруга від мене пішла. До іншого
– Тю-тю-тю бідний хлопійко! Оце то горе! А хоч, я тебе з Лялькою зведу? То така гьорла – угль! Зразу про свою зрадливицю забудеш!
– Не хочу – хмуро відказав Ромка.
– Ясно! – іронічно хмикнув Букет. – Любов!
– Ніфіга тобі не ясно! Якби ж вона просто стріла іншого пацана простого такого як я; звісно, воно б і то шкребло а вже тут ти б бачив: новий українець – тачка бабки
– Співчуваю – Букет плеснув співрозмовника по плечу. – Слухай а давай йому пику наклеп-лемо!
– Гадаєш поможе?
– Навряд! Моя тобі дармова порада – забудь! Ось побачиш – забудеш і ще сам з себе сміяти-мешся. От скажімо в мене стосунки з дівками куди простіші. Головне – не начудити згарячу глупства.
– Приміром: не намагатися перейти поручнями через міст?
– Ну міст – то інше. Хоча як для кого.
– А ти чого переходив?
– Я? – Букет посерйознішав, зітхнув. – Давай мабуть таки закурю. Чого переходив? Знаєш... усе ж не через діваху. В мене їх було тих дівах Я тут так би мовити через фамільний гонор.
– Це ж як?
– Бач який я патякало? І що на умі те й на язиці. І старий в мене теж такий. Мав роботу сім’ю утримував. Сина мене себто до КПІ на престижний факультет влаштував на платне. До речі помітив що хороше довго не буває? І чим тобі краще тим коротшим буває цей стан – філософія! От і в старого трапилась на роботі капость
Він від Білої Церкви працював. Є там у них така фірма „Група товаришів” називається. І від-крили вони в Макарівці цех, меблі клепали ну й батько начальником був. А знайшлися авантюристи які хотіли щоб старий в обхід білоцерківських босів і ясна річ податкової ліву проду-кцію гнав. Вони й сировину давали все. А ненько відмовився. „Я – каже – спати хочу спокійно і в такі ігриська не граю”. А ті пронози виявились до дідька впливовими – стулили на батька фальши-вий компромат буцімто він босів дурить певно свого хотіли на батькове місце всунути. Ну боси з перевіркою сюди. Старий: „Бути не може в мене все ляля!” А ті: „Ось бомаги!”
Ну батько втямив чиї вуха стирчать та йому якби примовкнути може справу б і зам’яли, порушень же ніяких не нарили. А він усе розказав як було як тиснули, прізвища назвав. А прізвища там – ого! От йому й шепнули: „ Йди бо однаково робить не будеш!” І все торба: здавай сину книж-ки в бібліотеку пакуй валізи й – „гоу хоум”! Були перспективи а зараз так фахівець широкого профілю – холодильники ремонтую пральники... Може для когось воно нічого але ж я плани ма-лися, сказати б, трішки грандіозніші.
– Може, ще якось встаканиться?
– Якби ж то. Ті суціги моєму старому вовчого білета виписали й печатку ляпнули. Куди не потикнеться, скрізь: „Для вас нічого немає!” Добряче він їх розлютив!.. Та нічого – спробував змі-нити тему Букет. – Хочеш студентським анекдотом розсмішу?
Анекдоти Ромку не цікавили.
– Чуєш а що в Антона? В нього якісь очі чудні.
– А ти не в курсі? Е братухо для Антона всі наші замороки – попіл. У Антошки братику СНІД!
– Та ти що? – аж спотикнувся Ромка.
– Ну СНІД чи ВІЛ як воно там не знаю. Болячка поки що не прогресує але то все питання часу.
Ошелешений Ромка не знаходив, що мовити.
– Кортить знати як він його підчепив? – вгадав Букет. – Нудно і я б навіть сказав – буденно. Антон теж екс-студент. Общага загульна братія Якось він теліпав що добезтями був тоді втелю-щився в симпатичну кияночку. А та вже на голочці сиділа. Ну й пригощала його а він розімлілий усе брав що вона підсовувала. Спочатку скуштував ганжу потім ширку а тоді медогляд і вбійчий діагноз наче ковадлом по кумполяці. І все. Фініта. Вишпурнули за двадцять чотири години. Кажу ж: банально. Там, до речі, ще й удома не все в лад – він у батьків нерідний...
– А кияночка?
– А що кияночка? – Букет копнув носаком грудку. – Кияночки вже й на світі нема!
Поки балакали, вітрогони підійшли до рампи спорудженої колись для розвантаження товар-них вагонів.
– Ну от – сказав Северин – це можна вшкварити десь, хоч би й отут. По заході коли досить споночіє щоб не мозолити дарма чужі очі.
– Слід подбати про робочий одяг – сказав Букет.
– Так – згодився Северин. – А тренуватись почнемо зі стоячих вагонів. І добре було б доп’ясти секундомір.
– В мене є секундомір – сказав Ромка – але перепрошую чи дозволено мені нахабство діз-натись про що власне мова?
– Хочемо спробувати пірнути під час руху під поїздом – лагідно пояснив Северин.
„Господи! Що я тут роблю!?” – вжахнувся Ромка.
– Зможеш сказати своїй дівчині – подав голос Антон який досі мовчав – що заради неї ти готовий кинутись під состав! Може подіяти. В принципі.
