Шизофренія – це ендогенний прогредієнтний (процесуальний) психотичний розлад, що характеризується погіршенням сприйняття реальності і значною соціальною дисфункцією….(Вікіпедія)
Солодко вставати через та під акомпанемент ранішніх пташок. Біс його знає яких саме, але завжди, коли прокидаєшся й чуєш їх щебетання, здається, що для цієї багатообіцяючої пори дня, відібрали самих співучих.
Ранок - це початок чогось. Він відкриває безліч можливостей. На відміну від нього, вечір та занурення в сон є кінцем всього. Яким би не був чудовим день, вечір підводить підсумки, безжалісно вибравши з мільйонів варіантів розвитку подій, що існували перед нами на початку, тільки один. Банально. Все у всесвіті живе за принципами народження й смерті. Дві точки. Їх сполучає пряма лінія того як все вже все ж таки відбулося. Кінцевий фаталістичний прагматизм вбиває фантазію та вибір. Лиш десь в наших внутрішніх світах існує букет альтернатив - як це могло бути. …
Подібно до попередніх днів, кімнату наповнювало тепле літнє сонце, коли Марко прокинувся. Далі розповідь піде саме від його імені, оскільки вона є досить особистою й не хочеться псувати занурення в сприйняття людини штучним поглядом зі сторони.
Так ось, сонячні промені м’яким світлом вкривали кімнату, водночас, ніби, заряджаючи тіло енергією...
Від відчуття затишку, задоволення й зовнішньої та внутрішньої теплоти в мене вирвався мимовільно тихий стогін насолоди. Сильно стискаю очі, щоб позбавити їх залишків сонливості. Вже наступної миті вскакую з ліжка. Годинник на стіні у вигляді тарілки з яєчнею показує рівно 9. Світлі стіни, білого кольору меблі кімнати дають поштовх оптимізму на сьогодні. Як наслідок всі подальші автоматично-традиційні дії відбуваються максимально швидко. Хочеться бігом покінчити з рутиною, навіть, якщо вона й приємна, щоб залишити квартиру й поринути в щось нове.
Контрастний душ, шум міксера, фруктовий коктейль, вибір одягу, необтяжливого й легкого під акомпанемент Kleine Nachtmusik Моцарта, нашвидкуруч знайденого серед тонн музики на комп’ютері. Все це займає від сили пів години. Ось, вже ліфт несе вниз.
Машина знаходиться на стоянці в 5 хвилинах ходьби, проте - дивлюсь на годинник – часу ще вдосталь й вирішую не користуватися нею сьогодні. Думки про душний салон, нагрітий сонцем, теплі панелі приборів та сидіння, кондиціонер, який повинен принести свіжість в це маленьке пекло, викликають відчуття якоїсь неймовірної штучності. Вирішено - йду пішки.
Дорогу вибираю між дворами, скверами, подалі від важкого шуму буксуючих в заторах машин. Всі спішать й я поспішаю. Не те щоб справді було обмаль часу, але це мобілізує.
Від недавно намагаюсь оптимізувати часові витрати. Можна, звичайно, отримати масу насолоди від неквапливої прогулянки, але хочу більшого й таке відчуття мене не задовольняє. Не те щоб зовсім ні, інакше я б не йшов. Я попросту її ковтаю, її -прогулянку. Щоб досягти більшого - потрібний час. А час - це швидкий крок. Хтось би спитав: - А чому все-таки з такою концепцією не пересилиш себе й не візьмеш машину? Оце б була оптимізація!
Якщо б все-таки хтось це спитався - тут я б й попався. Мабуть, не зміг би пояснити чому. Я не хочу їхати сьогодні. Хочу йти. Йти швидко. Сам собі придумав причину, чому саме швидко. Підсвідомо, але придумав, але підсвідомо. Ось і все пояснення.
15 хвилин ходьби пройшли в занурені в думки. Не так, щоб щось думав конкретне. Рефлектував про приємне, що трапилось за останній час й сумне теж. То одну річ приємну згадаю, то не дуже. По черзі. Зловив себе на думці, що з цього всього не було нічого справжнього вже досить давно. Такого, яке або з жахом чи неймовірним сумом охопило все єство, чи піднесло далеко - далеко вгору від радості, щастя, насолоди. Все якесь штучно-прозоро-половинчасте.
В такому стані ненароком ногою зачепив тарілку грошей, з якою на повороті сидів скучаючий жебрак, так що пару монет з дзенькотом покотилися по тротуару. Отримав порцію відбірного мату. Машинально засунув руку в кишеню, витягнувши банкноту, пересвідчився, що це 5 гривень. Кинув жебракові. Мат продовжувався.
Проте гроші були не від почуття вини, а швидше як подяка за заряд ранішньої енергії. Злість мені сьогодні необхідна. Хороша злість. До речі, сонце, мабуть, теж заслужило на щось за його ранішні енергетичні заряди. Можливо, колись я йому віддячу. Усміхнувся від внутрішніх нісенітниць. Хороший би міг бути бізнес - все ще думав про способи отримання енергії - щоб жебраки так заробляли - ставили тарілки, люди спеціально підходили, копали їх й обматюкані, проте заряджені й задоволені йшли геть. В цьому є щось японське..
Ще проходить хвилин 15 й я вже біля скляних дверей офісного центру. Дорогі машини натикані на тротуарі біля будівлі наче голки в…куди їх там втикають? Намагаюся згадати, але не виходить. Наперсток - це те що одівається на палець, коли шиють, а голки тикають в …Менше з тим. Думаю, моя машина теж би тут виглядала доречно. Знову зрадів, що її не взяв, а то б довелося або ставити на підземну стоянку, або…спробувати її затулити десь тут. А це - лишня головна біль.
Переді мною розсуваються двері й я заходжу в середину разом з десятком інших людей в майже бездоганних чоловічих й жіночих ділових костюмах. Приємно злитися з натовпом, навіть, якщо вони відрізняються від тебе настільки кардинально, як це є сьогодні, й соло твоїх джинсів не зовсім вписується в загальний хор. Будемо вважати, що в даний момент я соліст – нема нічого в житті де б неможливо було знайти позитив. А так і є – я тут сам на себе працюю й сам можу визначати собі форму одягу, мораль та норми поведінки, на відміну від більшості цих крокуючих костюмів.
Раптом я помічаю, що опинився перед турнікетом. Всі інші проходять дальше, прикладаючи до електронного зчитувача карточки. Охоронець підозріло дивиться на мене.
Вот сучий син, звичайно він мене добре знає. Зараз намагається показати свою сумлінність. Курили ми не раз разом із ним біля входу, коли я виходив трішки швидше чим приїздить таксі. Нікуди не люблю спізнюватися. А ще я один з не багатьох в бізнес центрі, кому належить право схвалювати обличчя охоронців. Така наша примха.
Декілька власників фірм, які розташовані в цій будівлі, вибороли собі це, нічого не значуще право, швидше для розваги чи посилення особистої ваги. А може для того, що їх/нас справді хвилює, в якій атмосфері будуть працювати підлеглі, тобто повз кого проходити й виходити із роботи. Щоб це було приємно співробітникам.. Я, входячи в цю групу, особисто нічим не керувався. Охоронця вибрали вони/ми… без ока. Там, де колись було око - чорна пов’язка. Виглядає досить похмуро, а може весело - кому як. Але майже всі задоволені, чи незадоволені. Байдужих немає й серед власників і поміж співробітників й, що цікаво, майже в кожного своя причина для цього. Для небайдужості. Небайдужі вам речі прикрашають ваше рутинне життя.
Охоронець все ще дивиться на мене своїм єдиним оком та чорною пов’язкою. Я хлопаю себе по кишеням, ніби, шукаю карточку. Дивлюсь йому у відповідь своїми двома. Пожимаю плечима, наче кажучи, - дивно, вона мала бути тут, - й з задуманим виразом обличчя розвертаюся в супротив руху натовпу до виходу. Показую своїм виглядом, що в машині забув, на вулиці та збираюся сходити за нею. Виходжу.
Звичайно міг би й пройти без карточки - це для мене формальність. Проте подумав, що те, що картки нема зі мною - це сигнал. Я її справді, мабуть, забув в машині. Але це знак сьогоднішнього дня мені, що сьогодні працювати не потрібно, не доречно, не бажано….Покірно підкоряюся цьому знаку. Тим паче, що він прозвучав в унісон з моїм бажанням, щоправда яке я усвідомив лише тоді, коли він прозвучав.
………….
Відійшовши від бізнес центру, дістаю мобільний й починаю з букви “А” гортати адресну книгу. Кого б я хотів бачити? Паралельно розкурюю сигарету. Час вибрав вдалий й вона б’є прямо в мозок. Інколи, коли закурюєш, відчуваєш, що щось не так. Починаєш кашляти, а задоволення відсутнє, проте куриш, куриш все рівно - з привички. А інколи, як зараз, аж легке запаморочення. Головне, як, зрештою, й у всіх справах, вгадати з часом.
Аж раптом біля мене пройшов великий букет ромашок. Влучне поєднання - букет справжніх ромашок й горді, впевнені кроки. Вони смердять. Вони це - ромашки. Я завжди любив ромашки. Хоча постійно дивувався, чому вони погано пахнуть. Хіба воно не так? Я проводжаю поглядом ту, яка понесла квіти. Він повзе в’юном, спочатку швидко-швидко, а потім затримається. Від голови до ніг. На ногах робить паузу. Ноги в колготках у велику клітинку й на каблуках. Цок-цок. Й шлейф смороду ромашок. Поєднання, яке може оцінити тільки гурман. Питання тільки гурман чого: запахів, ніг чи дивних речей як таких?…
Погляд тепер знову повернувся в телефон. Ось вже й буква “М”, а ще ніхто так й не викликав в мені бажання його набрати. Якщо я ні з ким не зустрінуся - це зірве мій задум. Контактів близь 300, з них хороших знайомих контактів біля 50. Можливо, причиною, того, що не можу знайти нікого є те, що я шукаю того, сам не знаючи кого. Навіть, не знаю, якої статі ця особа має бути, якого ступеня близькості й тд.. Єдине, що знаю – навіщо: щоб надолужити те, про що думав годину тому, йдучи на роботу.
Дійшов до кінця списку. Підводжу підсумки. Мій вибір зупинився на хлопцеві та дівчині. Вірніше групі дівчат, об’єднаних однією буквою. Першого я майже не знав, тобто знав дуже погано, а других майже знав, тобто знав ще не достатньо добре. Якщо чесно й без словоблуддя, то їх всіх однаково можна віднести до числа людей з якими в мене просто були випадкові малозначущі контакти.
- Дві букви “Ч” та “М”. Звучать вони по окремо та разом солідно й твердо, впевнено, - подумав я, остаточно переконуючи себе в правильності вибору. Конкретного плану не було. Поки що... Багато думок плавали як приречена, обезсилена риба на поверхні акваріуму в рибному магазині, яка намагається жадібно ковтнути повітря. Й мені залишалося тільки схопити одну-дві з цих думок ледь не голими руками й витягти на повітря…й приготувати.
Для початку потрібно набрати всіх по телефону й домовитися про дві зустріч. Якщо не вийде з ними, доведеться починати знову гортати адресну книжку… Як все підготувати й провернути - придумаю вже пізніше. По дорозі. Часу завжди вдосталь. Все залежить, як його сприймати. Хто його сприймає як велике море - для нього воно морем й є. А хто як швидкий маленький потічок, той постійно нічого не встигатиме. Тому постійне кредо повинне бути - розслабся й роби все з філософсько-східним виразом обличчя. Й життя на вас гляне по філософськи й можливо відкриє декілька своїх догм та секретів…
На “Ч” в моїй книжці він значився як Чавес Уго. Чому? - точно не пам’ятаю. Я його так обізвав, мабуть, за зарозумілість, нахабність й користолюбство, якими пахло від нього ну так метрів на 100 довкола. Він не встидався цього смороду, як ромашки свого, й це мене дратувало. Навіть, не знаю чому. Якщо в ромашках їх запах я сприймав як природність, відвертість й небажання пристосовуватися., то в ньому як нахабство й щось, чого не повинно бути у людських відносинах. Проте, давайте залишимо поки що за ним право бути таким як він є, а за мною право його оцінювати як мені хочеться, тобто теж бути таким, яким є я.
«Уго Чавес" - видалося мені влучним ім’ям для ідентифікації цього типа, яке відображало підсвідомо моє ставлення до нього. Не буду пояснювати. Я ж вже сказав - це йде з підсвідомого й нехай кожен розуміє як йому хочеться. Звичайно, справжній Уго цього порівняння не заслужив. Я якось про це не подумав, коли робив запис в адресній книзі. Мені стало шкода справжнього.
- Напишеш йому і-мейл з вибаченням. В Уго Чавеса же повинен бути і-мейл?- єхидно сказав якийсь з внутрішніх голосів, роздратований черговим моїм приступом філософії.
Тепер залишалося ще одне питання. Чомусь воно мене змусило задуматися. Я бачив Уго разів 2-3. Як його звати на справді забув. Чи то Саша, чи то Олександр, а може В’ячеслав? А як до нього звертатися? Проблему вирішить якесь універсальне звертання. В голову приходить божевільне - Сонце. Напевне знову цей єхидний внутрішній голос, але я, щоб й його здивувати, миттєво погоджуюся. Тільки, нехай справжнє Сонце не сприймає це як мою спроба віддячити за вранішню енергію. Тут немає нічого спільного. Це для Уго буде несподіванка, але я ніколи не був простим й мені це можна.
Отже, гудок - привіт, Сонце. Я по роботі. Є ідея….
Ми з ним домовилися на 20-00 зустрітися. Раніше він не міг, а я не наполіг. Сказав, що в мене є ну просто супер пропозиція по працевлаштуванню, але це є дуже секретно. Й він клюнув без лишніх слів та запитань.
- По телефону з ним приємніше спілкуватися чим в житті, - подумав я й взявся за букву “М”.
На “М”, як я вже згадував, була група дівчат - 3 варіанти, які більш-менш підходили. Я спочатку вибрав букву, а не людину, як це було з товаришем Уго. Отже, в мене були: Марина, Маша-1 і Маша-2.
Так, я записую імена, а прізвища досить часто пропускаю. Взагалі прізвища порівняно з іменами мало значать для означення людини. Звичайно, бувають випадки, коли прізвище таке промовисте, що ого-го, проте, здебільшого, якщо існує якась собі там Марія Кривошиєнко, чи Іванова, всі друзі знають її як Маша й думаю навіть серед дуже близьких друзів знайдуться такі, для яких проблемою буде так зразу й згадати яке в неї прізвище. Та й не потрібно воно їм зовсім. Навіщо індивідуальність розбавляти родовою приналежністю. Ми зробили культ прізвищ, для підпитки власної гордості, чи командного духу. Тут можна довго роздумувати..
По-черзі набрав всіх трьох. План був такий: просто спитатися, чи буде час сьогодні на 13-00 зустрітися. Якщо погоджуються – сказати, що за хвилину передзвоню. Й якщо буде більше одного результату, вже конкретно обдумати кого саме хочу бачити. Проте, таку складну схему не довелося впроваджувати в життя. На сьогодні зустрітися могла лише Маша-2. Й то на пів години пізніше чим я планував. І то на ланч. Ну нічого. Мені то все рівно. В мене зараз настрій обгорнутий в східний фаталістичний пофігізм.
Не можу згадати точно, але мені здається, що щось занадто часто мої думки роблять сьогодні різні посили на щось «східне». Мабуть це тому, що я все ще проходжу стадію ранку, а країни Сходу, - так, визнаю, я теж жертва всюди сущих стереотипів, - це землі сонць, що сходять…
До зустрічі залишалося ще пару годин. Зайшов в інтернет кафе. Набрав по мобільному свого друга, який мене познайомив колись з Машею. Вони працюють на одному поверсі й ми декілька разів обідали разом. Він розповів все, що мені було потрібно знати про неї. Полазив в інтернеті під каву та сигарети…. Хотілось холодного пива, але…Не хотілося пивом псувати чистоту сприйняття того, що відбувається довкола. Принаймні, поки-що не хотілось.
В інтернеті я зробив декілька замовлень, декілька виплат з карточки. Як тільки з необхідним було покінчено, одразу покинув кафе, не дочекавшись закінчення оплаченого часу. А то глобальна павутина затягує й ти, пішовши перевіряти на секунду поштові ящики, соціальні мережі, не помітиш як вб’єш добру частину відведеного часу тобі в житті.
Підскочив буквально на декілька хвилин на таксі за адресом, який дав мені знайомий, що працює з Машею. Вийшов з машини, оглянув будинок, поверхи, вікна й поїхав назад в центр.
Далі пішов по магазинах. Наповнив щойно куплений рюкзак покупками, згідно зі складеним в інтернет кафе списком. Потім у сквері на лавочці, озброївшись ножицями, скотчем, кольоровими стрічка, бантиками, блискучим папером зайнявся майструвати. Якщо ти сам не доклав рук до справи, задоволення буде зовсім інакше - менш повне.
Пройшовся вітерець, кругами носячи довкола лавки кольорові папірці й залишки стрічок. Здається все. Потрібно вже йти.
Через хвилин 30 я вже опускався в підвальну прохолоду пабу. В такий час він майже був пустий. Стовпотворіння тут слід очікувати звечора, а в обідній період важко когось затягнути з такої чудової сонячної погоди в казематні цегляні стіни, навіть, з допомогою відносно привабливих цін на бізнес-ланчі. Вибрав столик в дальньому куті зали. Щойно встиг замовити американо, як побачив Машу.
Вона, скануючи поглядом приміщення, рухалася в моєму напрямку. Вочевидь її очі ще не призвичаїлися до сутінків після денного яскравого світла нагорі. Мене помітила, знаходячись лише в кроках п’яти від столика. Посміхнулася. Посмішка була відкритою, майже відвертою. Так само як і погляд. Наскільки я її знав, вона такою була зі всіма, всюди і завжди. Ну, мабуть в більшості випадках, так точно. Це була її природна манера поведінки. Схоже багато осіб чоловічої статі вже обпеклися, сприймаючи погляд й посмішку на свій рахунок як запрошення. А може й більшість не обпікалася… Я посміхнувся їй у відповідь якомога щиріше.
Вже через декілька секунд я спостерігав як конопате обличчя зі шкірою, надзвичайної білизни, яка при блідому освітленні могла б, навіть, здатися хворобливою, разом з кипою рудого волосся, зав’язаного в хвіст, сховалися від мене за чорним шкіряним меню. Маша почала поквапливо його вивчати. Як потім пояснила - незважаючи на радість мене бачити, страшенно їй хотілося пити. Я тоді відповів, що не ревную до води, оскільки ми з водою не конкуренти й задовольняємо надто різні її потреби. Але це було потім…Вже в машині.. А зараз…
Коли нарешті вибір зупинився на кавовому коктейлі з льодом, про що одразу ж був повідомлений офіціант, я заговорив:
- Твоє волосся всім своїм виглядом показує, що йому хочеться на волю з пут цієї резинки. - Слово “резинка” після того як я його випустив в повітря одразу різонула слух. Потрібно бути обережнішим.
- Ой вибач, - сказала вона, машинально поправляючи неслухняні локони. - Сьогодні - божевільний день. Море всього. Нічого не встигаю. Аж розтріпалася. Треба піти знайти дзеркало. Ледве змогла вискочити сюди, хвилин на 40 на обід. Хоча, насправді, їсти не хочеться. Навіть у такому випадку, всі наші в офісі дивилися, коли виходила, на мене вовком. Почуваюсь наче сачкістка., - посміхнулася.
- Я насправді дуже вдячний, що змогла.- байдуже обличчя, однак нотки вдячності присутні в моєму голосі.
- Тим більше, що в мене справа не така, щоб дуже важлива…Майже дріб’язкова. Хоча в бізнесі дрібничок не буває, - ковток американо,- ну давай пізніше розповім, а то й так в тебе робота, робота й на обід тут знову втекла з роботи, щоб поговорити про роботу.
Ненавмисно в мене вийшло заплутати слова вузлами. Я розумів непотрібність фраз й тому не став ламати голову над тим, чи все логічно сказав. Проте, обличчя Маші набрало задуманого вигляду, зіниці очей рухнулися ледь помітно догори. Поки вона не опам’яталася – а я вже зараз не соліст, як це було зранку, а диригент - сказав, що теж забіганий, насправді, й хочу відпустки.
- Ти вже думала про відпустку?
Ця тема була Маші приємна. Й як могла не думати?! Звичайно, думала. Вона зовсім не схожа ні на трудоголічку, ні на кар’єристку й, напевно, сподівається, що відкрита посмішка, руде волосся, симпатичне личко та відвертий погляд, яким володіє в досконалості, принесуть їй в житті більший набагато дохід, чим будь-які стратегії продажу товарів, якими вона займається з 9:00 до 18:00 кожного буднього дня.
Чомусь так завжди трапляється, що дані комусь звисока переваги в одних речах, часто є причиною відставання в інших. Так, той хто сильний - зневажає інтелект, хто хороший психолог інших - ніколи не може зрозуміти себе самого і тд…Переді мною зараз сиділа людина, яка досконало вміла окручувати інших, й в той же час сама була без оборони. Я це відчував. Весь попередній її досвід зводився як закидати вудочку, а не як не заціпити губою гачок. Звичайно, в житті ніколи все не є однозначним й жертва може враз перетворитися на ката й через мить знову стати жертвою - все залежить лиш з якого боку ти на неї глянув.
Проте, в даний момент я думав саме так й мав повне право на свою власну реальність й правду. Реальність це як мораль. Кожен має право на свою власну й він в ній завжди правий, якою вона б не була й як би співпадала чи не співпадала з баченням інших. Я збирався творити свою. А будь якому творцю, пробачте мене за, здавалось би, безсердечність, потрібен матеріал, дарма що цим матеріалом можуть бути інші люди.
…А Маша говорила. Мені залишалось тільки кивати й підштовхувати то словом, то запитанням. Вона розповідала куди їздила у всі попередні відпустки, які в неї тільки були, з ким їздила, з ким і куди хоче та може позволити поїхати собі в серпні, що вже на носі. Говорила то натяками, то мріями.
Проте було помітно, що поступово її відкритість, викликана початковою несподіванкою від поворотів розмови, стала змінюватися грою, чи пак, заграванням. Це було передбачено. Її цікавість мною знаходиться ще на рівні мисливця. Тому я вирішив демонстративно показувати цілковиту байдужість в виразі обличчя й формальний інтерес в словах.. Вже скоро вибрана мною лінія поведінки принесла свої плоди. Маша знову почала говорити більше що думає, а менше думала над тим, що їй мені слід казати. Всім нам час від часу потрібно зітхнути з полегшенням й побути самими собою. Часто це можливо лише з чужими й байдужими до вас людьми.
Тим часом Маша вже не намагалася навіть приховати, що реалізація «куди б мріяла поїхати” залежить напряму від “з ким”, вірніше від омріяних фінансових можливостей цього “з ким”. Звичайно, це не звучало так вже відверто як може здатися.. Відчувалося, що в переході до прагматичного погляду на життя вона бачила вдосконалення себе, своєрідний апгрейт від романтичної дурочки, якою була вона, скажімо в 14-17 років до теперішньої шикарної дамочки, яка здатна розкусити й вижати всіх цих падлюк, чоловіків. Мені буде непросто…
Але всі вірять в щось. В казку, наприклад. Щось не матеріально центричне. Та ще й на допомогу приходять, як це не дивно, стереотипи, які нам всім кажуть, що прагматизм - це зло. Й добро завжди асоціюється з безкорисністю, любов’ю й цим як його..вилетіло слово, хоча ніби на язику… Навіть, самий кривавий збоченець вірить, що якось розкриється небо й Бог скаже, що це не він винуватий в усіх його злочинах, а злі духи, й закличе його до себе, й той з дитячою радістю прийме прощення й виправдання, й злетить на білих крилах.. Або вірить в те, що це був поганий сон й він проснеться в реальному житті, де все чудово й ідеально. Кожен хоче мати свою казку. Й я спробував проапелювати до цього. Одразу промайнула думка, що суміш казки й прагматики може бути ідеальна. Але спочатку перше…
Не віриться самому, але про все це я встиг подумати поки плавав в словах Маші, стосовно планів на літо. Маша виявилася досить балакучою. Це – добре. Не люблю пауз в розмовах.
Я ризикнув. Легко це робити коли тебе не цікавлять втрати. По собі знав як важко, коли для тебе втрата рівноцінна життю. В даному випадку я нічим не ризикував –хіба, потраченою однією-другою годиною. Хоча, і це, навряд чи, надарма - буквально все в житті становить дорогоцінний досвід й нічого нам не дістається безкоштовно.
З байдужим все ще виглядом, проте, демонструючи, ніби, шукаю слова – для цього поглядом общупую щось, що ніби знаходиться на сантиметрів 40 вище і правіше Машинної голови, сказав що вона мені подобається. Дуже.
Шоковий стан настав в неї й вона завмерла. Яке же дивне життя - вона чула ці слова десятки раз, але ефект несподіванки не дав їй можливість застосувати свій звичний захист й удар пройшов скрізь не виставлені оборонні редути. Я думаю падіння цегли на голову в напівтемному пабі їй би здавалося нормальнішим. Абсолютно ніяких причин. Мало знаєш людину. В неї привітне, але байдуже обличчя. Й тут тобі привітно-байдужі губи породжують такі слова, які хтось може померти але не насмілитися вимовити.
Я сказав, що я її люблю. Це був остаточний удар в тім’я. Повний нокаут й тіло, яке не розуміє де здоровий глузд - в моєму розпорядженні, принаймні поки рефері не дорахує до 10. Але це не бокс й немає ніякого феєр-плей. Хоча противниця на підлозі й суддя відкрив рахунок - я не припиняю наносити удари, інакше вона підніметься й мені буде не солодко.
На мені в цей момент була печать натхнення. Я говорив швидко, не боячись забрехатися. Навіть, якщо б щось не співпадало, не думаю, що це щось вона зараз помітить. Я говорив про те, як дуже давно побачив її випадково на вулиці після короткого знайомства в столовій в обідню перерву, як прослідкував, де вона живе. Як довгими днями міг вистоювати під її вікнами. Пригодилася, для підтвердження, поїздка на таксі сьогодні за її адресом, який мені дістав люб’язно мій друг. Я описав її вікно й вазон з якимось кактусом на підвіконні.
Правда, я починав розуміти, що супер сопливість може відштовхнути й для принца потрібен все-таки білий кінь. Кому потрібні ті, що ходять пішки, навіть, будучи принцами? Для цього я почав згадувати як мій «величезний бізнес почав занепадати - а мені було все рівно», - вигадуючи нові й нові факти й подробиці.
Згадав, що найняв детективне агентство, оскільки сам просто не міг дихати без інформації про неї, а те що здобував було для мене наче кисень для викинутої на берег риби. Я оперував фактами, отриманими від друга та знайденими в інтернеті про неї як такими, з якими я був давно знайомий, оскільки вже декілька років жив поруч фактично з нею, на хвилі несміливого й пагубного, ну, і, звісно, неземного кохання.
В той же час намагався нічого не стверджувати категорично, оскільки міг би бути прокол. Розказував, які парфуми вона любить, де вчилася, й приліпив до цього всю інформацію, що я знав про цей ВУЗ. Згадав все те, що дізнавався про її школу також. Говорив, що писав вірші їй, малював картини. Очевидно було, що поки що доказів не стануть вимагати. Тому я знахабнів. Знала б вона, що я пензлика не тримав в руках зі школи й розповідь про те, що я малював її портрети, не більше наближені до правди чим, якщо б сказав, що вишивав їх хрестиком на подушках. Десятки фактів наведено й вже помічаю, що зустріч у нас триває приблизно годину. Це хороший сигнал, що вона не піднімається.
Балакуча Маша тепер мовчала. Проте моя розповідь, як й будь-які розповіді про кохання, спонукають виникнення відчуття жалю до кохаючого, тобто жертви. Щоб її шоковий стан не переріс в стан жалю, від якого не далеким є й сприйняття мене як трішки того….Треба було перейти до наступного етапу.
Я несподівано спокійно й владно взяв її руку й поклав їй в долонь маленьку коробочку в небесно синій фользі, перевязану рудим бантиком, який нагадував колір її волосся. По секрету скажу, що там знаходилася морська ракушка. Саме ракушка - ненавиджу слово мушля. Я її купив в підземному торгівельному центрі. Можливо в цьому є якийсь символізм. Мені він був невідомий, я знову таки керувався підсвідомим бажанням.
- Тут знаходиться доказ того, що я до тебе відчував. Я дуже хочу подарувати тобі цю цінну, надзвичайно цінну для мене річ. Проте хочу попросити. Сьогодні важливий для мене день, що сьогодні це відбулося, що я заговорив з тобою - відкриєш принаймні завтра. Вона закивала. Й зробила спробу втекти з викладеної ретельно мною облоги.
- Я не чекала. Я в шоці. Як таке взагалі може бути. - Нарешті знову з’явилася на обличчі звична посмішка.
Я відчував, що Маша зараз розгублена й, напевно, погляне на годинник та захоче піти назад на роботу. Знову спробував зіграти на випередження. Раз я такий щасливчик сьогодні й все вдається….
Проте мушу сказати, що не все так просто. Якщо це все відбувається з тобою, ти сам починаєш вірити, що воно так було, що ти днями під сонцем та дощем стояв під вікнами її будинку, вдивляючись в кактус в горшку на підвіконнику 7го поверху. Я вже в це вірив й я був відвертим з собою. Хто його знає, що реальніше - те що руками можеш помацати, те чому інші люди теж є свідками, чи те як ми бачимо, як це все відбувається, чи, можливо, те, як нам би хотілось щоб воно було.
В мене, вже насправді, починало голосно стукати серце й відчував як жар прокочується в районі грудної клітки. Я, говорячи про кохання, почав відчувати його подих. А чому б і ні . Принаймні сам був не проти. Ця істота навпроти справді могла б легко захопити в полон. Й, впевнений, що в полоні було б досить непогано, навіть, казково. Хм. Враження, що хід моїх думок міняється. Головне, щоб не помінявся мій план. Одне на дану мить головне - не дати їй піти.
- Ти задоволена чим займаєшся?
- Ну, - вона взяла паузу, не очікуючи таку разючу зміну теми.
Надмірні слова про любов сильно задовбують, тому дуже часто в парах, навіть, якщо все чудово, інший може настільки налякатися, що втікає від відносин. Звичайно, це скоріш про довгострокові відносини й не зовсім стосується того, що відбувається зараз. Проте Маша охоче ловить цей шанс розрядити розмову.
- Ну, скажу відверто, могло б бути цікавіше. – Так воно і є небагато зовсім людей повністю задоволені тим чим займаються, собою, світом довкола, навіть, якщо все це наближене до ідеального.
- Хм. А в мене є пропозиція. Якось прийшла одна ідея. В мене знайомий працює з рекламою. В нього…краще покажу.
Я витяг пачку роздруківок. Там був опис одного рекламного агентства, французького. На французькій мові, але з прикладами їх рекламних кампаній. Та їх фінансовий звіт. Не знаю навіщо роздрукував його з інтернету. Напевне, для солідності в підтвердження слів. Цифри викликають більшу довіру.
- Він власник цієї фірми, - продовжую, поки Марина розглядає папери. - Вони отримали замовлення на Україну. Їм, не повіриш, потрібна руда дівчина. Контракт на пів року. Так би мовити обличчя кампанії. Твоє обличчя стане "впізнаваємим", - спрямував я наступну репліку на Машу. - Ти така красива й розумна й нудишся в офісі. Зарплата неймовірна, звичайно, навіть, якщо щось далі тобі не сподобається, ти ще довгий час зможеш не працювати після цього.
- Що потрібно зробити…мені? - в її очах з’явився спалах, що нагадав мені за кольором її руде волосся й стрічку на коробці, що все ще була в її руці.
- Вот, гарна як відьма, проскочила в мене думка. - Що не кажи, а вона виглядає шикарно. Та ще ця суміш інколи дитячої наївності й інколи прагматично егоїстичної жорстокості. Може це від зближення. Чим більше зближаєшся з людиною, тим більше вона тобі здається ріднішою й зрозумілішою. А ми любимо тих хто нам відкрився, оскільки наш егоїзм розуміє, що вони відкривалися не багатьом. А ще чим більше переймаєшся людиною, тим більше захоплюєшся й відкриваєш інколи неймовірні речі.
- Та, фактично нічого. Я йому про тебе вже розповів. Він бачив твоє фото (на випадок запитання звідки - в мене вже були відмазки про соціальні мережі, де вона була й фотографій її було вдосталь. Я перевірив.) Твоя згода - й контракт хоч зараз. Тим більше, час підганяє й тому я хотів саме зараз тебе побачити й добре, що підганяє, оскільки не відомо скільки б я не наважувався тобі сказати, про що розповів сьогодні…
Я ковтнув охололу каву й запалив сигарету. Вона потягнулася до моєї пачки й спиталася чи можна. Звісно можна (тим більше що сигарети я купив саме такі які вона курить, - спасибі дзвінок другу).
- Перший крок такий, - я надав голосу твердості й впевненості. Більшість людей, якими б самостійними вони не були, люблять, щоб за них вирішували й управляли, тільки треба знайти підхід. - Сьогодні ти більше не підеш на роботу. Не підеш і все. Перед тобою нові перспективи. Подумай, нічого не втрачаєш. Якщо кардинально передумаєш, завтра скажеш, що стало дуже погано, важкі місячні, отруїлася, телефон сів.
З цими словами я взяв зі столу її телефон й нажав кнопку виключення. Це було звичайно занадто й її рука рвонула вперед, щоб мене зупинити й опинилася в моїй долоні. Я тримав її впевнено й ніжно водночас. Вже останні хвилин 10 я відчував, як під столом наші коліна досить тісно доторкалися одне до одного. Проте, вона не відводила свою ногу. Можливо, не помітивши це через розмову. А можливо спеціально…
Я провів рукою по тильній стороні її долоні й положив її на стіл. Сам взяв з попільнички залишений, жаріючий ще недопалок. Ще декілька питань про особисті її інтереси й проблеми схоже її заспокоїли.
Так ось, я здійснив удар по почуттях, підкріпив це фінансами та майбутнім. Інтересно, що вона в цей час думала Можливо це не я грався, а вона зі мною. Та біс з цим, якщо я буду вважати, що я веду, то це буде так й тільки так, навіть, якщо так не є в дійсності, а якщо ще розгалужувати все що відбувається в сотні варіантів якщо, а що як… то можна шизофреніком стати. Ці пару думок придали мені впевненості й я продовжив розмову. Все-таки мені здалося, що цей фокус з “обличчям фірми” був штучним. Тому я домовився з нею, що на завтра написання контракту й закрив цю тему.
Дівчатам не подобаються пересічні особистості. Нікому не подобається. Навіть, якщо хтось й вибирає собі пересічну особистість, то через те, що впевнений, що інші в ньому/ній не помітили чогось особливого, доброти, сердечності, скромності….завжди шукають виправдання. А коли кидають, впевнюють себе, що нічого особливого в ньому й не було. Воно все так й не так. Істинна в тому, що кожен особливий й водночас ми самі придумуємо багато особливого. Й, мабуть, це – чудово. Можливо людина бачить, що не відповідає насправді нашим очікуванням й вона намагається відповідати - вдосконалюватися й рости….- фу банально як.
Я додав трішки інформації про себе. Так, ненав’язливо. Згадав парочку відомих письменників з якими знайомий, якісь політичні справи в яких я замішаний, якісь подорожі. Одним словом старався без надмірного зазнайства надати собі вагу. Машу доводилося залучати до розмови постійно - одне речення про себе й два питання до неї. Здається успішно створив враження своєї непересічності. Принаймні дав поштовх. Дальше нехай працює її фантазія. В нас не багато часу, щоб вона встигла сьогодні розчаруватися. А завтра буде другий день.
Я глянув на годинник - вже було 16-30. Я кинув гроші на столик. Сказав, що в мене щось є для неї. Це сюрприз й вона має йти за мною. Вона щось пожартувала на рахунок моєї нахабності. Але було видно, що не проти.
Перед сходами я пропустив її на гору й на секунду зупинив погляд на сідницях, яких обтягало яскраво-барвисте літнє плаття. Можна було чітко побачити стрічку трусиків через прозорість тканини. Синіх, сірих, червоних? Це було важко сказати одразу - однозначно вони були темного кольору.
Ось, вже двері захлопнулись за нами, трішки з грюкотом, викликаним протягом. Ми на вулиці. Назовні вже відбулися переміни. Духота стояла така сама як й до цього, проте небо затягнулося хмарами й було схоже на те, що ось-ось піде дощ. Однак важко було одразу передбачити чи це буде легкий сліпий дощик, чи важка літня злива. Сонце боролося, й час від часу його проміння знаходили шпарину в сірих редутах ворога.
Я взяв Машу за руку й повів вправо вверх по вулиці. Там дальше в метрах 50 стояв білий довгий лімузин. Не уявляю, як він зміг добратися сюди при нашому насиченому, хоча й не як в час пік, дорожньому русі й припаркувався тут на цій вузенькій вуличці. Але це не є те, чим мені слід перейматися. Моя справа була замовити й заплатити. Я побачив як Маша дивиться на машину з зацікавленням. Мабуть, думає хто ж це виходить заміж посеред тижня.
Але ж як приємно отримувати людям подарунки, коли не заморочуєшся вибором, пошуком, ціною…А просто раз – й сюрприз біля твоїх ніг. Я подумав, що мені ж теж було б дуже приємно отримати щось з сюрпризів, хоча б трішечки небанальних. Проте в нашому просякнутому стереотипами суспільстві це дуже рідкісне й, майже, неможливо, особливо неможливо для чоловіків. Основні споживачі рідких несподіванок це ж жінки та дівчата. Вважається, що вони повинні приймати, а ми давати, і вони давати….
Інколи почуваєшся наче на аукціоні, серед залу - хто більше дасть (ну не в сенсі грошей я так, хоча інколи й вони вирішують, а в сенсі романтики уваги, вільного часу) чи глибше на них залипне, той й зірве приз. Хоча в житті так все заплутано й закони життя особливі - всезагальної заплутаності. Приз може зірвати той, хто менше всіх дасть, але опиниться в потрібному місці, часі й з потрібним словом. Однак для нього приз цінним не буде, а то все оцінюється тим скільки в його вкладено зусиль, праці, щоб отримати.
Я підвів Машу до дверей лімузину, відчинив задні й майже вштовхнув дівчину жартома в машину. Жаль, що не бачив виразу її обличчя. Проте, відчув пальцями, які помагали їй за лікоть ввійти в середину як хвиля, (чого це? Страху? Задоволення? Радості?) пройшла її тілом – це можна було порівняти з вібрацією гітарної струни, яку різко зачепили й відпустили.
В середині на сидінні був великий букет білих роз й пакетик такий сантиметрів на 10 завдовжки, заввишки й завширшки з білого мереживного паперу та з білим бантиком. Н-да - зловив я себе на думці. Все це гарно, але такий вже наліт банальності. Одна коробочка вже знаходиться в сумочці, зажата між помадами, ключами, прокладками й гребінцями, дзеркальцями й не виконавшим свою обідню місію, через мене, дієтичним йогуртом. Білий лімузин, рози, пакетик…- ще б засунув весільне плаття в машину й двох свідків в костюмах та зі свічками в руках, а ще краще з канделябрами...
Ну все, я своїми думками псую собі занурення в ситуацію. Не буде занурення - не буде задоволення. Все тоді буде театрально й надаремно. До речі, що було в пакетику, я й сам не знав. Коли робив замовлення, попросив покласти туди щось на зразок ланцюжка, який одівається на щиколотки, ну так на доларів до 100. Завжди мріяв такий комусь подарувати. Як на мене щиколотки це дуже сексуальне місце.
А квіти…як я замовляв. Ось, тут була проблема, оскільки квіти як й запахи дуже символічні й важливі для кожного. Не вгадаєш - й настрій зіпсуєш, вгадаєш - навпаки. А я не знав, які саме квіти подобаються Маші й не було вже сил придумувати як це дізнатися (хоча, можливо, було б й не важко). Тому я вирішив замовити щось нейтрально-шикарне, а це в моїй уяві мали бути саме білі рози. Моя логіка була проста - я ще ніколи не чув особисто, щоб хтось сказав, що йому білі рози не подобаються. Погано, що не дізнався, - знову дорікнув собі,- проте що вже зробиш, не все завжди має бути гладко. Без недоліків бувають тільки штучні речі, справжні й природні з недоліками, сучками, червивинами, такими нюансами, які й надають їх красі шарму та родзинку. А краса без родзинки - це наче веселка, яка б складалася виключно з 7-ми білих кольорів.
…..Ми їздили в лімузині годину. Годину по місту. Він лавірував наче велетенський корабель поміж купами моторних човнів. Йому бракувало простору. В нас простору було предостатньо. Пили шампанське, купалися в запаху роз, приправленому красивими потоками малозначимих слів. Маша трясла білий пакетик й намагалася відгадати, що там є. Моя рука вже звично гладила тонку тканину плаття - там де воно прикривало колінки. Схоже, для неї це було звично й було звично те, що я говорив. Ні, вона відчувала задоволення - я бачив, задоволення ще й яке. Але це була вже, наче… не втрата цноти, а звичайний суперський секс - таку можна навести аналогію. Без чистої новизни.
– Бракує тобі відчуття з її боку новизни, тобі потрібно було звернути свій погляд на монашок, - знову з’єхидничав внутрішній голос.
А я говорив компліменти. Щиро говорив те, що думаю й що відчуваю. Говорив про кохання. Я кохав, нехай й щойно самостійно й штучно створеним коханням, але хто може довести, що воно фальшивіше за мільярди інших кохань. Навіть, правдивіше, бо головне, що відчуваєш в середині й в що віриш, а я вірив й відчував.
Ми під’їхали до її будинку. На дворі вже давно моросив дощ. Я вийшов першим, нічого не сказавши, з виглядом людини, яка знає, що робить. Притримав дверцята машини, поки вона виходила. На кілкі краплі дощу не зважав зовсім. Вона теж. Коли Маша вже стояла переді мною, я штовхнув дверцята - вони захлопнулися. Притягнув її до себе за талію, відчуваючи пальцями мокру тканину плаття на спині. Так швидко воно намокло, - подумав я. Охопив її губи своїми. Спочатку Маша просто губи привідкрила, але вже десь через секунд 10 вона почали відповідати. Я відчував щастя. Паркість дня, яку так й не зміг змити дрібний дощ й мокре тіло в обіймах, волога тканина плаття, вологі губи, подих збудження, шум відїзждаючого по калюжах лімузину - все склало якусь дивну картину, увінчану відчуттям щастя, що щемить серце.
Сказав, що проведу її до дверей квартири, спеціально уникаючи прохальних слів, які дають вибір, таких як «чи можна», «було б здорово, якщо б», ну і всіляких подібних непевних конструкцій. Я хотів це зробити й хотів щоб владні слова втілювали мої впевнені бажання. Це була моя роль на дану мить.
Вона погодилася. Цікаво, що вона думала, говорячи “добре”? Може про те, щоб запросити мене на каву, чи, що хотіла б, щоб я залишився й після кави, чи може погодитися на це тільки, якщо я сам напрошуся , чи, можливо, про те, що кава ще зовсім рано й спільні зустрічі світанків в одному ліжку з першого дня відносин роблять дівчину в очах чоловіка повією. А може думала про те, чи є в мене презервативи, чи хроплю и придумувала план як мене затягти в свою трясину так щоб вже напевно - поцілувати в щічку біля дверей, мило посміхнутися й закрити прямо перед моїм носом двері, а потім надіслати навздогін смс про неперевершений день. Такий собі прозорий натяк на те, що цього разу рано, але наступного…
Ми забігли в під’їзд, зайшли обтрушуючись від води в старенький ліфт. Маша натиснула кнопку 7-го поверху на панелі. Що відбулося дальше не було в моїх планах…
Я стояв позаду неї, оскільки пропускав її до панелі кнопок, коли зайшли. Маша зростом була нижча за мене й в тісному ліфті в її мокре волосся майже встромлявся мій ніс. Запах мокрого волосся з легким домішками ще якогось квіткового, очевидно від шампуню, яким вона користується, мене просто приголомшив. Збив з ніг, з дороги, стежини, з розуму.. Я одним рухом притулився до її спини, мої губи знайшли шию. Руки нахабно охопили її груди. Вона тремтіла й, трішки закинувши голову назад, примруживши очі, важко дихала. Права моя рука пробігла, жадно проковтуючи дотики з її тілом, вниз по животу, повз пупок ще нижче й не зважаючи на матерію плаття, трусиків проникла в середину. Маша застогнала й стиснула сильно ноги, чи то в протесті проти того, що сталося чи в неконтрольованій пристрасті. Я відчував пальцями вже іншу вологу й рухався, вивчаючи кожен нерв там. Раптом розчинилися двері ліфта.
Перед ними стояла маленька сіра такса й дивилася на нас зацікавленим поглядом. Перша думка, яка прийшла мені в голову, що десь тут зараз повинна появитися господиня чи господар її. Маша вирвалася. Тіло в даний момент вона контролювала слабо, й , виходячи з ліфта, вона це зробила таким зигзагом, що гепнула плечем об дверцятку, обернулася, посміхнулася мені й кивнула головою щоб я виходив. В цей час такса вже забігла в середину ліфта. Я посміхнувся Маші у відповідь й нажав кнопку першого поверху. Вона стояла й здивовано дивилася як двері ліфта повільно закриваються. Я знав, що це дуже не гарно, але з моєї сторони це був відвертий й щирий крок. Я опускався, щоб залишити келих недопитим.
……………
Поки ліфт йшов вниз, я витягнув мобільний, зняв задню панель, витяг карточку кинув це все на підлогу й двома ударами каблука мештів розтрощив. Такса налякано забилася в кут. Лише зараз я помітив, що все ще збуджений. Я витяг сигарету й закурив. Одночасно з появою вогню відкрилися двері ліфта. Я швидко вийшов. Не хотілося когось зустріти. Як вже згадував, я сам залежний від стереотипів, з якими постійно борюсь, й не люблю відчуття стиду перед іншими. Хоча й, якщо подумати, більшості на вас наплювати як особистість, на ваші емоції, щастя й біди - то чому ми повинні боятися їх осуду? А тут було чого встидатися - збуджений й курячий в ліфті - навіть не знаю, що гірше з цього всього було.
На щастя нікого не зустрівши в коридорі, я вийшов на вулицю. Сіра, мала, але довга псина дріботіла за мною, вочевидь маючи потребу емоційно залежати від когось. А вона смішненька, її шкода й …. Подумав я….Якщо підеш за мною, я допоможу тобі звільнитися від залежності від інших й ти відчуєш, якою може бути воля.
- З тебе б вийшов непоганий визволитель собак землі з-під людського ярма, - пожартувала з мене знову моя саркастична сторона. Її часті репліки досить добре допомагають не зариватися, не залітатися й тому я відношуся до неї досить терпимо, ба, навіть, заохочуючи.. Тільки занадто сарказму та прагматизму теж нетреба. Все має бути в балансі.
Я нагнувся і взяв собаку під паху. Був маленький страшок, що тварина запротестує, буде кусатися, втікати. Проте, очевидно, для цієї такси таке поводження з нею було звичне й вона почала нюхати мій одяг.
Я вискочив на двір. Дощ все ще моросив. Швиденько повернув за кут будинку. Вийшов на вулицю й буквально через хвилину вже сидів на задньому сидінні таксі з таксою на колінах.
Ми їхали, буксуючи в пробках. Вже потягнулися люди з роботи й дорожня інфраструктура міста тріщала по швам, наче рукавичка з казки, не в змозі дати достатньо місця всім. Це звична картина, до якої ми звикли. Я був без зв’язку, але, фактично, він був мені непотрібним й, навпаки, б заважав як можливими дзвінками й смсами так й очікуванням можливих дзвінків та смсів. Ми приїхали на набережну. Біля пішохідного моста я вийшов. Таксу вів на саморобному повідку-шнурку, який я змайстрував з барвистих стрічок, кольорового паперу та скотчу, що залишилися в мене в рюкзаку ще з парку. Виглядало досить кумедно, але практично зручно. Псина важила трішки багацько - я б її довго на руках не виніс.. Ах, залишилося ще під питанням як назвати таксу? Відповідь на нього я швидко знайшов. Фірма таксі в якому я їхав - називалася “Халява”, собака була - такса. Такса-таксі. Гра слів. Отже нехай моя псина буде називатися як й таксі - Халява (тим більше що це ім’я на мою думку однаково підходило як до кобеля так й до сучки - а хто був в мене? - я полінився заморочитися цим питанням). Ще одним аргументом стало те, що я дістав його/її на халяву.
Ми з Халявою спустилися сходами під пішохідний міст через ріку. Вже вийшло сонце з-поза хмар. Його, змучене боротьбою з ними за день, проміння ліниво плило по поверхні калюж та річки. Радісно щебетали пташки в честь того, що небо більше не поливало землю водою. Для них, напевно, кожен дощ був чудом, оскільки навряд чи вони можуть пояснити його природу. Щасливі вони в своєму незнанні, оточені суцільними чудесами, не те, що ми….
Я сів на лавочку, Халява лягла біля моїх ніг. Так пройшов достатньо довгий період часу. Я пережив минулі декілька годин подумки знову й мені вони здавалися одними з самих прекрасних в моєму житті. Але ще потрібно було зібратися з думками перед зустріччю з Уго Чавесом. Цікаво, як краще його називати Уго, чи Чавес? Я вирішив, що обидва варіанти звучать влучно та коротко й тому не потрібно заморочуватися - який з них коли впаде на думку - так й називатиму, тільки щоб до нього не звернутися так - ато не зрозуміє, посміхнувся я.. Меньше говори людям, що тебе на думці – більше шансів, що вони тебе вважатимуть нормальним.
Уго Чавес при наших зустрічах вразив мене однією річчю. Він ну не те, щоб був поганою людиною, можливо був патріотом, можливо співчутливим, добрим, проте дуже, надзвичайно просто дуже корисним. Я зустрічав багато людей, які дивлячись на тебе, твою машину, дружину, дім, подумки вибивають чеки й постійно намагаються спитати – а в тебе яка зарплата? Проте Уго мені видався одним з їхніх ідеологів. Він сам на все дивися скрізь призму, що йому буде за це чи інше. Ну й інших відповідно оцінював.
- Аааа вона вийшла заміж за такого-то - ну то напевне з грошима він. Що, він небагатий? Ну не все ми знаємо, але якщо насправді бідний то вона виходить облажалася… - Ось це був звичайний для нього керунок розмов й думок. А мені це дуже не подобалося. Настільки, що сьогодні з того часу, відколи я вирішив йому позвонити по той час, коли на лавці припинив силою волі думати про Машу-2, в мене склався такий його образ як збірного Бога грошей й користолюства світу цього, якщо не Бога, то вождя їх точно. Це я себе накрутив. Мені ж хотілось справжнього чогось й сильного. А для цього потрібен злий супротивник. А ще, можливо, щоб його не жаліти потім.
Він прийшов вчасно. Рівно в 20-00 я побачив як він по сходах спускається до річки. Старомодний піджак, клітчата сорочка, показували що зовнішній вигляд далеко не те що його хвилює. Ні, все попрасоване й акуратне, але все не до смаку й не до моди. Мене це теж в ньому дратувало. Я люблю більше оригінальність, нехай навіть потворну, а сірість й не просто, а наплювательска сірість мене дратує.. Може він в ній прибіднювався? Подумав я, проте часу для розвитку цієї думки не було.
Я потис Уго руку. Сказав, що дуже радий його бачити. Запропонував сісти біля мене на лавку. Халява куняла. Обмежилась лише тим, що підняла голову глянула на гостя й знову поринула в свої сни чи думки. Можливо, його й не помітила - настільки він прозорий та нікчемний,- промайнула в мене думка.
Привіт, - сказав я. - Радий тебе бачити. Я сьогодні весь в бігах. Тут ще бачиш, собачка в мене. Такса, заплатив за неї цілих 600 доларів, але це рекодсмен, й порода. Вязка все окупить. Я знущався. Навіть сам не знав хто кого буде вязати –
чи моя Халява когось, чи її хтось..Але він вівся й справді з повагою подивися на тварину. Халява знову підняв/ла голову й тепер глянув/ла вже на мене. Можливо її/його зацікавило слово вязка.
Я запропонував Чавесу сигарети. Для цього випадку купив спеціально Капітан блек. Я знав, що він не курить й не дуже розбирається в сигаретах, проте саме ці виглядають посолідніше й не так, як в інших. А що ще мені було зробити. Гроші всі за сьогодні, що мав - потратив, сам після доща виглядаю як висушена феном собака. А мені потрібна від нього довіра, хоч якась.
Найкращу довіру від людини можна отримати, коли розмовляти зрозумілою їй мовою та поняттями. Тому наступні пару хвилин ми обговорювали успішні фінансові ідеї, вагу грошей в нашому світі, які жлоби наші олігархи. В заздрості можна знайти теж порозуміння. Ще, попліткувавши про парочку знайомих нам особисто обом людей, я відчув що контакт трішки налагоджений.
Біля води літало багато якихось мошок. Раптом в мене в голові виникла аналогія про те, що як загальновідомо, вода це – час, плинний час. А мошки - це наші пороки й як би час не плинув дальше й дальше, пороки метушаться й залишаються з нами, лише збільшуючи свою стаю за рахунок непереривного рекрутування новачків. Мені захотілося піднятися з лавки підійти до однієї такої групки й щосили хлопнути в долоні, забравши цим рухом десяток з них в небуття. Проте, я знав, що насправді навіть, якщо я хлопну посередині їх гурби, навряд чи я вб’ю хоча б одну них. Всі вони неймовірно верткі й на їх стороні буде все включно з повітрям, хвиля якого спричинена рухом долонь одна до одної, просто винесе їх з небезпечної зони.
Я помітив, що задумався й Уго зараз запитально дивиться на мене. Я мовчав. Раптом все в мені помінялося. Планував провести Уго Чавеса дорогою відчуття наживи, де страх межує з жадібністю, де потрібно терпіти приниження й розчарування в своїх ідеалах. Не ставив собі за мету його міняти. Я хотів стати караючим перстом. Просто помститися йому й в його образі сотням тисячам таким як він, за їхній спосіб мислення. В мене були плани як це зробити. Так, злодійські, визнаю - нічого незаконного, але які базувалися на обмані. Проте ця хвилинна задуманості поміняла всі мої бажання. Я більше не хотів відчувати ненависті. Я дав йому поводок в руки й сказав, що мені дуже потрібно, щоб він відвіз завтра цю собаку одній людині, яка живе..- дав адресу Машиного будинку, я не знаю точно ім’я й квартиру, але він думаю знайде без проблем. Це для в’язки, збрехав все-таки я, й його зусилля будуть щедро оплачені. В мене зараз немає часу - сьогодні, прямо через 3 години відлітаю в Варшаву у відрядження.
- Ти мене декілька разів вже питав до цього, скільки я заробляю в місяць - ось скажу 5,000. А тепер бувай.-Я глянув в останнє на дрімаючого пса, й подумки попросив в нього пробачення. Я не дав йому відчути волю. Так я дав йому відчути щось нове, але обіцянки не виконав. Одного дня мало, щоб зробити когось щасливим чи вільним, надто мало, а нещасним й робити не треба - кожен рано чи пізно ним стане. Сумерки накочувалися довкола, наче біля сонця теж були хмари мошок, які плодилися з божевільною швидкістю аж поки не перекрили дорогу промінню. Дарма, завтра буде новий день, нова сторінка, яка все очистить й знову буде тепло й світло.
Нічого не кажучи більше, я піднявся й пішов. До дому було досить далеко - мабуть йти пішки години 2, щонайменше, проте я хотів цього. Хотів відчути божевільну втому й провалитися в м’яке простирадло, ковдру, подушку, щоб відчути ще щось справжнє - справжнє задоволення від відпочинку. Для цього потрібна неймовірна втома. Можливо, щоб справжнє щось відчути по справжньому ми повинні пережити протилежність цього відчуття, якого намагаємося добитися, в найжахливіших його проявах й тільки тоді відчуємо його найпрекрасніші.
Йшов алеєю, вздовж якої ще не запалили ліхтарі, але вже ось-ось мало це статися. Й вже відійшовши досить далеко, почув далеке тявкання мені навздогін. А хто його знає. Можливо, до тебе я ще вернуся й виконаю свою обіцянку…
…………………………………………………………………………
В Марії день розпочався з крику зі спальні брата. Маркіяну щось снилося. Вона прийшла провірити, що трапилось. Він спав спокійно. За вікном був холод, падав мокрий сніг. Добре, що вихідний й роботи немає. Через те, що вона сьогодні буде цілий день вдома, вона вирішила його не прив’язувати сьогодні до ліжка.
Почала прив’язувати десь місяць назад, коли він одного вечора хлопаючи в долоні ніби ганяючись за невидимими комарами ледь не випав з балкона. Коли її немає вона це робила за ради його безпеки. Тим більше, що він не протестував. Він взагалі ніколи не протестував.
В неї вже не було надій на його одужання. Вона просто боялася їх мати. Вже пройшов рік як це трапилося. Її викликали до цього міста його друзі, так як вона залишилася єдиною близькою Маркіяну людиною. Вони сказали, що він захворів. Коли вона приїхала він лежав з відкритими очима й все. Переважно лежав, лежав, інколи щось бурмотав, майже не спав. Вона так й не знає, що трапилось, що було причиною, очевидно якесь розчарування й він вирішив втекти від світу в свій власний.
Тоді лікар сказав, що необхідно в психіатричну лікарню його віддати - там є різні лікувальні курси. Що в нього трапилось - чи роздвоєння особистості, чи це глибока депресія, важко сказати, проте схоже, що він повністю погрузився в видумані власні світи. Хоча, хто його знає, які світи більш реальні - чи видумані нами, чи ті в яких нам здається, що ми живемо, так само як емоції - вони справжні ще й які справжні, але нереальні. Емоції зароджені й проживаються виключно в середині нас. Емоції не пощупати, але їх можна відчути. Це все говорив їй лікар. З цих слів Марія згадала, як хтось її колись давно переконував, що всі психіатри самі психи - не можливо намагатися зрозуміти хворих й не зійти з розуму, чи не намагатися зрозуміти й не стати бездушним катом. І те й інше це психічні розлади.
Вона не дала його в лікарню. Вона сподівалася. Дуже часто чула про те, що з нашими методами лікування - він там пропаде, напханий медикаментами. Й вже не буде більше людиною. Вона чула, що люди самі виходять з такого стану, але нічого так й не трапилося.
Вона знайшла роботу тут. Переїхала зі свого міста. Так само як колись давно Маркіян повернувся до неї, коли їх батьки померли. Маркіян був з нею поки через рік вона не закінчила школу. Потім вона швидко вирішила вийти заміж й він повернувся в столицю. Він завжди з сумом ставився до провінційного оточення. Й їдучи він сказав, що вірить, що ще колись відкриє їй нові горизонти, але сподівається, що вона й так знайде своє щастя. Він сам вже тоді напевно сумнівався, що таке щастя й з чим його їдять.
Доглядала за ним з дня в день. Але його ніби й не було з нею. Він був десь далеко.
На сніданок сьогодні приготувала яєчню. Погодувала брата. Прибирала. Все як завжди. Пилосос. Побризкала кімнату дезодорантом з запахом ромашок. Сьогодні був його день народження й як вона вирішила вирішальний день.
На завтра домовилися, що вона все-таки завезе його в лікарню. Вона купила букет білих роз й поставила біля його ліжка. Навіть купила подарунок в білу коробочку поклала фарфорову статуетку собачки. Він народився в рік пса. Хотілось, щоб все було як у всіх. Маркіян ніяк не реагував. Дивився на собачку, щоправда, коли вона витягла її з коробки, щоб йому показати, але таким поглядом наче наскрізь, наче він розглядав пустоту.
Подзвонило 3 друзів, які ще пам’ятали про нього й його день народження. Просто цікавилися як він, ну й висловлювали свої жалі й сподівання. Щоправда один якийсь В’ячеслав, згадав що колись позичив йому гроші. Вона обіцяла віддати, він наче знітився й сказав, що поки не треба нехай видужає й сам віддасть. Навіщо він тоді про це заговорив? - вона не розуміла.
Марія не сказала б, що їй було важко, - було рутинно, як завжди. Десь в подвір’ї внизу на мокрий сніг тявкала собака. Марія витягла з шафи старий, піджак, що давно вийшов з моди, він там залишився один та ще клітчата сорочка. Навряд чи Маркіяну ще знадобиться. Напевне краще віднести це до церкви й віддати якомусь з жебраків. Вона не мала ілюзій, що вони насправді бідні й потребують такий одяг, але це перше, що їй спало на думку. Марія витрусила з кишені піджака морську мушлю й фотографію на паспорт якоїсь рудої дівчини. Волосся зав’язане хвостом, бліде обличчя.. Марія засунула все це в шухлядку під дзеркалом. Пішла на кухню за тортом зі свічками.
Коли вона вийшла, сірі шпалери зарухалися – це здійнялися звідусіль кілограми мошок. Вони заметушилися по кімнат наче єдиний невпорядкований організм й кинулися в залишену Марією щілину незачинених дверей. Вже ось-ось повинно було з’явитися вбивче для них проміння ранішнього сонця, освітити чисті, незаймані білі стіни й принести з собою енергію нового літнього дня, в якому тепер вже точно має бути схованим щось справжнє. Яєчня показувала рівно 9.
