

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	754
Творів:	11443
Рецензій:	17364

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Щоденник

ДІМ

© Марія Козиренко, 16-11-2006
Час від часу до кожного з нас приходить відчуття того, що треба тікати… До мене– кілька разів на рік, в залежності від сезону або ж від стану особистого життя. Інколи ці два фактори можуть накладатися. Отже, я завжди „тікаю” восени. Чим далі в осінь, тим сильніше я „тікаю” (я навмисне пишу це слово в лапках, бо насправді фізично я ще жодного разу не втекла, чи – майже не втекла). Отож. Найгірше у листопаді. Ненавиджу листопад. І це жахливо – листопад удома. Листопад між домом і не-домом. Щодня. Жахливо. І з кожним днем усе гірше, брудніше, мокріше й холодніше. Десь на межі жовтня й листопада я завжди згадую один єдиний момент зі свого дитинства: зранку йду до школи. Я у першому або другому класі. Перший примерзок, і на асфальтовій доріжці – маленька замерзла калюжка. Я підходжу до неї (дивно – цілої! і першої цьогоріч!) і так легенько, правою ногою в коричневому замшевому чоботі (так, саме правою), торкаюся гладенького льоду й не наважуюся натиснути трохи сильніше, щоб калюжка луснула. І от я натискаю трохи сильніше – й вона тріскається, брудна коричнева вода заливає й притоплює тонкий льодок. Шкода. І це так дивно – вона так тріщить, так гарно тріщить. Але ж потім виходить зовсім негарно… зовсім-зовсім… і саме в цей момент я думаю, що було б добре, якби лід на калюжах тріщав (отак-отак тріщав від моїх ніг!), але щоб не ламався… щоб залишався таким самим гладеньким і першим, із дрібними бульбашками всередині. Здається, за кілька років я припинила експериментальні пошуки такої ідеальної калюжі… …листопад. В ньому неможливо жити. Тобто для мене нестерпно поєднати якийсь обмежений простір із часом „листопад”. В ньому мені завжди хочеться рухатись (можливо, інтуїтивно в бік Австралії, там бо типу „антитравень”), аби тільки не по колу (чи багатокутнику) щоденності. У листопаді я вмираю. Чи, точніше, займаюся вмиранням. Бо втекти-таки ще жодного разу нікуди не вдалося. Або, може, саме тому й не вдалося. Але вже під середину грудня я різко оживаю і стаю приводом для дружнього глузування… бо якраз там, десь у середині грудня, є такий день, святої Варвари, коли світла частина доби починає збільшуватись. Саме від цього дня я починаю тихенько радіти, що скоро весна… і відтоді можна якось жити. І тікати вже начебто й не хочеться. Але тут часто починає діяти другий фактор. Хм, цікаво, чому досі ще феміністки на противагу чоловічому „шерше ля фам” не виставили своє „шукайте чоловіка”… ні, якось дивно звучить – „шукайте чоловіка”… щось середнє між рубрикою порад у жіночому журналі та кримінальною хронікою. А „шукайте жінку” – звучить… та навіть не звучить – смакує… як рожева зефірка без шоколаду. Дивно… Але в моїх „втечах” шукати треба саме чоловіків. Точніше, чоловіка – по одному на листопад, бо чомусь останніми роками обирала таких, до яких (або з якими) треба було тікати листопадами. Але не втекла. Бо синдром втечі був тільки в мене. Хоча, певно, вони теж його мали, але у трохи іншому вигляді – як синдром втечі від мене. І з жодним із них я не втекла. Готова була з кожним… Хоча… одного разу трошки ніби підутекла… так, з умовою повернення додому. Саме відтоді те місце, куди я повертаюся щодня або з трохи більшою періодичністю – це не дім. Тепер це просто будинок, де живуть мої рідні, будинок, у якому я прожила від народження й живу тепер. Слово „дім” припинило бути позначкою території, хоч міста, держави чи континенту. Тепер я можу сказати – в мене був дім. Я навіть можу сказати, що в мого дому було звичайне чоловіче ім’я й сірі очі. Можливо, це був перший крок до справжньої втечі. Бо, насправді, хочеться тікати від місць до людей. Щоосені. Й особливо – щолистопада, коли „місця” стають особливо нестерпними… Але ж тут теж люди…. але поки я тут, вони ніби зацементовані у цій будівлі, у слові „місце” – спогадами, звичками, спільними словами й рухами… оживають вони на відстані… тому я втечу… гм…тобто – буду, нарешті, вдома. Колись. Не зараз. Скоро. Додому неможливо повернутися, Його можна або втратити, або знайти. Загнати скалку, гладячи лаковану поверхню книжкової полиці, Купити кілограм солі, яку ні з ким їсти, Проживати весну крізь потріскану шибку. Щоранку я вирушаю за караваном, Змокаю на зупинці автобуса, Не помічаю хмар, крізь які пробивається літак І прокидаюся від раптової зупинки потяга.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.0096549987793 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

ДІМ

Резонує