Час від часу до кожного з нас приходить відчуття того, що треба тікати… До мене– кілька разів на рік, в залежності від сезону або ж від стану особистого життя. Інколи ці два фактори можуть накладатися. Отже, я завжди „тікаю” восени. Чим далі в осінь, тим сильніше я „тікаю” (я навмисне пишу це слово в лапках, бо насправді фізично я ще жодного разу не втекла, чи – майже не втекла). Отож. Найгірше у листопаді. Ненавиджу листопад. І це жахливо – листопад удома. Листопад між домом і не-домом. Щодня. Жахливо. І з кожним днем усе гірше, брудніше, мокріше й холодніше. Десь на межі жовтня й листопада я завжди згадую один єдиний момент зі свого дитинства: зранку йду до школи. Я у першому або другому класі. Перший примерзок, і на асфальтовій доріжці – маленька замерзла калюжка. Я підходжу до неї (дивно – цілої! і першої цьогоріч!) і так легенько, правою ногою в коричневому замшевому чоботі (так, саме правою), торкаюся гладенького льоду й не наважуюся натиснути трохи сильніше, щоб калюжка луснула. І от я натискаю трохи сильніше – й вона тріскається, брудна коричнева вода заливає й притоплює тонкий льодок. Шкода. І це так дивно – вона так тріщить, так гарно тріщить. Але ж потім виходить зовсім негарно… зовсім-зовсім… і саме в цей момент я думаю, що було б добре, якби лід на калюжах тріщав (отак-отак тріщав від моїх ніг!), але щоб не ламався… щоб залишався таким самим гладеньким і першим, із дрібними бульбашками всередині. Здається, за кілька років я припинила експериментальні пошуки такої ідеальної калюжі…
…листопад. В ньому неможливо жити. Тобто для мене нестерпно поєднати якийсь обмежений простір із часом „листопад”. В ньому мені завжди хочеться рухатись (можливо, інтуїтивно в бік Австралії, там бо типу „антитравень”), аби тільки не по колу (чи багатокутнику) щоденності. У листопаді я вмираю. Чи, точніше, займаюся вмиранням. Бо втекти-таки ще жодного разу нікуди не вдалося. Або, може, саме тому й не вдалося. Але вже під середину грудня я різко оживаю і стаю приводом для дружнього глузування… бо якраз там, десь у середині грудня, є такий день, святої Варвари, коли світла частина доби починає збільшуватись. Саме від цього дня я починаю тихенько радіти, що скоро весна… і відтоді можна якось жити. І тікати вже начебто й не хочеться. Але тут часто починає діяти другий фактор. Хм, цікаво, чому досі ще феміністки на противагу чоловічому „шерше ля фам” не виставили своє „шукайте чоловіка”… ні, якось дивно звучить – „шукайте чоловіка”… щось середнє між рубрикою порад у жіночому журналі та кримінальною хронікою. А „шукайте жінку” – звучить… та навіть не звучить – смакує… як рожева зефірка без шоколаду. Дивно…
Але в моїх „втечах” шукати треба саме чоловіків. Точніше, чоловіка – по одному на листопад, бо чомусь останніми роками обирала таких, до яких (або з якими) треба було тікати листопадами. Але не втекла. Бо синдром втечі був тільки в мене. Хоча, певно, вони теж його мали, але у трохи іншому вигляді – як синдром втечі від мене. І з жодним із них я не втекла. Готова була з кожним… Хоча… одного разу трошки ніби підутекла… так, з умовою повернення додому. Саме відтоді те місце, куди я повертаюся щодня або з трохи більшою періодичністю – це не дім. Тепер це просто будинок, де живуть мої рідні, будинок, у якому я прожила від народження й живу тепер. Слово „дім” припинило бути позначкою території, хоч міста, держави чи континенту. Тепер я можу сказати – в мене був дім. Я навіть можу сказати, що в мого дому було звичайне чоловіче ім’я й сірі очі.
Можливо, це був перший крок до справжньої втечі. Бо, насправді, хочеться тікати від місць до людей. Щоосені. Й особливо – щолистопада, коли „місця” стають особливо нестерпними… Але ж тут теж люди…. але поки я тут, вони ніби зацементовані у цій будівлі, у слові „місце” – спогадами, звичками, спільними словами й рухами… оживають вони на відстані… тому я втечу… гм…тобто – буду, нарешті, вдома. Колись. Не зараз. Скоро.
Додому неможливо повернутися,
Його можна або втратити, або знайти.
Загнати скалку, гладячи лаковану поверхню книжкової полиці,
Купити кілограм солі, яку ні з ким їсти,
Проживати весну крізь потріскану шибку.
Щоранку я вирушаю за караваном,
Змокаю на зупинці автобуса,
Не помічаю хмар, крізь які пробивається літак
І прокидаюся від раптової зупинки потяга.
