Попереднє тут http://gak.com.ua/creatives/1/25505
***
- Ти просто чуєш шурхіт століть. Здається це тихе місце не оминули вітри історії. Але нам пора. Не дуже привітно тут нас зустріли. – Він взяв жінку за руку і вони, вийшовши з каплички, попрямували до залізного мосту, єдиного сполучника між островом і берегом. По стежці назустріч нашим мандрівникам піднімалися дві черниці.
- Стривай, це ж моя знайома. Наталю!
Одна із черниць зупинилася і довго дивилася на жінку.
- Сестро – ти? – накінець вимовила і кинулася її обнімати. – Скільки ж років ми не бачилися?
- Сплило трохи часу.
- Я така рада, така рада! А це, певно, твій чоловік?
- Так, познайомся! – Черниця посміхнулася, від чого ямки на її щоках залилися рум’янцем.
- Знаєш, я постриглася в монашки. – Вона взяла подругу під руки і вони попрямували до парку.
- Чому, а той семінарист…? Він же дуже тебе кохав. Такі квіти приносив…
- Значить так треба було Богу. Він теж постригся… Та не будемо більше про мене, - легкий смуток торкнувся її чола. Наталя опустила очі, але відразу ж прогнала сум посмішкою. – Як ти? Звідки в наших краях?
- Та от мій авантюрист, - жінка глянула в бік чоловіка, що стояв поодаль, - надумав за стільки років спільного життя повінчатися. Але здається ми спізнилися, черниця сказала, що служба вже скінчилася і батюшка нас не повінчає.
- Не переймайтеся і серед послушниць є черстві люди. Ми зараз все владнаємо. – Вона радо потиснула подрузі руку. - Але які ви молодці, що надумали, я, просто, вам заздрю! Це ж треба, щоб нам так зустрітися, я вже завтра від’їжджаю з делегацією в Польщу.
- Вітаю, ти тут, певне, не остання людина.
Молода послушниця знову зашарілася.
- Чого ж ми тут стоїмо? Я така рада вас бачити. – Вони підійшли до чоловіка. – Ідемо я все влаштую.
- Не варто турбуватися, може іншим разом. Ми хотіли по-скромному, навіть нічого із собою не взяли. – Він винувато виправдовувався.
- Ніяких відмов! Якщо Бог вас привів сьогодні, значить і вінчатися будете сьогодні! Зачекайте мене тут, я хочу подарувати вам вінчальні ікони. – Послушниця зникла в тіні парку із подругою, що чекала увесь цей час на стежині. Скоро вона повернулася із гуртом молоденьких дівчат-семінаристок, які несли ікони. Прийшов «батюшка» і відімкнув найбільший із храмів. Розпочалося вінчання. Молоді дівчата співали ангельськими голосами, і той хоральний спів переповнював, здавалось, розтинав душу, наповнював її добротою, величчю і незмірною любов’ю.
Вона стояла на рушнику і плакала. Він стискав їй лікоть.
- «Господи, ти поєднав нас давно, але я дуже вдячна Тобі за це злиття душ в храмі. Дякую тобі Отче!..» - її губи шептали це як молитву. Він теж ледь стримував сльози, думки їх бриніли в унісон. А хористки співали і співали, і спів нісся туди вверх, до високого склепіння, до залитих сонцем фресок, здається до самого Бога. І разом із співом здіймалися, витали там високо вгорі душі закоханих.
- «Боже, благослови нас, благослови своїх грішних дітей і всіх добрих людей, яких ми зустріли і зустрінемо на своєму шляху – благослови!» - він не шептав - слова, просто, народжувались десь глибоко в голові й ширилися, летіли, неслися далеко в космос.
На лицях дівчат, котрі тримали ікони, світилася благодать, ніби Господь торкнувся їх із висоти склепіння храму, навіть фрески ожили і погойдувалися в легкому синюватому диму, що здіймався від безлічі свічок. Дівчата молилися посміхаючись і ангельським, невинним теплом, віяло від тих щирих посмішок.
- « Хай там, за вікном, за стінами монастиря суєта: гонитва за примарним багатством, владою; владарює підлість, зрада, а тут на цьому острові, серед плинної річки, запанувала любов, доброта і злагода. Любов до Бога, до ближнього, до скривдженого. І хай не всі і не завжди, навіть тут, тримаються цього шляху, все таки віриться, що любов буде вищою над всіма людськими почуттями. Хочеться надіятись, що так воно буде і так воно є, і нині, і повсякчас, і навіки вічні. Амінь!» - Чоловік шептав молитву, дивлячись на ікону Спасителя і, здається, Той його чув.
Хор пробринів «Многії літа» і молоді семінаристи, привітавши «молодих», розійшлися по келіях.
- Вітаю, вітаю, тебе люба! Я вже не вірила, що буває на землі таке щастя як у тебе. Хай Господь благословить ваш союз! –Наталя потиснула руку чоловіку і обняла подругу.
- Дякую, тобі Наталко, за свято! – жінка вже не стримувала сліз щастя.
- Це тобі дякую, що тоді підтримала мене в лікарні. Я ж була геть у відчаї і якби не ти… - знову ледь помітний смуток пробіг по обличчі послушниці. Вони обнялися і плакали, як плачуть жінки, не соромлячись сліз. Потім ніби схаменулися, поглянувши на чоловіка, поспіхом витерли сльози.
- Нам час, - вимовила Вона.
- Я проведу. – Йшли по вже знайомій стежині. Послушниця розповідала, намагаючись бути справжнім гідом:
- Бачите он там, закритий ґратами вхід у підземелля. Ходять легенди, що ця підземка вела попід рікою, аж до Почаївського монастиря. Була збудована дуже давно і завдяки їй люди і монахи врятувалися від монголо-татар, коли ті приступом пішли на монастир. Зараз все в аварійному стані, тому ми заварили вхід. А ось ця каплиця біля якої ми зустрілися збудована недавно. Коли рили фундамент, то натрапили на братську могилу. Ми цього літа перезахоронювали останки. Приїздив патріарх, освячувати могилу і коли робітники виймали з ями прострелені черепи, ми - монашки мили їх у вині й у святій воді. Та майже всі кістки були облиті смолою, вона не змивалася. – Її пересмикнуло, певно, перед очима стояла та картина. В очах забриніли сльози. – Якими треба бути недолюдками, щоб так познущатися над мертвими. Серед останків знайшли два черепи дітей і кілька жіночих. – Вона відвернулася, щоб не заплакати.
- Боже, як жахливо! Це що зробили німці? – в Нього пробігли за спиною мурашки від почутого.
- Ні, старожили розповідали, що бачили, як вантажівка з радянськими солдатами виїжджала вдосвіта із монастиря. А напередодні вночі чули постріли. Вранці жінки прийшли до сповіді, застали пустку і свіжо засипану яму.
- Невже то правда?
- Я б теж не повірила, коли б не тримала ті черепи в руках. – Наталя аж здригнулася від згадки. - Зараз я із сестрами хочемо озеленити і прикрасити квітами цю каплицю і могилу.
- Я вирощую декоративні кущі і дерева. Приїздіть до нас, ми Вам допоможемо щось підібрати для цього пантеону, - чоловік потиснув руку молодій черниці.
- Бачите, як Бог зводить! – Посміхнулась Наталя. – мені, як раз, потрібна була людина, що розуміється в дизайні. Обов’язково приїду.
Чоловік і жінка виходили із острова по залізному мосту, увесь час озираючись, а зверху стояла молода, вродлива монашка і махала їм рукою. Коли закохані вийшли на протилежний берег і зникли за поворотом дороги, черниця тихцем витерла непрошену сльозу. Її жіноче їство, десь там, глибоко в підсвідомості, прагнуло такого ж, як і в її подруги жіночого щастя, але хвилинна слабкість пройшла. Вона повернулася, гордо підняла голову і попрямувала до монастиря. Завтра її треба готуватися в дорогу із просвітницькою місією, тепер вона наречена Бога і повинна бути вірною тільки Йому.
А вони, тримаючись за руки, йшли лісом. Під ногами шурхотіла, ніби награвала свою тиху мелодію, осінь, запрошуючи до цієї сонати все нові і нові жовті ноти-листки.
