Андрій Бовт вже більше двох годин стояв на подвір’ї пана Чіча, чекаючи щоб від того вийшли гості.
– Якісь великі штаби1 мають бути, якщо їм так пан нотариш2 вкланявся! – розповідав Андрійові Тимотей Опрішан, який служив у нотаріуса. Правда, Василинка Андращукова, яка теж була служницею в нотаріуса, хотіла йти й повідомити пана, що Андрій хоче говорити з ним, та він її не допустив.
– Навіщо турбовати пана? Я ліпше зачекаю, в мене з ним таке діло, що в двох-трьох словах не розв’яжеш, треба більше часу.
– Ти краще знаєш, – невинно всміхнулася, показуючи ряд гарних білих зубів Василинка й зникла в хаті, щоб далі обслужувати штабів. Тимотей сидів поки сідів з Андрієм, потім пішов і собі по свої справи, залишивши Андрія самого.
Андрій спочатку хотів піти й повернутися пізніше, та кучер, який привіз штабів бричкою, казав йому підождати, бо гості тільки повернули до пана нотаріуса Чіча на два-три слова й веліли йому не розпрягати коней.
Андрій повернувся на подвір’я й сів на дубову лавку під старою крислатою черешнею. З хати було чути розмову штабів про війну.
– Ви маєте рацію, пане Валер, – звернувся хтось з гостей до нотаріуса Чіча. – Нам було вигідно мати спільну границю з Польщею, й навіть всі румунські уряди від тридцять восьмого до тепер вели політику, корисну Польщі, чи то будучи зобов’язані, чи то було в їхніх інтересах.
– Все це почалося першого вересня минулого року, тобто тридцять дев’ятого, хоча румунський уряд наприкінці серпня пропонував Угорщині договір про неагресивність, та Угорщина ні не хотіла чути про це, а, окрім того, почала вимагати права захисту угорської меншини Румунії. Від кого їх захищати, панове, скажіть мені будь ласка, від кого?! Таж кінець-кінцем, вони тут поводяться так, ніби ми тут меншина, – сказав хтось інший з гостей.
– Та це ж означає, що Угорщина домагалася права втручатися у внутрішні справи Румунії, – впізнав Андрій голос пана Чіча.
– Ви знову правий, пане Валер! Як я вже раніше сказав, – почувся далі попередній голос, – першого серпня минулого року розпочалася, якщо можна так сказати, військова ворожба проти Польщі, війна Германії, а Угорщина мобілізувала 250 тисяч солдатів на кордоні з Румунією.
– Мене дивує, що міністр закордонних справ Молотов радісно сприйняв і навіть схвалив політику Угорщини щодо так званої «проблеми угорської меншини», яку стільки розгослювала Угорщина в недалекому минулому, – сказав котрийсь з присутніх, який ще не говорив доти.
– А разом з приєднанням півдня Чехословаччини піднялося й довір’я Сов’єтів до політики, яку веде Угорщина, – додав пан Чіча.
На подвір’я увійшов Тимотей Опрішан, і Андрій перестав прислуховуватися до політичної розмови, яку вели штаби в хаті. Кінець-кінцем, що зрозумів він з того, або яка йому хосна1 з політики? З почутої бесіди зрозумів, що вже минулого року Германія розпочала війну, і що по той бік Тиси на границі вже чекають готові до війни 250 тисяч солдатів.
Його ж одне тільки діло мучило та гризло, а саме – чи пан Чіч зможе допомогти йому? Адже минулого разу, коли приходив до нього, нотаріус крутив і викручував на всі боки: «Минули ті часи, Андрію, тепер дуже важко, ми живемо в ті дні, коли починається новий поділ світу. Дивись, Польща знаходиться під німецькою окупацією, а Угорщина та Румунія також підкорилися Гітлеру. Румунські війська покинули Ардял, чехи відступили з північного кордону, – пояснював Андрієві нотаріус, – не знаю, чи зможу, не обіцяю тобі нічого тому, що не можу обіцяти, але ти приходь десь так через тиждень-два, і тоді зможу тобі сказати конкретно».
Андрій думав, що нотаріус лише так зволікає, щоб потім міг чим більше грошей запросити, і це тішило його. Він заплатить, скільки той запросить, лиш би викрутив його з війська.
– На превеликий жаль, не зможу нічого зробити, леґіню! – стис невинно плечима нотаріус після того, як відправив своїх гостей і запросив Андрія до хати. – Не залежить від мене, зараз вербуватимуть на фронт, і не один, не два леґіні поляжуть головою «За щастя й добробут народу», «За світле майбутнє», або «За доброго та славного реґента Хорті Міклоша» – дурниці! – сердито сплюнув нотаріус, простягаючи йому руку на знак того, що більше не має що з ним говорити.
– Хай Господь Бог хоронить тебе і всіх нас від горя та біди! – додав нотаріус, випроваджаючи Андрія аж поза свою залізну браму.
Кілька хвилин Андрій стояв, наче вкопаний в землю, перед Чічовою брамою. Йому стало жаль самого себе, Юлини, своєї матері, тестя і всіх інших, що поляжуть головою «За щастя й добробут народу» й за інші дурниці, як назвав їх нотаріус. Вперше в житті йому захотілося зайти до корчми й сильно напитися, так напитися, щоб забути все.
Проходячи повз Дувидову корчму, Андрій думав зайти, якщо не напитися, то бодай чарку-дві випити, щоб прогнати сум. З корчми лунала жалібна рекрутська пісня:
«Ой, іде машиночка
На нюй біла фана,
Ставай ставай, машиночко,
Бо йде моя мама.
Ой бо іде моя мама,
Несе ми сорочку,
Бо я, хлопець молоденький,
Іду на войночку.
Як дасть одна куля в груди,
А ще й маскальова, –
Не взерай ня, рудна мамко,
Лиш із теметова1...».
«Зараз будуть вербувати на фронт, і не один, не два леґіні поляжуть головою за світле майбутнє», – пригадалися йому слова нотаріуса.
«За доброго та славного реґента Хорті Міклоша», – прошептав, а потім махнув рукою й байдужим голосом промовив сам до себе:
– Дурниці! Завжди нам треба воювати і погибати за якогось там цісаря! – й відразу йому стало соромно самого себе, соромно за те, що він трохи не розплакався, як баба, й хотів напитися зі страху, адже його тесть, Степан Семенюк, воював за Франца Йосифа, а він буде воювати «За доброго та славного реґента Хорті Міклоша», чорт би його забрав. Не помер його тесть, не помре, мабуть, ні він, адже ж не всі люди помирають на війні. А якщо помре, то помре – від долі конем не втечеш. Сплюнув ще раз сердитий Андрій і пішов собі далі, обминаючи Дувидову корчму.
«Бо я хлопець молоденький
Йду в сиру землю гнити...»
Пісня лунала за ним вслід, наче якесь прокляття.
– Побий їх, Боже, всіх цісарів на цій землі, бо жоден з них не приніс щастя людям, а тільки горе, біду, розлуку, каліцтво та смерть! – гримнув кулаком об стіл Степан Семенюк після того, як розказав йому Андрій те, що почув від нотаріуса.
– Що поробимо – як має бути, так і буде! – зітхнув з досадою Андрій.
– Я тебе нікуди не пущу! Я не дам тобі загинути за якогось там клятого Хор-ті Міклоша! Бодай був ся не народив на цей світ, – кричав розлючений Добрука.
Андрій глянув з любов’ю на старого, наче на рідного батька, і гірко посміхнувся.
– Ой, коли б то залежило від вас, не пустили б ви мене.
– Ти молодий, не знаєш, що то значить війна, я вже крізь це пройшов. Війна, фронт, перша лінія – це гірше від пекла, мало хто звідти вертається живим або цілим. Мене, правда, сохранив Господь від каліцтва, й життя мені врятував, а ось Филип Бойко, бачиш, без однієї ноги повернувся додому, Петро Підпогірний без ноги й без одного ока, Василь Оленин без ноги й без руки, Іван Пастириччин теж без ноги, – скільки їх повернулося кантуженими і з гільзами в тілі, а скільки їх не повернулося, між якими і мій брат Остап. І тоді не було настільки модерної зброї, як ось тепер, напримір: автомати, танки, літаки, бомби й чорт зна що ще вони там май вигадають.
