Старий щоденник… Чому розгорнув його саме сьогодні? Чи треба вбачати у тому якесь знамення? Що хочу там віднайти? Маю у Богові надію, що на тих пожовклих сторінках “правда життя”, бо ж писав, коли події іще не перейшли у спогад…
… “Обличчя назавжди врізається у пам’ять”, - писав тонкий знавець глибин людської душі, Лев Толстой, а іще «образ коханої переслідує, ввижається у гамірливому товпищі...» У мене – навпаки - чим більше вразить обличчя, чим рідніше воно, тим важче його запам’ятати. Якийсь невиразний лик, якби зумисне збита різкість. Так було і з Оленкою. Усі знані обличчя пам’ятав настільки, що май хист до малювання, міг би змалювати до найдрібнішої навіть рисочки, Оленчиного ж пригадати не міг. Іноді, воно на мить, все ж з’являлось - мов у потягу, що мчить на усіх парах, далі - морок. Можливо, рядки зі старого двадцятилітньої давності щоденника дозволять розгадати той феномен, так і прояснити щось у сьогоденні…
…Запросив дівчину на вечір сучасної поезії в клуб творчої молоді, чи ж насправді був там присутній? За скарби не пригадаю хто читав поезії, жодного рядка не утримала пам’ять. Не зводив очисьок з Оленки. Милувався посмішкою, замальовкою носика, оченятами. Подумки обціловував кожен сантиметр дорогого обличчя. Недовго втішався, (за столиком сиділи хлопці з її ж групи), багато з ними розмовляла, навіть кокетувала, танцюючи з кожним по черзі. Люто ненавидів їх! Не перечив - боявся здатись смішним, несучасним. Однак збороти пригніченість не міг. Не сила було жартувати, чи бодай розповісти якогось анекдоту, нікчема, та й годі! Хоча й провів Олену додому, щасливим той вечір назвати не можу.
...Коли наступного ранку дівчина зателефонувала, дякуючи за пречудовий вечір, відчув себе чудесно щасливим. Похмурий день із дощиком, що раз по раз накрапав, сприймав як Божий дар. Настрій заколисував, світ такий прекрасний! (звісно, лиш тому, що у ньому живе Оленка!). Звичайно, ж, й слова про любов…Та не переставав бути по-дурному щасливим. Еманація щастя раз у раз накривала усе новими й новими теплими хвилями. Увесь вечір провели разом! Сидів поряд, насолоджувався її присутністю, лиш подумати - один вечір з усього свого життя вона таки віддала мені. Що може бути приємнішого, коли ти біля коханої дівчини, можеш скільки завгодно її розглядати, слухати, байдуже, що говорить вона з іншими, цілком байдуже... Наступного дня нова зустріч. Гуляємо парком. Уся її увага належить лише мені! Лиш я дивлюсь на неї! Це хіба і є любов, коли усю повноту щастя отримуєш тільки від того, що разом...
...Згадую цей перший період своєї шаленої закоханості, стає дивно, як міг не знати й не бачити того, що усі знали й бачили? Видно почуття заслоняє перед людиною, геть усе, окрім коханої. Чомусь жодного разу не поцікавився, чий портрет красується побіля її ліжка, й чого це вона, моя ровесниця, увесь час називає себе “старушенцією”? Видно закоханий таки живе в іншому світі, у іншій Сфері. Важливе лиш те, що у власному серці, почуття було таким егоїстичним, що навіть не поцікавився, що ж відчуває її серце.
...Чарівний світ закоханості. Ми у львівській опері. Що тоді слухали? Мої очі, пасуться на Оленці, мов вівці на зеленій полонині. Усвідомлюю, що моя поведінка у чомусь навіть вульгарна, та учинити нічого із собою не можу... Пам’ятаю ту атмосферу: пригашене світло, приємні на дотик плюшеві крісла, позолота на барельєфах, жива музика, хор, що звучать лише для нас... Усе це фон, супровід нашого кохання, й чарівне, немислимо прекрасне у тому штучному присмерку обличчя Олени. Увесь вечір проходить, мов легке марення, якби викурив косячка. Так буде вічно...
... Де затратилось відчуття вічності? Чому розчинилось до останку? Адже рай був таким реальним! Вмовкла музика. На плечі мої звалився важезний тягар. Упав й покотився з вершини у якусь немислимо тісну, мокру впадину. Отрута любові дібралася врешті до серця. Немає іншого пояснення. Уже не вдовольняє милування тоненькими прожилками на Олениних скронях, не виповнююсь блаженством, дотикаючи чолом її чола, чогось мені не вистачає... Серце охоплює щем. Не клеїться розмова, раз по раз зависає важка, що її фізично відчуваю, мовчанка. Прекрасні вечори залишаються у спогадах. Несила повернутись у прекрасну реальність, не вистачає гарячкового збудження, тієї легкості. Прагну лиш міцно пригорнути до грудей, аби відчути дотик її дивних, мов у сарни, груденят – це стало нав’язливою ідеєю, вершиною усіх моїх прагнень. Думаю лише про те, як це учиню. Це мов пробігтись по тонкій дошці – переконував себе, жодних проблем! Та дошка ця нависала над бурхливим потоком, ним було моє неземне кохання до Оленки.
...Іноді видається, що дівчина відповідає мені взаємністю, як місяць світить віддзеркаленим світлом сонця. Сонце кипить, вибухає газами, задихається у димі протуберанців. Місяць же холодний й спокійний, приймає сонячні промені й теж світить. Погасне сонце й місяць не світитиме. Якщо моя любов - сонце, то Оленчине до мене почуття - віддзеркалене світло місяця. Та, заколисуючі роздуми, чомусь, не дозволяють заснути. Поринути в ейфорійні сновидіння. На серці камінь – до нього хтось почепив важезну гирю, то ж працює воно надсадно. Голова горить. У ній шум, і галас, мов у сільській корчмі. А іще думки, - заплутались у волоссі, яке нараз стало проростати у мозок, - як писав наш знаменитий філософ Мамардашвілі. Здається, мозкова діяльність узагалі пригасла - жодна думка не може вирватись з того хаотичного хитросплетіння. Ніби там, у мозку, взагалі відключили внутрішнє освітлення, і його лабіринтами носяться думки, натикаючись одна на одну. Повний бидлам! Не можу звільнитись, як дерево не може самотужки позбутись гусені.
...Сьогодні в універі усі вже звернули увагу на мій похмурий погляд, важку ходу. Підозрюють казна у чому, дівчата безпардонно намагаються до мене принюхатись, гадають, з бодуна… Найпаскудніше те, що вдіяти зі собою нічого не можу. Як і позбутись нав’язливих думок про Оленку. Виявляється, любов - важка хвороба, я ж, дурень, так її прагнув, навіть у Бога випрошував, ні, краще не треба!
Оленка кохає іншого - ревнощів не було, принаймні станів, які описані в літературній класиці. Вони уже давно не зустрічаються, та вона все ж продовжує жити цим коханням. У серці біль. Коли б знав, що той її роман відбувся, під впливом хвилини, що вони легко розійшлись, не було б тієї занудної туги, із лещат якої не вирватись… Боляче, що вона й далі в полоні свого почуття, ятрить надаремне своє серденько.
Серце не хотіло допустити, тиснуло, боліло, від того, що “комусь”, а не мені дістався увесь цей скарб, ця юність, яка, був упевнений, мала належати лише мені. Було відчуття, що мене обікрали.
... Оленка не лише не прагнула його забути, вирвати геть із серця. Вона якби берегла його там. “Ця людина - загадка”, - відказувала на мої уперті, наполегливі розпитування.
Власне на цьому етапі, коли побачив, як ставиться Оленка до свого минулого, почала народжуватись ненависть до цієї людини. Хотів довести, що принаймні нічого загадкового у цьому жевжикові немає. “Людина, що розлучається з жінкою лише з тієї причини, що та хоче мати дитину, - мерзотник, а не загадка!”, - хотілось прокричати їй. Страждав від влади, яку цей негідник мав над дівчиною, а й тим, що сама вона не бажала супроти цієї влади повстати, звільнитись! Себе ж передовсім мучить, розвереджує душу. Коли б, як в американському фільмі “Ідеальний солдат” - стирати пам’ять?! Та - це фантастика, де знайдеться той мудрий, що порадить, як випалити з її ніжної, як метелик душі, цього негідника? Адже це не жива людина, лиш тінь, що лежить на серці, тінь ножем не зішкребти, хімія теж безсила супроти тіні…
...Я - жива людина, з усіма можливими од того наслідками - нервую, часто говорю дурниці, мимохіть можу й матюкнутись, й голубка пустити, часами забуваю поголитись, помити руки. Він же - мрія, легенда, завжди розумний, охайненький, чистенький, ще й до того загадковий. Коли б кожен його знав по імені, коли б харчувався у нашій студентській кафешці, можливо б Оленка давно у ньому розчарувалась. То ж усьому кінець?..
Ні!
Закінчаться канікули і я прийду до Оленки, сяду навпроти неї, повість нашого кохання писатиметься далі. Не знаю, чим вона закінчиться, та продовжуватиметься обов’язково!
...“Вибач Оленочко. Я тебе не привітав. Дозволь, бодай із запізненням, зробити це сьогодні. Передай моє вітання й малюсінькій людині, якій уже понад сорок годин. Інтегральній часточці, яка відділилась від тебе. Хотілось би позирнути на нього. Прагну й тебе побачити, та що поробиш? - Карантин! Черкни кілька слів, як настрій, як здоров’я? Напиши чого тобі хочеться, дістану, що б там не було! Лишень не пиши, аби не приїжджав, бо все одно тебе не послухаю”.
...Знав, що з родами були проблеми, хоча й гадки не допускав, що можеш померти. Коли б знав, напевне б зійшов із розуму. Це дуже важливо - усе, що з тобою там відбувалось, - нестерпно, й важливо водночас. Ти складала екзамен на жінку. Як усе відбуватиметься, що належить пережити, якою буде ця малесенька людина? Усі ці думки з певністю нуртували твоє серденько (хоча й називаєш себе “старушенцією”, та, по-суті, ти іще дівчинка). Страшно було? От і мене не покидав страх за тебе. Увесь час уявляв, як лежиш ти там, у лікарні, й не міг, - відключилась ділянка мозку, що відповідає за фантазію. Втомленою бачив тебе лишень раз, після екзамену з нарисної геометрії. Пам’ять висвітлює твою руку, пасмо волосся, у вухах звучить твій голос, і особлива інтонація, із якою промовляєш: “старушенція начисто видихлась, де б то кинути кості?..”
...Уже наступного дня був у лікарні. Сестричка руками сплеснула.
- Диви, сіяє мов зоря на Різдво! Зараз довідаюсь, син у тебе, чи донька? За якусь хвилину повернулась й проголосила радісно.
- Танцюй, батьку, син!
Напевне велика радість була виписана на моєму обличчі, бо підійшла якась старша пані.
- Добре, коли син, - мовила, донькам так не радіють.
“Він мені такий син, як ото тобі”, - кортіло відповісти, та, звичайно, не сказав нічого. Радів не від того, що син, радів, що все вже закінчилось…
“Я дуже щаслива”, - написала.
- Я те ж радію за тебе, і сина, - почав писати у відповідь, та, зібгав аркушик, викинув. Чи маю право так лицемірити? Радів склавши свій перший транзисторний радіоприймач. Плати та діоди, припаював точно за схемою. Коли усе було готово, і почув його голос, радості не було меж - з хаосу деталей створив ціле, гарну, корисну річ. А, це ж - маленька людина, не зібрана, й не за схемою, а виношена під серцем, вистраждана. Лише Бог знає, через які душевні й фізичні муки ти перейшла, поки це нове життя благословилося на світ! Звісно радість, та не моя…
Коли бути правдивим до кінця, за те, що ти така щаслива, мене проймає сум. У серці твоєму повнота – і… там немає місця для мене. Моєї любові там теж ніхто не чекає. А вона ж така велика, й місця потребує багато!
Краще подалі триматись від сумних тем. Писатиму про веселе. Та, веселого - мало… Коли немає веселого, писатиму про смішне. Люблю, коли називаєш мене “сміхотун”. Звісно, краще бути сміхотуном, ніж занудою.
На початку обіцяв собі, що лист мій буде довгим-предовгим, я ж бо знаю, коли лежиш, й нікого побіля тебе немає, страшенно радієш листам. Та мушу готуватись до іспиту - теорія поля, інакше матиму хвоста. Ти хіба не хочеш, аби був іще й хвостатий, правда, кохана? Дуже хочеться тебе поцілувати!.. Як тільки складу іспит, одразу ж засяду за листа. Обіцяю. Як плануєш назвати сина? Сподіваюсь не так, як батька? Гадаю, він того не заслужив. Скажи, що маю рацію, Оленко...
...Я отримав призначення у школу селища Красний луч, району Антрацит, що на Луганщині. Їхати треба одразу, не зволікаючи, адже розпочинається навчальний рік. Стою на пероні, чекаю. Провідник уже вкотре наполегливо просить зайти у вагон. Не прийшла. Не провела. Не серджуся, можливо малий заснув, й не було з ким залишити… Не злюсь, - переконую себе. Лише нестерпно тоскно. Коли звидимось й гадки не маю. У мене останній вагон й трясе безбожно. Нехай, як хоче трясе, - тебе з пам’яті моєї ніхто й ніколи не витрусить!
На цьому записи обриваються. Перечитую останню фразу й всміхаюсь про себе: “молодеча категоричність”… Нині з певністю, не уживав би таких категоричних імперативів. Гадаю, такі слова, як “ніколи”, “назавжди” - узагалі треба викинути з людського лексикону. Життя – річ непередбачувальна... Приїхав на своє перше місце роботи, умови - гірше не придумаєш! Наш студентський гуртожиток, рай в порівнянні з комуналкою! Принаймні було там тепло, вилось веселе, цікаве товариство. Тут же люди збирались разом лишень, аби випити. То ж не наважився запрошувати до себе Оленку, гадав, переведусь у Луганськ, тоді уже... Писав щораз, то рідше, Оленка теж не набридала листами. Як перервався той листовний контакт? Зараз й не згадаю: чи то у неї змінилась адреса, чи я переїхав у столицю?..
Можна патетично проголосити: “Доля їхнього кохання залишилась невідомою, так само, як суть поняття безконечности, яке він, як і усі люди, був неспроможний збагнути”. Принаймні, гарно сформульовано. Чи має та історія якусь дотичність до мого нинішнього життя? Що міг би записати у щоденник сьогодні? Чи може існувати якийсь причинний зв’язок, між днем сьогоднішнім й подіями двадцяти річної давнини? Нині можу визнати, що те перше почуття аж надто сильно не зачепило мене. Пройшов крізь нього, як вітер проходить крізь дощ, залишаючись сухим.
Бездарно й байдуже віднісся до дару, який послав мені Бог. Можливо, Оленка й була моєю половинкою? Як нині спізнаєш?..
... - Бачиш, як тебе шануємо? – приговорювала Марилька, ховаючи у шафу мій плащ, - навіть крісло своє жертвую. Усе задля старшого пана, солідного клієнта, - відчув, моя любка сьогодні по особливому злослива, намагаюсь перевести на веселий лад.
- Зголю бороду, й пропаде моя солідність, - бравую, знаючи, що обличчя іще не зморшкувате, й голова не світить лисиною, ще й інеєм не вкрилась, ось тільки борода додає солідності – посивіла…
- Зголи, що залишиться? На бороді увесь тримаєшся…
Це уперше з такою погордою про мою особу… Демонстративно розмовляє по телефону розв’язно, маю розуміти зі своїм бой френдом. Мені ж, “аби не скучав”, підсунула анотацію якогось препарату, що підсилює потенцію. Це уже не вперше, - вірить, що моє до неї ставлення - наслідок чоловічої слабкості. Це мене цілком влаштовує...
- Уявляєш, я усе ще на роботі, - приперлись в сам кінець дня робити якісь ксерокопії, - осудливий позирк у мій бік.
- Раз у тижні запланувала рантку, й, того не вийшло. Маю я право на рантку раз у тиждень? Цікаво, що мав би відповісти? На щастя, не чекає моєї відповіді. Продовжує заганяти в почуття вини.
- В хаті на мене й так дивляться косо. Котрий день приходжу пізно й п’яна.
Маєш рацію, Марилько, стосунки між чоловіком і жінкою мають бути чіткими, визначеними. Навіщо утримую на своїй орбіті цілий сонм жіноцтва? Тішить самолюбство, чи все ж, нестача любові? Хоча, яка любов? Хоча й Марина прагне відчути себе потрібною, жаданою, а іще відчути, бодай ілюзорну, можливість вибору…
Кепсько, коли у серці ніхто не живе. Навіть лячно. Моє серце чимось схоже на дідову “Рукавичку”, де багато може поміститись й усе ще залишається місце. Нині рукавичку покидає одна з мешканок. Ані гадки не маю затримувати…
Жодного разу так і не був закоханий по-справжньому - проблема, звісно, у мені, а не у богадухуневинній Оленці. Можливо, надто швидко розчаровувався в жінках, із якими зводила мене доля. Можливо, не варта зваблюватись гарненькими дупасиками, осиними станами, стрункими ніжками, звертати увагу на другий чи третій план, який, насправді, для мене - перший… Хоч знаю, коли передує еротична площина, через місяць - два, холонуть почуття, що не роздмухати їх жодному горнові.
Усе ж жалкував за своїми миттєвими “закоханостями”, намагався їх повернути. Напомповувався не мисленими дозами алкоголю, намагаючись повернути оте перше почуття! Напевне ловлю кейф від самого стану “закоханості”, (певно, це таки вірний вислів), тоді й живеться і працюється краще.
“Погане, бридке життя!” - скільки разів подумки повторяв ті рятівні слова. Нині ж побачив страх, який міцно живе у мені.. Страх, що пожирає, мій розум. Лячно визнати, що ступав по житті самозакоханим, дрібничковим байдужим до інших негідником, шукав лише свого комфорту, який понад усе боявся втратити. Коли подумаю, що усеньке життя промине отак, без гарячого подиху горнила, без ядучої лихоманки почуття, яке вловлював, як миготіння життя за шибкою вагона, що проноситься біля мене.
Потяг, як і життя - назад не повернеш. Нині мушу стати перед дзеркалом у порожній кімнаті, аби усвідомити, що я таки існую. Зазирнути у свій страх, Хіронім Босх у своїх полотнах зображав жахливі картини пекла. Він приводив людина до Бога через страх. Можливо, цей шлях не є найгіршим... Він можливий, коли стоїш перед дзеркалом у порожній кімнаті, і не маєш навіть тіні.
