Епоха примітивних рим «Україна-калина», «кров-любов», «воля-доля» та ін. втратила свою актуальність, все «попсове» стало непопулярним, по(зі)псованим, а неформальністю молоді фактично нікого не здивувати. В часи, коли скрізь з’явилися круті мобільні, смартфони, комп’ютери та Інтернет навіть провінція, як сказав Ігор Павлюк, перестала бути периферією. Молодь почала прогресувати в сучасному темпі – ненормована новітня література оголосила протест старосвітській цензурі та писанині на кшталт «як ми, все під гребінець», винаходити нові рими та верлібруючи образи. Терміни «контркультура» та «сучасна література» поєдналися воєдино.
Спробую проекспериментувати. На цьогорічному форумі Видавців, нажаль, мені так і не вдалося зустрітися з упорядником львівської антології двохтисячників «ЛяЛяК» Марією Шунь, але авторський примірник все-таки вдалося отримати. Отже поринаю у наш світ мислення двохтисячників на основі даної антології. Характеризувати кожного автора не має зиску, бо власне це є в передмові упорядника, а от навести декілька б прикладів, цитуючи найцікавіших авторів, я б не відмовився. Тим пак старатимусь брати цитати, які ніби навмисно передчувають стан сучліт.
Антологія розпочинається з Марії Весни, щоправда осінніми цілунками, до яких не досягне ніхто «крім птахів, які летять за трамваєм, в якому я їду в бібліотеку».
У вірш Оксани Васьків «Собаки Святого Бернара» я просто закоханий ще з того часу, коли він вперше з’явився в мережі. Цікаві алегоричні поєднання нашої сучасності з гірською лавиною: «ідемо під конвоєм, ось лісу реліктова хвоя обіймає за плечі і жодного шансу на втечу». Письменник начебто як птах – його жахає рабство.
Хотілося б і свою думку мовити цитатою з власного вірша: «я живу в кожній літері – літрі уявних лоґанів, бачу сновидіння чиїхось душ-текстів…».
Сучасна література – це постійний рух, бо «…яка користь з однієї колоди? Складно лежати без діла і не мати собі застосування.» як роздумує на цю тему Галина Гевків.
Цитату Лілії Демидюк узяв із епіграфу: «Не думай, що це все лише назване незґрабним іменем. Тут взагалі імена недоречні.». Ми розуміємо, що бути поетом скоріше за все вирок, ніж благо і…імена нам недоречні.
А от у Наталі Дьомової ми все-таки маємо якесь значення: « Ріка часу ніколи не мала броду: Невічні імена лягають на вічні теми. А ми з тобою напівкам’яні тотеми – Засновники роду…»
Цікаве мислення в Арсен(а) Ій(я): «Лікар має рацію але щоб вилікуватись кожен готовий підписати кров’ю угоду з найчортопикішим дияволом…». Нажаль, в сучліт є ще таке явище як «конвеєр», а тобто розкручений автор підписує угоду з видавцем і працює вже не за рахунок власного натхнення, а за принципом «треба щось писати, аби відпрацювати кошти». Здебільшого якість творів втрачається, але деяким авторам все-таки вдається писати швидко, багато і якісно.
Очно з Миколою Кратом мені не доводилось зустрічатися, а ось з його віршами знайомий давно. Насправді в сучліт перебувають ті, хто пише, але щоб видати власне… Пошуки спонсора в рідких випадках задовільні. Без перебільшення скажу, що йому вдало дається все це описати: «Скільки дверей, що втрачається віра, що хоча б якісь із них справжні. За вікнами кольоровий світ, у який вже ніхто не вірить…».
Бути нейтральним, не шукати собі на пригоду правила, шукати свій власний вимір у баченому, загалом не бути повториськом всього того, що вже набридло ось основні принципи двохтисячників. Василь Мисько сучліт бачить по-своєму, а тобто: «…із кришталю хапати першоехо і вірити йому на слово, хоч не хоч, пускаючи слину за рисами портретів, … помовч, романтика, помовч.» Ми молоді, а значить варті того, щоб бути романтичними!
Сучліт я б ще назвав мережево-віртуальною. Ми ділимося нею з мобільних телефонів, спілкуємося мовою блоґів, розплутуємо Інтернет-павутину і врешті решт розуміємо, що у реальному житті «ми сьогодні зайві – роздано всі ролі, ідеали залишились в рок-н-ролі, а тепер бездухі танці бандерлоґів – бандеролями летять привіти в блоґи…». Так роздумує поетка Юлія-Ванда Мусаковська.
Звичним явищем серед молодих письменників є фестивальні музично-літературні феєрії, добирання до них автостопом, частіше маючи з собою лише найнеобхідніше, але здебільшого не маючи коштів. Вхід буває і платним, але нащо контромарки коли можна знайти потрібний лаз. І як каже Лариса Радченко «є наука дороги і сотня наук як померти я живу автостопом в запльованій майжеєвропі я харчуюсь лише алкоголем і клеєм конвертів і навчаюсь мистецтву тютюн обертати на попіл…» Власне основні речі подорожуючого фестивальника – тютюн і алкоголь. Альтернативи не винайдено, тож і не дивно, адже на фестивалях перетинаєшся з друзями з різних куточків країни яких не бачив дуже багато часу. Що за свято без застілля тим пак на лоні природи.
Нарешті я дійшов до автора, який намагається все ж таки зрозуміти хто є сучасним поетом, хто вийшов за рамки деградації і знайшов своє? Знайомтеся, ті хто ще його не знає його на сучасному поприщі сучліт – Гриша Семенчук. Отже цитую його враження присвячені тернопільському поету Юрію Завадському: «себто всі поети називали одне одного графоманами себто всі графомани називали одне одного поетами а що таке бути поетом? Бути поетом це очікувати на вантажівку посеред дороги це займатися коханням з сифілітичкою це сцяти на міліціонера в День Незалежності і стояти на мурашнику читаючи вірші під чорною обкладинкою під сонцем розпаленим пивом…»
Сучасну поезію я б навіть більше назвав неформальною. Звичайно у деяких авторів і перетинаються тексти за схожістю, але в кожного свій пошук. Навіть відрізняються зовнішнім виглядом. Без пірсінґу прогресивного хлопця майже не зустрінеш, не кажучи вже про довгі патли. Це нормально, адже молодь першою почала заперечувати набридле та попсоване. Хоча деяким робота не дозволяє вбиратися експериментально. Що поробиш в цю сумбурну епоху з роботою на Україні ой як тяжко. Незрушні старі перепони, бездіяльність пережитого, нав’язливі лоходроми. Непогано підмітила виниклу ситуактивність Юлія Фульмес: «Ми вкотре витирали пил Із фоліантів визнаних світил, І позмивали автентичність. Одної географії міста Накрила сірим вельоном сльота Хто крайній в черзі по обличчя?»
Дійшовши майже до фіналу антології (що поробиш: алфавіт вимагає жертв) на кінець згадалася цитата Сашка Полонинського: «я не буду героєм України, бо ця країна не цінує героїв!» Ми письменники, все одно якого віку, наш час ще не прийшов. Тож поки що озброєні папером і словом. І сучасністю. На завершення цього експерименту переглянувши текстовий гербарій Влада Шубєнкова, вирішив закінчити цю писанину словами цього ж напрочуд талановитого і активного автора. Контркультура знайшла своє «Я», а автори вже знають відповідь на питання хто вони: «Ти демократія люба, а я терорист. І доки тут пахне нафтою, ти не покинеш цей світ. Залишиш зруйновані душі та військові миротворчі пости. Дочитай моє посилання, опублікуй його в жж, Я не відрізнятимусь серед натовпу і складністю своїх рим. Лише мирно чекатиму на наступні твої листи.» Тож, панове, оптимістичного вам настрою – контркультура сучліт набирає обертів!
