У Миколи заболіла нога. Болить і крутить, клята, наче ще й жилу потягує десь аж зі спини. Уже й до баби Ганьки, ворожки і знахарки чорнознаменитої, ходив, та якогось натирання смердячого дала – не пособило! І в лікаренці був. Катька, небога, тягала його там по кабінетах, і мацали Миколі ногу і просвічували, мазі виписували – дорогущі! Не помогло! Болить. Хіба лише як соточку дерболизне – попустить, і то ненадовго. Через якусь часину знов бісова нога „наркозу” просить, а де візьмеш? Лізка, жінка, гнівиться: „На якого ти мені, – каже, – беня п’яний здався? Який з тебе толк? Он у Каневі, ляпають, є дід, чортиякі болячки здоровить, травами. Потерпи. Наскладаємо трохи грошей – поїдемо!” „Добре тобі, корово мукати, – огризається Микола: – Потерпи! Не у тебе ж болить!”
Чипів він якось пообіді на лавочці біля воріт, то так то сяк ногу повертає, дослухається – аби менше боліло та шпигало (Лізка „наркозу” не дала), коли чує: рип, рип… Так тільки одна річ могла рипіти в селі – Андрійків протез. І справді, дивиться Микола: шкутильгає до нього путівцем попід парканом, похитуючись на протезі, Андрійко.
Коли нетутешній чоловік цікавився в Андрійка, де той збувся ноги, Андрійко напускав на блідо-синюшне, як червива слива обличчя серйозний вираз, зводив докупи рідкі брови і отказував, дивлячись суворим зором удалечінь: „Афган…” Але місцеві знали, що ногу той стратив не в далекій Азії, де ніколи не бував, а тут, у селі; налигався якось на Різдво так, що заснув у снігу п’яний, а черевика ще раніше десь посіяв, от голоп’яту ногу і відморозило. Тож коли односельці чули, як Андрійко вихваляється перед кимось своїми бойовими звитягами, то лише підгигикували незлобиво з „афганця”. Так до нього оте прізвисько Афганець і прилипло.
– Ох, присяду. Відхекаюсь – зітхнув Андрійко, підшкадибавши до Миколиної лавочки, – а ти чо стогнеш?
– Чо, чо, – буркнув Микола, зиркаючи на Андрійкового протеза. – Тобі що, у тебе он липова – не болить. А тут і крутить і пече клятуща, хоч бери та одріж!
– Ги-ги! – ощірився нерівними жовтими зубами Афганець. Видно було, що дзьоба він уже сьогодні десь умочив. – А таки не болить! І вигоду маю – пенсія! Та й жаліють усі каліку. То тут сто грам, то там. Оце й зараз до Васі Горбача шкандибаю. Він мався сьогодні зарплату заборговану получити. Хоче-не-хоче, а пляху нехай виставляє! – При згадці про випивку обличчя Афганця набуло мрійливого виразу. – Ну будь, зашоркався я з тобою, пострибаю. А то там таке кодло: спізнишся – тільки чопа понюхати й дадуть! – і незграбно підвівшись, Андрійко пошкандибав далі.
Либонь Афганець, гостюючи у Васі Горбача, понюхав не тільки пробку, бо наступного дня Микола його ледве добудився. Андрійко мешкав із матір’ю і та видно зранку пішла на ферму, бо Микола застав господаря самого. Той вдягненим хропів на нерозстеленому ліжку і, розштурханий, тупо витріщився на Миколу червонястими затуманеними очима, в кутах яких білими червами ворушилися величезні кисляки.
– Га, що таке?
– Та нічого, вставай. Стара либонь уже дійку закінчує. Балачка є.
– Хух,– Андрійко знову гепнувся головою на колись білу, зашмульгану подушку. – Похмелитися взяв?
– Є! – Микола видобув із кишені „майонезну” баночку. – Лізка виділила. На лікування!
– Слухай, – повів мову Микола, коли вони, хутко спорожнивши баночку, захрумкували її вміст жменею принесеної ним таки рожевобокої редиски. – Тут таке діло… Тобі пенсії скільки дають?
– Вісімдесят. Негусто. Але нічого – хватає. Стара ще робить – підгодовує, – відповів Афганець. – А що?
– Та. Не знаю, як сказати… Оце таке намислив… А що коли мені дійсно… того? – Ребром долоні Микола різонув по нозі і додав, ніби виправдовуючись. – Болить собака, не перестає!
– Ги-ги! Ти що, справді…того? – Андрійко помахав тонкопалою долонею десь біля вуха. – Добровільно? Власну ногу? Ги-ги! – І раптом гучно зареготав. – То ось чого ти мене про пенсію питаєш! Ха-ха-ха! А що, пенсію зараз вчасно виплачують, регулярно. Не те що зарплату в колгоспі! – І, відреготавшись, продовжив уже серйозніше, хоча в очах, які ожили після випитого, металася ще поміж кисляками якась, чи то смішинка, чи то хитринка.
– Слухай братан! Та ти все конкретно продумав! Молоток! Дивись: пенсія – раз, регулярно! Нога не болітиме – два! Робити нічого не треба – три! Сидиш собі як пахан, а тобі тільки готове все підносять! От я – нічорта не роблю! Ну там, може зрідка квасолі старій налущу, або іще щось таке, так то ж не робота! Часу вільного – море. Балдьож!
– То оце ж я й кумекаю, зустрівши розуміння, – пожвавішав Микола, – скільки я буду з нею, з цією болячкою клятою, страждати? Ото піду в лікарню і скажу: „Ріжте!”
– Що? – різким вигуком перебив співрозмовника Андрійко. Рука з редисиною завмерла напівдорозі до рота. – Яка лікарня? Ти про лікарню і не думай! Забудь!
– Чого ж? – забув стулити рота спантеличений Микола.
– Ти думаєш, лікарня тобі що – майстерня по ремонту? Замовив відрізати ногу – тобі й відчикрижили? Е ні! У них там, корефане, свої правила! Там тебе, корефане, почнуть лікувати: нашпигують уколами – гузно буде як решето, напхають у тебе хімії, таблеток різних; рентгени, кардіограми, самих лише аналізів літрів шість здаси… Хто-хто, а я знаю. У мене он який випадок був і то не хотіли різати – нівяку! Лише під загрозою гангрени відбатували! У тебе гангрена є?
– Та наче немає.
– Ото ж, – скрушно похитав головою Афганець. – Тут, брате, на лікарню покладатися марно. Тут треба брати справу в свої руки!
– Як це? – Спитав ще більш спантеличений Микола.
– А так! Влаштувати наприклад нещасний випадок! Бац – і нема! Слухай, а чому б тобі не втрапити під поїзд? Точно – під поїзд! Якусь мить потерпиш і все – готуй документи до совбезу! Швидко і надійно!
– Під поїзд? – злякано пробелькотів Микола. – Як це – під поїзд?
– Та дуже просто. Ну, спіткнувся буцімто, чи там, черевик застряг. Тільки, щоб усе було правдиво, бо інакше пенсії не дадуть! Я вже, так тому й бути, – допоможу. Ногу перев’яжу, швидку викличу. То що?
– Та, лячно якось під поїзд. Я думав – у лікарні…
– Кажу: лікарню забудь! Гибле діло! Тільки під поїзд. Під поїзд – оце вірняк!
Цілу ніч не міг Микола заснути. І нога боліла, здається, дужче ніж звичайно, аж навиворіт її вивертало, і думки різні в голову перлися. Лізка, чуючи, як він крутиться, бурчала щось крізь сон і сердито натягувала на себе сповзаючу ковдру, а йому ввижалися рейки, поїзди, чувся ляскіт вагонних зчепів, і крутилися перед очима масивні, із блискучою робочою поверхнею, залізничні колеса…
Андрійко пришкандибав через день. Висвистів Миколу до воріт і тільки головою похитав, глянувши на його бліде змарніле обличчя.
– На, підкріпись, – дістав із кишені пласку, з долоню, „чекушку”, – На тобі лиця немає. Ну що, зважився?
– Та-а-а… – відриваючи пляшечку від рота, промимрив невиразно Микола.
– Ех ти! – заходився вичитувати йому Андрійко. – Раз уже намислили, то діло треба доводити до кінця! Давай, вирішуй скоріше, поки я не передумав допомагати! Мужик ти, врешті-решт, чи не мужик!? Подивився б на себе збоку – аж наче вигорів он увесь. Ну? – І сердитим рухом Афганець висмикнув у Миколи „чекушку” й запхнув її собі до кишені.
Микола провів пляшечку спраглим загіпнотизованим поглядом, судомно ковтнув чималий кавалок слини, зітхнув і …погодився.
Справу вирішено було вчинити сьогодні після обіду, за лісосмугою, там, де колія проходить неглибокою штучною улоговиною. Місце тихе і спокійне – ніхто не заважатиме.
– Тільки треба тобі вигадати якусь причину, – казав Андрійко, – ну, чого ти туди, буцімто поперся?
– Скажу, що віників пішов нарізати.
– Годиться. Отже сходимось біля посадки.
– Ти куди? – гукнула його Лізка, коли Микола збирався саме тихо й непомітно вислизнути з подвір’я.
Від несподіванки і від напруги бідолашного аж пересмикнуло.
– Та-а… – Піду оце віників наріжу. Замітати он нічим.
– Чого це ти, нещастя, замітати раптом надумався? У тебе ж нога болить. Полежав би лучче якусь годину, відпочив, роботи з тебе…
– Нічого, – відказав Микола, – відпочину. – І додав про себе: – Скоро лишень те й робитиму, що відпочиватиму!
Попід лісосмугою вони чалапали поруч, накульгуючи, один на хвору ногу, а другий на протеза, і Андрійко втовкмачував Миколі останні настанови:
– Коли поїзд наблизиться, вискакуй і – до нього! Біля колії упадеш і – ногу на рейку! Ти поки хочеш відчахнути?
– Поки? Гм, не знаю.
– А де найбільше болить?
– Та скрізь болить…
– Значить треба вище коліна. Щоб уже напевно. А тоді я паском перев’яжу і людей покличу на поміч. Тут, за посадкою, завжди корів пасуть. Та не трясись ти! Усе пройде чики-чики. Через тиждень уже могорич питимемо. А ти думав що, думав, я дурно тут із тобою панькаюсь? З тебе „поляна”. Конкретно!
З-за далекого заокруглення колії, здавалося, неквапно виповзав темно-зелений електровоз із довгою вервечкою плямисто-брунатних вагонів позаду.
– Приготуйся, – тихо скомандував Андрійко.
Вони лежали на узвишші над улоговиною і спостерігали за товарняком, що наближався. Так либонь партизани чекали колись наближення ворожого потяга, збираючись пустити його під укіс.
– На ось, сьорбни для хоробрості! – Афганець простягнув Миколі пляшечку з залишками спиртного. – Чого тільки не зробиш для друга!
Тим часом поїзд гуркотів уже зовсім близько. Микола підвівся, набрав повні легені повітря і, припадаючи на хвору ногу, кинувся схилом йому назустріч.
– Стій! – пролунав раптом позад нього дзвінкий і такий знайомий Лізчин голос. – Стій, сатано!
Микола мимовільно озирнувся, нога втрапила в долинку, і він незграбно, з усього льоту, гепнувся на піскуватий, порослий бідненькою травичкою, схил; та так, що аж посунувся ним донизу. Не встиг він ще й зупинитись, як з-за схилу розгніваним коршаком вилетіла розкуйовджена Лізка і, не зупиняючись, пірнула вниз, на розгубленого отетерілого Миколу.
– Ах ти ж адіоте! – вигукнула вона, діставшись судженого, і з усього маху затопила своєю важкою чоловічою долонею прямо у його сполотніле неголене обличчя…
…Десь через півгодини потому, як Микола пішов по віники, під’їхав до воріт на велосипеді захеканий Григорій – сільський алкашик:
– Де господар?
– Пішов по віники, – відповіла Лізка. – А що?
– Доганяй його скоро, коли хочеш живим застати. Він пішов під поїзд – Андрійко його повів!
Хату Лізка залишила незамкненою…
…Дихнувши теплим духом і насмішкувато свиснувши, повз них прогудів електровоз.
Андрійко, який при появі Лізки завбачливо зашився в бур’ян і висовував звідти тільки свого бурякуватого, із синіми цятками, носа, крізь гуркіт поїзда чув лише окремі Лізчині вигуки і бачив, як вона раз-по-раз здіймала догори руку і потім різко опускала її вниз, туди, де майже геть захований під її огрядними тілесами, тріпотівся, наче висмикнутий із ставка карась, бідолашний Микола.
Та раптом Лізка облишила чоловіка, який тріпотівся усе слабше й безнадійніше, і озирнулася на схил, ніби ще когось вишукуючи. „Пора линяти” – підказав Андрійкові внутрішній голос. Він збирався непомітно відповзти далі, але надто жваво ворухнувся, чим і виказав спостережливій Лізці свою схованку. Вигукнувши щось схоже на бойовий гук північноамериканських індіанців, Лізка облишила знерухомленого Миколу і навкарачки, але вельми вправно і прудко, пошкреблася вгору до Андрійка…
Неподалік, кроках у тридцяти від місця подій, заховавшись за низьким, розкішним кущем акації, стояли Вася Горбач і його приятель Петруха, якого втім усі чомусь називали Григорієм. Спочатку вони намагалися стримувати сміх, але потім (поїзд гуркотів поряд і їх все одно ніхто не міг почути) розреготалися на повен голос. Особливо коли побачили, як стежкою, накульгуючи на протез, намагається бігти Андрійко, а ззаду, хижим розлютованим звіром насідає Лізка і щосили шмагає його чималенькою кленовою гіллякою, яку вона певно підібрала (або й виламала) десь у посадці.
– Отак тобі, безногий, отак! – аж присідав до землі Григорій. – А то, – він почав дурнувато кривулятися, зображаючи Андрійка: „Споримо, що Микола сам, добровільно, піде до поїзда і відчикрижить собі ногу. На відро чемергесу!” Ну що, де він його ниньки, оте відро, шукатиме?
– А нам по барабану! – радісно підхопив Горбач. – Де хоче, там хай і шукає, розумник! А ми вже з нього не зліземо. Програв? Програв!
І вони продовжували реготати, спостерігаючи за дивною парою, що підстрибом віддалялася стежкою у напрямку недалекого села…
Поїзд проїхав. Останній його вагон злегка погойдувався і зменшувався поступово в розмірах, залишаючи по собі лише тихий дзвін двох блискучих паралельних ліній, які, всупереч математичним законам, перетиналися одна з одною десь біля далекої, власне уявної, лінії видноколу…
