Знов закінчується літо. Нещодавно скінчилося минуле, а ще кілька цигарок назад – позаминуле. Гарно. Решти сезонів немає. Трохи моторошно від того, що все так прозоро, надто закономірно.
Просто – як дошка, але навмисно ускладнено, як шахівниця, що її з тої дошки зробили. Труднощі виникають лиш доти, поки не усвідомив своєї позиції та загальних правил. Вони невблаганні та незмінні, твоє до них ставлення нікого не обходить.
Ну а вже потім, коли про себе та речі навколо все з’ясовано, коли перестаєш паритися над безсенсовними пошуками сенсу - тоді можна просто грати в шахи. Подекуди навіть дістаючи задоволення.
Мабуть, можна і в „чапаєва”, але це для тих, хто свідомо обирає рок-н-ролл. Померти молодим – воно, звісна річ, спокусливо, але я зупинилася на брит-попі. Трохи заунивно та місцями слиняво: кілька десятків майже класичних сюжетів, що у сіоєму закінченні мають лише по два принципові варіанти: хепіенд або «філософські» три крапки.
Живеться із тим пухнастим брит-попом у навушниках - від одного кінця літа до іншого, не озираючись, не ламаючи ходу подій. Без істерик та проривів, хоча іноді думається, що то було б не зайве...
Інколи відчувається нестача кисню, надтріснутість, або іще щось таке, чому і назви не припасуєш – тоді плентається на набережну та лазиться нею взад-вперед, у такт із іншими любителями прогулянок. Деколи палиться, ламається нігті об запальничку, тихо матюкається та крокується далі - доки не входиться у резонанс із навколишнім. Із усім тим сірувато-жовтим брит-попом.
Чи може світ не такий, і то маячня – заганяти його в будь-які рамки?
І з тим Хлопчиком все складно. Від самого початку ще, начеб то, небанально було, а потім… Дедалі помітнішою ставала стіна. Ні, стіна – надто пафосно, нехай краще паркан із сітки-рабіци. Така собі штучна, але збіса реальна, конструкція.
Якими можуть бути стосунки, коли не вмію в його присутності вільно почуватися. Не можу щиро говорити - весь час боязко озираюся на когось, на себе у всіх дзеркалах.
Але якось так, що й у звичайні жіночі ігри гратися не виходить. Певна – воно б подіяло, ці елементарні та геть дурні прибамбаси завжди спрацьовують. Але то з іншими, з непотрібними, піддослідними чоловіками. А з цим Хлопчиком-їжачком не можу змусити себе так чинити.
Дурний сьогодні вечір – втретє міряю кроками набережну, а ефекту – ніц.
Ой, ні!
Вибачте, я задумалася, не побачила вас… Та кажу ж – вибачте! Сама корова!
Там біля огорожі… То ж він там стоїть та на Дніпро дивиться. Ми тут кілька разів удвох гуляли. Точно-точно, лизалися просто на цьому місці.
І що робити? Хутчіш тікати, поки не помітив! Ні, маячня, чого це я маю такати. От дурепа – це ж доля. Бо так не буває.
Підійти, привітатися, із своєю звичайною дурнуватою посмішкою. Завести розмову про життя, настрій, погоду, сни... Ні! Кожного разу це роблю - тільки все у кут заганяється.
Це просто шанс, рідкісний подарунок психопатки-долі.
Жодних заготовлених текстів!
Просто підійду та говоритиму. Щиро, як ніколи.
Ще б добре, якби не обертався. Говорити із його потилицею буде простіше, бо ті їжачкові очі. Не можу адекватно поводитися, коли бачу такий скептичний та водночас геть наївний погляд.
Рок-н-рол живий! Серце так стукає - аж у колінах відлуння.
Або все ж втекти?
Усього кілька кроків…
- Послухай, мені важко, насправді важко. Втомилася бути лицемірною.
Бо мені так холодно, і лише ти можеш зігріти… Чесно.
Ти для мене дуже важливий. Найважливіший! І то вже давно. Але, мабуть, ти знаєш, бо ж такого не помічати неможна.
Але, вибач мені. Я поводжуся як дурепа. То все через стереотипи. Не вмію говорити відверто - це робить надто беззахисною. Хочу навчитися прямо зараз, але то складно.
Знаєш, раніше я того й не потребувала. Та й з тобою за звичкою керувалася нетим. Маячня. Зважувала слова. Думала: як у даний момент виглядаю, чи схожа на фільмових артисток... Це дурне суспільство робить мене такою!
«А як я таке скажу, як викажу свою слабкість – що він подумає? Що скаже, а що потім буде пам’ятати?». А ще парилась над тим, що хтось інший скаже, що думатимуть подруги, знайомі, перехожі, що відіб’ється у всіх тих дзеркалах. Але то вже все. Кінець іграм – я втомилася, розумієш?
Всім до всіх є діло. Але то ж не має когось обходити, а мене обходило.
Соромно, але знаєш, я обговорювала наші стосунки з подругами - вони висловлювали якісь там свої міркування… Або ніц не казали. Просто все було зрозуміло з виразу обличча. І якщо хоча б кілька мали однакову думку – я вірила.
Чужі думки так тиснуть! Налаштовують на сумніви, на недовіру, але ж то не чиєсь, а моє життя. То до чого вони всі?!
Знаєш, я остаанім часом часто про тебе думала. Так…
Було якось, що я просто на світ почала дивилася під інакшим кутом.
Жила та думала: на цьому газоні ми могли б валятися разом; могли б купатися у цій брудній річці, а потім переодягатися просто на пляжі, прикриваючи один одного рушником; разом могли б піти на виставку іспанського фото, а потім увесь вечір говорити про це та про інше мистецтво; а отут ми б разом ішли, а потім сіли б на ці сходи поруч, трохи б послухали вуличних музик, дали б їм грошей; готували б разом гарячі бутерброди на сніданок; у нас могли б скінчитися гроші і ми б разом проходили на один жетончік у метро; їли б шоколадку, вимурзуючі один одного; стояли б у черзі у громадський туалет після другого пива; гойдалися б на гойдалках на дитячому майданчику позаду мого дому – хто вище; читали б уголос книжку, твою, або мою улюблену – щоб знати ще більше одне про одного; притулилися б так щільно, щоб жодної шпаринки не лишилося і спробували б так заснути; забули б завести будильник та, як дурні, бігали б, швидко збираючись на роботу…
А ще я б хотіла по-дитячому в тебе запитувати: ЯК ти мене любиш? А потім чути тріск кісточок від надто міцних обіймів…
Але все те я робила з іншими людьми. Зраджувала їх, весь час думаючі про те, як би воно все було з тобою, що б ти сказав, як би сидів і який у тебе був би вираз обличчя, коли б протирав окуляри об футболку.
Ненавиджу свої стереотипи, свою переляканість та нещирість! Було так важко із цим усім, а тепер, коли сказала, - стало легко.
І ти, хоч і стоїш спиною, ти все почув. Просто потрібен мені. І я нічого не знаю про вічність, лишень про зараз, про цю мить, коли ти – найважливіша людина, поруч із якою хочу бути.
Знаю - у тебе ціла купа проблем. Я всі їх люблю. І тебе, як одну велику проблему.
Оце стою, та розповідаю те все твоїй потилиці…
Знаєш, ходи сюди, дуже хочу тебе зігріти.
- Ой!
Вибачте! Я того… Я, я переплутала, тобто я помили…
Даруйте?
Що?
Німий? Сліп…Тобто глухий, глухонімий.
ПРО-БАЧ-ТЕ, Я ВАС ПЕ-РЕ-ПЛУ-ТА-ЛА З ІН-ШИМ...
Чорт. Та нащо я пояснюю... Він же ніц не чув, просто шарпнула за плече, проходячи повз.
Ага, ДО-ПО-БА-ЧЕН-НЯ!
Бувай…
І як це я так - геть же несхожий. Але зі спини…
От дурепа! Бескоштовний цирк!
Ти б іще з ліхтарем вуличним, або деревом про кохання поговорила!
Але, то щастя, то просто диво…
Психопатка-доля все ж не байдужа до мене. Якби я дійсно перед ним отак розпиналася - що б подумав?! Маніячка…
Та щоб хоч ніхто зі знайомих тої вистави не спостерігав...
Наче нікого не помітила.
От вже ж…
Хутчіш додому – чай пити.
Черговий кінець літа. Скоро закінчиться ще одне, потім – наступне. Залишаться буденні спогади та враження. Ненадовго залишаються, щоправда.
Аби хоч щось затримати - можна вести щоденник. І він буде нагадувати таку маленьку книжечку з дитинства. Там на обкладинці було два схематичних коня: чорний на білому тлі та білий – на чорному. А всередину, у розкреслені стовпчики, тренер вчив занотовувати всі ходи. Всі переміщення фігур по шахівниці.
