Колись Андрієві Бовту ні на думку не спадало, щоб якось викрутитися й не піти до війська. Як нагадував про це, то сміявся. До тепер не лякала, ані не непокоїла його душу така думка. Військо здавалося йому чимось нормальним і навіть необхідним, що має відбутися в житті кожного парубка, інакше старі люди не говорили б: «То не леґінь, котрий військо не відслужить!». Мабуть, воно так і є. Він не боявся і навіть з нетерпінням чекав того дня, коли гордо вирушить із села разом з ровесниками. А тепер думка про військо цвяхом застряла в його душу і не дає спокою, залягла на серці важким каменем й пробуджує в ньому ще невідомі до того часу почуття. Вже кілька днів нічого не думає, окрім того, як уникнути війська. Навіть і вночі не може спати.
Способи тільки два: або викупитись грішми, тобто заплатити доброго хабаря комусь такому, що може виписати його з отих клятих списків, або щось заподіяти собі такого, щоб самі пани не приймили до війська. Кульгавих, напримір, або сліпих на одне око, чи калік на руки, або на ноги не беруть до війська. Багато парубків самі калічились, щоб тільки не служити у війську.
Ось Михайло Реті! Пішов до якоїсь баби ворожки, та встромила йому під ребро трохи спиндзу-зілля*, і від того по всьому тілі появилися рани. Через це його до війська не взяли. Але й рани не зникли, ані не гоїлися. Тепер бідний Реті лежить, як біблійний Йов, та стогне, весь час просить смерті від Бога. Та ні Бог, ані смерть не мають милості над ним. Щоднини жінка нафтою відмочує рани й згрібає тріскою черв’яки з його тіла.
Щоправда, Андрій такого не заподіяв би. Ніякого лиха не заподіяв би собі ради того, щоб не йти до війська, а потім страждати все життя. Ні, він не якийсь боягуз. Якщо не зможе відкупитися, то піде й відслужить, тим більше, що тепер в нього вдома, слава Богу, буде кому ґаздувати, бо його жінка Юлина не з тих, щоб не любила господарство. Вона допомагатиме матері, а його тесть буде тримати порядок у всьому так само, як і він, або ще ліпше за нього. Але все-таки він спробує відкупитися, таки завтра після обіду піде до пана нотаріуса Чіча й поговорить з ним. Пан зможе зробити це, пан може зробити будь-що, він зі всіма знається. Хоча й зажадає від нього, як чорт за свою матір, та Бог з ним, він заплатить йому, скільки захоче, лиш би відкупитися. А якщо не зможе, то не зможе, ади вчитель Аркадій Івасюк сам добровільно вступив у ряди дев’ятого батальйону гірських стрільців під команду полковника Леонарда Мочульського, який вербував добровольців за наказом самого голови румунського уряду з Бухареста Арманда Келінеску, який буцімто віщував угорську небезпеку. Кажуть, сам полковник Мочульський страх не любить угорців. Бо «Rongyos garda»** – це напіввоєнне угрупування, що складалося з 700 членів, переважно з угорських втікачів з Румунії, підготовлених в спеціальних терористичних таборах, які від березня 1939 року оселилися в Хусті й займалися швидкими військовими операціями, секвеструванням осіб, саботажем і т.д. Ця «гвардія» вкрала полковникову прекрасну білу кобилу, яку той страшенно любив і сідлав тільки при спеціальних нагодах, або в дні румунських національних свят. Спочатку полковник наказав повсюди шукати його кобилу Дойну, обіцяючи велику нагороду тому, хто знайде її й приведе йому. Шукали її військовики, шукали й селяни, та пусто. Кобила ніби в землю потонула. Коли полковник Леонард Мочульський вже втратив будь-яку надію побачити свою Дойну, солдат, що стояв на варті біля мосту через Тису, яка розмежовує місто Сігет від Білої церкви, сповістив полковникові, що з Білої церкви угорці нагнали мостом до Сігету його кобилу, яка тільки білою вже не була, бо вони всю її покрасили зеленою фарбою, а на голові намалювали трибарвний угорський символ. Полковник дав наказ не допустити кобилі ступити на румунську землю, поки він сам не прибуде до моста. Коли прибув і побачив свою улюблену Дойну, а по той бік моста угорців, які рясно й голосно сміялися, полковник скипів зі злості, витяг з кобура пістолет і вистрілив всі кулі у голову своєї Дойни на знак того, що угорський символ не може «ступити» на румунську землю. Опісля, зі сльозами на очах, повернувся й пішов, не вимовивши ні слова.
* * *
Літо минало, наступала осінь, а, разом з нею, зростала в Андрійовій душі тривога, що його візьмуть до війська, відправлять на війну, на фронт, а там? Ні, він зробить все можливе, щоб уникнути війська, в нього є гроші, він віддасть все, аж би до останнього крейцаря, піде до пана нотаріуса, який зможе викупити його, стерти з отих проклятих списків.
Хіба не достатньо що з-поза Тиси віяло війною. До того, село ще й гроза вдарила і дуже велику шкоду наробила. Всю садовину перекинула горі корінням, а в Корнеті та на Крамаревім з лісу полуг*** зробила. Висока, ще не доспіла кукурудза, також вся впала на землю.
– Не буде з чого чавун мамалиги зварити! – бідкалися жінки.
– Ой, не осталося садовини ані на краплю горівки! – жалілися й собі чоловіки, сходячись в корчмі, щоб, «утопити» своє горе.
Тільки кульгавий Филип Бойко ходив п’яний селом і проповідував кінець світу:
– Як блискавка, що на сході блисне і вмить аж на самім заході сяє, таким буде і прихід Чоловічеського Сина. По тих скорботних днях сонце негайно затемніє, місяць не дасть більше свого відблиску, зорі падатимуть з неба, і захитаються сили небесні. На небі появиться знак, і тоді заридають всі племена землі, побачивши Сина Чоловічеського, як надходитиме з потугою і великою славою по небесних хмарах. Він пошле своїх янголів з вельми голосними сурмами, і ті скличуть Його обраних з чотирьох вітрів, від одного аж до другого кінця неба!.. – горлав Филип жахливим голосом, що ті, яких зустрічав, хрестилися і скоро віддалялися від нього. Тільки Василь Зола зупинився сперечатися з ним:
– Дурний Филипе, Син Чоловічеський вже прибув на землю в 1914 році й царює.
– Про той день і годину ніхто не знає, ані янголи небесні, один лише Отець. Як було за Ноя, так буде й у дні Сина Чоловічеського. Ти Богохульствуєш, Василю, якщо не віриш в пришестіє Сина Чоловічеського.
– Ти вже одурів від тієї горівки, Филипе! – сердився Василь.
– В той день з двох, що будуть у полі, одного візьмуть, а другий залишиться. Дві жінки жорнитимуть: одну візьмуть, а друга залишиться. Моліться та постіть, бо не знаєте, якого дня Син Чоловічеський прибуде судити світ, – горлав далі Филип, заходячи до корчми, а там горлав далі, поки йому хтось з присутніх не підносив чарку горівки. Тоді Филип сідав за стіл і мовчки, мов німий, раз у раз попивав з чарки і курив, аж поки Дувид не закривав корчму.
Тоді Филип теж мовчки вертався додому, а коли навертав у Кирназову Вулицю, починав співати, як завжди, ту саму співанку:
Зоставайся, рідна мамко,
Як садок зелений,
Бо я іду у катуни
Сумний, невеселий.
Ой за тебе, мій синочку,
Буду ся молити,
Аби тобі май щасливо
Катуни служити.
Цілий тиждень молилася,
Суботу лишила,
Прийшла куля з-під Градова,
Ніжку поранила.
Узяли го дохторики,
Зачали питати:
“Ци ти даєш, леґінику,
Сесю ніжку втяти?”
“ Та рубайте, дохторики,
Рубайте, рубайте,
Лиш вас прошу дуже файно,
Хоть мало лишайте!”
Ой узяли дохторики,
Чимось помастили,
Так відтяли білу ніжку,
Що нич не лишили.
Стоять кулі на столику,
Карабін на клинку,
Прийшла мати до шпиталю:
«Шо туй дієш, синку?»
Прийшла мати до шпиталю,
Важко заридала:
«Де є тота біла ніжка,
Що я їй кохала?»
«Не питай ня, рідна мамко,
Де ся ніжка діла,
Прийшла куля з-під Градова, –
Ніжка відлетіла.»
Филип жодного разу не співав іншої співанки. Окрім цієї, мабуть, іншої ні не знав, або не хотів співати іншу, бо ця була йому до душі, в ній він виспівував свою недолю, своє горе – втрачену на східному фронті в австро-угорській армії ногу, а потім і кохану дівчину, Василину Штефанову, якій батько не позволив вийти заміж за каліку. «Як зможе темний каліка на одній нозі тримати сім’ю! Дітей можна наплодити без ніг і без рук, а щоб ростити їх, то треба мати руки й обидві ноги!” – такою була відповідь старого Штефана, коли Филип переказав, що хоче йти сватати Василину. І так Филип зістався неодруженим до самої старості, хоча й знайшлося б чимало дівчат, які вийшли б заміж за нього такого безногого, яким був. Петро Підпогірний теж без однієї ноги та ще й без ока повернувся з фронту, і за нього вийшла заміж Юлія Лещиха, досить горда сільська дівка, і живуть собі, четверо діточок виростили й у світ вивели. Петро навчився шити шкіряне взуття і досить добре заробляв, бо, правда, шив дуже гарно. Филип теж не сидів, склавши руки навхрест, а почав плести ліскові коші та кошарки, видовбував яворові ложки, тарілки та інший посуд, і скільки заробляв, міг утримувати сім’ю. Крім цього, він мав і багато землі, а до того ще отримував гроші й за те, що воював. А Филип свою землю розділив найменшим братам і сестрі.
«На старі дні дасте мені тарілку страви, як не зможу собі заробити сам. Що поробиш, як доля таку стежину приготувала мені!..» – казав Филип братам та сестрі. І так щодня працював зранку до вечора, а під вечір вирушав до корчми, звідки повертався співаючи свою пісню, в якій оспівував власне горе, пісню, яку вже знали напам’ять не тільки його сусіди, а майже і всі люди села.
Останнім часом Филип почав проповідувати антихриста, кінець світу та прихід Сина Чоловічеського на облаках, Якого побачить кожне око, навіть і жиди, які розіп’яли Його.
Це від того часу, як в селі появився якийсь «брат Імре» з Великого Бичкова і почав скликати людей до «Свідків Єгови», чи «Біблійних студентів», як ще називали їх в той час. В секту вступило кілька багатих сільських ґаздів, поміж якими і Василь Зола. Вони вечорами сходилися в нього і читали зі всяких книжечок та, як ніхто із «студентів» не знав письма, то читав «брат Імре». Багато разів він не приходив, і бідні «студенти» мусіли йти додому непросвіченими. Одного разу Василь Зола покликав Филипа Бойка читати зі «святого роз’ясненя».
«Филип вміє читати і писати ліпше, як один фішкариш****!» – хвалили його люди. – Навчився у військовій лікарні. Коли йому урвало ногу, пролежав шість місяців разом з одним вчителем з Богдана, якому снаряд відірвав обі ноги, – було коли вчитися. Филип виявився добрим і слухняним учнем, навчився ско-ро читати і писати, а молодий вчитель Панас Утіха подарував йому на добру довгу згадку “Кобзар” Тараса Шевченка і «Новий Заповіт». Филип стільки читав то з “Кобзаря”, то з другої половини “Святого Письма”, що вже знав їх майже цілком напам’ять, тому «біблійні студенти» були дуже раді мати між собою такого просвіченого «книжника», як Филип Бойко, який читав краще від «брата Імре» з Великого Бичкова. Як ніхто не вмів читати, то Филип брав книжечки з собою додому, радий вичитати що-небудь нового. Але коли вичитав з тих книжок, що Християнська Православна Церква-Матір – блудниця, яка чужоложить із земними царями, що Пресвята Пречиста Богородиця, Діва-Мати – тільки проста жінка, як будь-яка інша сільська, Спаситель Ісус Христос не Бог, а тільки Боже сотворіння, як будь-котрий з ангелів, котрого поставив Єгова царювати на землі, й царює він від війни на землі, а пришестя Сина Чоловічеського не буде, що й святий хрест, ікони, та Розіп’яття – це ідоли, тоді Филип кинув ті книжечки у вогонь, а сам упав на коліна, ридаючи та молячи Бога, щоб простив йому те, що брав до рук поганські книжечки і читав в них таке богохульство.
– Що ж ти накоїв?! Чому кинув їх у вогонь! За це Єгова покарає тебе! – кричав Василь Зола, б’ючись кулаками в груди й вимикуючи цілі пасма волосся з голови, коли пішов до Филипа за книжками і дізнався, що той їх спалив.
– Василю, там написано саме богохульство, сам антихрист писав ті книжки, – пробував заспокоїти його Филип.
– Агі на тя! Ти сам антихрист, що ти, бідний ковдуш, можеш знати про плани Єгови? Що, га? Це тільки нам студентам Біблії Єгова відкрив він свої наміри, – горлав, як божевільний, Василь Зола.
– Василю, які ви в біса студенти, коли читати не вмієте, письма не знаєте, лише підтакуєте головами, як гусаки, за вашим братом Імре! – розсміявся Филип що аж трясло ним.
– Замовч, замовч, бо я тебе, – погрозив кулаком Василь.
– Що ти мене?! Вб’єш, га?! В моїй хаті ти на мене кулак піднімаєш?! Ану, марш надвір, марш з моєї хати, антихристе, поки я тобі киржою голову не розколов, – розсердився Филип і замахнувся палицею на Василя Золу. Зола поголубів від злості й вийшов з Бойкового подвір’я, як вихор, сильно грюкнувши за собою хвірткою, а Филип вийшов у шатру***** й гукав щосили за ним вслід:
– Хто неправдомовець, як не той, який заперечує, що Ісус не Христос! Він – антихрист, що зрікається Отця і Сина. Кожний, хто зрікається Сина, той і Отця не має. Хто ж визнає Сина, той має й Отця, це я вам написав про тих, що вводять вас в оману! Це про вас писав Іван Богослов, про тебе та про твого брата Імре, – докінчив захриплим голосом Филип.
З того часу попри свою співанку Филип почав всім проповідувати кінець світу, бо вже антихрист появився в тілі таких, як Василь Зола та його брат Імре.
– Вони справедливі, – пробував заступатися за Василя Дувид, – вони поклоняються справедливому ізраїльському Господу Єгові.
– І не вірять в Сина Чоловічеського так само, як і ти, дурний Дувиде, – сердито сплюнув Василь, а потім додав:
– Ти теж антихрист.
