Дружба – це одна душа, яка живе у двох тілах (c) Аристотель
Ти мене знайшов. Ти знайшов загублену особистість, яка ніяк не могла знайти себе.
Ти мене впізнав – так, ніби ми вже бачилися.
Про стосунки між нами я б сказала так: все складно. Все складно, бо щира дружба набагато складніше почуття, ніж кохання. Коли любиш, ти хочеш знати про предмет свого кохання буквально все. Хочеш бродити вуличками його мозку, завітати на алею його пам’яті, знайти площу його свідомості, і , звичайно, побачити пам’ятник собі. Коли просто дружиш, то такої потреби немає. Дружба потребує чогось більшого.
Те, що ми друзі – незаперечна аксіома. Тепер я з упевненістю можу сказати: я знаю тебе напам’ять. А ти знаєш мене. Ти так добре мене знаєш, що можеш собі дозволити вдати, що ти мене погано знаєш. Ти можеш дозволити собі виправити моє постійне «шо». А я можу дозволити собі не послухатись тебе.
Ти можеш прибрати у моїй квартирі, поки я буду спати. Потім, прокинувшись, я не буду намагатися якось віддячити. Бо ти зробив ти, і ти не потребуєш подяки. Ти просто будеш знати, що я вдячна.
Ти можеш подзвонити до мене. Ми будемо дивитися наш улюблений серіал – ти у себе вдома, а я в себе – і мовчати у трубку. Коли батьки мене спитають, чому рахунок за телефон такий великий, я відповім: «Бо була важлива розмова».
Дивно, але я можу забути, якого кольору у тебе очі (хоч дивилася в них по тисячу раз на день). Зате я знаю, що вони теплі-теплі. Я можу не ставити тобі безліч веселих смайликів при особистій переписці. І ти не подумаєш, що я образилася. Тільки на твоє питання «Як ти?», я не розізлюся.
Вибач, якщо я тебе забуду. Але забути тебе не означає забути про тебе.
P.S. Ти не винен, що на нас виділили аж два тіла. Звичайно, нам два забагато.
