- Сьогодні. Сьогодні щось має статися, - Дан прокинувся із цією думкою, чи вона його розбудила? Власне, яка різниця. Адже відчуття не зникало, було тут, усередині нього. – Сьогодні. Незабаром. Воно вже поруч.
Він навіть озирнувся навколо, немов сподіваючись побачити це «щось». Звісно, марно. Усе було, як учора, як позавчора, як кожного дня з початку його вахти, а таких набралося вже шість; як кожного дня з тієї миті, коли він ступив на цю довбану планету - а це вже сто тридцять чотири дні. Стотридцятьчотири довбані дні.
Дан був не новачком у цьому світі, то ж знав – до середини будь-якого терміну час іде повільно, усе повільніше й повільніше, наче віз вдирається на гору. Десь, ще далеко попереду, чекає той день, коли віз, що вже майже зупинився, втрюхається на гребінь гори, і – помалу набираючи швидкості, покотиться під гору, усе дужче й дужче, безупинно, нестримно.
Аби тільки не вилетіти з нього. Ось у чому проблема. Дан бачив хлопців, крутеньких, нівроку, що не втрималися. І найчастіше це бувало, коли до жаданого фінішу залишалося сливе нічого.
Міркуючи отак, Дан не гаяв часу. Поснідає він після першої перевірки. І апетит ще не розгулявся, і від того відчуття, що не кажи, душа не на місці. Тільки вмитися, і ковтнути кави. Чорт, може кавоварка зламалася? Може, тому таке відчуття? ... Ні, працює. Та до того ж відчуття інше, не таке, ніби попереду кінець світу. Щось не таке глобальне.
Розсудивши, що якщо прикрість має статися, то вона себе хоч як, а покаже, Дан окинув поглядом машинерію в приміщенні, що слугувало йому за житло під час вахти. Стрілочки тремтіли, мов приклеєні, у центрі своїх шкал, індикатори рівно горіли зеленим. Нічого не дзеленчало, не блимало червоним.
Оце й насторожувало.
Величезне приміщення, до якого він дістався, протиснувшись між сріблястих гофрованих труб, що розмірено підіймалися й опускалися, наче дихала якась велетенська, але – тьху, тьху, аби не наврочити! – спокійна істота, зустріло його тишею. Рідина у двох прозорих, поєднаних між собою колонах, вирувала, раз за разом змінюючи колір від ніжно-блакитного до насиченого ультрамаринового, а химерне павутиння трубок на стіні навпроти ритмічно спалахувало золотом. Наче все нормально. Тільки – чекай – ось там, у лівому кутку, нагорі, майже під стелею, наче порушено візерунок...чи то здається... ні, точно, так і є!
Магнітні рукавиці та підошви дозволили Дану легко дістатися проблемного місця. Треба зрозуміти, що ж вони примудрилися встругнути цього разу... Стіни ніби рівні... не вигнулися як позавчора... стеля під прямим кутом... а частину трубок повело, чи не вузлом зв’язало.
Дан звертався до себе, радився сам із собою, і йому було начхати, що, почувши його бурмотіння, будь-який психіатр радо зарахував би його до своїх пацієнтів. Справа в тому, що ця планета була пуста. Пустісінька. Гарантовано не мала носіїв розуму, ані братнього, ані ворожого. І навіть оті незрозумілі створіння, яких Дан погоджувався вважати травою, коли був у мирному настрої, і бісовими дітьми, коли вони чергового разу утинали якусь зі своїх штук, строго кажучи, не були живими істотами в нормальному розумінні. Скоріше щось на зразок наших сталактитів... чи сталагмітів... – в усякому разі, так торочив Данові ще на Землі лисий в окулярах, доки Дана не визволила від тієї балаканини симпатична білявка в вузькому зеленому комбінезоні...
При згадці про білявку Данові потеплішало на серці, і він, уже не так завзято чортихаючись, став тикати в аварійне місце чуйниками всіх калібрів та фасонів.
Цього разу кляті сталагміти постаралися – іонний детектор показав наявність тієї ж речовини, якою вони плювалися (знову ж таки, за висловом Дена), коли йому доводилося робити огляд того, що стирчить нагорі.
Усунути неполадку було нескладно – тільки задати координати блоку, де назрівала аварія, і автомати-ремонтники самостійно взялися до роботи.
Гірше було те, що тепер треба було вилазити на поверхню та розбиратися з тим, яким чином ці банани примудрилися напустити свого ядучого газу до приміщення станції. Але Дан вирішив не перейматися – однаково, через дві години мав би робити плановий вихід на поверхню.
Дві години туди, дві години сюди... Чого він має перейматися через якісь дві довбані години? А поснідає, коли повернеться після огляду.
Тепер на черзі була ще одна проблема. Власне, та ж сама, що й учора, коли треба було виходити просто неба, тому нічого незвичайного в ній не було. Справа тільки трохи ускладнювалася тим, що рішення, яке мало успіх вчора, сьогодні точно відпадало. Не годилося й позавчорашнє, небажаним було будь-яке із застосованих нещодавно. Мабуть, найліпшим було б нове, цілком оригінальне рішення... хоча, хтозна. Банани-сталактити могли дійти того ж висновку. А дозволити їм передбачити твій наступний крок було б фатальною помилкою.
Більш за все це нагадувало гру в покер.
Та й не дивно. Адже Дан і пройшов кастінг на цю довбану місію в цьому задрипаному куточку Всесвіту, бо був чемпіоном із покеру. Два інших переможця, що несли вахту почергово з ним, були приватний детектив і філософ, три інших, що перебували на такій точно станції, але на іншому боці цієї довбаної планети – чемпіон світу з бойових мистецтв, хакер, і поет. Отака пістрява компанія. Хоча компанією це можна було назвати лише умовно – адже нікого з них після прибуття на місце Дан не бачив. Життя кожного було надто важливим, аби вони могли дозволити собі зібратися й посидіти усі разом, чи хоча б по-людськи, втрьох. Це було б те ж саме, що зберігати всі яйця в одному кошику – передбачлива людина так не робить.
А вони були саме передбачливі. Найпередбачливіші з усіх. І до того ж, мабуть, везучі.
Але це можна буде сказати зі впевненістю, тільки, коли за ними прилетять, щоб забрати їх звідси. Ні, навіть, коли вони піднімуться із цієї довбаної планети. Бо зліт і посадка – то були моменти з найнебезпечніших. Немов тут були безпечні моменти...
Сьогодні Дан вирішив іти ва-банк. Поперти мов танк. Натиснув блакитну кнопку, і із шафи назустріч Данові ковзнув монстр – величезний, незграбний, дзеркально-сріблястий. Це був скафандр найвищого ступеня захисту. Отим жмуткам зміюк ще не разу не вдалося ані проплюнути його наскрізь, ані пробити своїм отруйним, Дан не сумнівався в цьому, і гострим, мов цвяхи, насінням. Хоча лисий щось белькотів, що то не насіння, а кристали... чи корали... – Дан його не дуже слухав, бо відразу побачив, що то все пусте. Той ботанік аж роздуватися почав від обурення.... Добре, що білявка поклала край їхньому спілкуванню.
Сама ж вона - дивна річ! - не торохтіла нісенітниці, а запропонувала Данові змалювати своїми словами, як він бачить обставини на цій довбаній планеті, після його 48-годинного занурення в змодельовану реальність. Вислухала уважно, не перебиваючи – зустрічаються ж такі жінки, от тільки чому не Данові? – і нічого не заперечуючи, додала кілька слів від себе.
І це були нормальні слова, а не атрактори, фрактали, ентропія чи фазовий перехід, про що намагався талдичити яйцеголовий. З її слів виходило, що на цій довбаній планеті дуже розгулялися закони Мерфі. Оті самі – закон підлості, бутерброда, візит-ефект, хто як більше любить називати. «Залишені без втручання події мають тенденцію розвиватися від поганого до гіршого» - це Дан второпав. Білявка сказала, що й лисий хотів сказати те ж саме, коли гундів про конструктивний хаос, покликаний знищити всі протиріччя системи та створити нову. Оцей конструктивний хаос, чи закони підлості, діють скрізь у всесвіті. Але чомусь не у всіх куточках однаково. На цій задрипаній планеті – «у замкненій та ізольованій від інтелекту системі», як висловився той розумник – рівень організації матерії увесь час зменшується, та ще ж до того пришвидшеними темпами.
- Банани-сталагмити намагаються знищити навкруги будь-що, і чим воно складніше, тим сильніше намагаються – так сформулював ситуацію на планеті Дан білявці, і вона схвально покивала йому, погоджуючись.
- Треба було таки запросити її на каву, - із жалем зітхнув Дан, влазячи всередину скафандра. – І був же ще один вечір до відльоту!
... Оця довбана станція було точно занадто організованою для цієї задрипаної планети, то ж не дивно що банани зі шкіри лізли, аби щось на ній зламати, пошкодити, вивести з ладу, чи ще краще – перетворити всю її на купу брухту. У принципі, Дан не мав би нічого проти, якби сам не мав досидіти на ній ще двісті тридцять днів. Двістітридцять довбаних днів, і цей час вона мала залишатися неушкодженою хоча б із цієї причини. Не кажучи вже, що ця станція посилювала сигнал... ні, здається імпульс... чи все ж таки сигнал?... який навіщось там був край потрібний міжгалактичній експедиції, яка кудись там з якоюсь там метою саме летіла. Чи верталася. Дан не вникав. Йому вистачало клопоту з бананами. Хитрі були бестії. Добре, що й він не пальцем роблений.
На поверхні біля виходу сталактитів не було видно. Не впали вони на нього, як примудрилися три дні тому, і тоді, коли він проходив під навислою кам’яною брилою, аби обійти круг станції. До місця, де просочився газ, було кроків сто – сто п’ятдесят. Стоп’ятдесят довбаних кроків. Якби цей задрипаний скафандр перебирав ногами. Ні, він, бачте, котився на шасі. Теж, місяцехід довбаний. І, звісно ж, перечепився через купу тих партизанів. Просто стіжок утворили посередині дороги, де ще вчора був самий довбаний гострий як бритва пісочок. Після прогулянки цим пісочком на чоботах із вакуумної резини довелося синтезувати наново верхній шар. Сьогоднішні банани були шпичасті як алігатори, і якщо б Дан поперся, як збирався спочатку, в легкому скафандрі, то наскрізь пропороли б і скафандр, і його на додачу. І хтозна, чи встиг би він затнути всі ті дірки герметиком. Він сподівався, що встиг би... Банани ж, напевно, що ні.
А так все обійшлося... Немов дірок нема. Дірки ще й на цьому скафандрі були б катастрофою, бо це був скафандр змінника, а свій Дан пропоров ще на початку вахти. В синтезатор це одоробало не лізло, а вручну вовтузитися з ним йому було ліньки, він відклав цю розвагу на два тижні свого відпочинку між вахтами. Але нишпорка - він мав зміняти Дана - точно вбив би за свій скафандр... Філософ, той, може б поставився філософськи, а цей – у всьому вбачає злий умисел. Мабуть, то в нього професійне...
Ось це місце. Прямо під ним, на глибині багатенько метрів бісові партизани примудрилися понівечити довбані трубки довбаної установки, і він має встановити, як вони це зробили, і завадити їм зробити це ще раз. Немов вони не вигадають щось інше!
А, ну тут усе просто – в породі йде наче шкалубина. Ось вони і обліпили її , проросли крізь неї, мов гриби крізь трухляву деревину. Усе ясно – викликати роботів, хай вони замурують цю тріщину.
Дан і сам не розумів, чому він вирішив викликати саме трьох роботів – адже тут і для одного було роботи раз плюнути.
(далі буде)
